"Просвіта" Херсонщини - Вісник Таврійської фундації. Вип.2 -03
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:16
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Які теми треба більше розкрити на нашому порталі?
Всього відповідей: 60

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип.2 -03

1 << 2 << Читати спочатку

 

Людмила Скорина

ДУМКИ НА ГРАНІ

(спільне й відмінне у художньому освоєнні повоєнної дійсності у збірках "На грані" Наталі Лівицької-Холодної та "Спрага" Яра Славутича)

Творчість Наталі Лівицької-Холодної та Яра Славутича посідає помітне місце в літературі української діаспори. Обраний порівняльний підхід видається цікавим, адже дозволяє чіткіше окреслити ті чи інші риси індивідуальної стильової манери митців. Мета статті - проаналізувати поетичні збірки Наталі Лівицької-Холодної та Яра Славутича, які були написані відразу після Другої світової війни (зі збірки "На грані" вибрані лише поезії, датовані 1944-1949 роками, аби зіставлення виглядало точнішим). Цікаво з'ясувати, наскільки відмінною виявиться інтерпретація схожих подій цими майстрами слова. Зауважимо також, що мова йде лише про перегуки, зумовлені схожими життєвими обставинами (адже написані твори в період, коли автори перебували у таборах Ді-Пі у Німеччині).

1939 рік - початок важких поневірянь родини Н.Лівицької-Холодної, коли часто доводилося дбати про звичайний шматок хліба, про ліки для хворої доньки. Поетка змушена була виконувати будь-яку роботу, в тому числі й фізичну. У 1944 році Холодні залишили Варшаву, яка стала для них другим домом, і переїхали до Німеччини. Це була катастрофа, посилена спогляданням поруйнованої і понівеченої Німеччини. Від 1944 року сім'я жила в Оффенбаху, з 1948 року - у Майнц-Кастелі, а згодом у Етлінгені.

Яр Славутич

Схожа "одіссея" випала й на долю Яра Славутича. Ось її віхи: 1944 р. - після дев'ятимісячного перебування у Львові поет виїздить на Захід; арешт у Катовицях з підробними документами; нічна втеча з табору інтернованих; перехід польсько-чеського кордону; втеча від гестапівців; переїзд до Берліна. 1945 р. - втеча до Веймару, а потім до Баварії; участь у заснуванні МУРу (до МУРу "від старших письменників" залучена була і Н.Лівицька-Холодна, щоправда активної участі у його роботі поетеса не брала). 1949 р. - еміграція до США, родина осіла у Філадельфії. За скупими рядками біографії митців - постійні втечі, переїзди, пошуки "хліба насущного", душевний дискомфорт і невтолима туга за втраченою батьківщиною, яка після "другого ісходу" (еміграції до США) ще більше віддалилася.

А проте, окрім схожих моментів, слід також враховувати чинники, що зумовили відмінності в інтерпретації фактів довколишньої дійсності: соціостатеві (жіноче й чоловіче сприйняття світу все ж має певні характерні риси), вікові (у 1944 році Н.Лівицькій-Холодній виповнилося 42 роки, а Ярові Славутичу - лише 27...) Але окремо хотілося зупинитися на відмінностях сказати б "генераційних". Н.Лівицька-Холодна та її покоління - це так звана друга "хвиля" української еміграції, центром якої стала Прага. Цікаві роздуми про це покоління наводить Л.Куценко: "Пражани - то окрема республіка", - любив наголосити Л.Лиман. Щоправда, жодних пояснень феномену "пражан" я не почув, лише констатацію спільних рис для інтелектуальної міжвоєнної еліти: аристократизм, претензії на певний суспільний статус, прагнення виокремитися, певна ізоляція від загалу тощо... Прага цілеспрямовано творила з молодої генерації уенерівської еміграції інтелектуальну еліту європейського зразка, причому не вдаючись до асиміляторських процесів..." [3:68-69].

Натомість представники третьої "хвилі", до якої належав Яр Славутич, лише під час Другої світової війни вирвалися з лабет тоталітарного СРСР, де їм доводилося докладати зусиль, аби просто вижити, вони були більш стійкими до випробувань, хоча від того їх страждання були не менш відчутними.

