Мене нагородили ювілейною медаллю "За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина" Що це? Помилка? Замість батога - пряник. З 1960 року, коли КГБ постійно нагадувало, що наді мною висить на волосині їхній меч, жодної похвали за сумлінну працю не мав. І раптом - медаль!
Пригадався 1963 рік. Я працював у РУ "Херсоненерго" Херсонського раднаргоспу інженером ПТО. Літом мав службове відрядження в Київ, у Міністерство енергетики УРСР. Виконавши в міністерстві завдання, покладене на мене, до Херсона повертався пароплавом. Зі мною в каюті їхав начальник управління Черкаського раднаргоспу А.С. До мене ставився приязно. Погода була тепла, сонячна і ми більше перебували на палубі, ніж у каюті. Розмовляли про все і ні про що. Але коли зайшла мова про Каховське водосховище і я висловив свою думку, що колись за непродумане будівництво гідроузлів наші нащадки назвуть нас дикунами і почнуть ставити берегові бетоновані дамби, щоб хоч трохи відвоювати безглуздо затоплені нами плодоносні землі, він спалахнув. "Как смеете! Вы работник Совнархоза и допускаете такие мысли? Вам что не известно, что строительство гидроузлов санкционировано центральным комитетом и правительством?" Висказавши тираду, він замовк і відійшов від мене.
За тиждень до нашого Управління прийшов співпрацівник КГБ. Поставили питання про моє "несоответствие занимаемой должности". Із досвіду життя я вже знав, що це означало. Як бути? Якими засобами захиститися? Пригадалися слова Миколи С., він казав, що іноді не гріх у таких випадках, як захист, написати оду партократові, він любить славу.
І я написав вірш "Дай, Кубо, руку!", і надіслав його до редакції газети "Радянська Україна", - орган ЦК КПУ. Саме тоді до Києва прибув Фідель Кастро. Вірш без правок одразу опублікували на першій полосі газети поряд із портретом Фіделя. Питання про "несоответствие занимаемой должности" було знято, але, все ж таки, мою платню зменшили на десять руб.
Давно це було, але і досі вважаю цей вчинок за свій гріх.
На Дніпрі велика повінь. Кажуть, раптово спустили воду із Каховського водосховища, бояться, що дамби можуть не витримаюти цьогорічного натиску води. Рівень води на Дніпрі 475 см. вище умовного нуля. Усі городи на лівому березі затоплено. Деякі дачні будиночки затоплені по вікна, а деякі - по дах. Дачники на човнах плавають по своїх городах поміж фруктовими деревами, які буйно цвітуть, особливо яблуні, черешні, персики... і всі вони стоять по коліно у воді. Розкішне квітування віддзеркалюється на тихих плесах води, творить казковий весняний пейзаж. Безліч кольорів, відтінків, нюансів, запах молодої води, спів пташок, кахкання пернатої дичини, метушня лисок на озерах освітлює людську душу, але не радіє душа: дерева цвітуть востаннє і звірята можуть не дочекатися порятунку, і городини не буде, і висока вода може знести в море дачні будиночки...
Із Загорянівки мати привезла різнокольорові крашанки. У такі дні вона внутрішньо світиться якимсь особливим духовним світлом. Коли дивишся на неї, натхненну й радісну, сам робишся таким же. Хіба це не таїна споріднених душ? Де відповідь?
27 квітня 1970
У справах цивільної оборони їздив "Москвичем" із П.Майнером та В.Яструбом у радгосп "Червоний маяк". Радгосп розташований на терені колишнього Григоріє-Бізюкового чоловічого монастиря. На подвір'ї радгоспу стоїть (якимсь дивом уцілів) кам'яний стоян від монастирської брами. Кажуть, партійні антихристи колись руйнували стояни трактором, то одного звалили, а другого трактор не подужав. Так він і залишився стояти, як свідок історії. Недалеко від стояна височить цегляна арка висотою метрів десять. Церкву зривали динамітом. Стіни завалилися, а кам'яна арка залишилася стояти, - для повторного заряду не вистачило динаміту. Тепер під аркою зроблено літній кінотеатр. Добре, що нечестивцям Бог не дав роги: увесь світ би перекололи.
Інженер з техніки безпеки радгоспу ходить із синяками на обличчі. Каже, два дні тому на вулиці його зустріли хулігани.
- Мужик, дай прикурить.
- Не курю.
- А, падло, ты еще и не куришь!..
