"Просвіта" Херсонщини - Вісник Таврійської фундації. Вип.2 -19
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:16
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип.2 -19

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << 15 << 16 << 17 << 18 << Читати спочатку

З ЖИТТЯ ДІАСПОРИ

 

Ігор Чорнописький

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА В АВСТРАЛІЇ - ДОСВІД ПРОЖИВАННЯ В АНГЛОМОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

В Австралії проживає близько 35 тис. українців. Потужність і впливовість діаспорних організацій визначається не лише кількістю охоплених нею членів, але й фінансовим становищем. Переважна більшість українських організацій в Австралії опирається на свої власні фінансові ресурси (членські внески, добровільні пожертви, успадкування власності тих іммігрантів, що відійшли у вічність та зібрання коштів на рекламовані ними в українськомовній радіопередачі, або в газетах, різного роду заходи, типу концертів, відзначення роковин тощо).

В Австралії вплив українців (питома вага яких не перевищує 0,2 % від загальної кількості населення) не настільки помітний як, наприклад, у Канаді, де питома вага їх становить до 3%. Невелика кількість українців в Австралії не має достатньої політичної сили, яка могла б вплинути на прийняття рішень урядів окремих штатів, або на рівні всієї країни. Тут відсутні українські "лобі групи", які могли б впливати на федеральний уряд, чи уряди штатів. Українська діаспора в Австралії не здатна лобіювати інтереси України на державному рівні, як і на рівні окремих компаній. Все ж понад півстолітнє існування повоєнної діаспори надає цій імміграційній хвилі ряд переваг: достатнє призвичаєння до місцевих умов, знання англійської ділової мови, наявність представників у різних державних установах, досвід обговорення етнічних питань на громадських консультаціях у різних державних установах, значна за вартістю матеріальна і майнова база громадських організацій. Так коли у грудні 2002 року Міністерство закордонних справ Австралії заборонило туристичні подорожі в Україну, то прохання місцевих українців вплинули і з часом австралійська влада послабила санкції проти України.

На зеленому континенті нараховуються понад 260 українських громадських організацій. Повоєнні імміграційні громади збудували в Австралії велику матеріальну базу для своїх членів. Це церкви, школи, дошкільні дитячі установи, клуби, концертні зали, домівки різних молодіжних організацій, фінансові кооперативи та іншого роду приміщення, які в наш час уже потребують ремонту. На відміну від Канади, де уряд у 1914-1920 роках піддавав українців жорстоким репресіям, у тому числі ув'язненню в концтабори примусової праці з конфіскацією майна, коли була втрачена більшість українських домівок, в Австралії таких репресій проти українців не було. Тому тут збереглася матеріальна база, закладена першопоселенцями-українцями. Коли мова йде про "школи", то це не навчальні заклади в нашому розумінні, а гуртки з вивчення української мови та культури, закінчення яких не має жодного юридичного статусу, крім морального задоволення. Слід відзначити, що значна частина активних членів українських громад померла. Дві третини членів організацій у віці понад 55 років. Напівпорожні приміщення українських організацій могли б заповнитися тими з сучасних іммігрантів останньої хвилі, хто має здатність і бажання продовжити українську справу на далекому континенті. Саме з метою залучення молодої генерації українців Австралії, як новоприбулої так і народженої тут, українська редакція канадського державного радіо відкрила молодіжний проект. Цей проект почали молоді радіоентузіасти другої генерації українців, народжених в Австралії, а продовжили його новоприбулі іммігранти з України.

Нова музика, сучасна тематика виявили зацікавлення молодої генерації до недільної програми, яка сьогодні привертає увагу слухачів у віці 25-40 років. Цей досвід у турботі про майбутнє українського радіомовлення міг би бути корисним і для багатьох інших українських громадських організацій. Але повоєнна імміграція не готова поділитися з новоприбулими українцями користуванням пристосованими приміщеннями та будівлями (навіть на умовах оренди).

