Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:03
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 58

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Курай для пожежі -6

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << Читати спочатку

 

Увечері з Ліною ходив до палацу "Україна". Слухали Белу Руденко.

"Україна" - поезія в мармурі. Салатний колір крісел, золотаве оздоблення нижньої частини кону, світле мереживо стін (Закарпатський туф, казахстанський камінь - черепашник) утворюють приємну, теплу кольорову гаму. Усе це робить затишок, приваблює інтер'єрною некрикливістю.

Останні дні відрядження оглядав музеї. У музеї Шевченка в журналі відгуків записав:

"Спасибі Вам, люди добрі, працівники музею, за збереження великого українського духовного скарбу".

У музеї Лесі Українки записав: "Дух Лесі - дух українського Прометея свято збережено. Спасибі". У музеї Рильського: "Багата країна та, яка має багато поетів. Український народ вдячний Рильському за патріотизм". Неприємно вражає те, що працівники музеїв, за винятком музея Рильського, спілкуються російською мовою; на мою українську відповідали російською. На дверях музею образотворчого мистецтва оголошення "Музей тимчасово закрит" - у розумінні "зачинено".

Українська мова і досі у незрозумілому космічному мороку, - сліпі не бачать, а глухі не чують. А жаль.

 

Києво-Печерська лавра - духовне й матеріальне диво. Які б не наставали епохи, хто б не стояв при владі, Лавра буде живим постійнооновлюваним пам'ятником творчого невгасимого духу нашого народу. Шкода, що сучасний радянський лад недооцінює цінність Лаври.

Біля вхідних дверей до печер, коли я підійшов, юрмилося чоловікі 300 - всі вони хотіли в порядку живої черги потрапити до печер. Люди сварилися, штовхалися, галасували. Один міліціонер та контролер були безпорадні навести порядок. Мене зо всіх боків затиснули розпалені сваркою прочани й занесли в печеру. У печері було напівтемно, стіни вологі, зі стелі капало на голову. Дехто падав на східцях, чувся гамір і сміх. Група туристів, до якої я потрапив, була з Росії "из под Урала", явні атеїсти, вели себе непристойно, намагалися пролізти у заборонені місця печери, царапали стіни, намагаючись залишити свої автографи.. Наглядачі соромили їх і виганяли з печери.

Територія монастиря - це Пантеон духовних, політичних та культурних діячів давніх років. Тут поховані: Феодосій печерський (1074), патріот Київської Русі, літератор і громадський діяч; Нестор - літописець (ХII ст.) - славетний історик, письменник; Аліпій (ХII ст.) - знаменитий художник і мозаїст; Агапіт (ХI ст.) - давньоукраїнський лікар; Полікарп (ХIII ст.) - письменник печерських монахів, цікавий своїми оповіданнями та ідеями єднання Київської Русі й визволення з-під монголо-татарського іга; князь Федір Данилович Острозький (ХV ст.)- учасник Грюнвальдської битви 1410 р., - водив укра їнське військо у Чехію, щоб допомогти гусистам у війні проти військ імператора Сігізмунда; Захарій Копистенський (1632 р.) - автор "Полинодії" та інших полемічних творів; Петро Могила (1683 р.) - відомий український просвітитель, митрополит, письменник; Вишневецький, Корецький, Плетенецький та багато інших видатних діячів культури і релігії. Але про них екскурсоводи, ніби не знають, відповідають мовчанкою. Проте патетично й довго розповідають про життя, мужність і смерть генерального судді українського війська Василя Кочубея та Івана Іскру, які донесли Петру Першому на Мазепу. Поховані на території монастиря.

5 липня 1972

Заходив у готель "Київ" до Рене Каландія. Переклав його вірш із грузинської за його підрядником для "Ленінського прапора".

На винзавод П.Цокота приводив московського поета Всеволода Азарова. Дегустували вино у моєму кабінеті. Азаров читав вірші Т.Шевченка, які переклав російською, каже, що має намір перекласти поему "Сон".

 

