Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 14.12.2017, 17:10
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Які теми треба більше розкрити на нашому порталі?
Всього відповідей: 62

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Курай для пожежі -9

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << Читати спочатку

 

1-5 серпня 1976

Завдяки рекомендації з печаткою Херсонського обкому профспілки "...просим способствовать группе туристов-врачей в путешествии по маршруту: Петрозаводск - Кемь - остров Соловецкий..." нам пощастило сісти на корабель "Соловки". В'їзд на Соловецький архіпелаг, крім маршрутних туристів та громадян, які мають соловецьку прописку, заборонено: на островах архіпелагу розташовані військово-морські бази. Погода похмура. На горішній палубі корабля пронизує холодний морський вітер. Море сіре, тяжке й непривітне. За колюром воно зовсім не відповідає своїй назві - Біле море. Я назвав би його Темним.

Із морської далини поступово й величаво виринає Соловецький монастир, таємний і холодний, як море. На диво, він гарно вписується в морський пейзаж. Здається, що не корабель наближається до нього, а він пливе назустріч нам, мов цікава казка з дитинства. Маяк, що примостився на горі Сокирні, відступає вбік, і ми вже біля монастиря.

Архіпелаг Соловецьких островів складається із Великого Соловецького, Анзерського, Великого й Малого Муксалми, Парусного і Заяцьких островів, і всі вони цікаві й різні, - кожен має своє дивне обличчя, свій ландшафт і обриси берегів, що нагадують картини деяких абстракціоністів. Щоб відчути їхню принаду, гармонію скупих барв Півночі, палітру кольорів, треба бачити своїми очима, так би мовити, доторкнутися до них.

Найбільш цікавий - це Соловецький монастир і за архітектурою, і за історією. Він перлина стародавнього російського зодчества, пам'ятка архітектури ХVІ-ХVІІ в.в. Масивність, величавість і разом з тим викінчена простота форм споруд монастиря залишає глибоке приємне враження. Ансамбль споруд складався в епоху, коли агресивна Москва вела найбільші загарбницькі війни у ХVІ ст. і ота мілітаристська риса вкарбувалася в архітектуру ансамблю.

Зараз на уцілілих церковних банях, де раніше височіли хрести, стоять великі червоні зірки. Вони повинні були символізувати перемогу "диктатури пролетаріату". Їх поставили після Жовтневої революції, коли зліквідували монастир. За часів сталінізму у монастирі був створений концентраційний табір для "особливо небезпечних в'язнів", які не сприймали режим комуно-більшовиків. Над дверима деяких приміщень і досі видно написи "Баня", "Раздаточная", "Вещесклад". Це колишні склади для нехитрої амуніції в'язнів. Екскурсовод поверхово розповідав про історію монастиря, і майже нічого не сказав про період сталінізму. Навіть на наше запитання, чи не знає прізвища українських письменників, які відбували свої терміни ув'язнення на Соловецьких островах, відповів, що не знає. До речі, прізвище екскурсовода - Василенко. Він родом із Миколаївської області. По закінченні Новосибірського університету, зголосився працювати екскурсоводом на Соловках. На території монастиря експонується великий дзвін ХV ст. На ньому викарбувано напис: "Колокол был пленен монастырской ратью в г.Каяны" (Фінляндія). Царська "рать", яка дислокувалась на Соловках, вела грабіжницькі війни на півночі.

У 1668 році в монастирі сталося героїчне повстання духовенства і "трудників"-парафіян. Воно пов'язане з рухом розколу православної церкви що пізніше назвали "Соловецьким сидением". Формально вони змагалися за "стару віру", а наспарвді виступали проти жорстокого імперсько-азійського режиму і соціального та національного гніту, проти залежності церкви від царя. Протягом 8 років повстанці збройно захищалися проти цілої армії російських стрільців і тільки зрада одного ченця привела їх до поразки. Таємним підземним ходом, пройшовши до монастиря, російські солдати вчинили найжорстокішу і найганебнішу криваву різню над своїми співвітчизниками. Відтоді Соловецький монастир став і катівнею.

Фортечні стіни монастиря збудовані із валунів, вага деяких із них досягає 7 тонн і більше. "Цементом" служили вапно й пташині яйця. Товщина стін від 4 до 6 метрів. Після придушення повстання царські сатрапи у стінах обладнали "кам'яні мішки" - камери для в'язнів. Площа кожної камери від 3 до 4 м.кв. Посадивши в'язня в камеру, царські опричники замуровували вхід до неї. Відкритим залишалося тільки маленьке віконце (дірка), в яке в'язневі подавали їжу і воду. Першими в'язнями були 32 повстанці, які вціліли після поразки повстання й жахливої різанини вчиненої російськими солдатами 1720 року. У монастирі-в'язниці відбували покарання переважно передові люди свого часу, патріоти, національні герої, у тім числі, П.Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі (1775-1801 р.р.), декабрист А.Горожанський (1831-1846 р.р.), член Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузький (1850) та багато інших жертв царизму.

