Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:05
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Курай для пожежі -24

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << 15 << 16 << 17 << 18 << 19 << 20 << 21 << 22 << 23 << Читати спочатку

23 квітня 1984

На заводі до мого кабінету з техніки безпеки зайшов чоловік у цивільному і, пред'явивши посвідчення працівника херсонського КГБ, звелів їхати з ним: "Автомашина "Волга" біля воріт, директора попереджувати не треба, він знає".

 

"Куди не стань, де не піди,

Де не ступи у місці вільному -

Він вирина, як із води,

Знайомий привид у цивільному".

Микола Холодний

 

У коридорі обласного управління КГБ на першому поверсі мій супутник звелів хвилину постояти. Із двох кабінетів вийшли чоловіки в цивільному і витріщились на мене. Мені подумалось: Чи не впізнає хтось когось в мені? Згодом мене завели до кабінету. У кабінеті нікого не було. Я сів на стільці біля дверей. За хвилину зайшов у цивільному одязі чорноволосий кагебіст (прізвище забув), виключив радіорепродуктор, що висів на стіні, і звелів пересісти до столу. Стіл стояв біля загратованого вікна, за яким було видно подвір'я автогаражу КГБ. Кагебіст зайшов за стіл, на якому не було ні паперу, ні олівця, сів у крісло і чомусь довго і мовчки гострими очима дивився на мене, неначе вивчав, з якого боку найдошкульніше вразити.

Своїм гострим поглядом, манерою триматися зверхньо, він нагадав мені Кобця, оперуповноваженого гулагівського табору особливого призначення ОЛП-2, м. Інта, у якому в 50-ті роки мені довелося перебувати. У ті роки, щоб не допустити братського єднання в'язнів, що виникало в процесі довготривалого перебування ув'язнених в екстремальних умовах радянських таборів, і навербувати інформаторів (сексотів), начальство час від часу організовувало етапи в'язнів на різні тяжкі роботи під відкритим небом (лісоповал, будівництво залізниць, кам'яні кар'єри тощо). В'язні, які мали роботу в теплому приміщенні, не хотіли йти на етап, і були такі, що погоджувалися з оперуповноваженим на співпрацю, і залишалися в таборі. У другій половині 1953 року такий етап на будівництво залізниці був сформований у нашому таборі. Кобець, викликавши мене до свого кабінету (в'язні називали "хитрим домиком"), після довгого вивчаючого мене погляду, сказав: "Я тебя записал на этап строить железную дорогу в тундре под Воркутою к белым медведям, но могу оставить в лагере, если согласишься работать на советскую власть".

Я розгубився. Я був загнаний в глухий кут, поставлений перед дилемою: або і далі працювати машиністом підіймальної машини ПМ-16 у теплому приміщенні на вугільній копальні й одержувати шахтарську пайку 600 гр. хліба і черпак баланди, або іти на етап у тундру на будівництво залізниці, де мало хто виживав. Там, казали, зимою на відкритому морозяному вітрі та глибоких снігах в'язні без спеціального теплого одягу, масово гинули, і, оскільки глибоко промерзлий грунт тундри було не вкопати, їх ховали у снігових заметах на поживу голодній звірині.

Праця машиніста на копальні мене улаштовувала. У машинному приміщенні вночі я залишався сам, замикав двері і міг без стороннього ока писати вірші або читати книжки. Була можливість і надійно ховати своє писання у стінах приміщення, в яких поробив схованки.

