Василь Загороднюк

СВОЄРІДНІСТЬ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ НАРОДНОЇ ДУМИ "МАРУСЯ БОГУСЛАВКА"
в однойменному романі Івана Багряного

Звернення Івана Багряного до відомої української народної думи є тією творчою закономірністю, яка логічно може постати перед будь-яким національно свідомим, патріотичним митцем. Маємо на увазі не тільки цю думу, а всю скарбницю фольклорно-духовних надбань, що акумулює у собі потужну енергетику загальнолюдських цінностей: волі, честі, правди, співчуття, взаємовиручки, співпереживання, саможертовності. Усна народна творчість для переважної більшості письменників була, є і, хочеться вірити, буде джерелом натхнення і творчих дерзань, школою образності і життєвого досвіду. Це не оминуло Івана Багряного.

Окремі аспекти творчості письменника розглядали літературознавці О.Гаврильченко, С.Гусєва, М.Жулинський, Г.Клочек, О.Коновал, А.Лисий, Д.Нитченко, Т.Турута, В.Усань, Л.Череватенко, Д.Чуб, Ю.Шерех та інші. Проте зазначена нами тема ще детально не висвітлювалась. Це і викликало появу даного наукового дослідження. Мета наукової роботи - констатувати особливості інтерпретації, новаторського авторського підходу у романі "Маруся Богуславка". При цьому акцентується увага на однойменному фольклорному творі, який визначає концепцію роману.

Для досягнення цієї мети ставимо завдання визначити основні художні рішення автора, своєрідність письменницького задуму. Дума "Маруся Богуславка" стала своєрідною ремінісценцією у прозовому тексті. Творча оригінальність полягає у тому, що дума на сторінках роману сценізується. Відгомін цієї сценізації став характерною сюжетно-композиційною ознакою епічного полотна. "Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особлива містерія, де діяли всі - і ті, що на сцені ..., і ті, що сиділи насупроти них в темряві..." [1:295]. Простота сюжету вистави нічого особливого не передбачала. Адже, дума "Маруся Богуславка" всім відома, зрештою, це і підтвердила генеральна репетиція. Чиновники від мистецтва не врахували глядацького чинника, тих животрепетних надій і сподівань, того страху і невідомості, якими жили люди у повоєнні роки. Радянська тоталітарна система потужно використовувала репресивні заходи. Девальвація моральних цінностей була широкомасштабною. Зрада, доноси, наклепи, продажництво, оббріхування стали "нормою" тогочасних реалій. Не варто було шукати прямих аналогій із ХVІІ ст., активним періодом українського думотворення, і проектувати їх у середину ХХ ст., та моральні категорії, вірніше, аморальні залишаються у своїй суті "статичними". Зрада і продажництво, до прикладу, можуть набувати різних форм і проявів, але сутність їх від цього не зміниться.

Козак Степан програв у кості значну суму грошей, не в змозі заплатити, він за це віддає турецькому мурзі рідну сестру без її відома і згоди. За цією ретроспективою глядач бачив свої проблеми, мимоволі переводячи погляд зі сцени на передній ряд, де сидів начальник НКВС Сазонов. До речі, після завершення першої дії, публіка звелася лиш після того, як це зробив вищеназваний можновладець. Цим автор передає моральний стан людей, вплив на них політичних обставин, котрі наче оголювались у театральному дійстві, дійовими особами якого були козаки, турки, яничари, євнухи, одаліски, полонені, а не опричники Сталіна.

Перша дія була початком своєрідної градації, співпраці акторів з глядачами. Розвиток другої дії поглиблює проблему. Східна розкіш є контрастом до становища Марусі. Хоч вона й улюблена жінка Гірея-паші, але душа її розчахнута, вона тужить за своїм коханим, батьками, Богуславом. Ця туга підсилюється від спілкування з євнухом Ахметом, який не забув рідної української мови, бранкою Лесею, котра співала рідних пісень. Але того легендарного Євшан-зілля Марусі уже ніхто не приніс. Автор знаходить тут найнесподіваніше вирішення. Маруся Богуславка - актриса Ата у майбутньому захищає Україну наяву, вона танкіст. Поки ж талановита гра Ати зачаровує публіку. Багряний описує це з психологічною переконливістю. Сценічна правдивість за Д.Дідро "це відповідальність дій, розмов, обличчя, голосу, рухів, жестів до ідеального зразка, створеного уявою поета і часто перебільшеного актором" [2:195]. Ніхто з глядачів не знав, що актриса Ата не просто талановито грала роль Марусі Богуславки, а й передавала свою особисту драму, яка була дотична до долі її героїні.

Сцена з невільниками, каторжниками відкрила третю дію вистави. Прозаїк дає визначення цій групі людей: "Каторжники - це категорія вічна, і даремно там каторжники якісь "турецькі" - це категорія вічна, трагедія мучеництва і - перманентна трагедія їхнього народу... Безглузда історія складається з безкінечних повторень..." [1:313]. На подальших сторінках роману автор це підтверджує відтворенням картин каторжного Сибіру ХХ ст. Тут досягається емоційно шевченківська напруга: "Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить!" [10:445]. Коли третя дія закінчилася без оплесків, режисер почав побоюватися, щоб довести драму до завершення. Його чуття підказувало, що мовчазна реакція глядачів є свідченням їхньої надзвичайної схвильованості. Начальство з першого ряду на чолі з Сазоновим відчуло моральну перевагу тих, хто був чи не вперше в театрі. Вони прийшли дивитися свою Марусю. Дослідниця думи І.Руснак констатує: "У драматичній, психологічно складній ситуації поступово окреслюється патріотизм і героїзм Марусі Богуславки, що й робить цей образ особливо привабливим" [8:53]. Адже ризик був великий, коли: "Маруся, попівна Богуславка, / Добре дбає - / До темниці приходжає, Темницю відмикає, / Всіх козаків, / Бідних невільників, / На волю випускає" [7:41].