2 травня 1970
Із дядьком Михайлом їздив у Загорянівку. Він підполковник, намагався зі мною говорити українською мовою, але це у нього не зовсім добре виходило. Довготривала служба в радянській армії, тривала відсутність україномовного середовища вивітрили із його мізків рідну мову. Ходили до Патравкиного ставка. Колись ставок був глибокий і чистий, водилася риба. Тепер увесь у зарослях. За часів НЕПу його збудував "куркуль" Патравка. Пізніше гепеушники його вивезли з родиною до Сибіру, а ставок залишився. Недавно радгосп з наміром розводити рибу зробив новий ставок, але намір не справдився: появилося браконьєрів більше, ніж риби. Ставили сторожу, але сторожа не встерегла - сама ночами неводом ловила рибу. Зараз ні риби, ні глибокої води. Понад ставком гинуть верби, які минулого року я із дядьком Гнатом та Грицем садили.
Село Загорянівка (за горою) започаткувалося загорянівськими хуторами на початку ХІХ ст. Першими поселенцями були втікачі-кріпаки з Полтавщини. Мій прадід Олексій Григорович Василенко, який поселився в селі, мав три сини і дочку. Найменшого сина звали Хомою (мій дід). Коли помер його батько, старші брати поділили батьківське майно між собою, а йому, поскільки був ще малим, нічого не виділили. Коли Хома виріс, вони одружили його з дівчиною із села Музиківка Анастасією Кириченко, зліпили для них саманну хатину й відділили від себе.
До революції Хома власної землі не мав. Після революції, одержавши в оренду "городську землю" по гектару на "кожного їдока" і, дякуючи працьовитості й порядності, швидко розбагатіли. Хома мав одинадцять дітей - 7 синів і 4 дочки. Сини одружувалися, дочки виходили заміж, але від батьків не відділялися, жили "комуною" - мали спільний сільськогосподарський реманент, спільну скарбницю, харчувалися з одного столу. За пару років спільного господарювання збудували кам'яний будинок, кошару, стайню, повітку, амбар тощо. У Хоми та Анастасії появилися онуки. Їх було 18. Для малих дітей мали окрему кімнату- яслі й дитячий садочок. Біля них чергували невістки. У селі було 200 дворів. Красувалися присадибні сади, були вітряки, колодязі смачної води, школа, молитовний будинок. Село багатіло, але не довго. 1930 року прийшло перше лихо - примусова колективізація. Старших братів Хоми розкуркулили і вивезли до Сибіру. Пізніше більшовицькі комітетчики прийшли до Хоми з наміром і його розкуркулити. Але поділивши майно на всіх його членів сім'ї, виявилося, що він не куркуль, а середняк, бо на кожного члена родини припадало по чверть корови і по чверть коня. Тоді Хомичі-Гетьманці (так рід Хоми звали у селі) увесь свій реманент, коні, корови здали до СОЗу (Спільна обробітка землі). Почалося руйнування села. Зникли приватні клуні, стайні, кошари, сади, вітряки... Не встигли селяни пристосуватися до нових умов життя, як прийшло друге лихо 1933 рік, рік голодомору. У селі зникли собаки, коти, горобці - їх поїли голодні люди. У колгоспі масово падали коні і корови. Трупи вивозили за село на скотомогильник, там голодні, виснажені селяни вирізували з них шматки м'яса, варили, смажили і їли. За два кілометри від села жили євреї (виселок №14), влада підтримувала їх харчами. Загоряни ходили до них на заробітки. Так і жили.
Минув голокост, настало нове лихо - червоний терор 1937 року. Кремлівські вожді, винищивши багатих, почали винищувати розумних. Однієї літньої ночі гепеушники наскоком без слідства і суду репресували 7 колгоспників і вивезли як "ворогів народу" до Магадану. Звідти, відсидівши 15 років у сталінських концентраційних таборах, повернувся тільки один - Яків Микитась.
Микола Василенко з однополчанами. 1945 р., Німеччина.
Не встигли люди прийти до тями, як настала війна (1941-1945 р.р.). У селі мобілізували 200 чоловіків до радянської армії, з них загинуло більше половини. Тепер у селі живуть переважно пенсіонери. Молодь села не тримається.
Куди прямуємо? Страх сковує душу.
Якщо у нації відбирають пам'ять, то така нація гине.