Події набувають трагічного оберту, бо окремі українські громади Аделаїди, Вулонгонгу, Сантмерісу та околиць не лише жваво обговорюють питання про розподіл майна (церков і домівок), а й вже встигли багато продати чужинцям. Наприклад, не зважаючи на рекомендації Оглядового Комітету, створеного для вивчення громадської думки українців Нового Південного Уельсу, про недоцільність розпродажу громадського майна, Сіднейська громада продовжила заходи щодо продажу народної домівки в Лідкомбі.

У 1990-х роках почалася нова хвиля української еміграції, яка своїми відмінностями від попередніх впливає на усі сторони українського організованого життя, в тому числі на згадуване радіомовлення. Новоприбула еміграція відрізняється від попередньої своїм характером і надає економічним мотивам більше переваг, аніж політичним. Пережиті ними економічні труднощі та зубожіння внаслідок господарського та морального занепаду України ставлять перед ними завдання швидкого покращення свого фінансового стану в країні нового поселення для того, щоб допомогти своїм рідним, які залишились в Україні, у виживанні та подоланні негативних наслідків невдалого реформування (злочинного присвоєння загальнонародного державного майна окремими особами та кланами) української економіки.

Здається, що нова хвиля еміграції стає найбільш активним елементом, який міг би надати новий імпульс українському радіомовленню, пресі, посприяти розвиткові громадсько-культурних установ українців в Австралії, доступ до яких новоприбулим строго обмежений. Стосунки старих і нових іммігрантів проявляються у рідкісних контактах представників різних місцевих українських організацій із поодинокими новоприбулими емігрантами. Новоприбулим українцям старі іммігранти все ще не дозволяють набувати прав співзасновників громад, кредитних установ тощо. Розповсюдженою є думка, що представники останньої хвилі є політично денаціоналізованими, не віруючими в Бога атеїстами і що крім їхнього матеріального добробуту їх, нібито, ніщо не цікавить. Проте, нібито "більш свідомі" старі іммігранти не соромляться експлуатувати новоприбулих на важких роботах, та ще намагаючись поменше заплатити - ігнорують заклик Шевченка: "Полюбіть же, брати мої, найменшого брата". Перебільшення новоприбулими можливостей діаспори і відсутність очікуваної підтримки призвело до того, що до неї дещо охололи. Не на користь порозумінню з новоприбулою еміграцією пішла неприхована критика всієї нової хвилі на сторінках україномовної преси. Так, Михайло Добриденко з Аделаїди дійшов висновку, що "новоприбулих українців нам направляють наші вороги". Діаспора висловлює своє незадоволення тим, що новоприбулі українці нібито вимагають від неї допомоги і не прислуховуються до її повчань і рекомендацій, більшість із яких полягала в поверненні в Україну для побудови вистражданого нею міфу - "маєте вже вільну Україну, то тіштеся, чого вам ще треба?". А чому старі емігранти ні самі не повертаються в Україну, ні своїх дітей не посилають, щоб тут, в Україні, як вони кажуть, "тішитись"? Розвіювання новими іммігрантами міфу, складеного старожилами, про далеку і малознану Батьківщину породило розпач серед старих емігрантів, створило бар'єр між різними хвилями українських поселенців. Відповідно до опитувань, проведених у 20-ти українських громадських організаціях, 62% респондентів вагалися і негативно поставилися до запитання про заохочування новоприбулих українців до членства у них. Прагнення "прихилити" новоприбулу імміграцію до існуючої організаційної структури розбивається в конфлікті "батьки - діти", призводить до посилення тиску протидії з обох боків.

Нова хвиля здатна як посісти керівні посади в старих організаціях (може саме тому її туди й не приймають), так і сформувати власні структури. Поглиблення розподілу між новоприбулою та повоєнною імміграційними хвилями призводить до посилення процесів швидкої асиміляції першої в англомовному середовищі та відокремлення її від громадської діяльності в українському організованому житті діаспори. А відокремлення новоприбулої молодої імміграції від організованого українського життя в діаспорі руйнує основу існування своєї української спільноти на Зеленому континенті у майбутньому.

