"Ніякий українець не повинен забирати з собою у могилу того, що знає, що пережив, а що може мати загальний інтерес, хоч би із малої закутини нашої землі".

А.Чайковський

Незабутнім батькам моїм присвячую

На початку 1991 року доктор, професор Альбертського університету в Едмонтоні Яр Славутич радив Миколі Василенкові видати друком щоденникові записи.

Але авторові тоді подумалося, що вони будуть нецікавими для читача, який ще цупко тримається радянських стереотипів. Згодом, коли прийшло нове покоління з новим світоглядом, яке не жило за комуністичного режиму, зрозумів: "історія дрібниць" (з дрібниць складається життя) не буде зайвою для людини, яка цікавиться філософією життя, живими фактами минулого і легко побачить у записах щось цікаве для себе.

Видання ілюстроване світлинами з архіву автора.

Микола Василенко. м. Херсон

З відкритою душею

(Про щоденникові одкровення
Миколи Василенка)

Вітчизняна мемуаристика (щоденники, автобіографії, подорожні нотатки, есеї, автобіографічні повісті, сповіді, спомини тощо) має загальновідомі набутки, значення яких важко переоцінити. Досить згадати спадщину Григорія Грабянки й Самійла Величка, Ізмаїла Срезневського й Тараса Шевченка, Якова Головацького й Пантелеймона Куліша, Івана Франка і Михайла Грушевського, Уласа Самчука та Євгена Маланюка, Бориса Антоненка-Давидовича і Дмитра Нитченка... У мемуарах цих та інших відомих людей постають Україна і світ від давен до сучасності, віддзеркалюються важливі історичні події та явища культурно-мистецького життя, закарбовуються риси тієї чи іншої епохи. А водночас спогади й щоденні нотатки відображають духовний світ кожного з авторів, їх суб'єктивне бачення найрізноманітніших суспільних процесів, оцінки тих чи інших визначних і малознаних постатей.

З цієї точки зору мемуарні записи херсонського літератора і громадського діяча Миколи Олександровича Василенка "Курай для пожежі" (1970-1985) - це справжня скарбниця думок і почуттів, спостережень і узагальнень українського письменника-гуманіста другої половини XX століття, якому судилося пережити часи голодоморів і репресій, пройти через випробування Другої світової війни і нетрі сталінських концтаборів, крізь багаторічне замовчування й одверте цькування як митця, що не вписувався в рамки єдино дозволеного в СРСР "соціалістичного реалізму". Часопростір щоденникової книги письменника розширюється через численні ретроспекції, оцінки, ремінісценції, повертаючи читача в глибину минулих сторіч і тисячоліть, змушуючи його задуматись над долею українців на тлі вселюдської історії, особливо ж у контексті значних подій XX ст.

Відштовхуючись від істини, що "життя - це сон, що сниться Богові", Микола Василенко прагне зафіксувати в пам'яті все найважливіше, найсуттєвіше, найголовніше.

Окрайці думок митця, емоційні спалахи, викликані різними ситуаціями, історичні екскурси, літературно-мистецькі коментарі, публіцистичні вкраплення, анекдотичні родзинки, ліричні відступи, поетичні аплікації, афоризми - все це в сукупності творить ефект документального поліекранного кіно, мозаїкою якого захоплюєшся і вперше, і вдруге, і ще не раз надалі, звертаючи увагу на інші нюанси, штрихи, інтонації. Сповідальна книга М.Василенка, наче в дзеркалі, відображає обличчя епохи і ті сліди, які вона наклала на долі людські.

З щемом і трепетом, неприхованим захопленням і любов'ю розповідає письменник про минувшину і сучасність України, про справжніх патріотів-подвижників, які не шкодували сил і самого життя заради рідного краю. Особливу ж увагу він приділяє своїм співтабірникам Григорієві Кочуру, Дмитрові Паламарчуку, Миколі Сармі-Соколовському, Любомирові Полюзі, Євгенові Дацюку, Іванові Гришину-Грищуку, Григорію Полянкеру, Кузьмі Хобзею, Іванові Савичу (Лук'яненку), які пройшли через пекло сталінських репресій.