Найбільш трагічна доля була у Петра Калнишевського. Не маючи жодної провини ні перед царями, ні перед Богом, він 25 років просидів у в'язничній камері монастиря тільки тому, що очолював козацьку Запорозьку Січ, яка "смотрела волком" на Росію. Був звільнений у 1801 році, але вже сліпий і немічний, залишився до кінця свого життя в Соловецькому монастирі. Помер 1803 року. Могила не збереглася. Через 53 роки духовні пастирі монастиря зготували кам'яну намогильну плиту і викарбували на ній напис "Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнышевского сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей приобрел душевное спокойствие смиренного христианина истинно познавшего свои вины. Скончался 1803 году октября дня в субботу. 112 лет от роду, смертию благочестивою, доброю". Ось така святенницька епітафія українському патріотові. Я сфотографував намогильну плиту, світлина зберігається.

 

* * *

Я - Калнишевський, рідний син Вкраїни,

І маю в серці те, що не зника.

Крізь мене проросли катівень стіни

І чорних Соловків трава гірка.

 

Вдивіться у мої набряклі жили, -

Які пульсують, мов жива кора;

У них течуть мого народу сили,

Свята любов до рідного Дніпра...

. . . . . . . . . . . . . . .

 

Бандитським способом, всадивши ножа у спину козакам, своїм "братьям любезным", Москва остаточно колонізувала Україну. Тепер українці повинні будуть жити і вмирати задля інтересів Російської імперії. А їхні гори і ріки, степи і моря, все, чим багата земля українська, стануть власністю царських сатрапів, холуїв та українців-перекинчиків. Не можна не любити Росію за її глибоко національну і колоритну літературу, великих поетів і митців, відважних революціонерів і хоробрих національних героїв, але не можна і ненавидіти за її агресивний шовінізм, крайню жорстокість, анексію чужих земель, насильну русифікацію, асиміляцію і колонізацію неросійських народів; не можна сприймати її жадобу до світового панування. Росіяни у значній більшості люди терпеливі і трудолюбні, відважні і розумні, патріотичні, але душі їхні скалічені імперськими вадами. І тому самі страждають.

Ніщо так не роз'єднує людей, як колоніалізм, імперіалізм і національна несправедливість.

 

Ідеш подвір'ям монастиря по кам'яних плитах, а здається, що бредеш калюжами крові і сліз, закатованих царськими і совєтськими катами, подвижників свободи націй, в яких ще б'ється серце. І гостро відчуваєш увесь біль і страждання народу, його одвічне святе прагнення до свободи і незалежності, задля чого ішли і йдуть вірні його сини і дочки, незважаючи на уготоване їм страждання і смерть... І запитуєш себе: Чому так багато на світі зла? Чому неправда перемагає правду? Чому народ мириться з неправдою і фарисейством?

 

Щоб виїхати з острова на "велику землю", требе очікувати теплохода, - він приходить щотижня по четвергах. Так склалося, що 5 серпня (четвер) я повинен бути у Москві, - мав квиток до Херсона, бо 7 серпня ц.р. згідно туристичної путівки повинен летіти в Душанбе. Отож почав шукати можливість, щоб до 5 серпня повернутися у Кем, звідти - у Москву, а з Москви- у Херсон. Місцеві мешканці порадили звернутися до військових моряків - вони іноді за певну винагороду ідуть назустріч туристам, - військовим катером перевозять на материк. Мені пощастило. Біля гастроному побачив двох моряків, один з них був старшина, а другий - матрос. Вони вирішували складну проблему: де взяти 3 руб. на пляшку горілки? Я дав трояк і вони пообіцяли вранці наступного дня катером "в один миг" перевезти мене на велику землю. Взявши пляшку горілки, повели на військову базу, у бухту, де стояв їхній катер, і показали як пройти вранці до катера, щоб мене менше хто бачив.