Процес денаціоналізації українців в Австралії відбувається ніби на добровільній основі. Але владою створені такі умови суспільного життя в країні, які однозначно сприяють англофікації. Так, наприклад, якщо б українці за свої кошти створили школу з українською мовою навчання, то діти, які б закінчили таку школу, не мали б жодної юридичної користі. А навчання в англомовній школі є обов'язковим, і якщо батьки-патріоти не захотіли б посилати своїх дітей в англомовну школу, то були б покарані аж до тюремного ув'язнення, а дітей примусово забрали б в інтернат і силою заставляли вчитись в англомовній школі, бо таке шкільне навчання не добровільне, а примусове. В пришвидшенні адаптації, тобто асиміляції, переважно застосовуються економічні методи та соціальні мотиви. Наприклад, щороку федеральний уряд Австралії здійснює перегляд фінансування "Схеми служб для поселення" через систему допомоги, так званих грантів та подібного, що все направлене, в першу чергу, на засвоєння англійської мови і так званих місцевих (звісно, англійських!) цінностей.

У результаті, як свідчать останні переписи населення, проявилася небезпечна тенденція у зменшенні кількості осіб, які вживають українську мову у побуті та домашньому спілкуванні. Статистика виявила зменшення кількості родин, які застосовують українську мову у спілкуванні між батьками та дітьми. Аналіз цієї тенденції засвідчує негативний вплив двох основних причин, які пов'язані з двомовністю української імміграції. Перша полягає у швидкій асиміляції другого та третього покоління українців Австралії та у шлюбах із чужинцями. Це призводить до того, що пропагована двомовність витісняє українську мову із спілкування між членами родин. Одна третина опитаних слухачів україномовної редакції австралійського радіо заявила про те, що вони б не заперечували проти можливості повної або часткової трансляції наших передач англійською мовою. Як кажуть ... приїхали! Саме під тиском такої категорії українців без міцного національного стрижня у місцевій українській пресі з'явилися англомовні сторінки, завданням яких повинно було б стати ознайомлення широкого австралійського англомовного населення із життям українців в Австралії та в Україні. Але "широкий загал" австралійців як не цікавився невідомою їм Україною, так і не цікавиться, а англомовні сторінки тільки прискорили асиміляцію. В результаті цього також створилися умови для падіння рейтингу україномовної радіопрограми при проведенні маркетингових кампаній, зниження впливовості при наступних переглядах графіку ведення програм, що призводить до надання їй менше вартісного ефірного часу. Усунення редакції з розряду великих та середніх, і залучення до ряду малих програм призводить до того, що відповідна урядова інформація, оголошення та повідомлення не направляються для оприлюднення по радіо, що робить програми менш інформативними, а слухачів менш інформованими.

Отже, асиміляція наростає як внаслідок все слабшого знання рідної мови (особливо ділової, наукової, технічної лексики) поколіннями, народженими в англомовному середовищі, з одного боку, так і того, що новоприбула імміграція з України також є двомовною, вільно володіючи як українською, так і російською мовою, але в силу тих чи інших, часом навіть суб'єктивних причин, віддає перевагу останній. Особливо негативно на збереження української мови впливають змішані шлюби.

Цікаво спостерігати і стосунки з Україною старої та нової еміграції. На відміну від повоєнної діаспори, новоприбулі розривають зв'язки з українською владою, піддають її різкій критиці, що негативно впливає на імідж України в Австралії. Така критиканська поведінка новоприбулих засуджується самою імміграцією, для якої добре ім'я України є святинею. Тому представники старої імміграції підтримують різноманітні стосунки з владними структурами в Україні, незалежно від політичної орієнтації цих структур, і навіть отримували від них нагороди.

Було б дуже добре, якби обидві хвилі іммігрантів - повоєнних і сучасних - знайшли спільну мову, що сприяло б збереженню та розвитку української етнічної громади в Австралії та просуванню справи української держави на Зеленому континенті.