5 травня 1970
З Ліною ходив у ДКТ. Виступав японський вокально-інструментальний квінтет "Янг ТООНЗ". Художній керівник Мінору Окад. З нами був головний інженер консервного комбінату О.Фурман з дружиною. Олександру Микитовичу виступ японців не
сподобався. Я - одержав велике задоволення, прослухавши пісні та музику народу, якого ще дуже мало знаємо. Виступала співачка Фукуда Попура та співак Кондо Ейїті. Теплі, неповторні голоси й оригінальне виконання пісень викликали цікавість і здивування. Виконували мовами англійською, японською, російською - і жодної пісні українською. Ще не знають, що українці - не росіяни, що існують дві різні нації - українська і російська, які мають кожна свою національну мову і культуру.
Вода у Дніпрі прибуває. Мій металевий сейф на причалі у воді.
Офіцери та чиновники і досі ностальгують за "світлим минулим", говорять: "Сталин был гений. Он защитил Советский Союз от фашистов. Он восстановил страну после войны... Народ требует реабилитации Сталина". Вони і досі мислять колишніми стереотипами. Ні, народ не вимагає реабілітації, він не хоче знову помирати від голоду і катувань, не хоче нових репресій і воєн. Таке вже було. Український народ хоче вільного, справедливого життя. Хоче бути нацією.
10 травня 1970
Із Ліною ходив до Корнілових на іменини. Була вся наша "капела", - Фурмани, Петріни, Савостіни, Котламов, Романовська, Блінцова. Знову мова про дачі. Вимагають від дачників дотримуватися Постанови ЦК КПРС "Про дотримання установленої площі дачних будинків" Будиночок повинен мати площу не більше 20 кв.м. Деякі партократи і директори заводів уже побудували дачі удвічі й утричі більшими. Незважаючи на повсякденну пропаганду комуністичної ідеології, інстинкт індивідуалізму, матеріального збагачення продовжує існувати в людині. Кажуть, директор м'ясокомбінату за надмірну дачу, яку побудував на острові, "злетів" із посади. Існує якийсь дивний парадокс: будувати дачі дозволяють, а будівничий матеріал не продають. Де ж його людям брати як не красти?
Читаю "Одіссею" Гомера. Кажуть, чудес на світі нема. Хіба "Одіссея", яка написана людиною три тисячі років тому, не чудо? Досі люди черпають із неї непроминущу мудрість, пізнають науку великого духа. Древні письменники були ближче до світової істини, краще розуміли філософію життя, ніж ми. Мабуть, тому і не маємо Гомерів.
На нашій вулиці біля крамниці у калюжі лежить п'яниця. Перехожі його обходять стороною. Тут же на майданчику діти граються в м'яча. Метрів за 15 від п'яниці сидить на стільчику бабуся, бавить онука. Біля бабусі чоловіки грають у "козла"...
Так було вчора, так сьогодні, так буде завтра. Чому? Де зарита собака?
Дзвонила Ярослава зі Львова. Вона довідалася, що я хворію, і висловила своє співчування. Дала кілька медичних порад. Чудовий, вірний друг.
19 травня 1970
Видали книжечку (дуже слабеньку поему) А.Дрозд про юних партизанів Карантинного острова. Преса навперегін хвалить: актуальна тема! бойовий дух! Чи матиме коли наша критика свій чесний голос?
До клубу письменників завітав Олесь Гончар. На жаль, не сам. Із ним прийшов секретар обкому КПУ по ідеології Касьяненко. Сподівання літгуртківців поговорити з Гончарем сам на сам не справдилося. Але, не зважаючи на присутність обкомівця, розмова була цікавою. Про вибори до Верховної Ради не говорили, хоч Гончар є кандидат від Херсонщини. Говорили про інше, а саме: чому і досі замовчують відомих письменників Миколу Куліша та Миколу Чернявського, а їхні твори не вивчають у школах? Чому у місті для робітничої молоді немає українських шкіл вечірнього навчання? Чому в Херсоні вулиці й майдани називають іменами російських генералів та адміралів, а українського жодного? Чому товариство "Знання" не дозволяє читати лекції українською мовою? (М.Федірко хотіла прочитати лекцію робітникам про творчість О.Довженка, не дозволили. Запропонували читати про творчість Рождественського російською мовою). Чому на Херсонщині занедбали історичні пам'ятки України, зокрема могилу і хрест кошового Гордієнка? Запитань було багато. Зрозумівши, що розмова набирає небажаного ракурсу, І.Гайдай, член бюро обкому партї, перевів розмову в інший бік. Почав звинувачувати письменників у громадській пасивності: мало пишуть про героїв праці, героїв Вітчизняної війни, заводське і колгоспне життя. Запропонував організувати осередок комуністів з письменників.