Негадано 3 серпня ц.р. о 13 годині на острів військовим літаком прилетіло кілька військових осіб, щоб "отоваріться" у магазинах острова. Треба сказати, що острівні магазини дивують своїм широким асортиментом товарів, у них є те, чого не завжди можна знайти на материку: ковбаси різних гатунків, консерви, сир, справжній індійський чай, солодощі, м'ясо, сало тощо. Дякуючи пляшці вина, яку прихопив із дому, мені знайшлося місце у літаку, і за дві години я був уже в Архангельську. З висоти пташиного польоту побачив, що Біле море за кольором таки біле. Його прозора білина чітко контрастує з темнозеленими барвами островів, річок та єриків, лиманів та суші. Гарна приваблива північна земля, повна різких контрастів, скупих фарб, але свіжих і неповторних.

Архангельськ - місто старе, дерев'яні рублені будинки, подвір'я без парканів і частоколів. На подвір'ях бур'ян, а на деяких вулицях тротуари виготовлені з обаполів; гастрономи порожні, мешканці кажуть, що вже забули, яке на смак сало і ковбаса. У магазинах оголошення: "По четвергам - рыбный день". У місті вештається багато п'яних горожан.

Нове місто тільки будують. Уже стоять кілька дев'ятиповерхових житлових будинків біля залізничного вокзалу. Архангельськ називають столицею Півночі. Хочеться вірити, що його згодом зроблять гарним, привабливим містом.

З Архангельська в Москву їхав потягом. День прохолодний, але сонячний. Вражало буйнотрав'я на цілинах. Але ніде не бачив, щоб косили траву, скиртували сіно або випасали скот. І це тоді, коли в державі бракує кормів для тваринництва. Гарно вписуються в російський пейзаж реставровані монастирі й церкви, особливо на Ярославщині. Перед вікном вагона вони пропливають дивною чарівною казкою...

Я знову у Москві. На Новому Арбаті в "Будинку книги" купив "Киевскую старину", 1882-1897 р.р., два томи.

"Ніколи не роби поганого. За тобою спостерігає Бог". (Будда).

 

3 серпня 1976

Із Херсона лечу на Душанбе. Пересадка у Сімферополі. Як рік, як два тому в Сімферопольському аеровокзалі біля камери зберігання ручного багажу довжелезна черга. Щоб здати свій багаж (валізу) довелося стояти в черзі дві години. Здавши багаж, вийшов на привокзальний майдан. Щойно пройшов дощ, угамував спекоту і надвечірнє повітря було чисте, свіже і приємне. Захотілося пройтися, і я пішов обочиною шосе в напрямку міста. Вподовж автостради на віддалі 200-300 м. один від другого стояли гаїшники й енергійно козиряли (віддавали честь) автомашинам "Чайкам", що мчали повз них на Сімферополь. "Чайок" було багато. Вони, скрегочучи гальмами, раптово зупинялися на великій швидкості, коли виникала якась загроза на шляху, і так же раптово, присівши на задні колеса, мов тигри, що за мить стрибонуть на вибрану жертву, набирали велику швидкість. "Чайки" перевозили "партійний пролетаріат диктатури" на море. В аеропорту для них окремі приміщення і вхід туди "простому смертному" заборонено.

Одна "Чайка" раптово зупинилася за метр від мене, коли я переходив шосе у дозволеному місці. У машині, крім водія, було п'ять пасажирів, - три чоловічої статі і дві жіночої - чистенькі, біленькі блондиночки. На обличчях пасажирів світилася радість і щастя. Негадано прибіг міліціонер ГАІ і, не звертаючи на мене уваги, козиряючи, став перед машиною. Коли я вже перейшов дорогу, він все ще стояв перед "Чайкою", тримаючи руку під козирьок. На його обличчі була жалка провинність і найпаскудніше раболіпство. Водій засигналив, щоб зійшов з дороги, але він стояв незворушно і тільки тоді, коли "Чайка" носом штовхнула його, він, наче прокинувся, швидко зійшов на обочину.

 

8 серпня 1976

Душанбе. Третя година тридцять хвилин. Сходить сонце. Температура повітря 21 градус тепла. На будівлі аеровокзалу гасло: "Добро пожаловать, дорогие узбекские, туркменские и азербайджанские друзья!" Подумалося: чому тільки "друзья" Середньої Азії? Запитую перехожого: що означає гасло? Не знає. Сусідкою мені у літаку була мовчазна середніх літ таджичка. Зараз вона біля мене говірка і гостинна. Вона у національному шовкому одязі, який дуже гарно пасує їй. Здавалося, відбери у неї оте вбрання - і екзотика Сходу зникне. Вона говорить: "На этот раз я не укачалась, а прошлым разом чуть было не сдохла". Вона порадила мені добиратися до турбази в таксі. Проте взяти таксі виявилося не так просто. Водії ігнорували "європейцями". Місцеві росіяни сварилися з ними, говорили образливі слова, силоміць виштовхували з машин таджиків, які займали позачергово машину. Я довго стояв на зупинці і з цікавістю спостерігав душанбецький метод "добувати" таксі. Нарешті черговий - розпорядник машинами, примітив мене, сказав:

- Эй, русский, иди садысь!

