Нутро - намулу - все ніяк - лабета. Та коник - шпиль, - і опертя, і стимул. Навіювань цистерни - лиш система, Що - розгалужень стелю - до роботи,
Дарма що - гори - й замалий прибуток. - Метелик світла, який - тиск і втому, Ледь-ледь - щоку, і прірва - вмить - мостами, Й свідомість, що - на глечики розбиті,
Де щойно палицею - псів - суціга, - Знов - торс здимілий, - наречений, - цугом - По жовтих надмах розпачу й зневіри -
Повз казани, де невимовне варить Стежину, що нікуди не веде. - На сірникових ніжках - в ніч - майдан, -
Й латаття фіялкове на воді.
Різні ступені виднокола
Не смерть - хітон, - сонця - із
цукроварні, Земля і небо - аркуші чотири, Що - обриси кентавра і кітари, - Розпильня - дух, що - спалахом - говорить.
Стоять у затінку безкості звірі, - Сеґмент тривалості карикатурний. Опорні пункти - павзи і повтори, - Одноклітинних їстивна бравура.
Лише нурець, що - плину оповісник, - Серед загат рослинних - зими й весни - Крізь смужку суму, що уникла сплющень.
І переможцеві - арена плеще, Хоч небуття, - зневажений смішко, - Язик хамелеона - із мішка.
Перехідні аспекти
півдня
З розпилення - поволі - філіґран, Який - аркади, що - від цілодення, Де площа, сонце, в затінку - людина, Котра - ціпком - ворушить інший ґрунт.
Все видиме - ще форма, як міґрень, Що - час від часу - перестиль - з безодня. На зграйку горобців - блакитні дюни, - Що, - посмик, - леза - з виноградних ґрон.
Й лиш згустки крови - півдня всю знемогу. Й глухонімі завсідники - на мигах, - Що - за щокою - все ще світла жолудь,
Хоч дикий камінь, - сухожилля й жили, - З ніг - затісні - два різні постоли. - Й світ знов - щербет, окріп і пастила.
Різні ступені сутінків
Зітхання, яке розгорта пано, Де ще криниця - юрми велелюдні - Й усі дахи - сирени перелітні - Й Нептуна спис, що - кабанів спиня.
Мрець, який стягом - площу, - мирно зник, Лишивши кульки - в димарях - холодні Й кілька волових язиків - безладність Нехай виструнчує, - спонука є, - онук.
Й від золота - ледь - паперовий пасик, - Його матлошить - біля герми - песик, Що - рух в повітрі - із самих осипищ,
Аж не встигають струхлолезі сапи - Світ, що - лазівку - у цей світ прогриз, Дарма що - злива стусанів й погроз.
Інтервали
Орбіту серця - бронетранспортер, - Та серце мружиться й ніяк не хоче - Паразитарну фавну незахищень, - Єдину цятку вдиху й опертя.
Зблиск почуттів, що - плину паспарту, - Усі буття сеґменти запахущі, Як приступці, - крізь хрумкотливі хащі, Які - у шлунку - сонце і порти.
Лиш пам'ять, - без напарника - папуга, З клітин - пригаслу, ще ротату погань. - Й наглядачеві тільки і отухи,
Що в глупу ніч, як вже рослинність стихла, Ще - потяг, де останній пасажир В - чарупки світла півники саджа.
Видиво троянди
Минає день, що - миші, тліну скрині, - Заки нутро - ледь - на долоні - злаки. Співає повзик. Існування локон, Що - смерть з чола, - ще блимає з екран.
Світ зупинився й - ледве - гори в скронях
- На смужку з галактичної пилюки. - На проминальне - тільки серце - ліки. Музика струх, а пальці - все ще струни.
Вікно - єдина в існуванні павза, - Мікрон буття, де сколопендра повза, Всі нурти обертаючи на світло,
Й могутнішає безборонне й вутле Й там, де, здавалося, усім - капець - Вздовж просвітку троянда закипа.
Прапорці рівноваги
Не світло, а ганчір'я, що - холерик - На краєвид, - лиш язики домівок Та - під землею - в глечиках - розмова Крізь попіл кола, у якому - лари.