Автор оспівує національні святині, які, на жаль, не лише в радянські часи ставали об'єктом зневаги й нищення, а й сьогодні, в незалежній Україні, відсуваються на задній план, відверто плюндруються й ігноруються. Насамперед ідеться про рідну мову, ставлення до якої визначає рівень духовності суспільства. Міркування Миколи Василенка з далеких 80-х рр. звучать актуально й сьогодні, коли непомірно активізуються з боку імперського сусіди не лише політичні, економічні, а й інформаційні та мовні війни.

"Мова - це не просто засіб спілкування між людьми, мова для українця значно більше. Це передня смуга фронту боротьби за існування нації, це найдорожча пам'ять віків" (20 грудня 1985 р.).

"Мета русифікаторів - зробити з неросіянина безвільного раба. А немає більшого ворога у своєму національному домі, як безвільний раб" (15 лютого 1985 р.).

З такими спостереженнями й висновками важко не погодитися, адже ж "рідна мова - це наш космічний код, ключі від безсмертя, які багато хто з українців загубив", як наголошує мемуарист.

Щоденникова книга М.Василенка "Курай для пожежі" сповнена болю від споглядання фатальних змін, які відбуваються в українському суспільстві як наслідок радянізації (національний нігілізм, винародовлення, перевертенство, тотальна русифікація, безпам'ятство, рабськість, бездуховність). Ці загрозливі процеси і явища, на превеликий жаль, і нині не подолані й продовжують завдавати смертельних ударів у саме серце незалежної України.

Дуже не хочеться, щоб виявилися пророчими Василенкові слова-попередження, занотовані 16 червня 1979 року: "Якщо корозію душі не зупинити, то у недалекому майбутньому Україну заселятимуть українці-мутанти". Чи не правда, досить страхітлива перспектива? Проте, як не гірко це визнати, повороту на краще і досі не відбулось.

Читаймо "Курай для пожежі" М.Василенка і поміркуймо, чи все ми зробили для того, щоб не згасало сонце українськості.

Іван Немченко,
кандидат філологічних наук

Коротка біографія і творчий доробок
Миколи Василенка

Микола Василенко народився 1 травня 1924 року на Херсонщині. До війни закінчив 9 класів Херсонської середньої школи № 22. На початку 1943 року був вивезений на примусові роботи до Німеччини. З 1945 року служив у Радянській Армії. 1947 року з політичних мотивів арештований органами НКВД. Вирок - 10 років ув'язнення в лагерях ГУЛАГу.

Працював на вугільних шахтах Заполяр'я, м. Інта. 1955 року звільнений зі зняттям судимості. 1960 року закінчив Горлівський індустріальний технікум. Працював електрослюсарем, майстром на ХБК, інженером "Херсоненерго" Херсонського раднаргоспу, старшим інженером на Херсонському виноробному заводі.

Поезію почав писати з шкільних років, публікувався у міській та районній періодичній пресі.

Після ув'язнення друкував оригінальну поезію та переклади з іноземних мов у часописах "Україна", "Вітчизна", "Жовтень", "Горизонт", "Донбас".

1990 р. вийшли друком перші поетичні збірки "Небовий ключ" і "Очна ставка" (м. Сімферополь, видавництво "Таврія").

1993 р. повість "Лаодика" в альманасі "Степ" (Херсон).

1999 р. "Жменя дощу", поезія ("Айлант", Херсон).

2004 р. "Курай для пожежі", поезія ("Просвіта", Київ-Херсон).

2005 р. "Сердце не камень", поезія, переклад Н.Ка-сьянова.

1996 р. "Жариста шабля", поема-казка ("Пілотні школи", Херсон).

1997 р. "Ключ від королівства", англійська народна поезія мовою оригіналу і українською ("Айлант", Херсон).

2001 р. "На горі стояла хата", поезія для дітей молодшого шкільного віку ("Айлант", Херсон).