Оперуповноважений Кобець, схопивши чорними лабетами мою душу, тріумфував. Що робити? Де вихід? І я попросив його дати годину подумати. Він погодився. Коли я вийшов із "хитрого домика", зустрівся з в'язнем КРМ (контрреволюционное мышление), який відбував ув'язнення з 1937 року, Мітясовим. Він, побачивши мою панічну розгубленість і смутне обличчя, мабуть, догадався, що сталося зі мною, бо одразу запитав: "Вербовали? Сволочи! Вижу, что вербовали. Однако, юноша, не робей. У лагере побеждает смелость и оптимизм". І він порадив дати оперові згоду, але як тільки за етапниками зачинять табірну браму, у той же день піти до Кобця і відмовитися від пропозиції, і, не дай Господи, до відходу етапу виконати будь-яке, навіть найменше, його завдання. Я так і зробив. О, що було! Осипавши мене "багатоповерховим" безбожним російським матом і клятвою "я тебя в порошок сотру!", дав аркуш паперу, ручку і наказав написати, що у таборі нікому не скажу про його пропозицію і мою відмову. Якщо скажу, то на другий день матиму новий термін ув'язнення з етапом на Колиму. Я так написав і аркуш віддав йому. Він знову гидотно виматюкав мене і сказав, щоб не попадався йому на очі, бо прилюдно вб'є. Наступного дня мене усунули з посади машиніста підіймальної машини і загнали у загазований забій копальні №5 добувати вугілля. На щастя, у СРСР почалися політичні зміни, вони не забарилися внести свої корективи в умови життя в'язнів, особливо після кривавих повстань та страйків в'язнів у деяких таборах. Табірний режим послабили, у таборах замінили оперуповноважених та наглядачів. З часом табірні друзі, які займали технічні керівні посади, умовили начальника дільниці копальні вивести мене із забою і дати працю на поверхні копальні. Я почав працювати на електро-механічній лебідці, вивозив із копальні породу на піднебесний терикон, який постійно сморідно димів, неначе невгасаючий вулкан на білому острові в океані.

Приміщення, в якому стояла лебідка, було дерев'яне з двома невеликими вікнами і опалювалося "буржуйкою", змонтованої з металевої великої бочки. Жерстяна димохідна труба виходила у вікно.

Такий спогад у пам'яті промайнув миттєво, поставив болюче запитання: чого тепер від мене хоче КГБ?

Кагебіст поцікавився моїм здоров'ям, сімейними і заводськими проблемами, що читаю, яких авторів, і що пишу. Говорив українською, але згодом перейшов на російську, бо так йому "легче говорить". Пізніше попросив мене назвати прізвища усіх письменників і друзів, з якими спілкуюся і листуюся. Коли я назвав, він тоном незадоволеної людини сказав: "Николай Александрович, не советую утаивать. Вы всех друзей не назвали. Нам известно все, и то, с кем поддерживаете старые связи, и то, что пишете, и еще кое-что более важное. В Горловке живет ваш друг Василий Гнатив. Он ходит по улицам и читает антисоветские стихи, и говорит, что те стихи написали вы. Имеем и другие сведения" Після такої розмови він відпустив мене додому і "на прощання" порадив дома добре подумати над тим, що сказав, і коли викличе знову, говорити тільки правду.

Додому ішов пішки, хотілося якнайдовше побути на відлюдді з самим собою. Я знову потрапив у чорну смугу життя. Як вийти з неї?

За три дні із КГБ зателефонували, попросили приїхати в управління.

Черговий КГБ викликав уже знайомого кагебіста, який провів мене до кабінету. За кілька хвилин прийшов "чоловік у цивільному". Кагебіст, звертаючись до нього, назвав "товарищ подполковник". Знову почалася розмова аналогічна попередній. Коли підполковник довідався про стан мого здоров'я, домашні й заводські проблеми, поцікавився, чому не друкую книг своєї поезії, - деякі поезії він читав і вони йому подобаються, особливо вірші про кохання і природу... є цікаві поетичні образи, метафори... КГБ шанує талановитих поетів, допомагає видавати збірки віршів, але такий поет не повинен писати антирадянські твори... а допомагати КГБ виявляти ворогів СРСР, бути радянським патріотом. Я зрозумів куди він хилить. Їм не подобається моє спілкування з друзями, колишніми політичними в'язнями, а тепер відомими письменниками, артистами, художниками, і він хоче, очорнивши мене, змусити доносити на них. Така думка осмажила мене пекельним вогнем з ніг до голови, і я, не очікуючи пропозиції, випалив: Цього не буде! Підполковник знітився, замовк і швидко вийшов з кабінету. Знову ішов додому пішки і думав: як дуже розгойдався дамоклів меч, якого на тонкій волосині давно повісили над моєю головою і час від часу оскаженіло розгойдують його. Так, я українець і хочу бути свідомим українцем. Хіба це погано? Я не замовляв батькам народити мене французом чи русським, німцем чи євреєм. Народився українцем, і тому шаную і люблю українське: мову, літературу, пісні, музику... І тому, що люблю рідне, я не злочинець, якого можна ув'язнювати і паплюжити. Злочинець той, хто своє моральне здичавіння трактує як доброчинність, хто загубив національну пам'ять і переродився в ніщо. Незважаючи на постійні моральні утиски і переслідування, я вдячний долі, що відхилила мене від морального падіння, дала силу вистояти у змаганні зі злом. Було тяжко і дуже тяжко, але жодного доносу не робив, не стежив за друзями, не підслуховував, не торгував сумлінням. Слава Богу, дожив до пенсійного віку, вийшов на "заслужений відпочинок", тепер не страшно і помирати.