Всі стулки світу - атлантичний люрик, Котрий - стежини потерчат і мавок. Синкопи виднокола металеві, Що їх - до ранку, - крик завершень, - меви.
Свідомість - вісімка, - столярний
крендель, Який - ніяк - цикад із
лабіринту, Дарма що - на підмогу -
ніч-товпига,
Що віником - кисельноребру погань З чарупок тліну - в дух - переганя. - Й все далі світ, - у пітьмі каганець.
Клапті буття як енерґетичні канали
М'ячі із галактичної челядні - Серпанок сну - на капіляри звуку, Що - по цеглині, - піраміду ока - В теплішу зону - від вітрів холодних.
Буття горби, - що вдих - в місцях
безлюдних, Силове поле - й крізь трухлявість
віку. - На цілий світ - патинок долі
чвака, Приплив, що - артефакти монолітні,
Як - на зорі - на інший старт - полундра,
- Амебні, - ночі залишки, - ґірлянди, Які - наснагою - нутро - і речі. -
Так краєвид прадавній - помаранча - З води - у миску, - щець і коропи. - Мить, що - з палеоліту - черепок.
Стинання кутів
Ввімкнули й вийшли. І світлозбирач На шкірку жаб'ячу, якою - промінь. Вмить стало круглим все, що досі - прямо. Колонний простір увібрав мару, -
Кипіння бульбашок, щоб - голіруч Левиногривий - з блискавками - примус. - В площину, що - відтинками капрону, Де тільки дух, як повсякденна річ,
Яку - на грудку в грудях - повів чуйний. Й щойнонароджене, тремке і незвичайне - Нутра вогні - обіймами галявин,
Де - ледь - ріжок й хорти - на перші лови.
- І серце мружиться й - от-от - водій, Що - крізь розпилення і ніч - веде.
Зорепад
Передчуття, - з-за рогу, - горлоліз. Порожня вулиця, і кроки - лунко. Свідомість - смужкою ацетилену, - Що кожний куб і конус - як маразм.
Над містом ще риштовання від гроз, Що - час від часу - на дахи - голінки. Від дійсності - роз'єднані - скрізь - ланки, Лише бруківка, - острівець, - шартрез,
Хоч небуття і там - свої відливки. - Сквер, де закохані - єдину лавку. Ніч кришиться, - листковий пиріжок
З системою свистків і ґаражів. - Вдих. Смуток, - у кишені - кулаки, - Останніх демонів, що - з ринв, - ляка.
Заради України жити. Не осоромитись і не зганьбитись. Не мати сумніву і каяття, Якщо судитиме суддя. Яскравий слід по собі залишити, Ввійти в скарбницю майбуття. Життя заради України. Хіба не приклад для людини?
Таке життя не кожному під силу. Потік, що нас несе до схилу І далі до порогу смерті, - Стрімкий, без дна, і берегів не просить. І стримати його одвічний рух у круговерті Нікому ще справіку не вдалося.
Несе нас неприборканий потік, А ми б'ємося. Ті, хто вперті. То потайки, а то цілком відверто Всією сутністю, з усіх наявних сил Гребемо геть від чорного порога. Бо ще не час. За Україну є тривога. За Україну - край розкопаних могил. А від порогу того ще ніхто не втік. Життя і смерть… Питання в тім, Що ми не досить ще розумні, Що ми не досить щиродумні. З усіх сторін на нас облога. Потрібні ми і чортові, і Богу…
Не можуть ще одне життя людині дати, Чи старість немічну від нас забрати. Їм тільки душі подавай. Чи то до пекла, чи то в рай. Ці два "всесильні" - для живих - сакви порожні, Запомогти
в пустелі неспроможні.
Тож плач - не плач і сміх - не сміх. Хто встиг, той щось зробити зміг. І з тим в історії лишивсь. А добрі справи і плоди сумлінь - В життя наступних поколінь. Інакше все - в ніде, в нікуди, в тлінь - Наче й не жив.
Тарас Шевченко - особливий наш Месія; Він Україні Богом посланий Пророк. Дорогу до сердець знайшли слова простії. Його вустами промовляє Бог.