 

 


 

Ірина Стамплевська

УКРАЇНСЬКА ЕТНОСИСТЕМА,
або Шлях від Черкас до Вашинґтона

"… Знай першу Заповідь твердо,
Що завсіди ти українець у всьому".

Митрополит Іларіон (Огієнко)

Без перебільшень можна сказати, що життя кожної людини на Землі є важливим, неповторним й унікальним у своїй єдинорідності. В світі немає жодної повісті, жодної кінострічки, які б змогли вповні вмістити в собі всю неохопимість і багатогранність долі хоча б однієї людини. Тим більше, якщо вона є невід'ємною частиною, складовою Великої історії Вічного народу.

Петро Матула, українець з діда-прадіда, сьогодні - законослухняний громадянин Сполучених Штатів Америки. Народився пан Матула у 1928 році у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді "книговодом" (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю.

"Про втечу: Москва терором заганяла українських селян до колгоспів, накладала непосильні податки на сільськогосподарські продукти. Для посилення терору і ефективнішого нищення українського селянина Москва приміняла довільні квоти для арешту і розстрілу селян. Коли прийшли арештовувати батька, він втік і опинився у Краматорську, на Донбасі. Там він влаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Через декілька місяців ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, якого мій дідусь закопав на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми вижили". [1]

Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи були успішно закінчені, а п'ятий перервала війна. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після "воєнної перерви" у 1945 р. і закінчив у 1949 р.

"З тих 4-ох років школи я пригадую улюблену вчительку Галину Костівну. Пригадую, що ми знущалися над вчителькою російської мови. Не думаю, що тому що вона вчила російську, а мабуть не полюбили ми її як людину. Національного виховання я не зазнав. Батьки тих тем не торкалися. Зважаючи на батькове минуле, вони мусіли бути дуже обережними. А разом з тим, пригадую, що відповідаючи на запит для якоїсь анкети, якої я національності, я з гордим притиском сказав, що я є українець. Звідки воно в мене взялося, я не знаю. Пригадую, як одного разу зібрали нас, дітей з декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: Як тільки побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі символи як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть "Хотим Войны, Белые Отряды Готовы"". [1]

З дитинства Петрусь захоплювався конструюванням, будуванням, технологією. Ось як Петро Мусійович описує свою дитячу мрію: "Пригадую, я мріяв, що стою на пагорбі з сувоєм інженерських креслунків у руках і наглядаю над якимось широко розлогим проектом, над яким працюють багато людей і машинерії. Такі мрії пізніше сповнялися, лише не так драматично".

До інженерії стежка пана Матули стелилася ще з дитячих років, з Краматорська, коли якесь циганча за дрібку солі прочитало на долоні пана Петра інженерську долю.

Батьки Петра Матули не спрямовували сина до якоїсь конкретної професії. Як зазначає Петро Мусійович, цьому, напевно, не сприяло їхнє скитальське життя. Проте Мусій Германович і Килина Тарасівна завжди дбали про освіту своїх дітей. "За це, і взагалі, я лишаюся вдячний батькам, що вони, не будучи обізнаними зі світом, у хаосі війни і після неї, робили мудрі вибори на шляху свойого непевного життя". Петро Матула про заслугу батьків у здобутті ним освіти каже з глибокою повагою і вдячністю. Забігаючи наперед, ми б хотіли наголосити на такому факті: коли родина Матул уже в Америці починала нове життя і неабиякі ресурси були необхідні, щоб устаткуватись, батьки Петра взяли на себе покриття коштів за його навчання.

1939 рік - до Німеччини емігрували українці з Галичини, Закарпаття, Польщі. Перед другою Світовою війною загальна кількість українців у Німеччині становила 10 тисяч чоловік.