21-23 липня 1972

Ми (я та Ліна) купили туристичну путівку "Від Грузії до Каспійського моря", маршрут № 120. До Сімферополя летіли літаком АН-24. На автовокзалі проводжали Плахтін, Шевченко і Кот (журналіст). Випили три пляшки сухого вина. Відлетіли о 13 годині. У літаку мій сусід по кріслу всю дорогу чортихався: десь забув свій берет. Коли прилетіли в Сімферополь, виявилося, що він на береті сидів. До Тбілісі летіли літаком ТУ-104. Прибули до столиці о 24 годині за грузинським часом. Транспорту, щоб доїхати до турбази, не було. Погодився відвезти автобусом "лівак", але тільки до площі Леніна. На площі - ні транспорту, ні людей. Перша година ночі. Стоїмо, очікуємо з моря погоди. Раптом появилася "Побєда". Вона підїхала до нас і водій запитав, кого ми в таку пізню ніч очікуємо? Ми розказали хто ми та звідки приїхали. Він зрадів, наче зустрів давніх знайомих, ласкаво запропанував відвезти нас до турбази. За професією він артист, працює на кіностудії "Грузія-фільм". Неодноразово бував в Україні, поважає українців, має друзів. Довіз до турбази і плати не взяв. У готелі турбази вільних місць не було. Черговий запропонував нам за 1 руб. кабінет директора до ранку. Ми погодилися. У кабінеті письмовий стіл, шафа з паперами й диван. На стінах портрети Леніна, Сталіна та якоїсь півголої артистки. Будівля готелю стара, мабуть, років зо два не знала ремонту, бо в туалеті на стіні вицарапано "Лето. 1970 год. Рязань".

У Грузії ми намагалися побачити й почути якнайбільше, тому із самого ранку і до пізнього вечора були на ногах. Мцхета, палац Метехи, руїни фортеці Нарикола, Сіонський кафедрал, Авлабарська друкарня, Пантеон письменників, різні музеї та пам'ятники - усе це стало для нас буквально відкриттям нового світу. Коли їхали автобусом у Мцхету, біля Пушкінського джерела по Військово-Грузинському шосе зупинилися біля кафе. У кафе гурт грузин сиділи за столами, їли хачапурі (пироги) і пили вино. Ліна сказала: "Привіт Грузії від України!". Грузини схопилися на ноги, звільнили нам місця і поналивали келихи вином. Один із грузинів виголосив довгий романтичний тост за здоров'я грузинів і українців. Розлучилися великими друзями.

Казково гарна земля грузинська. Недаремно в неї були закохані Страбон та Марко Поло.

Плато Мтацмінда над рівнем моря 727 метрів. На ньому розбито прекрасний парк. До розвінчання культу в парку стояв монументальний багатометрової висоти пам'ятник Сталіну. Після розвінчання вночі вертольотом зняли статую з п'єдесталу і, кажуть, десь закопали в горах.

У Тбілісі в часи війни німці збудували канатну дорогу. Молодий грузин, механік пульту, натхненно розповідав туристам про древню історію Грузії, про лицарство древніх патріотів, їхні подвиги й легенди. Деяким туристам з Росії не сподобалася така розповідь, вони механіка назвали грузинським націоналістом. Одна росіянка сказала: "Ей, ты!.. Знаем вашу историю... Хватит болтать! Включай веревку!..."

- "Девушка, вы плохой человек", - відповів грузин. - "Включай веревку, говорю тебе!.."

Сталася спонтанна маленька подія, а в душі появилась гіркота.

Щоб подивитися й скупатися в легендарних "Тифліських лазнях" я з Ліною взяли таксі. Водій виявився балакучим добропорядним грузином. Коли він довідався хто ми, одразу почав розповідати про історію лазні, окремих вулиць, пам'ятників тощо.

 

Приємно усвідомлювати, що грузини мають міцну, випробувану часом національну свідомість. Москві, яка намагається зросійщити й знищити їхню національну культуру, вони показують дулю.

Вони не хахли і не малороси, яких можна легко згинати і по них топтатися.

 

23 липня 1972

Азербайджан. Населення республіки 4, 6 млн. Країна має своєрідне самобутнє обличчя, відмінне від Грузії. Рельєф переважно гірський. На низинах Кури рослинність напівпустельна, степова, клімат субтропічний, сухий. Із Тбілісі до Аджикенда їхали автобусом. Наша група туристів складалася переважно із українців (Херсон, Одеса), росіян було п'ять чоловік. Поскільки я, Валентин Фінагін, доцент Донецького університету, та Віктор Рогатньов, викладач індустрійного технікуму, були з дружинами, то нас у Аджикенді поселили в одній кімнаті.

Місто розташоване в горах Муравдагського хребта. Рослинність буйна, клімат гірський прохолодний. Але сама турбаза не викликає радісного захоплення - всюди бруд, антисанітарія, будинки барачного типу, розарії занедбані, скрізь бур'ян. На території турбази дуже багато партійних агіток, написаних на червоному тлі фанери та паперу. Виникає враження, що уся турбаза пофарбована у червоний колір. Увечері усією нашою групою (22 чол.) ходили до шашличної відмічати свій приїзд. Азербайджанцям, які були в шашличній, ми сподобалися, піднімали тости за дружбу наших народів. Наступного дня ходили в гори до джерела Турш-Су, - назва означає "кисла вода". Шлях у гори тяжкий. Треба було по крутому схилу гори піднятися на висоту 1400 м. Але туристи, особливо жіноцтво, зацікавлені розповіддю гідів про легендарність і універсальну властивість джерельної глини робити жіноцтво вродливими, мужньо долали гірський схил. Саме джерело маленьке, слабосильне, ледь животіє. На високому березі глибокі нори, звідти хлопчаки дістають запашну глину і тут же продають, гучно вигукують: "Руп!.. Руп!".. Щоб жінкам повродливішати, треба отою глиною з ніг і до голови себе вимазати, полежати на сонці, а потім скупатися. Дехто з молодих туристок, щоб не платити гроші хлопчакам, залізли в нори. Із нір виглядали лише голі їхні п'ятки. Одна дівчина не могла вилізти з нори, і її зі сміхом витягали за ноги.