- Нэт!.. Нэт! - замахав рукою водій. - Машина занята.

- Я не русский, - сказав я. - Мені на турбазу "Варзоб".

- А кто же ты? - спокійнішим голосом запитав водій.

- Українець.

- Садысь. Подброшу.

Водій виявився привітливим таджиком. Розповідав про визначні історичні пам'ятки свого народу, народні звичаї. Він любить своє місто, гори і навіть таджицьку спекоту.

Турбаза "Варзоб" - жахлива антисанітарія, невпорядкованість, відсутність порядку в їдальні: біля роздаточної їжі великі черги, бракує склянок, виделок, чайників... Адміністрація відкрито продає за готівку талони на обіди і сніданки стороннім людям, у зв'язку з тим пайки туристів мізерні. Директор таджик цілими днями сидить у чайхані турбази і п'є чай. На скарги туристів відповідає: "Вы ищете романтику, вот это и есть романтика". Мій сусід по кімнаті розповідає, що тиждень тому було гірше. Туристи поскаржилися головному лікареві міської епідемстанції на антисанітарію. Прийшла комісія... і опломбувала їдальню і туалети. Тоді і почалося справжнє лихо. Туристи самі мили посуд під пожежними кранами, приймали їжу під віткритим небом, а по нужді ходили в кущі. Три дні тягнулася така катавасія. За три дні адміністрація навела "порядок" у їдальні - помила столи і вікна, підфарбувала стіни, забезпечила туристів алюмінієвими ложками. І все. На території бази протягом двох п'ятирічок будують кількаповерховий готель. Будівничими відходами засмічена уся територія турбази.

Туристи живуть у дерев'яних барачного типу будинках. У них під підлогами щурі. Вночі вони гризуть тумбочки, в яких туристи тримають деякі харчові продукти, снують по підлозі, шарудять. Дівчата-туристки ганяють їх палицями, ночами від страху й нервового збудження не сплять.

9-10 серпня 1976

На турбазу прилетіла Ліна. Нас поселили в окремій кімнаті.

 

Душанбе - цікаве, своєрідне місто Сходу. Є гарний парк, ботанічний сад, філармонія, музеї, вузи... Але найбільш цікаве корінне населення. Щоб ближче познайомитися з побутом і звичаями таджиків, я з Ліною вирішили сходити до найближчого гірського кишлаку. Купивши в магазині цукерки дітям, ми з великим ризиком для себе перейшли напівзруйнований, хиткий місток через гірську річку Ворзоб, і за кілька хвилин уже були в кишлаку. Вразила кількість дітей, їх було багато і на вулиці, і біля осель. Вони російської мови не розуміли, але, як усі діти світу, ласі на цукерки. Отож ми швидко познайомилися з ними, почастувавши цукерками. Згодом із осель почали виходити дорослі люди. Дехто володів російською, ми розказали хто ми і попросили показати свої житла. Вони охоче погодилися. Хамідов Набій запросив на чай, почастував пловом, динею та кавуном. У його хатині живуть мати, дружина і двоє дітей. Родина привітна й гостинна.. Мати говорить російською, в горах працювала вчителькою, цікаво розповідала про народні звичаї, тардиції та своє заміжжя. У них були до пізньої ночі. Вони дали свою адресу: Душанбе, Ленінський район, колгосп ім. Куйбишева, кишлак Дугоба.

Сільські таджики живуть убого, єдине багатство у них - діти. Традиції східних народів, у тім числі й таджиків, дуже цупкі, русифікація і асиміляція тут безсильні. Російські шовіністи кажуть, що таджики національно обмежені, тому не сприймають російську вищу культуру і росіян не люблять. У книжковій крамниці я придбав книжку Юліуса Фучіка "О Средней Азии", 1960 рік.

Юліус Фучік - чеський журналіст і комуніст, побувавши у радянських республіках Середньої Азії, написав про "торжество марксистсько-ленінської національної політики" в республіках. На жаль, за "торжеством" не побачив головного: наслідків колонізації народів Сходу російською імперією.