Це він, як Прометей, терпів пекельні муки Та за народ свій, обездолений, страждав. Хоча й не мав поет своїх дітей і внуків, За батька нації він українцям став.
Хатини чепурні, Дніпра високі кручі І Шлях Чумацький серед моря ковили. Той біль людський, що завжди його мучив, Ті думи, що в поемах ожили.
Понад усе любив Шевченко Україну, Так рідну матінку лиш син може любить. Любов оцю, свою - від батька і до сина Ми завжди будемо в серцях своїх носить.
Лютий 2005 р., м. Херсон
Круки
Зібрались на відвертий шабаш Всі ті, хто правди не любив, Мав душу чорну, як та сажа, Танцюючи під дудку вражу І за "понятіями" жив.
На чільнім місці Сам - "гарант" Бундючно в кріслі воссідає. А поруч, наче рідний брат, Приткнувся блазень - "Кандидат" - "Гаранту" в рота зазирає.
З'юрмилися навколо них "центристи", Готові ринутися в бій; Разом із ними й комуністи, Колись запеклі атеїсти, Тепер же схожі на повій.
Розгнуздана і знахабніла, Упевнена, що зійде з рук, В чеканні на "велике діло" Братва "об'єднана" сиділа, Як над мертвеччиною крук.
Бодай би їх чорти вхопили, Хто до безодні люд штовхав, Та в пеклі у смолі зварили За те, що довгий час дурили Народ, без всяких на те прав.
На чужині, в далекій стороні, Де солов'їних співів не чувати, Чомусь ти часто снилася мені: Приходила до мене розмовляти.
Дніпро, як завжди, хвилі вдаль котив. А ми ставали вкупі над водою. І соловейка слухаючи спів, Вели розмову щиру між собою.
Такі веселі, жваві й молоді. Ще ж ні розлуки, ні журби не знаєм… Було мені так хороше тоді, Від зустрічі з тобою й рідним краєм.
Прокинешся… а віхола мете, І чорна ніч у вікна заглядає. Лежиш і довго думаєш про те, Що в Україні хтось і нас чекає.
І цілий день веселим я ходив. І зустрічі жадав такої знову. В чужім краю душею я радів, Якщо десь чув там українську мову.
У тій чужій, холодній стороні, Де взимку снігом засипає хати, Приходила до мене ти у сни Зі мною рідним словом розмовляти. На чужині… в далекій стороні…
Згадалося мені…
Згадалися мені в чужому краї Моє село, де хатки чепурні, Мої батьки… і наш садок в розмаї І квіти біля хати запашні.
Мій милий край… там небо світло-синє, А сонечко привітне, золоте. Там рідний дім і ягода-калина, Що на подвір'ї батьківськім росте.
Вже поросли травою-муравою Мої шляхи до рідного села. Стежина, де ходили ми з тобою, Давно колючим терням заросла.
Чи ж я діжду щасливої години, Щоб знов пройти по вулиці села? Далеко ж ти від неньки України Мене, нелегка доле, занесла.
Та почуття мої іще не мертві. Лукавій цій недоленьці на зло Ношу давно, як оберіг у серці, Своє зелено-білеє село.
На світі я такі країни знаю, Де гарно все, не ходить там біда. Чому ж тоді спішать з отого раю Лелеченьки до рідного гнізда?
Згадалися мені в чужому краї: І плин Дніпра, і співи чарівні… Усе, що ми в душі своїй ховаєм, Оте усе згадалося мені.
Коли збиравсь за море від'їжджати, Шукати щастя-долі на землі, Немов смерека, на порозі хати Стояла в горі вистраждана мати І зводила до неба мозолі.
Приспів: Не покидай мене, моя дитино, І отчого подвір'я джерело. На світі є одним-одна Вкраїна - Твоє життя, і правда, і крило.
Яке б мене не терло люте лихо, Домівки світ у серці не зачах. Давно немає батьківської стріхи, А мамине оте благання тихе Я і донині чую по ночах.
Приспів.
Прости мене, далеке Прикарпаття. І вік минув… Довкола чужина. О тяжко-важко на чужині, браття! Палахкотить в душі святе багаття, Як голос неньки знову долина.