Я ішов з Фінагіним та Людмилою на ринок, щоб посмакувати національним айраном. На подвір'ї піонерського табору та на майдані міста чути було довгу, дзвінкоголосу азербайджанську пісню. В.Ф. сказав: "Они на что смотрят, про то и поют. Песни не имеют ни содержания, ни мелодии. Это не русская песня, в которой душа народа". Я зауважив, що кожна нація має свою тільки їй повністю зрозумілу пісню, бо вона народжена ними, а не кимсь. Тому найбільше і співають. Людмила мовила, що у Львові також співають тільки свою, російську там не почути. А В.Ф. додав: "У Киеве еще хуже. Я был у министра. Так он говорит по-украински. Зачем меня насилуют говорить не своим языком? Я не хочу!". Ми "у мнениях" розійшлися. Кожен вірив у своє, суддею якого може бути тільки час. У подальших розмовах намагалися уникати національних питань.

Минуло зо два тижні. Ми були в Ялимі. На дозвіллі увечорі я, Фінаген та наші дружини відпочивали на веранді готелю, у якому мешкали. Ішла мирна, тиха розмова про сучасну культуру радянського суспільства. Фінагіни ділилися враженнями з поїздки за кордон, - недавно побували у східній радянській Німеччині та Чехословакії. Захоплено говорили про німців, їхню високу культуру, організованість, толерантність, і навпаки про чехів. "Понимаете, гид, какая-то чешка, нам сразу сказала: Не називайте меня товарищем. Я вам не товарищ. Такой наглости у немцев мы не слышали. Нет, правильно, что наши солдаты на дорогах Чехословакии стоят через каждые 500 метров." Я запитав Фінагіна, як би він реагував на те, коли б на дорогах Росії чешські солдати стояли через кожні 500 метрів? Фінагін прикусив язика.

Майже всі дні нашого перебування в Ялимі Каспійське море буранило, вода була холодна й каламутна. Проте я успішно в морі ловив рибу. Азербайджанські гіди до нашої групи ставилися толерантно, особливо після інцидента, що стався з туристами з Росії. Було так: на турбазу туристи прибули раніше строку, їх тимчасово поселили у павільйоні їдальні. Вони запротестували, вимагали кращого помешкання, кричали: "Помните!.. Мы приехали с Советского Союза!.. Если не понимаете, мы покажем кто мы... Возвращайте деньги за путевки!... Черножопые!."

 

Наша група була в одноденному поході. Ночували у чарівному чорноліссі. Довкола дзвінко строчили дивні пісні цикади. Ліс шумів своїм високим верховіттям, полохав окасті зорі. Був теплий, ласкавий вечір. Азербайджанці - рибалки привезли нам осетра кілограмів на 30. Із ними розрахувався гід. Із осетра жарили шашлики, варили юшку, співали, танцювали, жартували. Алла Халабузарь (закінчила театральний інститут) дуже гарно співала українські пісні.

Цікавий Азербайджан - і природа, і люди - самобутній, життєлюбний, багатий народними традиціями, живими легендами, свято зберігає пам'ять про своє минуле. Великі враження залишилися від Кіровоабада і Баку, і озера Гек-Гель (воно огороджене колючим дротом і його не дозволяють фотографувати (воєнно-стратегічний об'єкт).

Із Ялми автобусом їздили на екскурсію в Дагестан, м.Дербент. По трасі Баку-Ростов на березі річки Самур стоїть постамент, а на ньому чоботи від статуї. Гід пояснила, що на тому постаменті стояла скульптура Сталіна. У 1957 році його розпиляли на шматки і викинули в річку, а чоботи залишили, щоб нагадували кавказцям під якими чобітьми вони жили.

* * *

Якщо, куначе, не мерці -

брати зриватимуть ланці,

мені дай руку!

Наша сила

примножить Дух,

відродить крила.

Іти повинні спільно в боротьбі,

бо ворог мій є ворогом тобі.