 

11-27 серпня 1976

Бухара. Самарканд. Ташкент. Міста-музеї з унікальними цікавими мечетями і пам'ятками архітектури та давньої історії. Мавзолей Ізмаіла Самані (ІХ в.), мінарет Калян (ХІІ в.), мавзолеї Гур-Емір, Шахі-Зінда, площа Регістан з трьома величними медресе (Шір-Дар, Тілля-Карі та Улугбека), руїни мечеті Бібі Ханим, древні вулички - це кам'яні сторінки історії без фальші і підробок. Диво дивне, як могли зберегтися після жорстоких війн і природних катастроф унікальні за архітектурними формами пам'ятки древнього і середньовічного будівництва!

Не менш цікаве прикладне мистецтво Сходу: настінні розписи, різьба по дереву і ганчу, чеканка по металу, ювелірні вироби, художні вишивки, килими тощо. Релігія мусульман забороняла змальовувати живі істоти. А жаль, дивні світи мистецтва залишилися за порогом.

Варта подиву й східна поезія, легенди, казки, пісні, епоси... Вони наділені великою народною мудрістю і національним колоритом. Невипадково із фольклору народів Сходу виник безсмертний Ходжу Насреддині. Дивують своїми довершеними творами бояни Середньої Азії: Мухамед Рудакі, Шахід Балхі, Дакікі, Омар Хайям, Лутфі, Саккокі, Алішер Навої, Улугбек та інші. Усі вони залишили в історії глибокі сліди духовності, великого злету людського генія. Особливо Улуг-Бек Мухаммед Тарагай (1394-1449) - узбецький державний діяч, поет, астроном і математик. Син Шахруха, онук Тімура. У Самарканді він побудував астрономічну обсерваторію, що розмірами і обладнанням перевершувала усі тодішні обсерваторії Сходу. Склав таблицю рухів планет і каталог понад 1000 зірок. Реакційне духівництво, звинувачуючи його в єресі, по-зрадницькому вбило, а обсерваторію було зруйновано.

 

* * *

Хто сіє хліб, той сіє справедливість.

Нехай в житті я сіятиму хліб -

Добірне зерно справжньої науки.

Нехай мене побачить Самарканд

Із кутомірним приладом в руках

Та книгами великих реалістів.

. . . . . . . . . . .

У житті багато парадоксів. Коли б не було в Узбекистані землетрусу в 1966 році, не було б і сучасного нового Ташкента. У місті багато нових цікавих за архітектурою багатоповерхових будинків і пам'ятників. Є пам'ятник Т.Шевченку і житловий масив, збудований українцями. На будинках фрески та мозаїка на українські теми. Місцеве населення гарної думки про українців. І це приємно. Старий Ташкент - жахливі трущоби. Навіть не віриться, що люди можуть жити в таких убогих житлах. Там ми бачили жінок у паранджах. Екскурсовод таджик на наше прохання возив до діючої мечеті. На металевій брамі мечеті вивіска: "Районная больница". Виявляється, що на подвір'ї мечеті знаходиться лікарня. Заходили до мечеті, коли молилися чоловіки. Обряд ісламу простіший християнського, але у ньому більше фанатизму. У Ташкенті ми жили в готелі "Саєхат", шосе Луначарського, 115, на 4 поверсі. Перші два поверхи заселяли іноземні туристи. Для них були кращі побутові умови і харчувалися вони з кращого столу, ніж ми. На нашому поверсі крани в туалетах зіпсовані, умивальники розбиті, стіни вимагають ремонту... Я запитав прибиральницю: чому така різниця? Вона сказала: "Дэнэг не дают. Дэнги дают только на иностранцев. Если будет плохо, они сфотографируют и разнесут по всему свету, мол, смотрите, как плохо мы живем".

Експонати в музеях Ташкента виставлені за тематикою і схемою радянського реалізму. На стінах музею гасла двадцятих років: "Мы клянемся Ленину закончить осуществление мировой коммуны!", або цитата із творів Енгельса: "Россия действительно играет прогрессивную роль в Средней Азии". Поряд девіз сарбадарів "Лучше смерть, чем жизнь в рабстве!" і цитата з творів Захарі Самарканді: "Человек - жемчужина в раковине бытия и лучшая часть всего сущего". Також експонуються багатющі колекції речей матеріальної і духовної культури народів, які населяли територію сучасного Узбекистану з найдавнішого часу й дотепер. Але експонуються лише копії пам'яток стародавньої культури, оригінали "зберігаються" в Москві та Ленінграді.

Швейцар готелю розповів мені анекдот. Приходить учень зі школи й каже батькові:

- Учителька сказала, що сьогодні наші запустили супутник.

Батько говорить:

- Скажи учительці, що запустили не тільки супутник, але і сільське господарство.