Виступив О.Гончар. Він говорив тихо, з довгими паузами, обдумував кожне своє слово. Висловив здивування, що у пресі пишуть про високий розвиток культури на Херсонщині, а письменники говорять навпаки. Тут хтось говорить неправду. Було зрозуміло, що він солідаризується з письменниками, але відкрито сказати про це не може.
Після виступу ставив автографи на своїх книжках, яких підносили письменники. Книжки були різні, хвалені критикою, я подав "Собор". Він звів очі на мене, уважно подивився і мовчки написав на титульній сторінці: "Миколі Василенкові на добру згадку. Ол. Гончар. 19 травня 1970". Присутні здивовано мовчали. Адже ж "Собор" уже був розгромлений критикою і визнаний як шкідливий для радянської людини.
22 травня 1970
Знову захворів, турбує коліт. Хвороба вибиває з борозни. Виникає незадоволення собою і своєю поезією. Задля чого пишу? Мою поезію не друкують і вона нікому не потрібна. Може, спалити написане і більше не писати? Але таке уже було: палив, викидав... і знову починав писати. Мабуть, література - мій хрест, і я мушу його нести на свою Голгофу.
Читаю "Пчела и здоровье человека" Виноградової Т.В. і Зайцевої. Геніальна довершеність бджолиної сім'ї.
"Живу дивуючись, постійно хочу зрозуміти" - Альберт Ейнштейн.
Від Н.Околітенко одержав "Сніжні ягоди" з автографом.
З Ліною ходив дивитися кінофільм "Освобождение". Фільм - завуальована спроба реабілітувати Сталіна. У фільмі війна без помилок генералів і головного штабу, без прорахунків, без обмежених командирів і боягузів, без поразок і полонених - усе гладко, романтично, легко, звеличено. Забули, що війна - це злочин, дозволений людьми. Звеличувати "злочин війни" означає пропагувати війну.
На заводі розповідала робітниця: "Як померла мамкина мамка, мене засватав Дмитро. Він прийшов і сказав: Кидай, Маріє, колгоспну комуну та гайда зі мною до міста на свіже повітря. Ото я тоді й пішла, а тепер хочеться до землі... Мабуть, повернуся в село".
Як тут не згадати слова Сенеки: "Для людини, яка не знає до якої гавані пливе, жодний вітер не буде попутнім".
Через бібліотеку ім. Горького замовив у Москві (у нас нема) поезію в оригіналі сучасного американського поета Вільяма Сміта. Якщо надішлють, кілька віршів спробую перекласти українською.
Прочитав "Біля криниці" В.Мисика. Цікава, мудра книжка. Тільки добре серце бачить далеко.
30 травня 1970
Із бригадою письменників (Білоконь, Куліш, Мелещенко, Плахтін, Тютюнник) їздив у Гопри. Виступали на літній естраді, читали свої вірші й коротку прозу. Дорослих слухачів було мало, переважно учні, яких привели вчителі - чол. 150. Були аплодисменти. Хтось сказав, що українську поезію ніхто не читає і вона скоро зникне. Комусь дуже хочеться, щоб таке сталося. Але так говорять уже не одне сторіччя, а поезія живе і житиме, допоки житимуть українці, бо це душа їхня, а душа безсмертна.
Л.Куліш дорікнув мені в пасивності, бо коли б я швидше рухався, то давно уже був би у Спілці письменників, бо маю таких знайомих письменників, як Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук чи Іван Савич. Куліш мене не розуміє.
Після виступу обідали у ресторані. З нами обідав секретар райкому комсомолу Гуков. Він частував польською горілкою і сухим вином. Розмова зайшла про кінофільм "Освобождение". Плахтін і Білоконь почали вихваляти Сталіна, бо він "урятував Радянський Союз", але їх ніхто не підтримав і розмова урвалася.
4 червня 1970
Ідуть дощі. Коли визирає сонце, умиті дерева дощами аж сміються, так виблискують густовсіяною росою. Сади веселі, у степу пшениці та інші польові культури густі й ізумрудні. Теплі дні літа, чисте озонне повітря бадьорить душу, вселяє надію на багаті жнива і високий добробут народу.
На проспекті Ушакова зустрів Л.Куліша. Спочатку він похвалився своєю новою краваткою, потім сказав, що його новели хвалять у Києві.
"А ти мою статтю читав? Не читав? Я написав про Гончара. Прочитай".
До нас підійшла Попова.
- Кажеш, про Гончара? Читала. Тільки ти там багато брешеш. Чому не згадав "Собору"? Тільки "Тронка"! "Тронка"! Із неї уже прищ виліз.