 

У горах Кавказу

 

Сповзає із гір покривало нічне,

Світанок вихоплює з темряви схили.

Ельбрус зустрічає прихильно мене -

Уславлений велет стожилий.

 

Як щиро й приємно в аулах мені!

Я слухаю ніжних горянок пісні,

І дух Прометея у них пізнаю,

Вчуваю свободу - свободу свою.

 

11-14 серпня 1972

Вірменія. На запрошення Анни Манучарян їздили до неї в гості. Анна працює головним інженером на молокозаводі міста Кафан, чоловік її - інспектором в міськвно..

У Баку на вокзалі у порядку живої черги (жахлива черга) ледве дістали квитки на потяг до м. Кафан. Пасажирами напхали загальнй вагон так, що не було де сісти, довелося стояти. Якась жіночка порадила дати кондукторові хабаря карбованців вісім - і він переведе до плацкартного вагону. Так і зробили. Вийшло. Перевів у купейний вагон, дав постіль. Вранці були в Кафані. Того ж дня Віктор водив нас дивитися Каджаранський комбінат, який добуває молібден. Річка Охчичай (притока Араксу) каламутна від молібдену. Кажуть, що США хотіло купити воду річки, але Москва не продала, зливає в море. Наступного дня їздили відпочивати в гори. Манучаряни захопили із собою живого барана. Прочитавши над бараном щось по-вірменськи (чи то молитву, чи якесь заклинання), Віктор зарізав його. Смажили шашлики, варили хашламу (суп).

Приємно вражає національна свідомість вірмен, знання історії свого народу, традицій. Брат Віктора майор Гера, служить на далекосхідному кордоні (був із нами), згадуючи війну, сказав, що у перші дні війни українці пачками здавалися німцям, не хотіли воювати, думали, що Гітлер кращий Сталіна, але помилилися... Пізніше вони воювали, "как львы". Він має багато добре знайомих офіцерів українців і дорожить їхньою дружбою.

Через два дні ми поїхали у Єреван. З нами була Анна. Потяг ішов вподовж кордону з Іраном протягом 8 годин. Погода була мінлива, небом кволо повзли, мов стада буйволів, сизі хмари. Іноді накрапував дощ. З вікна вагону було добре видно іранські поселення, прикордонні застави та річку Аракс. Наш кордон увесь обнесений двома рядами колючого дроту. Супроводжували потяг прикордонники, на зупинках виходити з вагона не дозволяли, їхали "арештантами". На наших заставах вивіски "Государственная граница СССР - священная и неприкосновенная". На іранських заставах тільки прапори. Наш обдротований кордон, контрольні смуги, вежі для "попок", попередження про всюдну заборону нагадав мені великий концентраційний табір, а йому ймення - СРСР.

У Єревані зупинилися в Анниної сестри Флори, гостинної удовиці. І місто, і гора Арарат, і пам'ятки історії, і рослинність, і самобутня культура, традиції вірменського народу мене зачарували. Фотографувалися біля пам'ятника Спандіаряну - авторові "Української сюїти". Обійшли всі музеї. У Будинку-музеї Ованеса Туманяна (ми говорили російською мовою) нас зустріли прохолодно. Але коли Анна сказала, що ми з України, її друзі, працівники музею нам відкрили свої серця і відчинили двері до кімнат, які були заперті на замки. Ованес Туманян, видатний вірменський поет, громадський діяч, змагався за визволення вірменського народу з царської та султанської тиранії. Він у великій заслуженій пошані народу. Широко відомі його твори - поеми "Здобуття Тмкаберда", "Мегрі" та інше. Перекладав Тараса Шевченка. Прощаючись я сказав працівникам музею Аїді, Лаурі, Флорі "Шнуракалюцюн!" (до побачення!). Аїда відповіла: "До побачення!".

До Ечміадзінського собору їхали автобусом. Собор - головний храм Вірменів, овіяний легендами. Анна купила свічки й сказала, щоб ми загадали собі найзаповітніше і поставили свічки в соборі - заповідане збудеться . Я заповів: хай прийде свобода нашим братнім народам.

 

* * *

Прегарні буси гори ці!

Ген-ген, неначе в молоці,

Вершини сяють снігові,

Немов ромашки польові.

 

Куначе, розкажи про свій край,

Покажи теплі саклі в долині.

Оці гори і завтра кохай,

Як кохаєш ти нині.

 

25 серпня 1972

На набережній Херсона спорудили монумент, немов би першим корабелам, а насправді Катерині Другій, яка активно проводила політику колонізації України.

 

"Це той первий, що розпинав

нашу Україну,

а вторая доконала

вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

на той світ з собою?