Як зазначено у довіднику "Зарубіжні українці", основну частину української етнічної групи у ФРН становили так звані переміщені особи - насильно вивезені фашистами до Німеччини на підневільну працю під час другої світової війни, колишні полонені. До них у 1944-45 рр. приєдналися залишки збройних націоналістичних формувань, політичні емігранти з України - усього 300 тисяч.

Україна, 1943 рік - у багатьох місцях було зліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію, знищено сотні гітлерівців і навіть окремих генералів Гестапо. [2] Родина Матул і тисячі інших українців вирушають самотужки на Захід. Хлопцеві тоді було 15 років. Ось як Петро Мусійович зображує той час: "Хоч попереду була страшна непевність, бо німці виявилися дурнями і нашими ворогами, люди радше йшли на ту непевність, ніж чекати на повернення вже знайомого режиму - ворожого і жорстокого. Люди рушили на захід всякими можливими способами. Нам пощастило попасти у товарний вагон потягу, який їхав "у наш бік"". [1]

Отже, родина Матул потрапила до Брецлау, що у Польщі (тепер Вроцлав), де її представників помістили у бараках разом з раніше насильно привезеними молодими людьми з України, т.зв. "остарбайтерами". Усі вони працювали на фабриці Круппа. Ця праця тривала до кінця 1944 року. Фронт був близько і тому необхідно було вирушати далі на Захід. Пан Петро розповідає про те, що німецькі військові дозволяли їм на станціях, які траплялись по дорозі, випити чашку гарячого молока. "В тому хаосі то була цяточка цивілізації" [1]. Ночувати доводилось лише там, куди пускали, а саме по клунях і стайнях. Одного разу хлопець загубився у цьому натовпі, і родина довго не могла знайти Петруся. Аж через два тижні випадково вони зустрілись на місці, де сходились дві течії біженців.

Таким чином Матули дійшли до Баварії в Західній Німеччині. Вони попали в групу людей, яку примістили в клуні. Десь з тиждень батьки ходили по людях просити щось попоїсти, адже треба було якось протриматись. "Вони хотіли, щоб і я ходив по хатах просити хліба, але я не міг себе заставити. Тепер шкодую, що тоді не поміг батькам". [1]

Одного дня, на майдані того німецького містечка, місцеві "бауери" (фермери) обирали серед українців робочу силу. Кожен з членів родини Петра потрапив до різних господарів. Таке роз'єднане життя тривало аж до капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. Скоро після капітуляції почали організовуватися національні табори біженців: українські, польські, російські і т.п. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була ціла мережа українських таборів. У них українці влаштували досить цивілізоване життя: були церкви, школи, театри, були наукові доповіді, були спортивні і молодіжні організації, був Пласт і т.п. Табір, в якому перебували Матули, знаходився у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору була визнана німецьким міністерством освіти. Кінцеві іспити здавалися перед комісією українських викладачів з участю німецького представника. В тій школі Петро Матула закінчив середню освіту у 1949 році. "Нашими таборами опікувалися Об'єднані Нації, а засадничо, люди в таборах чекали на нагоду кудись виїхати на постійно. З описаного можна заключити, що наше життя в таборах було безжурним. Таким, на жаль, воно не було". [1]

А тим часом у Ялті відбулась зустріч трьох світових політичних лідерів: Черчілля, Рузвельта і Сталіна. Прем'єр-міністр Великобританії і 32-й Президент Сполучених Штатів Америки пообіцяли Генеральному Секретареві Комуністичної Партії Радянського Союзу репатріювати всіх його громадян. Це призвело до страшних трагедій. Свідок тих подій, Петро Матула, розповідає про те, що радянські людолови всякими підступами, у співпраці з наївними американцями, хапали людей цілими таборами і багатьох вивозили "на Родину". Багато людей кінчали життя самогубством, якщо не могли вирватися з пастки. Американці й англійці нарешті усвідомили, що вони пообіцяли Сталінові жахливе насильство над людиною, і перестали так ретельно допомагати совєтам. Потворилися комісії, які перевіряли походження людей. Ті, що до 1939 року не були під совєтами, ті не підлягали репатріації. "Можете собі уявити скільки нас "східняків" стало "галичанами"! Нашу родину муштрувала для комісії одна родина з Галичини. Ми вчилися як виглядало село, з якого ми "походили", прикметні будівлі і т.п. Ми пройшли комісію, але не тому, що ми добре грали галичан, а тому, що нарешті західний світ повірив, що було щось зле з "Сталінським раєм", що люди радше кінчали самогубством аби не повертатися в той "рай"". [1]