- Про "Собор" писав, але у редакції зняли. А ви читали "Циклон"?
- Читала. Мура.
- Гончар казав, що його не всі зрозуміють.
- Значить я належу до "не всіх". Кажуть, ти Гончара супроводжував по області. Три ночі з ним спав.
- Як спав?! Ночував з ним у готелі. Супроводжувати мені доручив обком...
- Льоню, треба виступити у парку.
- Не можу. Ні, ні! Не можу. Маю невідкладну роботу. Пишу.
Л.Куліш, хоч хвалько і любить славу, але за характером добрий і глибоко ліричний поет.
5 червня 1970
Із Ліною ходив на весілля до Миколи Ч. Гості говорили російською мовою. Наречена росіянка. Коли я виголосив тост українською і говорив тільки українською, виявилося, що всі вони говорять українською, за винятком трьох-чотирьох присутніх. Співали пісні про Дорошенка і Сагайдачного та інші історичні пісні..
До мене підсів Микита з колгоспу "Маяк". Він працює бригадиром. Говорить:
- Мені голова довіряє ключі від комори. Він знає: дерті на базар я не повезу. Ото маю вдома три кабанчики - і все. Візьму вечером, щоб менше хто бачив, 2-3 мішки дерті, кину до
бистарки - і все. А коли там якась комісія, то я не беру, мені вітер не дує.
Розповів, що своїми руками удосконалив якийсь технічний вузол колгоспного комбайна. Коли інженер по раціоналізації заводу ім. Петровського довідався про таке, приїхав до нього, зняв схему нового вузла і поїхав. А за тиждень директор заводу прислав 60 руб. і почесну грамоту.
Дивуюся сучасній талановитій і надзвичайно цупкій до життя людині.
Аджеж ніхто випадково не стає талановитим.
"Ми паралітики з блискучими очима, великі духом, силою малі". Л.Українка
11 червня 1970
Заводський комітет виділив мені 50% путівку у Моршинський санаторій на лікування.
У клубі письменників якийсь чужий кореспондент записував голоси письменників, ніби для республіканського радіо. Мені запропонував прочитати поезії "Шляхом на Херсон" та "ДІХІ". Подумалося: чи не для КГБ записує голос?
До клубу завітав чоловік на прізвище Кірик. Сказав, що він поет, пише російською і українською мовами. "Пишу, як співаю. У мене є жінка, вона каже: сходи до понімающих поетів, хай послухають. Ось я і прийшов".
14 червня 1970
Купив квиток на літак до Києва, - там пересадка на Львів. Любомир розрадив летіти літаком: у Києві не завжди бувають квитки до Львова. Порадив добиратися ракетою до Одеси, а звідти до Львова - потягом. Так і зробив.
17 червня 1970
Львів - чарівне, славне національними традиціями і патріотичною інтелігенцією місто. Ходив до музею етнографії та художнього промислу. Дивився виставку творів Біласа. Його аплікації - ляльки, вертепи, гобелени, ліжники - неперевершені! Чарівна краса! На творах печать справжнього українського митця. Довго оглядав експонати музею етнографії. Час швидко збіг. Ледь устиг зайти в лікарню, де працює Слава. Привітався з нею й одразу поїхав на Моршин.
19 червня 1970
Моршин. Україно, яка ж бо ти гарна своїми чарівними горами, казковими лісами, закосиченими долинами і блакитним небом! Хочеться розчулено припасти до твоїх грудей... і чомусь розридатися.
Поселили мене до місцевих гуцулів. Господарі доброзичливі, гарні люди... Але "зуміли" у маленьку кімнатку втиснути п'ять ліжок для санаторників. Ні тумбочок, ні стільців.
Недалеко від нашої садиби стоїть церквиця. Кажуть, їй уже триста років. Священика немає - на нього держава наклала непосильний податок і він відмовився від парафії. За нього парафіяни почерзі "служать" самі. Сьогодні ходив до церкви. Прихожан багато. Жіноцтво у чорних вишиваних хустках, у широких спідницях. Моляться на колінах. На стінах багато вишиваних рушників. Над іконостасом напис: "Слава честі найсвітлішим". Горять півметрової висоти свічки, перед деякими іконами - зорять лампадки. Запах ладану, польових квітів, легко паморочить голову.
Душа наповнюється якимсь новим високим змістом і мріється про вічне.
20 червня 1970
Виразка 12-типалої кишки почала дужче боліти, появилася кволість, це, мабуть, від процедур та лікувальної води. Заходив до Олі Мороз, знайомої з Інтинського гулагу. Тепер вона Турик. Її вдома не було, познайомився з чоловіком. Він художник і протезист, працює в стоматологічній лікарні.