 

Отак писав великий національний поет Тарас Шевченко про царів коронованих. Хоч тепер українці не ті, що були (тепер їх 43 млн), але сучасні партократи копіюють політику царів, політику зросійщення. Недавно вчитель російської мови й літератури мені із пам'яті сказав строфу з вірша М.Язикова "Вы, люд заносчивый и дерзкий, вы опрометчивый оплот ученья школы богомерзкой, вы все - не русский вы народ". Язиков у цьому вірші мав на увазі Герцена та його однодумців, а вчитель - патріотів, яких називає українськими націоналістами. Він часто буває біля монумента "корабелам", на якому викарбувано: "В месте сему удобном, назначивая оное по соображению выгод морских и сухопутных... построить крепость и соорудить верфь... Место сие повелеваем наименовать Херсоном" (из указа Екатерины 2, 1778 г.) "Здесь в 1783 году построен первый 66-пушечный линейный корабль Черноморского флота "Слава Екатерины".

Будівниками міста називають царських фаворитів та генералів. Чи так було насправді?

 

28 серпня 1972

Голова завкому у відрядженні. Мені довелося брати участь у нараді голів завкомів та фабкомів області. Виступав Пилипко, голова облпрофспілки. У виступі було таке: "Поскольку имеем дефицит в хлебе, мы закупили несколько тысяч тонн зерна в США. От населения Херсона этот случай скрывать не следует... Судно будет возле элеватора. А вот в районах распостранять об этом не следует.". "К отчетноперевыборным конференциям готовится следует уже сегодня. Подыскивать кандидатов у члены завкомов необходимо с таким рассчетом, чтобы коммунистов было не менее 60% от всех членов комитета. Председателем комитета может быть только коммунист".

 

Администрація консервного комбінату задля слави пустила мильні пузирі: зобов'язалася до дня 40-річчя комбінату випрацювати за добу 4 млн. консервних банок. З цією метою, щоб на день установлення рекорду мати велику кількість томатної пульпи, змонтували металевий резервуар на 250 тонн і заповнили пульпою. Як на гріх стояла велика спекота... і пульпа забродила. Тоді адміністрація тихенько випустила отой "квас" у Дніпро. Від таких "харчів" задихнулася риба, спливла на поверхню води. Шуму було багато, але обком швидко його загасив, "рекорд" замазав, ніби нічого страшного й не сталося.

 

І.Гайдай інформував письменників Херсона про результат поїздки до Канади групи діячів культури, яку він очолював. У Канаді делегація була протягом двох тижнів. Мета: установити "дружні стосунки між радянськими людьми й канадцями українського походження". І.Гайдай шкодував, що в Канаді дуже мало "прогресивних сил" і багато українських націоналістів, які ледве що не хочуть приєднати Україну до Канади. Про росіян, що в Канаді, говорив так: "Там багато росіян і вони -во!- патріоти. У війну на власні кошти купували танки й літаки, і дарували нам, радянським людям".

Протягом місяця стоїть велика спека. Десь горять торфові розробки. Від диму сонце пригасло, на нього можна дивитися без захисних окулярів.

 

5 вересня 1972

Іноді у пояснювальних записках робітників, які зазнавали травматичних пошкоджень при нещасних випадках, вимальовуються такі "літературні перла", що навмисно не придумаєш. Наприклад: "При погрузке вагона, при выходе из вагона нога остановилась на лестнице и я не мог ее снять. А когда пришел бригадир, она уже висела и я почувствовал боль в боку поскольку упирала меня коленом".

"Вчера упал дома, потому что был выпивший, в связи с тем, что болела голова. Больше этого не будет. Согласен на бытовую травму".

"Электросварщик не сказал, что можна уловить "зайца" и я его уловил и с глазами побежал в медпункт".

"Будучи нетрезвым, я вел жену от кума после работы и возле своего дома она упала и потащила меня, и я упал на нее, а там, где упал на камни, получил ранение"

"С Иваном Бабушкиным я перекидывал ящики. После обеда пошел сильный дождь, и молнией ударило по мозгам, и я упал задом на ящик и долго не мог прийти в себя. А когда пришел, то Ивана не было и я не видел, как он падал".

 

9 вересня 1972

З Валерієм Бойченком був на полюванні у лимані. Дичини не було, ловили рибу. Риба ловилася погано, більше купалися та засмагали на сонці. Ночували у човні на озері "Круглик". Валерій запитав:

- Як ви думаєте, між письменниками сексоти є?

- Думаю, що є, і не один.

- І я так думаю, - мовив Валерій.