Наприкінці війни у Німеччині налічувалось, як стверджується у нью-йоркському виданні "Українські поселення" (1980 р.), від двох до трьох мільйонів українців - колишніх жителів України та країн Східної Європи. Після репатріації у західній частині Німеччини з них залишилося лише дещо більше 200 тисяч. [2]

Всього в ФРН сім'я Матул пробула 6 років. У кінці 1949р., одна українська родина, яка сама жила в таборі, заручилась за Матул, що в Америці вони матимуть роботу і не будуть на утриманні американського суспільства. На основі такої запоруки Матули дістали дозвіл їхати до Америки. Як розповідає Петро Мусійович, крім Америки багато українців роз'їхалися до інших країн: Канади, Бразилії, Арґентини, Парагваю, Англії, Бельгії, Марокко, Австралії і т.п. Дехто залишився в Німеччині.

На початку шкільного 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, чий табір був перевезений з міста Бамберга до м.Байройта через консолідування малочисельних таборів. Народилась дівчина і виросла у Києві. До Америки приїхала у 1950 році зі стипендією до коледжу у штаті Небраска. У 1953 р. Петро та Ольга одружилися. Сьогодні пані Ольга Матула вже 15-й рік активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св.Андрія, що у Вашингтоні. Вся благодійна діяльність сестрицтва спрямована для потребуючих в Україні.

У післявоєнний період розпочалась третя хвиля української еміграції до Північної Америки. За довідником [2], основну частину її становили "переміщені особи" та біженці з таборів у західних окупаційних зонах Німеччини і Австрії, а також з Італії. Всього в 1947-1952 рр. у США поселились 85 тисяч українських іммігрантів. Вони поповнили різноманітні громадські і політичні організації. На зламі 60-70-х років до США почали приїздити десятки тисяч українців з Польщі.

У 1940 році до Нью-Йорка родину Матул було привезено військовим кораблем. Петро Мусійович сьогодні з гумором пригадує, як тоді їхнє "європейське багатство", а саме: старі каструлі, алюмінієвий посуд, порожні пляшки тощо, переглядали митники, витаскуючи з дерев'яних скринь.

Ось яке перше враження справила Америка на молоду людину: "Це маса авт. Сьогодні, звичайно, авта не вразили б, бо Європа теж є ними загачена, але тоді було інакше. Американці ставилися до нас типово по-американському: з посмішкою, доброзичливо і завжди раді допомогти". [1]

З Нью-Йорка "працедавець" привіз родину Матул вантажівкою на "постійне" перебування до сусіднього штату Нью-Джерсі. Родині відвели окреме помешкання і наступного дня кожен пішов шукати собі працю. Перше, на що натрапив молодий Матула, було миття посуду у ресторані. Наступною роботою було миття автомобілів на бензинозаправці. "В обід першого дня власник того підприємства взяв мене до ресторану і за обідом дуже приязно і дуже співчутливо сказав мені, що фінансово він не в змозі мати "такого доброго" робітника як я. Я, мов, мию авта дуже ретельно, але заповільно. Заплатив він мені за той день і ми розійшлися. Слідуючу працю я знайшов у цеху, де вироблялися якісь металеві деталі. Там я працював на токарному станку (так, як у фабриці Круппа за Гітлера)". [1]

Кількома місяцями пізніше пан Петро вступає до інженерного коледжу. Цього разу батьківський вплив знову був дуже вагомим і вирішальним. Юнаком Петро хотів відкласти навчання у коледжі і піти попрацювати акордіоністом у нічних клубах. Проте мудрим, люблячим батькам, на щастя, вдалося переконати хлопця того не робити, а покриття усіх коштів за школу вони взяли на себе.