2003 р. "Усе царство - за коня!", віршовані казки ("Просвіта", Херсон).

2002 р. "Уламки імперії", історичний роман ("Просвіта", Київ-Херсон).

Переклади у колективних збірниках:

1. "Антологія чеської поезії", (Київ, 1966).

2. Серія "Перлини світової лірики. Максим Богданович", (Київ, 1997).

3. "Теплі скарби", з карачаївської мови (Сімферополь, 1972).

4. "Поезії: квартальник", з англійської, (Київ, 1973).

5. "Відлуння гір і степів", з чеченської, (Сімферополь, 1980).

6. "Линемо до одного моря-океану", з болгарської (Сімферополь,1983).

7. "Від імені горян я промовляю", з інгуської (Сімферополь, 1984).

8. "Голоси гір і степів", з осетинської (Одеса, 1987).

9. "Квітнева Тиса", з угорської, (Сімферополь, 1990).

Микола Василенко член Національної Спілки письменників України з 1992 року, лауреат всеукраїнської літературної премії ім. Василя Мисика, автор численних публікацій у періодичній пресі, учасник війни.

"У кожного був свій оберіг. Для поета Миколи Василенка таким оберегом стали рідна історія та культура, життєвий чин достойників, які словом і зброєю рятували націю від згасання на манівцях".

Світлана Антонишин, "Літературна Україна", № 26, 8 липня 2004 р.

1 9 7 0

16 березня 1970

Балакуча людина не тільки та, яка багато говорить, але й ота, яка в наш час пише з відкритою душею щоденники та мемуари. Сучасність навчає нас мовчати. Мовчання - єдина умова виживання. Але якась потаємна незборима сила диктує: пиши! Вовків боїшся - у ліс не ходи.

Не такі страшні вовки, щоб усе життя сидіти у своєму гніздів'ї й не визирати звідти. Творча чесна думка має право на вільне життя. Діти повинні знати правду про своїх батьків, знати історію, культуру свого народу. Хто розповість їм про це? Людина, де править неправда і жорстокість, деморалізується, безвільно стає живим трупом. Радянська конституція гарантує свободу слова, але тільки на папері. Насправді свобода загнана у глухий кут за невидимі нематеріальні грати. Тому відкрито не скажеш про негативні наслідки русифікації, про те, що радянська влада закриває українські школи, змушує вести навчання у технічних середніх та вищих навчальних закладах російською мовою, а на патріотичних українців, які принципово говорять українською, вішають ярлики буржуазного націоналіста. Червоні русифікатори день за днем, крапля за краплею вливають у душу вкраїнця отруту безбатченка, намагаються йому вкоротити історичну пам'ять. Так саме робили і російські царі - не гребували засобами насилля, свідомо нищили національну свідомость у неросіян. Людина, яка національно несвідома, внутрішньо сліпа. Вона не здібна шанувати чужого народу, бо не шанує свого, не може полюбити чужу мову, бо не любить свою.

17 березня 1970

Сьогодні на заводі від робітника почув анекдот про Хрущова.

Студент запитав студента: хто такий Хрущов? Той не знав. Почали шукати в енциклопедії. Знайшли. Читають: Хрущов політичний діяч Радянського Союзу епохи Райкіна, за своє довге життя:

1. Активізував будівництво житлових будинків, у яких наблизив підлогу до стелі.

2. З'єднав сортир із кухнею.

3. Утворив князівства на зразок Київської Русі (раднаргоспи).

Не встиг зробити:

1. Розбити міністерство лісового господарства на йолки і палки, а міністерство шляхів на міністерство туди і міністерство сюди.

2. Видати заміж 80-тирічну Гіталову.

Я запитав, чому він це не говорив вісім років тому. Відповів:

"Боявся. Тепер про це говорити можна. Навіть заохочують".