 

І пригадався мені жахливий 1960 рік. Тоді я працював у ел. цеху ткацької фабрики ХБК і заочно навчався у Горлівському технікумі. Рівно за тиждень до захисту дипломної роботи мене дирекція комбінату відрядила у місто Скадовськ для технічної профілактики електричного устаткування піонерського табору ХБК. До Скадовська я прилетів літаком пізнього вечора. Заночував у сторожа табору. Сторож лежав у лікарні, а вдома були його дружина та дочка. Мене поселили в окремій кімнаті, в якій був стіл, ліжко, на стінах кілька фотопортретів, віконка якогось святого, а на підвіконні лежала Євангелія. Навмання відкривши Євангелію, я прочитав: "А кто не со Мною, тот против Меня...". Уранці прийшов середнього віку чоловік одягнений у пристойний цивільний одяг, сказав, що він із КГБ, показав посвідчення, і попросив іти з ним. Помітивши моє хвилювання, почав заспокоювати, мовляв, нічого страшного немає, його товариші хочуть тільки довідатися про моє на волі життя, які маю проблеми, тощо. Що таке КГБ, на які провокації воно здібне і наскільки можна їм вірити, я вже добре знав. Тому сприйняв слова кагебіста як пусту балаканину. Ми довго йшли містом. Нарешті прийшли до якогось будинку без вивіски. Кагебіст завів мене до кабінету з одним вікном, з якого видно було широке подвір'я, обнесене високим кам'яним муром. Вікно без фіранок. На стіні проти дверей висів портрет Дзержинського. У кабінеті за столом сиділи два підполковники. Вони посадили мене на стільці обличчям до вікна. Пізніше я зрозумів задля чого. Спершу поцікавилися моїм здоров'я та успіхами у навчанні. Були солодко увічливими й доброзичливими. Вони все знають і все можуть. Добре знають мою біографію. Вони можуть допомогти в навчанні, в роботі. Тепер багато колишніх в'язнів 54 статті знайшли своє місце у суспільстві й чесно працюють, навчаються в інститутах і технікумах. Вони знають, що я пишу поезію і не тільки на ліричні теми, але і на теми антирадянські. Копії таких віршів мають досить, щоб притягнути до кримінальної відповідальности. Знають і те, що я спілкуюся з дисидентами і листуюся з колишніми в'язнями, українськими націоналістами, за що також можна судити... Але вони не хочуть цього. Вони надіються, що я усвідомив усі свої провини і буду допомагати радянській владі будувати комуністичне суспільство. Вони пропонують мені почесну довіру - співпрацю з ними. Ні, я не буду стежити за своїми друзями, їм це не потрібно, про них усе і так відомо. КГБ має намір послати мене в Канаду для наведення дружніх стосунків із канадцями українського походження. Я подумав: не чисто працюєте, підполковники, варто прийняти пропозицію як одразу я стану живим трупом, і вже з вашого гачка ніколи не злізу. І я відмовився. Їхній тон розмови одразу змінився. Обличчя побагровіли, в очах появилися вовчі вогники. Вони не викликали мене для дитячої розмови, якщо їх не хочу зрозуміти, то радять звинувачувати тільки себе в життєвих труднощах, які можуть настати. Сказали подивитися у вікно. Від вхідних дверей будинку через подвір'я до протилежного будинку солдат волоком за ноги тягнув (живого чи мертвого) якогось чоловіка в цивільному одязі. Я зрозумів чому мене посадили обличчям до вікна. Сценарій був ними складений наперед як психологічний засіб. Зрозумів і те, що мене судитимуть, їм "аби людина - статтю знайдуть". Перебуваючи свого часу в сталінських концтаборах, знав, що в'язневі, який має професію, набагато легше переносити табірні злигодні, працюючи за своєю спеціальністю. Якщо я, закінчивши технікум, матиму диплом техніка-електрика, то у таборі не загину. Але його треба ще мати. Залишається тиждень до закінчення навчання. КГБ усе зробить, аби я диплома не одержав. Що робити? Що?.. І я погодився лише з однією умовою: співпрацюватиму, але після закінчення навчання. Підполковники погодилися і взяли від мене слово, що я нікому і ніде не розкажу про їхню зустріч і розмову зі мною.

Що робити? Як правильно вчинити, щоб вівці були цілі і вовки ситі?

Я вже добре знав: сучасні вовки не лише хижі, але й дуже хитрі, вони успішно еволюціонували за часів сталінщини і єжовщини, придбали нову якість своєї натури, більш витончену і підступну. Їм закон не писаний. Не одну тисячу безневинних людей уже знищили...