Людина завжди прагне свободи і незалежності, бо в ізоляції існувати не може.

 

27 квітня 1984

На заводі ніхто не цікавився моєю вчорашньою відсутністю. Усе, як було. Завод готується до Першотравневого параду, чепуриться: метуть заводське подвір'я і вулицю, ремонтують тролейбусну зупинку... Завком спільно з парткомом складають список надійних прапороносців, які не кинуть прапори на вулиці. Художник на червоному полотнищі пише білою фарбою стандартне гасло: "Партия Ленина - сила народная нас к торжеству коммунизма ведет!".

 

"Нехай зневага і зло людське вирують круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм так треба. Я України син, України!". О.Довженко, 2 листопада 1952 року.

 

28 квітня 1984

Адміністрація заводу урочисто провела мене на пенсію. Дякувала за професійну двадцятирічну працю на заводі інженером з техніки безпеки і охорони праці, нагородила почесною грамотою, дала звання ветерана праці, а трест - "Херсонрадгоспвинпром" видав наказ, в якому: "За долголетнюю и безупречную работу в системе объединения предприятий и в связи с 60-летием старшего инженера по технике безопасности Херсонского винзавода тов. Василенко Н.А. объявить благодарность и наградить денежной премией в сумме месячного оклада..."

Після урочистого засідання у кабінеті з т.б. накрили стіл і випили чарку вина за моє здоров'я. Директор заводу Онищенко навіть напросився прийти до мене додому першого травня і відсвяткувати день мого народження. Отже, подумав я, ні адміністрація заводу, ні трест інформації з КГБ ще не мають. А може, з настанням політичних змін у Союзі міняється і КГБ? Ото було б правильно і по-людськи!

 

30 квітня 1984

Зателефонував мені додому директор заводу О.Онищенко і сказав, що у зв'язку з виробничими обставинами, прийти на день народження до мене не зможе. Я зрозумів: КГБ почало "діяти".

"Мы все разрушим до основанья, а потом мы наш, мы новый мир построим! Кто был ничем, тот станет всем!". У Змія-Горинича голів багато, а думка одна: як з'їсти свою жертву.

Історія, писана кров'ю, та історія, писана чорнилом, це різні історії.

* * *

Мушу голосно й прямо сказати:

Запроторити хочуть за грати...

Тужить, плаче надія сама,

губить серце високі слова.

 

* * *

Дорога йшла не тихими гаями, -

звивалася між дротом та вогнями,

тягнула плуга понад силу в полі

і не вкорилася жорстокій долі...

Ні!

 

Люди йшли вгору з думами ясними,

і я був з ними.

Люди вмирали, щоб потім жити,

сади садити,

і я вмирав.

Час прийшов, прийшла загадка,

і я віддав усе,

що мав,

нащадкам.

Віддав молодість у сонячній габі...

Гранітне серце залишив собі?

 

3 травня 1984

Ходив на завод, щоб одержати призначену премію, але у касі не видали. Директор Онищенко сказав, що з невідомих йому причин, директор "Херсонрадгоспвинпрому" А.Б.Гульчак своїм наказом премію анулював. Моє прізвище із списку ветеранів труда заводу на отримання пільгової путівки в Ленінград викреслили. А далі пішло-поїхало. Бухгалтерія призупинила начислювати мені пенсію. На завод приїхала спеціальна комісія розслідувати мою "фінансову діяльність". Почали ритися в паперах: скільки, коли, за яку працю протягом двадцяти років одержував платню, де, коли читав робітникам лекції, на які теми та хто і яку суму грошей виплачував?.. Дніпровський райвиконком не визнав мене "Ветераном труда", медаль ветерана не вручив. Що за єси ти, чорна сило?

Хто змусив стискатися українця так, що він став алмазом?

"Пригадаю Дніпро - і вмру" - Євген Плужник.