Після закінчення коледжу всі 50 років Петро Матула пропрацював інженером. Перша його робота була на фірмі, яка займалась будуванням "хмародерів" і "великих мостів". А вечорами всі ці 4 роки пан Петро ходив до школи здобувати ступінь маґістра. Як зазначає Петро Мусійович, покинув він цю роботу, щоби йти далі й отримувати ширший досвід. Наступні 11 років пан Матула пропрацював у 5-ох інженерних фірмах. У 1966 році родина переїхала в околицю Вашинґтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після 36 років праці в ній, пішов на пенсію у 2002 році.

На питання, яким є Ваше сьогоднішнє соціальне становище, пан Матула відповів: "Ми є типові члени середньої класи суспільства в Америці. Ми є вдячні Америці, що вона взяла нас із скитальських поневірянь і дала нам нагоду жити людським життям і мати свободу дбати за Україну в необмежених формах". [1]

Знайомлячи нас із сучасною Америкою, Петро Мусійович розповідає, що там є сотні українських громад. Майже кожна з них побудувала собі православну і греко-католицьку церкву, які служать не тільки релігійними осередками, але й громадськими. При церквах провадиться культурно-освітнє життя виключно на українські теми. Там плекаються українські історія, мова, мистецтво, література, і т.п. Громади також мають суботні і недільні школи українознавства для дітей і молоді. На загальнішому рівні є громадські і професійні організації як лікарів, інженерів, митців, літераторів, наукові установи та кафедри україністики при університетах. Є й молодіжні організації. Такі організації співпрацюють з політичними силами країни для захисту українських інтересів, як, наприклад, для створення Конгресової Комісії Голодомору, спорудження пам'ятника Т.Г. Шевченкові у Вашинґтоні або для масових демонстрацій у пам'ять жертв Голодомору у столиці та по інших містах Америки, або для відзначення річниці незалежності України на майданах міст США і багато іншого.

Чомусь останнім часом традиційним стає питання українців, що перебувають на Україні, до українців-емігрантів, чи не мають вони в планах повернення до Батьківщини.

"Хоч ми постійно жили і живемо Україною, переїжджати тепер в Україну і починати життя спочатку, у нашому віці це вже не є реально. Моя сестра відвідала нашу рідню в Україні і побувала на місцях нашого дитинства та привезла грудку землі з Лисичої Балки, яку ми поклали на могилу батьків".

Зв'язок з Україною Матули мали через родичів. Ще за радянських часів Мусій Германович та Килина Тарасівна почали листуватися з рідними і висилати їм пакунки. Через деякий час пана Петра відшукав його двоюрідний брат з Катеринополя (Черкаської обл.) і по цей день вони підтримують жвавий зв'язок.

Питання мови є одним з найцікавіших, на мій розсуд. З самого народження Петро Матула плекався і викохувався тільки українською мовою. Його мати російської навіть не знала.

"Я, хоч мав російську мову у школі як предмет, навчився дещо розмовляти нею уже в Німеччині, у товаристві хлопців, які розмовляли російською". [1]

Сьогодні білінгвізм родини Матул поєднує в собі українську й англійську мови. Останньою послуговуються для спілкування зі своїми онуками й зятем.

"Не будучи мовником, я не можу аналізувати зміни в мові. На побутовому рівні наважуся лише зауважити, що у друкованих статтях зустрічаємо незвичні для нас слова, створені зі скорочених назв установ, та багато непотрібних англійських слів, таких, які мають гарні українські відповідники". [1]

Своїх дітей подружжя Матул виховує в дусі українського патріотизму. Кожна добра новина з України підсилює їхню любов до батьківщини їх батьків.