Повернувся з тяжкою душевною ношею додому - і за три дні уже був у Горлівці. Одержавши диплом техніка-електрика, одразу пішов до нотаріуса й завірив три копії, на всякий непередбачений випадок, - якщо відберуть оригінал, матиму копії. Копії поклав у скляний балон, закоркував і закопав на городі. Тоді пішов до КГБ і сказав, що співпрацювати не буду, не можу йти проти свого сумління О, що було! Їхньої толерантності й доброзичливості як вітром здуло. Зі скаженою ненавистю начальник управління КГБ кричав: "Ісусик паршивий!.. Брехун!.. Ти ще запам'ятаєш нас!..". Тут він сказав правду. Мої вірші навіть у періодичній пресі перестали друкувати, перешкодили вступити до одеського університету. На грунті нервового стресу у мене відкрилася виразка 12-палої кишки і загострився гепатит, і я протягом місяця перебував на стаціонарному лікуванні у лікарні ХБК. За мою відсутність (тоді займав посаду майстра ел. цеху) стався нещасний випадок з робітницею цеха, - вона була вражена ел. струмом на ткацькому верстаті. Коли після лікування я повернувся в цех, мені сказали, що мене звільнено з посади майстра за недисциплінованість електромонтера, який самовільно підключив ткацький верстат до ел. мержі. Я залишив ХБК і почав шукати нову роботу. Дякуючи начальнику Управління "Херсоненерго" Гнатюкові, який поцікавився, де я був на Півночі й чого, не злякався, а виявив шляхетність і прийняв на роботу на посаду інженера по раціоналізації і НТО "Херсоненерго". Пізніше я довідався, що він родом із Тернополя.

* * *

Україно,

Задля тебе світло в серці бережу,

Задля тебе тиші перейшов межу

І звитяжний прапор - дух моїх пісень,

Пронести стараюсь у майбутній день.

 

Хоч не раз в дорозі зазнавав біди,

Та тримався міцно правди і мети.

Хоч бував голодний і німіла кров,

На колінкування у житті не йшов.

 

* * *

Маю в серці прабатьківські гени, -

У змаганні несхитно стою,

Хоч імперські шакали й гієни

Догризають печінку мою.

 

14 жовтня 1972

Ходив у готель "Київ" до Османа Хубієва, прозаїка і поета Карачаєво-Черкеської автономної області. У нього були Братан, Куліш, Шевченко, Невінчана. Осман цікаво розповідав про традиції турецької нації, - недавно був у Туреччині, мав відрядження на міжнародну конференцію письменників мусульманського світу. Він пообіцяв зробити підрядники віршів карачаєвських і черкеських поетів.

 

18 жовтня 1972

Ходив у готель "Київ" до М.Нагнибіди. Там були Куліш, Ліпський, Бойченко, Шевченко, Мелещенко, Кацев, Пробийголова (кор. РАТАУ).

Пили горілку "Московська". Нагнибіда швидко сп'янів. Його сиве волосся розпатлалося, залисини оголилися, високе чоло видовжилося, а на щоках з'явилися рум'янці брудного кольору. Зовні він видавав міцнозбудованого чоловіка середнього зросту, дебелого діда. Його мова густо засмічена русизмами, ущіпливими словами, у диспуті нетерпеливий, злий, переконаний, що все знає і порад не сприймає.

Нагнибіда говорить до Кацева:

- Можете во всьоуслишання сказати, що я не люблю сіоністів і Бажана. Його перетягнули до себе націоналісти. Він їм підспівує, бо націоналісти злигалися з сіоністами.. І Кочур там!.. Кочур - буржуазний націоналіст. Він не реабілітований, а як його...

- Амністований, - підказав Куліш.

- Во-во!.. Амністований, але не прощений. Прихований антисовєтчик.

Нагнибіді я кажу, що Кочур порядна людина, я добре його знаю, він високо ерудований, володіє багатьма іноземними мовами, відмінний перекладач. Нагнибіда суперечить:

- Не кажіть мені таке!.. Я вивчив усю його біографію. Язики, правда, знає, але переклади робить не він, а Паламарчук, він тільки підписує своїм прізвищем. Я радий, що вдалося мені відірвати Дмитра від Кочура.

Сперечатися було зайве. Образа виповнила моє серце. Я, мабуть, змінився на обличчі, бо Нагнибіда улесливо заговорив:

- Миколо, не сердьтесь. Я завжди називаю вєщі своїми іменами. Як думаю, так і говорю. Мені немає чого скривати, я не з підкупних. Мені недаремно дали орден Леніна. Я людей понімаю і люблю, але тільки наших, совєтських. Я - інтернаціоналіст. Люблю руських..

До номера готелю зайшов якийсь Юра у цивільному одязі.

- Юра!.. - вигукнув Нагнибіда. - дай тебе поцілую!..

Він вийшов із-за столу й розцілував Юру.

Зайшла мова про Кавказ.

- На Кавказі є блискучі поети, але я не люблю грузин і арм'ян. Вони не наші... Знаю їх добре, радянська влада там тільки починається.

- Грузини і вірмени шанують українців, перекладають поетичні твори Шевченка та багато інших поетів, - сказав Бойченко.