 

8 травня 1984

У світі неспокійно. У пресі пишуть, що китайські війська вторглися на територію Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) і захопили ряд висот. Нинішній воєнний похід Китаю найбільший з часу походу у лютому 1979 року. Китайське керівництво не приховує того, що йому не подобається зовнішньополітичний курс СРВ.

Сильний меншого згинає та ще й б'є.

 

Сьогодні дощ. Приходив Аркадій, струшуючи кашкета від дощу, говорить: "Зустрілися дві хмаринки, одна другій каже: Попісяємо. І ось маєш! Уже півдня відливають. Чи не знаєш, якій небесній канцелярії подзвонити, щоб заборонили хмарам пити бочками пиво?"

 

11 травня 1984

Херсонський письменник сказав мені, що написав драматичну поему про партизанський рух на Херсонщині, але видавництво "Таврія" без рецензії КГБ книжки на історичні та воєнні теми друкувати відмовляється, заборонено.

 

Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє.

 

15 травня 1984

Одержав листа від письменника Григорія Полянкера. Він пише твори єврейською та українською. Його реабілітували і прийняли до Спілки письменників України. Видає книжки, публікує статті про другу світову війну, спогадує парад Перемоги на ознаменування розгрому фашистської Німеччини, який відбувся на Красній площі у Москві 24 червня 1945 року і в якому він брав участь.

У 50-ті роки він відбував термін ув'язнення (мав 10 років) в Інті, в одному зі мною таборі. За національністю єврей, казав, що редагував журнал єврейською мовою і за те одержав термін ув'язнення. Його позбавили офіцерського звання і вилучили із комуністичної партії. У таборі він відчував голод душі, дуже боляче переживав своє ув'язнення, панікував, губив волю до життя і часто писав у Москву покаяльні листи. До мене ставився привітно, читав мою писанину, робив фахові зауваження.

Дмитро Паламарчук казав, що Полянкер - не Мансур, а випадкова жертва режиму.

Мансур - апостол ісламу, виступав проти російської агресії на Кавказі, помер на Соловках.

 

У Херсоні новина - зліквідували "забігаловку" і вперше відчинили кафе, де можна випити чашечку кави або склянку фруктового соку. І що цікаво: у кафе завжди людно. Дивує, як це раніше батьки міста не додумалися зробити таку добру справу, потрібна була тільки спеціальна постанова ЦК КПРС.

 

19 травня 1984

Колись мудрі люди казали: "Vix orimur murimus - ми помираємо вже в мить народження. Вічного немає нічого. Це стосується не лише людей чи тварин, але і речей людського побуту, будівель, знаряддя сільського господарства тощо. Відійшли у минуле оспівані поетами вітряки, млини, класична українська хата під очеретом, хата-землянка, гарба, бідарка, ресорка, парова молотарка, котки, якими наші діди молотили хліб на гарманах, однолемішний плуг, трилемішний буккер, класична українська селянська піч у хаті, колиска, підвішена на вервечках до стелі, мальовані скрині для білизни, дерев'яні ложки, рублі, рогачі, кочерги, колишнє взуття, одяг та інше. Мине час і все оте назавжди зникне, вітром байдужості вивітриться з голів майбутніх поколінь. Щоб гідно зберегти пам'ять про своїх предків, культурну спадщину рідного народу, їхні традиції, звичаї, національну духовну неповторність, мудрі люди створюють музеї, а в наведеному випадку - музей під відкритим небом. У деяких областях України такі скансени уже існують. Назріла потреба створити подібний і в нашій області. Чому б ні? Це залежить від культурного рівня місцевого керівництва і населення.

 

* * *

Вітряк, садиба, гобелен,

Леміш, косарка, обруч цебра -

Оце і є музей-скансен -

Колишня слава простонеба.

 

Духовних давніх ойкумен

Живуть іще слова пророчі:

Збережений в степу скансен -

Твої, людино, вуха й очі.

. . . . . . . . . . . . .

Хто дивиться очима музею, той дивиться далеко.

 

24 травня 1984

Сьогодні Валентин від "Ескавації" шоферував у воєнкоматі,- вантажівкою перевозив із аеродрому домовини з тілами солдатів, убитих в Афганістані. На північному селищі мати солдата з кулаками кинулася на офіцера, який супроводжував домовину, кричала: "Де мій живий син?! Я вам дала живого... Поверніть мені живого!. Поверніть!...". Вона поцарапала офіцерові обличчя, зірвала погони. Їй зв'язали руки, зробили ін'єкцію снотворного. Коли заснула, домовину розвантажили.