Закінчив читати "Узники Соловецкого монастыря". Повчальна цікава книжка про російську царську і радянську тиранію. Книжка навіяла спогади. Ще в дитинстві чув розповіді загорян про страшні Соловки, які десь далеко на півночі, але де саме, ніхто не знав. Тільки знали, що там страшне пекло і хто туди потрапляв, додому не повертався. 1937 року однієї ночі у моєму селі Загорянівка наскоком репресували 7 чесних, правдивих, простих колгоспників і без слідства і суду запроторили в Магадан. Селяни казали, що Магадан це і є Соловки, звідти ніхто не повернеться. Трошки не вгадали. Через 15 років звідти повернувся лише один - Микитась Я.В. Усі інші нагло замордовані. Ось їхні прізвища:

1. Головченко К.Л.

2. Олійник О.М.

3. Олійник І.С.

4. Чихун К.Я.

5. Гавриш О.П.

6. Отець Ігнатій (священик).

Олександр Хомович Василенко, дружина Наталія Іванівна Василенко (Захарченко) та їхні сини: Льоня і Коля. 1929 р.

Моя бабуся говорила людям, що я також на Соловках, хоча насправді перебував з 1947 по 1955 р.р. у каторжних таборах Інти, Комі АРСР, звідки дозволялося писати додому лише два листи на рік. У таборі мав наспинний номер Є-415. Коли 1955 року повернувся додому, бабуся сказала: "Господи, це ти ж із того світу, із Соловків". Вона не набагато помилилася. Така тоді ходила слава про Соловки.

Микола Василенко. 1955 р. м. Інта, ОЛП-2.

Лежав у лікарні, лікував апендицит. У палаті нас троє: один молодик із села Кіндійки, українець, а другий офіцер-відставник, росіянин, працює у якійсь торговельній установі. Офіцер на серйозній ноті доказував, що справжня назва українців - хохли, і це записано в історії, і так усі кажуть, а в Російській Федерації навіть такого слова, як українець, не знають. Сорокарічний кіндійчанин з офіцером солідаризувався, казав, що він хахол, а не українець. Це спонукало мене написати вірш про українців і хахлів.

* * *

Два прошарки відвіку давні

В народі нашому були.

Один із них - вкраїнці славні,

А другий прошарок хахли.

В хахлів крива, сліпа дорога -

Коліньми вичовгана путь.

Свого цураються порога,

За гроші й батька продадуть.

Не дорога їм рідна мова

(Батьками викоханий сад),

Аби самі були здорові

І був над ними "старший брат".

Чолом б'ю вам, вкраїнці любі,

Ви гідні честі й похвали.

Коли б не ви, давно до згуби

Народ наш привели б хахли.

Реакція була гострою. Офіцер назвав мене націоналістом і перестав зі мною розмовляти.

23 березня 1970

Ходив до школи №37, у якій навчається Валентин. На стінах у коридорі політична агітація - плакати, портрети партійних діячів, фотографії з часів громадянської війни, лозунги: "Из России неповской будет Россия социалистическая!", "Самый человечный человек - В.И.Ленин", "Мир - народам! Хлеб - голодным!", "В.И.Ленин - друг детей!" і т.п. Школа схожа до музею революції. Усі написи російською мовою - жодного українського слова. Хоча, правда, на шкільній стінівці портрет Т.Г.Шевченка і від руки напис "Пророчі слова великого кобзаря збулися. Радянський народ будує своє майбуття в єдиній дружній сім'ї". Я стояв біля стенда "Решение ХХIII съезда КПСС - в жизнь!", коли до мене підійшов учень. Я запитав, чи йому подобається стінна газета. - "Шо? Це не нашого класу", - сказав він. У школі навчається 80% дітей українців. Подзвонив дзвінок на перерву. Із класу 7 "Б" вийшла вчителька української мови і літератури. Я звернувся до неї українською мовою, вона відповіла російською. До неї підійшли учні. З ними говорила російською. Куди ми йдемо? Коли і хто зупинить ганебне явище - повзучу русифікацію?