- Шанують, але з однієї платформи, з націоналістичної. Вони кажуть: нас і вас угнєтає Москва. А я кажу: ніхто нікого не угнєтає. Русифікації та асиміляції нема, це вигадки ворогів. У війну я був розвєдчиком і психологію людей добре вивчив. Отой Касрадзе, чи як його, - гімно, а його нагороджують...

- Як не було мені тяжко, але я ніколи не був доносчиком, - мовив Куліш. - У армії кожний третій був доносчиком.

- Тепер це слово не те. Воно набрало іншого змісту. Якщо це на користь Батьківщини, то честь совєтської людини змушує доповісти відповідним органам... - сказав Нагнибіда. - Хлопці, - все! Більше не п'ю. Юра, завтра зустрінемося, побалакаємо, а сьогодні відпочиватимемо.

Ми допили пляшку горілки і мирно розійшлися.

 

"Розумним і твердим у цьому світі будь,

і завжди мовчазним у цьому світі будь,

і доки очі є, язик і вуха в тебе,

сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!"

Омар Хаям

 

1 листопада 1972

На винзаводі "чрезвычайное происшествие", вантажники централізації застрайкували. Такого в Херсоні з часів революції ще не було. Дирекція терміново зібрала начальників цехів та дільниць на нараду. Секретар партійної організації заводу Пучков: "Товарищи, у нас ЧП!.. Да, да!... ЧП! Произошла итальянская забастовка грузчиков. Требуют улучшения организации работы и повышение зарплаты. Что же это получается? Что происходит в нашем коллективе? Куда вы смотрите, начальники?! Среди грузчиков нашелся один антисоветчик, и он сказал: "Не работать!", и грузчики перестали работать. Как это получается: какого-то неуравновешенного рабочие слушаются, а вас нет? Где политическая профилактика? Почему надлежащим образом не работаете со своим коллективом? Захотели, чтобы вами занялась прокуратура?.. Это будет, обещаю!"

 

28 листопада 1972

Брав участь у науковій конференції, присвяченій 250-річчю від дня народження Григорія Сковороди. Виступаючи, я сказав: Великий український філософ, поет і просвітитель Григорій Саввич Сковорода полонив душі людей своїм особливим мудрим, широким світобаченням і пророцтвом. У творах він проголошував ідеї гуманізму, палку любов до рідного народу і ненависть до гнобителів. Він ніс правду, бо тільки у пізнанні правди є щастя людини...

На завершення виступу прочитав вірш "Григорій Сковорода".

* * *

Людці з холодними очима

собак нацьковують на нього,

бо їх лякає його серце,

що гучно б'ється…

9 грудня 1972

На заводі термінові збори інженерно-технічних працівників у зв'язку з великою крадіжкою готової продукції (вина).

Щодня працівники заводу таємно виносять за територію заводу (крадуть) до 1000 пляшок вина. Із краденим вином затримали на прохідній члена компартії вантажника Симоченка (украв 27 пляшок) і депутата Міської ради Майорову (вона із цеха у приховану дірку в стіні передала 70 пляшок вина вантажникові Несмеянову, якого також затримали).

Із видавництва "Таврія" повернули "Степову чайку", колективну збірку творів херсонських письменників. Рецензент М.Ігнатенко пише:

"У віршах мало ознак сьогоднішнього дня, бракує вагомих тем, громадянської пристрасті. У збірці не знайти вірша про Батьківщину, трудові звершення, дружбу народів..." Стара пісня.

 

Дядькові Михайлу - 60. На вечорі було багато його співпрацівників по заводу "Півпровідники". Говорили російською. Коли я заговорив українською, один із гостей, лисий чоловік в окулярах, сказав:"Коллега, не обижайтесь, но я скажу: украинский язык только путает людей, заставляет думать, когда нужно говорить русским языком. Зачем, скажите, инженеру нужен украинский язык, если вся техника на русском?"

 

Кажуть, Білоконь на нараді в обкомі звинуватив Куліша в націоналізмі.

Куліш переляканий. Поспішно пише вірші про свою любов до Москви. Уже написав цикл віршів "Голуба вулиця Росії".

"Дачна лихоманка" не втихає. Кочубея, першого секретаря обкому КПУ, замінив Мозговий. Появилися "народні" віршовані репліки.

 

* * *

"Стройте дачи, не робей!, -

говорил нам Кочубей.

А теперь мы не такие,

мы, ребята, мозговые!

 

Читати далі >>7 >>8 >>9 >>10 >>11 >>12 >>13 >>14 >>15 >>16 >>17 >>18 >>19 >>20 >>21 >>22 >>23 >>24 >>25 >>26 >>27 >>28 >>29