"Якби могутність народу вимірювалася пролитою кров'ю і слізьми, то український народ був би наймогутнішим". - Іван Франко.

1 червня 1984

Телефонували з клубу письменників, просили приїхати. У клубі були Микола Братан, Василь Шаройко, Анатолій Кичинський, Марк Боянжу, Іван Плахтін і Василь Мелещенко. Пропонували взяти участь у бригаді письменників, які поїдуть у Каховський район виступати перед працівниками радгоспу. У зв'язку з хворобою шлунку їхати відмовився.

 

Закінчив читати "Солдатский долг" К.К.Рокосовського. Цікаві мемуари, більш-менш об'єктивні. Книжка написана з великим знанням своєї справи. На жаль, нічого не пише (заборонено!) про своє перебування у в'язниці. Поляк із клеймом, маршал із орденами.

Минуле, яке б воно не було, треба знати правдиво, бо якщо воно буде брехливе, то таке буде і майбуття.

 

У книзі надибав на цікаву хронологію російських поетів неросійського походження. Засновник російської поезії Кантемір - румун; Пушкін - ефіоп; Лермонтов - шотландець; Блок - німець і т.д.

 

2 червня 1984

Малий павучок, який часто вдавався в химери, із золотої пряжі сонця плів остисту зорю на листі трави, виплітав красу літнього дня... А вночі зайці, що навпростець пробігали, роса, що падала з дерев, шмалький вітер, що подібно до дикої орди, появлявся, і навіть метелик, який просто так сідав, руйнували витвір павучка.

Вранці малий паучок знову брався за роботу, реставрував свою остисту зорю... Бігає і бігає знизу вгору, згори вниз - плете красу дня.

А поряд на дереві в отворі темного дупла великий павук із міцної нитки сплів свою мережу. Ніщо не руйнувало її: ні зайці, ні вітер, ні роса, навіть не метелик. Іноді туди потрапляла якась муха. Він поїдав її і знову ховався, очікуючи нової жертви.. Швидко від довгого сидіння, ситого життя, великий павук розтовстів і лопнув... А маленький павучок, що плете красу літнього дня, і досі бігає, і бігає знизу вгору, згори вниз.

 

3 червня 1984

Фаворизація російської мови і культури, злиття націй посилюється.Якщо так і далі піде, то зросійщать і села. А це - смерть українському етносу. Зникне значна частина людського світу.

 

Микола Соколовський намалював портрет Тараса Шевченка і подарував мені. Соколовський (поет, художник, священик) продовжує жити творчо, незважаючи на постійні заборони. 1980 року він написав вірш про Леніна, прибрав псевдонім "Сарма" - і видавництво "Радянський письменник" видало збірку його віршів "На осонку літа".

 

Наші обивателі виховані на магічному тоталітарному числі 99,99% і сьогодні вважають, що інакше не можна... Але це Соколовського-Сарми не стосується. Хто серцем виріс, той на колінах штани не протирає, незважаючи на заплічні шепоти.

 

Мав відрядження в Нову Каховку (винрадгосп "Таврія"). Їхав теплоходом. Тихий, чарівноокий Дніпро, сонячні блискітки на водних плесах, широкі поетичні краєвиди. Якийсь дідусь стояв біля фальшборта окремо від пасажирів і, пильно вдивляючись у тільки йому відому далину, неголосно співав. Нараз озирнувся, спохватився, ніби чогось злякався, і замовк. Я підійшов до нього, сказав: "Коли людина співає - це означає, що на серці сонячно. Мабуть, згадали свою молодість?" - "Так. Згадав Грицька" - із якимсь потаємним сумом відповів дідусь, і відійшов від мене.

* * *

Сивоголовий дід в плащі стояв

і на фальшборт, мов братові на плечі,

поклавши руки втомлені, старечі,

про молодість притаєно співав:

 

"В степу, де зріють ковилові трави

і височить незайманий курган,

ішли григорівців повстанські лави,

і ковила багрилася від ран",

 

І тут, смикнула мов чиясь рука,

він прикусив невільно язика.