У романі І.Багряного важливу сюжетно-композиційну функцію відіграє хронотоп. Відбувається своєрідне часове нашарування, ретроспекція стає реальністю ХХ ст. і визначальним тут стає не історична достовірність, хоч і це митцем враховано, а стан людської душі. Психологічна наповненість образу Ати-Марусі Богуславки цілком переконлива й художньо аргументована. Тому закономірно, що ця героїня, проводжаючи на фронт свого знайомого - Петра, але не бачачи його, лише здогадуючись, що він десь тут, на пероні, водночас махає рукою всьому поїзду. Це вже був інший воєнний час, середини ХХ ст. у ньому людина дорослішає швидше. Цьому сприяє і реальна близькість смерті. Петро вже у сні бачив мертву Ату з мертвим дитям. Це його приголомшило. "У снах відображається соціальна психологія людини - її реальні інтереси, ідейні установки й моральні норми" [4:35] - так визначає суть цього явища А.Макаров. Згодом Петро бачить наяву фігуру розбитої Божої Матері з дитям, у свідомості враз промайнув той жахливий сон. Адже Марія з дитям була так схожа на Ату з дитиною, яка для Петра вже стала якщо не символом України, то наближенням до нього. Переслідуваний радянською системою, зневірений німецькими обіцянками, цей персонаж, дон-кіхотівський романтик - готовий віддати життя за Україну. В цьому він відчував підтримку Ати - Марусі Богуславки. Її національна свідомість для нього була своєрідним маяком, тією переконливою сув'яззю минулого із сучасним, що однозначно визначає активну громадянську позицію за будь-яких обставин. Пошуки Петром своєї України, боротьба за неї стали смислом його життя. Художнє моделювання цього характеру подано автором крізь страшні випробування воєнних перипетій. Це "руйнування особистості під впливом численних внутрішніх і зовнішніх факторів. Але руйнування - в ім'я будування" [6:16]. У двобої з танком перемога дісталася Петрові. Та яке було його потрясіння, коли він угледів, що в цій грізній машині убита ним Ата. Його стан прирівнювався до галюцинаційного, божевільного. Особисте і суспільне для нього стало важкою щонайміцнішою єдністю.

Осмислюючи змістову наповненість роману, розкодовуючи його назву, приходимо до висновку, що автор ідейну концепцію втілює посилаючись на фольклорний зразок, який своєрідно, підтекстово присутній у новому художньому полотні, створюючи нову літературно-естетичну цінність.

В українських уснопоетичних творах, зокрема і в думах, державотворчі аспекти мають визначальне духовно-історичне начало. І.Багряний використовуючи це як основу, розширює і увиразнює її. Ю.Лавріненко про цього письменника нотує: "Він мав чудове відчуття ритму сучасності і ритму минулих віків. І тому так природно зринає в ліпших барокових своєю природою місцях його творчости, якась підземна течія древнього богатирського епосу, казки, думи" [3:616]. "Маруся Богуславка" є підтвердженням цього. Наше героїчне минуле має здебільшого не войовничий характер, у розумінні, що не є мілітарним у своєму первісному значенні. Це пояснюється миролюбством українського народу. Звичайно, він жив не в ізольованому соціумі. На жорстокості приходилося відповідати адекватно. Читач зустрічається з подібним на сторінках роману. Розмірковуючи над такими явищами, Н.Малинська приходить до висновку: "Історичне наше минуле, у тім числі минуле героїчне, зрештою, не є птахою. Фенікс, котра відроджується у полум'ї точнісінько такою, якою у те полум'я потрапила. Його (минулого) художніми рецитаціями слугують хіба вцвяховані у феномен національного характеру домінантні риси" [5:214]. Однією із них є приналежність до рідної землі. Ось чому народ зберіг пам'ять про Марусю з Богуслава. "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" [9:449] - переконував великий Кобзар. Іван Багряний своїм романом підтверджує пошук цієї хати, правди, сили і волі.

Література

1. Багряний І. Вірю. - Детройт-Харків, 2000. - 543 с.

2. Дідро Д. Парадокс про актора // Вступ до літературознавства: Хрестоматія. - К., 1995. - С. 189-197.

3. Лавріненко Ю. Іван Багряний - політичний діяч і письменник // Українське слово: В 4 кн. - К.,1994. - Кн.2. - С.612-617.

4. Макаров А. П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво. - К., 1990. - 285 с.

5. Малинська Н. Думна героїка. Канон. Література. - К., 2001. - 214 с.

6. Наєнко М. Характери гартуються в конфліктах // Рік '83. Літературно-критичний огляд. - К., 1984. - 207 с.

7. Народні думи. - К., 1986. - 173 с.

8. Руснак І. Думи та історичні пісні. - Кіровоград, 1999. - 94 с.

9. Шевченко Т. Поезії: У 2 кн. - К., 1989. - Кн.1. - 510 с.

10. Шевченко Т. Поезії: У 2 кн. - К., 1989. - Кн. 2. - 559 с.