Біля їдальні, незважаючи на заборону, гуцулка крадькома продавала ліщані сопілки, а якийсь дідусь - птахів та коників вирізаних із дерева. Здібні й талановиті люди Прикарпаття! Самобутність, талановитість, патріотизм, мужність, щирість - головна риса їхнього духовного обличчя.
Незважаючи на хиткий стан здоров'я, їздив з екскурсантами до скель легендарного Довбуша.
* * *
Не зміліли Тиси неспокійні плеса,
Гомонять звитяжців тіні між дубів.
Гей, скликай у гори, молодий Олексо,
Молодих опришків, месницьких орлів!
. . . . . . . . . . . .
22 червня 1970
Учора їздив у долину князя Київської Русі Святослава. Сьогодні - в село Нагуєвичі. Приємно, що тутешні люди глибоко й по-божому шанують великого поета Івана Франка. Але, коли ж уряд виконає свою обіцянку - збудує будинок для музею та реставрує хату, в якій народився український поет, який бажав
"...для скованих волі,
Для скривджених кращої долі
І рівного права для всіх"?
Подзвонила Слава. КГБ заборонило Любомирові їхати на екскурсію до Болгарії. Унікальне злопам'ятство: "Не пущать!". КГБ зовсім оглупіло.
Оля Турик запропонувала поїхати на Козацькі могили, які " круг містечка Берестечка" Поїдемо завтра. Сьогодні з В.Туриком їздив у село Стебники дивитися в церкві його фрески. Фрески виконані майстерно, з розумінням церковних канонів живопису. Загальний кольоровий лад фресок - тони і півтони, спокійні споглядальні обличчя святих, утаємничений погляд Христа - усе це створює неповторну духовну ауру у церкві.
Зустрівся з Кузьмою Хобзеєм, колишнім моїм співтабірником. Не бачилися 17 років. З виду він постарів, але душа залишилася молодою. Згадували Інту, другий ОЛП, друзів. Ні, людське життя таки цікаве навіть зі своїми негараздами.
28 листопада 1970
Ми у Дніпропетровську! Приїхали подивитися музей Яворницького. Ми - це я, Ліна, Валентин, Дарина, Любомир та його сини. До Дніпропетровська приїхали потягом о 8 год. 30 хв. На вокзалі місцеві люди не знали, де знаходиться будинок-музей Д.Яворницького. Сказали, десь там, коло парку. Нарешті якась жіночка розказала, як туди пройти. Ми пішли через засмічений сквер повз церкву, взяту в дерев'яне риштування. Мабуть, не один рік стоїть оте риштування, бо дошки й стояки прогнили, а на його вершині гайвороння справляє своє весілля. Недалеко від церкви стоїть приземкувата побудова, схожа до куреня. Над дверима вивіска "Душ".
Біля музею ім. Яворницького просто неба виставлена колекція "кам'яних баб". Безцінні пам'ятки первісного народного мистецтва, що пов'язані з язичеським поклонінням сонцю і належали племенам ямної культури - скіфам, сарматам, половцям, древнім слов'янам - у ХХ ст. руйнуються від дощу, сонця і несвідомої молоді, яка вицарапує на них непристойні слова і робить сороміцьке "вдосконалення". У музеї багато цікавих експонатів із сучасного життя народу і майже нічого немає із життя козаків. Ми попросили працівника музею, молоду жінку, розповісти про долю козацьких чайок, про які пише Шаповал у книзі про Дмитра Яворницького. "А что это такое?" - запитала вона. Потім сказала, що Шаповал написав книжку не наукову, а художню, тому вірити йому не все можна.
Музей-кімната, у якій тривалий час мешкав український літописець Дмитро Яворницький, має занедбаний вигляд. Музей не працював, але двері нам відчинив 83-хрічний давній наглядач музею Михайло Якович Білий, коли ми сказали, хто ми та звідки приїхали. У прихожій висять три картини писані маслом на тему побуту козаків, з десяток фотосвітлин рідні та друзів Яворницького. Під стінами стоять три шафи з книжками (скло на дверцях закрите білим папером).