 

8 червня 1984

Зараз правозахисники (дисиденти) подають нову версію фізичного знищення української інтелігенції (соловецьких в'язнів). Їх, кажуть, не потопили у Білому морі, як говорили раніше, а стратили напередодні жовтневої революції 1937 року в Карелії. Там опричники Кремля розстріляли письменників М.Зерова, Л.Курбаса, М.Куліша, П.Филиповича, М.Ірчана, В.Поліщука, О.Слісаренка, М.Вороного, Г.Епіка, М.Ялового та багато інших творчих особистостей.

 

По назвах вулиць міста можна читати історію народа, процеси творення ідеологій.

Вулиця Суворова у Херсоні уже була Богородицькою, Католицькою, Егізовською, 1 Мая, Паризької комуни... Які наступні назви?

 

11 червня 1984

Знову перечитую надіслану Дмитром Паламарчуком книжку "Вільям Шекспір. Сонети". Перекладені ним "Сонети" підтверджують давно кимсь сказане: "Поет має шосте чуття, що відкриває поезію підсвідомості". І приємно, що перекладач оту "поезію підсвідомості" у сонетах Шекспіра цілком зберіг.

Справжня поезія, як і краса природи, скрашує похмурі дні людини, допомагає забути прикрощі. Висока поезія - це розгорнута метафора життя. А життя не без перешкод. Щодо "перешкод", чорних смуг у житті, добре написав Микола Реріх: "Благословляйте перешкоди, вони ведуть вас до удосконалення".

 

17 червня 1984

Секретар партійної заводської організації чомусь мені сьогодні довірливо сказав: "Радянський народ - це людська біологічна маса, яка хоче, щоб нею керували не благанням, а батогом. Без батога радянський народ розвалиться. Сталін геніально вмів тримати багатомільйонний натовп у руках. З теперішнім ліберіалізмом ми прийдемо до анархії ".

Цікава філософія секретаря партії. Власне, тут нічого немає нового. Синдром віри у "царя-батюшку" - живучий, і він швидко не злиняє.

Адже ж і досі "біологічна маса" співає: "Наш адрес - не дом и не улица; наш адрес - Советский Союз".

 

"Християнська любов є перешкодою для поширення нашої революції. Те, чого ми потребуємо, - це ненависть. Ми мусимо навчитись ненавидіти, бо тільки тоді ми можемо здобути світ". А.Луначарський.

Прикро, що наші дорогенькі малороси слова Луначарського сприйняли за ідеологію свого блага.

 

Прочитав у самвидаві "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби.

Дивуюся, за віщо переслідують автора? Монографія написана на цитатах Леніна та його однодумців. Письменник нічого не вигадав.

 

21 червня 1984

Влодко сьогодні сказав мені, що вулиця Чайковського, де він мешкає, знаходиться над підземним колишнім ходом, а з його підвалу починається підземний хід, який веде до річки Кошової. Підземелля у багатьох місцях уже зруйновано, але там, де склепіння викладене камінням, ще добре збереглося. Про Херсонське підземелля вже не раз писали, що науковцям необхідно його детально обстежити, але віз і нині там. Є ще люди, які бачили підземні ходи і в інших місцях. Наприклад, бачили хід, що починався від Фортечного валу біля Очаківських воріт. Він вів до вулиці Комсомольської (колишня Ердельєвська) і до вулиці Карла Маркса (колишня Потьомкінська), і далі - до Дніпра. Кажуть, колись у них, як в Одеських катакомбах, ховалися від царських жандармів старообрядці, бездомна біднота, злодії, а на початку ХХ ст. там улаштовували свої друкарні більшовики. Активістам Українського товариства охорони пам'ятників та культури вдалося частково обстежити підземелля, що на території колишнього Військового Форштадту, але на тому і зупинилися. Невизначеність - залишає грунт для творення легенд. Кажуть, підземелля зроблені не в часи будівництва Херсона, а древніми племенами до християнської ери, бо на стінах хтось своїми очима бачив малюнки і символи язичницької віри, а в кам'яному саркофазі нетлінний труп скіфського царя.

 

5 липня 1984

Приїхав зі Львова Михайло Блащак з родиною і своїми сватами. Привіз дефіцитний розподільний вал до "Жигулів". За день поїдуть на Арабатську стрілку відпочивати. Михайло Степанович поступив до КПРС минулого року, бо "безпартійному займати посаду начальника торга не дозволяється".