У клубі письменників були поети із Києва Станіслав Зінчук і Володимир Забаштанський. Вечір присвячений пам'яті Максима Рильського. Виступили Зінчук, Забаштанський, Федірко, Каців, Плахтін. Іван Плахтін підкреслено говорив, що він випивав із Максимом Рильським. Попросили й мене сказати слово.

Пригадалися роки, коли літгуртківці ще сторонилися мене, а преса відхиляла мою творчість (адже ж сидів!) тільки М.Рильський, не вимагаючи від мене анкетних даних, тепло відгукнувся на мою добірку віршів. 24 грудня 1956 року він писав:

Дорогий товаришу Василенко!

Переглядаючи свої папери, я раптом знайшов Ваш лист, де сам зробив дуже вже давно напис: "відповісти негайно"... А вийшло так, що лист був загубився, і от тільки тепер на нього відповідаю з почуттям великої перед Вами вини. Отже: на присланих Вами поезіях бачу печать безсумнівної обдарованості, переклади (із Богдановича і Гете) свідчать про культуру мови. Якщо й досі Ви цих віршів ("По гриби", "Огир пильно вухами чатує", "Діхі", "Тиша в тундрі", "Білий цвіт каштанів", "Дервіш - бекташ", "Гойдається на хвилях моря вечір...") ніде не опублікували, то дозвольте мені особисто звернутися до наших журналів. Взагалі озвіться, і я постараюся спокутувати перед Вами провину.

М.Рильський

Відвіз Любомирові П. книжку про Соловецький монастир. Він показував гуцульські писанки. Яка краса! Яка натхненність, художня мудрість і душевна теплота! У поєднанні звичайних фарб, ліній, абстрактних малюнків, бачиш світ, який існує в тобі, але ти про це не знав. Пам'ятаю, коли моя бабуся розмальовувала крашанки, - вона це робила, може, не зовсім майстерно, але скільки було отої радості і світлої любові, коли вони, оті крашанки, лежали на столі у полив'яній мисці на Великдень.

24 березня 1970

"Літературна Україна" опублікувала цікаві вірші А.Малишка:

Тепер усе ясно:

Благословляю самого себе,

Виходячи в далеку дорогу...

Збирайтеся, мудрі,

Та порадимось,

Бо світ росте на однім стеблі,

Наче зерно в горосі...

Воно (слово) колись витало

Понад юрмами,

Його лякали нагаєм і тюрмами

За правди дзвін, за золоті ключі...

Шкода, що такий талановитий поет багато писав на вітер.

Ходив у винтрест. Ішов через парк ім. Леніна. Погода прохолодна. Дерева і кущі ще голі, бруньки на деревах тільки прокидаються. У парку працюють робітники: асфальтують доріжки, фарбують ятки, металеву огорожу, прибирають сміття. Пахне гудроном, але найбільше вологим чорноземом, неповторним запахом ранньої весни. Потім пішов парком ім. Ленінського комсомолу. Там також робітники й робітниці упорядковували парк. У центрі парку на майданчику на постаментах стоять скульптурні портрети російських письменників Пушкіна, Толстого, Горького, Маяковського - і жодного українського.

1964 року в кутку парку було скульптурне погруддя Т.Шевченка.

Тепер його нема. Погруддя демонтували, постамент зруйнували.

До мене додому приходили В.Забаштанський та С.Зінчук. Цікаві поети. Забаштанський мужньо й шляхетно переносить своє каліцтво. Він без рук, без очей. Навчається самотужки, пише вірші "в голові", "написані" диктує записувачеві. Воістину подвиг людини - у самій людині!

Київські поети Москаленко, В.Забаштанський, С.Зінчук у гостях у Миколи Василенка. 1970 р.

28 березня 1970

Прочитав Івана Шаповала "В пошуках скарбів". Дуже цікава книжка про славетного подвижника і мужнього на той час ученого Д.І.Яворницького.

"Моїм правилом у житті було - працюй і працюй, - писав учений, - не вдивляючись вперед і не оглядаючись назад; працюй, не чекаючи нівідкіля й ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй доти, доки служать тобі руки й доки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на благо Батьківщини, дорогої тобі".