Дідусь-наглядач український патріот, любить музей, шанує вченого. Він говорить:
- Сорок років я проробив ось тут, поруч Дмитра Івановича. Тепер на пенсії. Хочу тут і померти, бо не вмію зраджувати. Тепер на пенсії, одержую 47 рублів, а живу, не дай Господи так нікому жити. Маю кімнатку, у якій ще троє живуть. Кровать ото тільки й моє. Ви питаєте, чи так було в музеї колись? Не так. Багато вещей кудись вивезли, багато звалили в комірчину, де протікає стеля і вони гниють. Він прочинив двері у "комірчину". Звідти дихнуло вологою і запахом гнилизни.. Із суміжної кімнати вийшла якась жінка й крикнула: "Дядя Миша, там никого нет!". Дядя Міша нам хитренько підморгнув, мовляв тут коментарі зайві, і зачинив двері.
Яворницький був феноменальним ученим-енциклопедистом, археологом, фольклористом, етнографом, письменником. Крізь усе своє життя проніс свою закоханість у запорізьке козацтво. Інші нації ним пишалися б, говорили б як про подвижника духу, корифея вітчизняної науки. А ми? Ми продовжуємо на догоду кон'юнктурі його творчість спотворювати.
Творчу діяльність, наукові праці незаслужено замовчувати. За останні два десятиліття йому присвячено лише одна праця І.Гапусенка у серії "Біографії славетних вчених", 1969 р. Соромно і боляче.
1 грудня 1970
Райком "рекомендував" парткому заводу залучити до комуністичної партії одного інженера і двох робітників. Вибір випав на мене (?).
Покликавши до свого кабінету, Є.К. сказала:
- Не раздумывай, пиши заявление. Ты умный, грамотный... Будешь партийным, поставят начальником цеха, заработаеш высокую пенсию. Смотри, Яструб поступил в партию и его забрали в трест, теперь он кум королю. Если бы Никишкина или Карпова не были партийными, наградили бы их орденами? Или возьми Дуню. Дура-дурой, а ее терпят. Партийная!. Пиши заявление, не бойся, пиши. В райкоме спрашивать много не будут. Спросят только, что такое коммунист? Ты ответиш: это человек, который согласен с программой партии, и все! Вот образец заявления. Пиши.
Я категорично відмовився, сказав, що до партії ще не доріс. Не доріс і не доросту до КПРС, яка свідомо вчинила власному народові більше зла, ніж добра. Одних тільки в'язниць - десятки тисяч! А концтаборів - не перелічити. А магаданів, соловків, мінлагів, сиблагів... як вовків у чорнолісі!..
* * *
А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде.
* * *
Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, -
Боротися немає сили.
Не здамся, ні! - душа кричить.
18 грудня 1970
У Новій Каховці семінар головних спеціалістів та інженерів із техніки безпеки й охорони праці підприємств МХП УРСР по Херсонській області.
У семінарі брали участь начальники відділів охорони праці профспілок РСФСР та УРСР.
Цікаво було слухати представників виробництв, які виступали. Які типи! Яка гра слів, образність мови, жестикуляція!
"Мы выбрасываем миллионы рублей на вентиляцию... Вентиляция жрет деньги, а воздух в цехах продолжает вонять, ибо нет научного подхода".
"Мы строим новые бытовки... Но какие!? Двум рабочим не разойтись. Училище готовит электриков, Но каких? Караул!.. Товарищи, они не знают, что такое заземление..."
"Вы здесь, товарищ Петров? Помните?.. У вас была крыша в аварийном состоянии. Мы сделали шум. Спасибо, прокурор помог. Но было поздно. Крыша поехала и придавила рабочих..."
"Товарищи, скажите мне: сколько лет еще будет существовать "но"?
Материал на оборудование кабинета по технике безопасности имеется, НО нет денег. Спецодежда и спецобувь на складе имеется, НО начальник по гражданской обороне его не выдает, говорит: НЗ (неприкосновенный запас)"
"Хотел покритиковать профсоюз, но еще не написал заявление по уходу с занимаемой должности по собственному желанию..."
"Здесь была критика на нашего директора. Это вранье! Наш директор правильний. Вы, товарищ критикант, ищете только плохое, не видите светлую жизнь. Советую вам снять темные очки и одеть светлые!..."
Правду люди кажуть: любити людство набагато легше, ніж любити конкретну людину.
23 грудня 1970
На вулиці з неба сіється мряка. Температура повітря 9 градусів тепла.
На території винзаводу вперше за свою історію поставили трьохметрову ялинку. Нарешті комуністична влада зрозуміла, що ялинка - не буржуазна витівка, а народна традиція.
Їздив у фірмовний магазин нашого заводу. На дорогах калюжі брудної води. На автобусній зупинці довелося довго очікувати автобуса.
Дорогу почав переходити чоловік у синьому плащі й ондатровій шапці.