Наступного дня учень передає вчительці батькові слова. Учителька каже:

- Скажи батькові, що садять не тільки картоплю, а передачі передають не тільки по телевізору.

 

17-19 вересня 1976

Був у Москві. Мав відрядження. На привокзальному стенді "Міліція розшукує" хтось повісив фотопортрет Брежнєва. У Москві придбав новий комплект журналів "Киевская старина" за 1882, 1892, 1897 р.р.

У касі квитків до Херсона не було. Усезнайки порадили звернутися до провідника вагона. Провідниця погодилася надати місце в купейному вагоні за 21 руб. Провідниць було дві - обоє з Миколаєва. Молодша говорила українською мовою, а старша - російською. Запросили мене до свого купе на чай. Старша, розповідаючи про свою родину, сказала:

- А это приходит дочка и говорит, что получила паспорт и записалась украинкой, как ее отец. А я говорю: ты что?! Теперь усе русское. Иди в милицию и скажи, что хочеш быть русской. Уговорила. На следующий день она так и сделала. Получила паспорт с отметкой - русская.

Молодша сказала:

- Галино Миколаївно, ви скалічили дочку.

- Перестань!.. Поживешь, узнаешь жизнь, сама побежишь менять паспорт.

 

І гірко, і страшно, і нема кому руку подати.

Чому українці так легко цураються свого, українського?

 

21 вересня 1976

Семінар профспілкових активістів. Лектор із обкому КПУ. Він сказав:

"Туризм - это рассадник антисоветизма... Недавно в Херсоне органы КГБ обнаружили книги Солженицина, их завезли туристы... В Эстонии морская волна выбросила на берег несколько надувных гондол с антисоветской литературой... В Америке растет уголовщина, власти говорят: пусть молодежь убивает друг друга лишь бы не занималась политикой, ибо политика неизбежно приведет к марксизму-ленинизму...". Виступив М.П. "Наші з'їдають удвічі більше хліба, ніж американці, картоплі - утричі ... У США вся тканина із синтетики... Американські безробітні, хоч і одержують від держави матеріальну допомогу, але при вирахуванні на одяг, харчі, комунальні послуги не залишається ні цента...".

 

22 вересня 1976

Субота. Із групою робітників заводу їздив у радгосп "Рассвет" на вибирання помідорів. Із території заводу виїхали автобусом о 8-мій годині. До 9-ї біля ДКТ очікували представника райкому задля реєстрації. Об 11 годині прибули на поле радгоспу. Поснідали, - хто що прихопив із собою. На полі тари (ящиків) не було, почали сипати помідори "на кучу". Крім нашого заводу, приїхали вибирати помідори робітники з багатьох херсонських виробництв, - понад 1000 осіб. О 14 годині багато хто, назбиравши собі помідорів, (хто скільки міг підняти й нести) пішли на площадку, де стояли автобуси. Негадано приїхали представники обкому КПУ і адміністрація радгоспу. Вони почали грубо соромити робітників, відбирати у них "шабашки" і кидати у канаву. Хтось із робітників назвав головного агронома радгоспу "падлом" і вдарив його, головний агроном - робітника. Зав'язалася бійка. Обкомівець закричав: "Милиция!.. Немедленно сюда милицию!..." Люди злякано покидали свої шабашки біля автобусів і пішли на поле. Працювали до 16 години. Коли вдруге прийшли до автобусів, там уже була міліція. Вони витрушували "зайві помідори" у робітниць. Дозволили кожному робітникові взяти із собою по відру помідор.

Мені подумалося: не тоді існує рабство, коли людина в кайданах, але чинить опір насильникові, а тоді, коли вона погоджується зі станом свого рабства.

Дорогою додому робітниці співали пісні. Одну із пісень записав.

 

* * *

Проривала буряки під зеленим дубом,

Полюбила бригадира з кучерявим чубом.

"Прийди, прийди, бригадире, до мене додому,

Мій сьогодні чорнобривий поїхав в дорогу".

Прийшов, прийшов бригадир,

ще й не роздягнувся,

Аж мій милий-чорнобривий з дороги вернувся.

Ой, узяв мій любий-милий замашну лозину,

Освятив він бригадира, потім свою милу.

"Отак тобі, бригадире, за твої оцінки,

Щоб ти більше не ходив до чужої жінки!".

 

1 жовтня 1976

Погода хмарна, вітер, температура повітря 5 градусів тепла.

У Херсон приїхали космонавти Б.В.Волинов і В.М.Жолобов. Зустріли їх урочисто. Увечері на честь космонавтів обком у ресторані "Біла акація" дав бенкет.