Це його заповіт нащадкам, які повинні усвідомити, що без корисної праці і патріотизму жити марно.

До мене додому приходив В. Бойченко. Він викладає англійську мову в педагогічному інституті. Пише гарні вірші і перекладає з англійської. Читав йому свої переклади.

30 березня 1970

Тиждень тому заходив у редакцію "Наддніпрянська правда". Редакторові Гайдаєві показав свої вірші і переклади з англійської. Він їх схвалив, кілька відібрав і сказав, що передасть Аллі Сич, якщо вона не буде проти, надрукуємо. Сьогодні зустрів А.Сич і запитав про долю віршів. Вона сказала:

- Так, Іван Іванович передав, але тоді ж і сказав, щоб не друкували.

Загадки нема, і досі я у "чорному списку". "Не жди сподіваної волі...". Але задля чого треба було редакторові брехати? Чому не сказав правду?

1 квітня 1970

І досі у нашому суспільстві не поменшало малосвідомих людей, які живуть не розумом, а інстинктом дикуна. Ще вчора на вулиці Перекопська біля пошти висіла прикована масивним залізним ланцюгом до телефонного апарата рурка. Сьогодні її немає, висить тільки ланцюг.

Був на семінарі з техніки безпеки й охорони праці в клубі заводу ім. 8 Березня. Лекцію читав директор професійного навчання при обласній профспілковій раді на тему "Роль профсоюза на производстве". Лекція густо пересипана цитатами з творів Леніна, які зовсім не відповідали темі, але лектора це не обходило, говорить монотонно, як давно завчений набридлий текст. Дуже нудно слухати такі лекції. Вони заколисують слухачів. Так і сталося: майже всі присутні на лекції поснули, а лектор все говорив і говорив, наче пороблений. Коли нагадали йому про перерву, він сказав: "Сожалею, я еще много вам не сказал".

Біля ЦУМу зустрів поета Л.Куліша. Він сказав, що одеське видавництво "Маяк" з невідомих причин зняло мою книжку поезії з плану на 1971 рік. Для мене це не новина. Втішаю себе примовкою: усе, що робиться, робиться на краще.

Світлану П. від "колективу робітників Консервного комбінату" делегували на ХХІ з'їзд комсомолу України. "Наддніпрянська правда" опублікувала хвалебну статтю, в якій відмітила, що Світлана працює робітницею в жерстяно-баночному цеху комбінату і виконує денну норму на 120%. Насправді вона працює касиром училища (ФЗУ). Робітниці цеху написали листа в газету. Його не опублікували, а робітниць викликали "на килим" до директора і парторга. Сварили, дорікали. Вкінці парторг сказав:

"Вообще, это не ваше дело. Мы так делаем, значит так нужно".

Геніальна відповідь. Вона найправдивіше характеризує стан прав людини в країні.

5 квітня 1970

Їздив у місто. На вулиці Суворова присів на лавочці скверика, де установлене скульптурне погруддя Суворова. На лавочці сиділи пенсіонери й розповідали один одному пригоди зі свого життя.

День сонячний, теплий, появилися пташки, акліматизовуються, звикають до нових умов життя, уважно придивляються до міста і його мешканців.

До пенсіонерів підійшла двірничка:

- Опять окурков набросали... Урна под носом, а они под себя.

- Ти шо, блекоти наїлась? Тобі платять, ото і прибирай!

Двірничка мовчки підмела сміття, зібрала його у відро і пішла через щойно перекопану грядку на обочині вулиці. Робітниці, які перекопували, закричали:

- Корова!.. Куда полезла!.. Вернись и перекопай свой след!..

Двірничка, незважаючи на оклик робітниць, наче сама до себе, сказала:

- Видела я вас в гробу в белых тапочках, - і пішла далі.