Вовки з голодними очима втяли орлові крила.

 

9 липня 1984

Міжнаціональна ворожнеча у світі не припиняється. Чи колись припиниться? У Шрі Ланці, незважаючи на запровадження ще 1983 року надзвичайного стану, криваві сутички між основними етнічними групами країни - сингалами і тамілами - продовжуються.

Не втихають демонстрації людей доброї волі в зарубіжних країнах. Вони закликом до ядерного роззброєння, розповідають про жахливі наслідки атомного бомбардування американською авіацією Хіросіми і Нагасакі 6 серпня 1945 року.

* * *

Народи світу,

люди всіх країн,

зміркуйте:

одна-однісінька планета в нас!

А бомб уже мільйони тонн.

На кожного живого з нас

по сто центнерів суміші -

нейтронів із отрутою,

і стільки ж мін з напалмами...

. . . . . . . . . . .

Земля благає, люди, нас

покінчити зі зброєю:

з "катюшами" і танками,

з ракетами і мінами,

бо ходить, ходить вороном

і чиркає запалкою

сучасний Герострат.

 

12 липня 1984

Із В.Шешуріним їздив у Прогної до знайомого мені єгера заповідника Василя Ковердія. Ловили вудками рибу, відпочивали.

Прогної - колишня козацька паланка, тепер село Геройське. Село у війну дало двох Героїв Радянського Союзу (Г.Ободовський і М.Танський), Героя Соціалістичної Праці (гарпунер-китобій М.Гниляк) і Кавалер трьох орденів слави (П.Дубинда). На їх честь і перейменували село.

Прогної знаходиться на Кінбурській косі, яку омивають із півночі Дніпровський лиман, а з південного заходу - Ягорлицька затока Чорного моря. Паланку в Прогноях заснували козаки Запорозької Січі у ХVІ столітті як найпівденніший сторожовий укріплений козацький пост. Там козаки мали угіддя, займалися рибальством, видобували кухонну сіль, полювали на пернату дичину і вирощували городину для Запорозької Січі. 1775 року, коли Катерина II і її фаворит Потьомкін (Нечеса) зруйнували Запорозьку Січ, Прогнойську паланку зліквідували. На початку ХІХ століття дідусь моєї матері О.Захарченко чумакував, возив волами сіль із Прогноїв до центральної України.

 

20 липня 1984

Д.П. надіслав мені газети "Зоря" №133, 14.07.84 р., стаття "Чотириликий запроданець" якогось В.Головка. Брудне звинувачення Миколи Сарми-Соколовського в українському націоналізмі. У "Зорі" № 136, 18.07.84 р. стаття М.Соколовського про визнання своєї провини "Мене мучить моє минуле". Жахливо читати. Ешафоти працюють. Що буде з Україною?

 

21 липня 1984

"Підемо на вогнище, будемо горіти, але від своїх переконань не відмовимося" - М.І.Вавилов. Блажен хто вірує.

У Херсоні знову судять керівника секти баптистів-розкольників, члена ради церков ЄХБ М.С.Климашенка, який відбувши перший термін ув'язнення, не відмовився від своїх релігійних переконань. Якийсь В.Запорожець у статті "Краплені карти. Правда про неправду" ("Наддніпрянська правда") запитує: "Чого вони хочуть?" і сам відповідає: "Одного разу голова ради церков Крючков, звертаючись до своїх одновірців, керівників баптисько-розкольницьких угруповань, проговорився: "Нам вкрай необхідно намітити програму невтручання держави у церковні справи". Далі Запорожець пише: "Повне відокремлення церкви - це цілковита безконтрольність її діяльності, навіть і тоді, коли така діяльність має (а вона таки має!) антигромадський, соціально шкідливий характер". Автор статті пише, що баптисти домагаються скасувати тепер діючі законодавства про культи в СРСР, бо вони ніби суперечать підписаному В.Леніним декрету "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", якщо навіть при цьому порушуватимуться права і свободи сотень мільйонів атеїстів.