"Все наше життя ми прожили з Україною в серці. Вся наша діяльність була спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими, національно свідомими, україномовними Українцями! Агонія звикати до реальності не була легкою". [1]

Пан Петро переконаний, що український народ був би дуже щасливим, якби зумів де в чому влаштувати своє життя в американський спосіб. Петро Мусійович пропонує почати з найпростішого: "Матеріальний достаток американців є бездоганним. Не лише все є, але все є скрізь і завжди доступне. Комерційна обслуга є основана на правилі: клієнт є завжди правий! Обслуговують вас з посмішкою і прикладають усіх зусиль, щоб вас задовольнити. Стосунки з урядовими установами налаштовані подібно. Намагаються полагодити вашу справу якнайскоріше. Концепція хабарів на щоденному рівні є чужою і ніколи на думку не приходить. Стосунки між людьми у суспільстві є ввічливі, чемні. Респект до особистого вибору життя є запевнений. Людина чується справді вільною, немає ніяких несподіванок з будь-якого боку. Хоч це все звучить за ідеально, бо прикрих випадків не бракує, але ось ми прожили тут 55 років і не мали жодних прикрощів ні з бюрократією, ні з поліцією, ні з суспільством. Я є певний, що так само чується переважаюча більшість суспільства. Таке життя можна побажати всій Україні". [1]

Ще де в чому, на думку пана Матули, варто копіювати американців: в їхній завзятості боронити, відстоювати свої права, свою конституцію, свою країну. Американці дуже шанують і поважають закон, тому легко підпорядковуються правилам. "Українці замало сердяться і замало протестують, але забагато нехтують правилами".

Проте у подальшій своїй розповіді Петро Матула зауважує: "Хоч переважну білшість часу ми прожили у вищеописаній Америці, тепер Америка помітно міняється на гірше. Під впливом великих підприємств впускається сила селенна чужинців, які приносять свою культуру, свої звички, які міняють на гірше нюанси американського суспільства".

А який же інший бік медалі? "Від України Америка мусіла б навчитися білше читати про решту світу. Українці є багато більше начитані і інтернаціонально грамотні". [1]

На питання, чим, на Вашу думку, різняться американці від українців і навпаки, пан Петро відповів таким чином: "Я колись був вийшов із таким підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям в добробуті. Не є певним чи ця "мудрість" ще стосується до американців після перевибору Буша".

Наприкінці нашого спілкування мені хотілося задати пану Петрові такі запитання: яким є Ваше життєве кредо і що найбільше Ви цінуєте у цьому житті?

"Ніколи не пробував формально окреслити свою віру в житті. Знаю, що я завжди тяготів і тяготію до правди і справедливості. А найбільше ціную Родину і українську Україну!"

Ось таким прожекторним променем ми пройшлись по найбільш рельєфних аспектах життя однієї людини. Змила війна нищівною хвилею мільйони українських родин з їхніх прадідівських стріх і прибила до берегів інших країн, які з часом для багатьох стали затишним і мирним притулком. Велика історія України не припиняє свого бурхливого розвитку. З проведеної роботи можна зробити висновок, що сучасна Україна не обмежується лише територією до географічних кордонів. Сьогодні Україна - це європейська держава, яка має свою етносистему, створену долями українців, розкиданих по Світу. Позитивний вплив цієї системи на державотворчі процеси в Україні є беззаперечним. Події на Майдані-2004 підтвердили це. Отже, кожен українець, без винятку, є найважливішою цеглиною в монументальній споруді незалежної демократичної України.

Література
1. Інтерв'ю з Петром Матулою.
2. Зарубіжні українці: Довідник. - К.: Україна, 1991. - 256 с.
3. Зілгалов В. Українська повстанська армія (Хроніка історії) // Мета. - Філадельфія. - 2002. - №384, жовтень-грудень. - С.1.
4. Советский энциклопедический словарь / Гл.ред. А.М.Прохоров. - М.: Советская энциклопедия, 1984. - 1600 с.

 

Читати далі >> 20 >> 21 >> 22 >> 23 >> 24 >> 25