11 квітня 1970

На заводі комуністичний суботник (Ленінський). Робітники працювали на своїх місцях, а інженерно-технічні працівники на різних не інженерних роботах: розвантажували вагони з посудом, перекопували грядки під клумби, сортували порожню дерев'яну тару тощо. Денну норму (за звітом райкому) виконали на 110%. Заробіток, не питаючи згоди в робітників та ІТП, перерахували в бюджет держави. Мабуть, капіталісти дуже заздрять нашій системі. За демократії вони не можуть так легко і просто експлуатувати робітників.

М.Гоголь. Із листа до Белінського.

"Брожение внутри не исправить никакими конституциями. Общество образуется само собою, общество слагается из единиц. Надобно, чтобы каждая единица исполнила должность свою. Нужно вспомнить человеку, что он вовсе не материальная скотина, но высокий гражданин небесного гражданства. Покуда он хоть сколько-нибудь не будет жить жизнью небесного гражданина, до тех пор не придет порядок и земное гражданство".

Великі біди виростають з прив'язаності до проблем дріб'язкових, скороминущих.

12-18 квітня 1970

Мав відрядження, перевіряв стан техніки безпеки на Генічеському винзаводі та в радгоспі ім. Космонавта Комарова. Дощило. Іноді визирало сонце і йому усміхалося зелене довкілля. Дружно цвітуть абрикоси, на тополях появилися перші листочки. Озимина у полі густа й весела, пар виблискує чистим хромом. Оживають лісосмуги, прилетіли шпаки. Земля дихає рівно й на повні свої земні груди, - галасує весняне пробудження. Гарна наша Херсонщина! Чарівні й розкішні весною степи.

Винрадгосп ім. Комарова створено на базі колгоспу. Колгосп був не бідний і не багатий. Колгоспники встигли побудувати автогараж, гарний будинок для колгоспного правління, клуб, кілька хат для переселенців. Подвір'я радгоспу широке і прибране, але на задвірках... не дай, Господи! Лежить торішнє сміття, будівельні відходи, металевий брухт тощо. У селі ще багато хат-мазанок. На фоні новозбудованих будинків вони виглядають музейними експонатами. Селяни пораються на своїх городах: саджають городину. Садів не мають. За селом великі радгоспівські сади. Їхніми плодами і користуються. Техніка безпеки на низькому рівні. На неї дивляться очима обивателя: не сунь пальця в машину - і вона не відріже.

У радгоспі вчора було весілля. Сьогодні вулицею ходили "цигани" - ряжені весільчани. Одна жіночка, пританцьовуючи, співала:

Буряки я копала,

до вечора вибирала,

котрі менші - у машину,

котрі більші - у торбину!

Самогону наварила,

усю ланку напоїла,

ще й напився голова,

із райкому було два.

А бухгалтер хлепче, хлепче -

рахувати буде легше.

Поскільки радгосп не має кімнат для ночівлі приїжджих, то мені доводилося щодня їздити за тридцять кілометрів у генічеський готель.

Місто Генічеськ. У нарисі "Генічеськ" П.Коваль пише, що місто засноване 1784 року, але хто його заснував і чому має таку назву - ні слова. Прочитавши нарис, можна подумати, що місто - рай земний і цвіте воно всіма кольорами. Насправді йому далеко до раю. Тут і зруйновані машинами вулиці, і багато, навіть у центрі міста, саманних будинків, і хмари пилюги, і брудні кінотеатри, і насичена сірководнем вода... Правда, у центрі міста стоїть новий будинок райкому партії. Перед будинком виставлені на постаменті дерев'яні трьохметрової висоти літери, які прочитуються так: "КПСС - разум, честь и совесть нашей эпохи". Поряд - статуя Леніна і цифри також трьохметрової висоти 1870-1970.

У кінотеатрі "Дружба" дивився кінофільм "Разоблачение". Фільм про перших чекістів, які оперували в часи громадянської війни на терені Середньої Азії. Фільм шитий білими нитками.

В іншому кінотеатрі дивився кінофільм "Цветы запоздалые" за постановкою Роома. Більше б таких картин і менше штампованих агіток, цікавіше було б жити людині.