М.Климашенка звинувачують і в тому, що його син, коли служив у радянській армії, відмовився брати зброю в руки, бо не хотів брати на душу гріх, а в журналі його церкви "Вісник істини", № 2, 1980 року, сказано, що основоположники наукового комунізму Маркс та Енгельс до 30-річного віку були віруючими людьми і навіть мають богословські праці, і що Енгельс на схилі свого віку повернувся до віри в Бога. Про це, мовляв, увесь світ знає, тільки комуністи замовчують.

O tempora, o mores! - О часи, о звичаї!

 

27 липня 1984

Не перевелися ще легковірні люди, які хочуть легко і задарма отримати "купу грошей". Якось на початку літа зайшла до мого заводського кабінету робітниця і каже:

- Хочете мати купу грошей?

- ?

- Є така гра, її правила опубліковані в журналі "Смена". Надсилаєш за вказаною адресою 10 рублів і за місяць можеш отримати дві тисячі п'ятсот...

Питаю:

- Ви граєте?

- Ні, але хочу попробувати.

- Не раджу. Зрозумійте, у такій грі виграють не учасники гри, а той, хто започаткував гру. Ви кусатимете лікті.

Робітниця задумалася, потім каже:

- То ви так говорите тому, що у вас, мабуть, гроші є. У мене їх немає, і я гратиму. Мене не одурять. Там, де вони сядуть, я вже встала.

Сьогодні я її запитав:

- Багато виграли?

Вона мовчки подивилася на мене. В очах - сльози..

 

З метою економії електроенергії міська електромережа вечорами знову почала на годину відключати електроенерію. Світимо гасові лампи. Сидячи у темряві, невільно пригадуєш колишні гасла: "Спасибі Іллічу - електрикою свічу!", "У нас тепер електрики хоч на три Америки!", "Колись дим каганця виїдав нам очі, тепер лампочка Ілліча світить вдень і вночі!".

Щось дивне з нами, українцями, робиться: вдома розмовляєш українською, а вийдеш на вулицю - почуваєшся, ніби звідкись приїхав, - російською.

 

5 серпня 1984

Ліна і я з Полюгами, Дариною і Любомиром, виїхали власними автомашинами в турне по центральній Україні. Гарна, сонячна погода. Такий і настрій. Запаслися бензином, необхідними автодеталями, харчами - і поїхали з надією, що мандри будуть цікавими.

"Щоб полюбити Батьківщину, треба її пізнати". Микола Реріх.

Ярослава і Дарина Полюги в гостях у М.Василенка. 1966

Ярослава і Дарина Полюги в гостях у Миколи Василенка. 1966 р.

 

Кіровоградщина, хутір Надія. Планета української культури. З трепетом душі і високим духовним піднесенням ступаємо на подвір'я садиби Великих Тобілевичів, тепер державного заповідника-музею І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого). "Хто б не ступав на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п'єси... Скиньте шапку і вшануйте ім'я великого українського драматурга". - Юрій Яновський. У заповіднику вражає все: і експонати літературно-меморіального музею (фотокопії рукописів, документальні фотознімки, театральні афіші, скульптури та графіки, присвячені великому драматургові, та інше цікаве), і "Маркові" дуби, і дерева, що посадили українські письменники, назвавши їх іменами: "Орел", "Любомудр", "Козак", "Побратим", і "Батькова хата", у якій, як засвідчує меморіальна дошка, Іван Карпович у 1889 році написав безсмертну комедію "Сто тисяч", і плесо чарівного ставка, в якому плескаються дикі качки, і верболози над річечкою Комишуватою Сугоклеєю, і калинова алея, і квітники, і симпатичне джерельце, що витікає з-під коріння старої верби, і портрети та анотації про кохану дружину Івана Карповича Тобілевича Надію (Тарковську), на честь якої він назвав хутір. Усього не перелічити, треба оте все щиро сприйняти душею, щоб родина Тобілевичів, - Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті, - у всій своїй творчій величі і духовній краси постала перед очима. Ми у боргу великому перед ними.

Звичайно, було б дивно, коли б у музеї не було комуністичної агітки.

У п'ятому залі експозиції наведені слова Максима Рильського: "Ми йдемо вперед. Ми йдемо, керовані партією, до прекрасних берегів комуністичного суспільства...".

 

* * *

Карпенко-Карий звіку-зроду,

Придбавши творчі два крила,

Не йшов на срібляки і моду -

Вкраїна матір'ю була.

 

Читати далі >>25 >>26 >>27 >>28 >>29