Херсонський поет скаржився, що він написав вірша про космонавтів і хотів їм прочитати, але його не запросили на бенкет.

 

І.С. охоче зі мною говорить українською мовою наодинці, але на людях соромиться. Таких, як він тепер багато. Це наслідок русифікаторської політики Кремля. Нічого осоружнішого і ганебнішого, мабуть, у світі немає, як русифікація. Допоки ж існуватиме московське ярмо? Відповіді немає, але, на щастя, українців, які ставлять перед собою такі запитання, появляється усе більше і більше.

Відомо, що справжній поет за своєю сутністю є опозиціонер. Він завжди залишається самим собою - за сприятливих і несприятливих умов життя, і своїм духовним прозрінням викликає вогонь на себе або веде суспільство до висот величі духу. Сумління поета завжди перебуває у стані збудження. Про це раніше я вже десь чув чи читав. А ще кажуть: народ, який губить свою історичну пам'ять, робиться сліпим і глухим. Національна приглушеність веде до пасивності.

 

13 жовтня 1976

Їздив у радгосп ім. Ілліча (село Калінінське) розслідувати тяжкий нещасний випадок. що стався із теслею. Температура повітря один градус тепла. У степу, де росли соняшники, бабусі у благенькому одязі збирають соняшникове стовбуриння для опалення своїх помешкань. Така "сільська ідилія" мені знайома з дитинства.

 

Вночі був мороз, на деревах померзло листя. Повітря наповнилося незвичним шумом мерзлого листя і запахом першої ожеледі. Дерева і кущі прибрали вигляду міфічних істот, здається, що світ зробився скляним.

 

28 жовтня 1976

Їздив у Білозерський соцабез, розшукував пенсію батьків. Кудись зникла їхня пенсійна картка: чи то переплутали прізвища, чи то поклали не в ту шухляду. Крім того, хотів довідатися, чому мати отримує пенсію 20 руб., а не 33 як належить матерям, які втратили синів на фронтах другої світової війни. Задля цього треба було звернутися до райвиконкому. Коли я туди прийшов - там трагедія: у своєму кабінеті на вішалці для одягу повісився майор, працівник воєнкомату. Повернувся додому з нічим.

 

Їздив з Ліною і дядьком Петром у Загорянівку. Радгосп "Овочевий" зібрав з плантації моркву, але багато її залишилося в полі. Щоб приховати від обласного начальства свою безгосподарність, моркву заорали плугом, але не досить вдало - багато моркви залишилося лежати на поверхні землі. Люди, які проїжджають дорогою автомашинами, зупиняються і збирають моркву. Ми також зупинилися і за 20 хвилин назбирали 90 кг.

 

Селяни більше говорять про вибори президента у США, ніж про свої проблеми. Люди більше знають про Андрія Сахарова, Миколу Руденка, Леоніда Плюща, Валентина Мороза, Роя Медвєдєва, Володимира Буковського, ніж про членів ЦК КПРС. Це говорить про те, що люди слухають "Свободу".

 

Зустрівся зі Стадником. Його п'єсу "Меч і хрест" обл. драмтеатр взяв до свого репертуару. Стадник на сьомому небі.

 

Партком винзаводу розглядав справу хрещення дітей працівниками заводу. Вантажникові Савіну, який хрестив свого сина, та хрещеним батькам, винесли догану. Пізніше голова завкому в присутності парторга сказала, що "теперь наставление рабочим к одному месту. Они крестили и будут крестить. Я была дурой, что не крестила свою Людку, теперь это сделать боюсь - из партии исключат". Парторг розвів руками: "Что она говорит!.. Не дура ли!"

 

6 листопада 1976

У зв'язку з 59 річницею Жовтневої Революції прийнято посилені заходи по проведенню святкової демонстрації. Черговий по заводу повинен тримати зв'язок із черговим по тресту, РОВД і Дніпровським РК КПУ. Двічі за зміну доповідати Дніпровському райвиконкому про стан справ на заводі, крім того, дотримуватися наказу начальника цивільної оборони №112, 4-ХІ-1976 "Про посилення бойової готовності цивільної оборони в дні святкування".

Завтра відповідно до наказу директора я чергуватиму по заводу з шостої години до десятої.

 

Якимсь злочинцем вчинено замах на життя лікаря портової санепідемстанції Л.А.Слуцького. Йому вручили пакет, мовби з ліками. Коли він дома розкрив його, стався вибух. Лікар та його дружина отримали тяжкі травми. Кажуть, надії на видужання немає.