На розі вулиці появилася легкова автомашина. Чоловік побіг з дороги на обочину, але не встиг. Фонтан брудної води цвіркнув з-під коліс машини й облив чоловіка з ніг до голови. Побачивши, як чоловік кумедно втікає від авто, робить реверанси, перестрибує через калюжі, молоді люди, що стояли на зупинці, розсміялися.
Чоловік, вибігши на обочину, почав кричати:
- Негодяй!.. Сволочь!.. Езжай! Твоя дорога в ад!... А вы смеетесь? - звернувся до молодих людей. - Смейтесь! Завтра он вас обгадит...
- Чоловік правильно каже. Тут смішного немає. Шоферня зажралася...
- Зажралася та не всі. Шофер-роботяга такого не зробить. Робить той, хто начальство катає.
- До чого тут начальство?
- А ви що, начальник?
- Кажеться, я вас не оскорбіла.
Прибув автобус і люди усі гамузом рвонулися до відчинених дверей, грубо штовхалися і сварилися між собою.
Вірус провінційності живучий - він сміється і кусається одночасно.
* * *
Роки змили давно ніг дитячих сліди.
Відлетіли роки, мов вітри, назавжди.
Світлий промінь погас, що у серці горів, -
Не виходить любов із низьких берегів;
Я бунтуюся, жду, суперечу собі:
Не погасли в душі небеса голубі!
Ще гартується дух у живому горні
І сміється, і рве свої шори міцні.
26 грудня 1970
Українофоби кажуть, що Україна завжди була провінцією без належної освіти і культури. Чи так насправді? Ні! Коли Москва друковане слово ще називала диявольством, Україна уже мала Києво-Могилянську академію, яка була створена 1632 року в результаті злиття Київської братської школи з Лаврською школою. Вона являла собою міжнародну загальноосвітню вищу школу, у якій вивчали, крім слов'янсько-руської (тодішня літературна українська мова), грецьку, польську, німецьку, французьку, а також історію, географію, математику, філософію та ін.
Із академії вийшли видатні українські та російські державні діячі: гетьман Самойлович, науковці О.Безбородько, П.Завадовський, М.Ломоносов, Г.Сковорода, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін.
Тільки через 123 роки після відкриття Києво-Могилянської академії у Москві (1755 р.) відкрито перший університет.
27 грудня 1970
Був у Києві. Бачився з Григорієм Порфировичем і Дмитром Хомовичем.
Як завжди вони невтомно тягнуть свого плуга на лану художнього перекладу. Показав свої переклади з англійської. Г.П. порадив перекласти кілька віршів з англійських поетів і видати книжкою. "Міченим поетам" ще не заборонено друкувати переклади з класичної літератури.
29 грудня 1970
Хто збудував першого підводного човна, субмарину? Історики кажуть: запорозькі козаки. Таку версію підтверджує французький учений Монжері. 1827 року він писав, що запорозькі козаки були не тільки відмінними вояками, але і великими винахідниками. Він першим у світі дав детальний опис козацької субмарини і його озброєння. Вчений пише: "Запорозькі козаки користувалися гребними суднами, здатними занурюватися під воду і долати у зануреному стані велику відстань".
Інший учений Ажажа у книжці "Шляхами підводних відкриттів" пише, що у 1595 році, щоб захопити Синоп, козаки вдалися до хитрощів. Вони переобладнали свої чайки (човни) у "підводні кораблі". Палубу закривали стулками, а отвори, куди вставлялися весла, затягували шкірою. Над палубою здіймалася широка труба, з якої надходило повітря; у трубі були дзеркала за допомогою яких озирали зовнішній простір. Ажажа зазначає, що голандець Корнеліус Ван Дрембель свій "підводний човен" змайстрював на чверть віку пізніше козаків. Ми ще мало знаємо свою історію.
Одержав листа від Євгена. Він пише і таке: "... російський народ - виконавець чужої волі, він "сам собі славу рокотаху", своїми руками і кров'ю створив велетенську державу, завоював одну шосту частину світу, невільно побудував собі на шкоду Вавилонську вежу, де різномовні народи не розуміють один одного. Щоб уникнути долі єгипетської Вавилонської вежі, Москва насильницькими засобами намагається зросійщити завойовані народи, створити з них собі безмовних і безвільних білих рабів".
30 грудня 1970
У статуті колишньої Львівської школи є такі слова:: "Учитель школи повинен бути смиренномудрим, стриманим, не хабарником, не зависником, не пустословом, а ревнивим у благочесті, зразком доброти".