 

15 листопада 1976

Відкриття полювання. Радісний для мисливця час. Завдяки добре поставленій роботі по охороні природи за останні кілька років на Херсонщині збільшилась чисельність диких тварин. У господарствах та на угіддях УТМР можна побачити оленів, кабанів (вепрів), косуль, лисиць, фазанів, куріпок... Меншає браконьєрів, навіть великі партократи урізали своє браконьєрське полювання. Справжній мисливець одержує більше радості не тоді, коли багато упольовує дичини чи тварин, а тоді, коли їх багато залишається на землі. Давно маю рушницю і неодноразово виходив на полювання, але жодного разу не вбив ні зайця, ні лисиці, ні іншої звірини, і не тому, що не доводилося бачити їх, а тому, що не хотілося робити степ мертвим. Земля без тварин і птахів - мертва. Чим приваблює полювання? Нагодою в романтичному настрої помандрувати яругами, степами, гаями, піщаними кучугурами, низинами; поплавати човном озерами, єриками, ріками і річнячками, побувати у тісному колі мисливців, рибалок, - людей, як правило, цікавих і добрих. Тиша придніпрових гаїв і зоряні ночі на лиманах, ласкава вода і небо, палке почуття любові до рідної землі - хіба це не щастя? Хіба це не вище блаженство, коли ти внутрішнім зором бачиш, що і природа тебе також бачить, і любить? Її чарівна краса тебе солодко бере у свій полон - і ти розчиняєшся в ній, і все сіре і дрібне, крихке й незначне кудись зникає, а залишається тільки світле і вічне задля чого людина і живе. Патріотизм - це самовіддана любов до Батьківщини. А нам кажуть, що патріотизм це безкомпромісна ненависть до ворога, якого визначає Москва.

 

Наші люди повинні вчитися мислити категоріями своєї нації. Справедливість у тому, щоб кожному дати те, що йому належить.

 

3 грудня 1976

Розмови про В.І.Біленка, який "зробив вимушену посадку в аеропорту Хакодате" не вщухають. Пересічні люди менше засуджують його як зрадника, більше хвалять за рішучість. Ми стоїмо на порозі великих політичних змін. Повільно, але впевнено вигартовуються нові соціальні сили справедливих.

У Гопрі арештували працівника аптеки та його сина. Кажуть, що вони зготували і підклали лікареві Слуцькому бомбу, від якої загинув він та його дружина.

 

Володимир розповів мені побрехеньку. Вчителька молодших класів прочитавши домашнє завдання учня Віті Сіренка на тему "Наш дорогий Леонід Ілліч", сказала: "Вітю, ти написав правильно, люди знають і люблять Леоніда Брежнєва. Але звідки взяв дані, що зріст його 67 см?" Вітя відповів: "Коли я писав, дома була тільки бабуся, вона прала білизну. Я запитав її, який зріст Брежнєва? Вона сказала, що їй Брежнєв зараз до задниці. Я заміряв. Вийшло 67 см.".

 

10 грудня 1976

У кожній людині є щось велике й цінне для суспільства, зайвих людей немає. Зайві люди існують тільки для диктаторів. Тому вони тримають надмірні армії, виробляють убивчі кулі й бомби, реактивні снаряди й біологічну зброю, будують в'язниці й спеціальні психіатричні лікарні, тримають армади сексотів та обмовників.

 

Із 19 до 23 години чергував у штабі ДНД Дніпровського району. Хто записав мене, безпартійного, до списку чергових не второпаю. Адже ж у райкомі чергують тільки члени КПРС, директори і головні спеціалісти виробництва.

До мого кабінету зайшов секретар райвиконкому і запитав з якоюсь особливою відвертістю: "Как вы думаете, кто сегодня будет награждать товарища Брежнева... за мудрость и исключительные заслуги?.. Не кажется вам, что украинский театр уже отжил себя? Он полностью на государственной дотации. Люди не идут, потому что пьесы на украинской мове".

 

15 грудня 1976

Радіо "Маяк" передало про звільнення Луіса Корвалана і приїзд його до СРСР. Я сказав, Л.Д., що його, кажуть, обміняли на Володимира Буковського, російського поета, політичного в'зня і дисидента. "Правильно сделали, - промовила Л.Д. - Лучше иметь друга Луиса, чем врага Буковского". Я змовчав, знаю звідки ростуть ноги.

 

Читати далі >>10 >>11 >>12 >>13 >>14 >>15 >>16 >>17 >>18 >>19 >>20 >>21 >>22 >>23 >>24 >>25 >>26 >>27 >>28 >>29