Характерні у цьому контексті назви збірок. Якою б не була інтерпретація поняття "спрага" у Яра Славутича (прагнення мандрів, пізнання світу, спрага помсти), пафос життєствердний - людина прагне, отже, живе. Натомість назва збірки Н.Лівицької-Холодної звучить більш тривожно - "На грані", отже на межі якогось зламу, посилюється відчуття трагічності, невідворотності. Дається взнаки й те, що збірку авторка уклала в середині 80-х років, отже дивилася на поезії з височини перейденого життєвого шляху, підсумовуючи зроблене.

Наталя Лівицька-Холодна

Привертає увагу також відмінний підхід до укладання збірок. Н.Лівицька-Холодна цілком свідомо обирає хронологічний принцип групування поетичного матеріалу. Більшість дослідників підкреслювали "щоденниковість" збірки "На грані". Ю.Шерех, наприклад, зауважив: "Нові поезії" [Н.Лівицької-Холодної - Л.С.] не групуються в цикли, кожний вірш, хоч який короткий, має свою назву, багато з них - і підназву - "Листки з щоденника", підкреслюючи тим їх епізодичність, завершеність у собі, самодостатність, самоцінність..." [7:364-365] - і далі: "Щоденниковість була диктована їй обставинами життя, що схиляли до нотування вражень і переживань, а не до організації як цілості за музичною засадою" [7:376].

Натомість Яр Славутич обирає традиційний поділ збірки на цикли, кожний з яких має свою тематичну домінанту. Характерно, що цикли у збірці "Спрага" (на відміну від попередніх збірок) не мають заголовків, та й вірші також не названі (за одним лише винятком). Чим пояснити подібний факт? Можливо, автор не хотів звужувати читацьку рецепцію, адже заголовок програмує сприйняття, обмежує поле інтерпретацій.

Аналізовані збірки можна вважати етапними, такими, що переконують у творчій зрілості митців, презентують нові грані їх творчості. Однією з таких рис може вважатися філософічність. "Романтичний струмінь міжвоєнної творчості [Н.Лівицької-Холодної - Л.С.] заступає поезія філософського самозаглиблення, мудрого осягнення свого власного "Я", а українська проблема витісняється актуалізованою часом глобальнішою проблемою недосконалості світу і людини", - підкреслив Л.Куценко [3:72]. М.Гарасевич також констатує, що Славутичева "Спрага" - це "книжка поезій філософської мислі, філософського сприймання світу з пристрасним прагненням пізнати його..." [1:253].

Проаналізуємо тематичні епіцентри збірок. Один із провідних мотивів збірки "Спрага" - мотив мандрів. На цю думку спрямовують нас рядки з поезії "Важкі путі, позбавлені спокою":

Тож нащо стрим? Наснажена людино,
Іди й мандруй Сковородою в світ [6:110].

Однак не варто сприймати це як апологію мандрів (цей мотив значно виразніше лунає у збірці "Мудрощі мандрів"), швидше може йти мова про намагання автора переконати читача (а може - себе самого) в тому, що в мандрах можна здобути знання і життєвий досвід, необхідні в майбутньому для розбудови незалежної України.

Мандри не приносять задоволення і самовмовляння автора на кшталт

О всесвіте! Твої принадні далі
Мені дзвенять крізь дні відрокоталі,
Немов яса лункої булави;
Бери мене в свої важкі обійми
Дозволь дознати простір віковий... [6:111]

лунають непереконливо, адже поет не може помандрувати на батьківщину. До того ж поки йдеться про блукання зруйнованою у полум'ї Другої світової війни Європою, про невідрадне перебування у таборах Ді-Пі, загрозу репатріації, непевність у завтрашньому дні. Тож позірне захоплення перспективою навколосвітньої мандрівки далі змінюється на пророче:

О, слухай, вчувай, мандрівниче!
Надійде зненагла зміна:
Буяння твоє поривче
Підкосить твої ж коліна.
І звабні безкрай-дороги,
Як мудрість верхів Синаю,
Стигматами з'ятрять ноги -
О, знаю, мандрівче, знаю, -
Огорне відчай, мов галич,
Посушать піски баклагу,
І дика, безводна далеч
Запалить смертельну спрагу [6:114].

Спрага в цьому випадку набуває концептуального значення. Йдеться, отже, не про спрагу пізнання чи мандрів, а про щось інше, якого вказані реалії не втамують - навпаки, чужина для автора - то "дика безводна далеч".

Мотив мандрів (точніше - безпритульного блукання світом) у поезії Наталі Лівицької-Холодної представлений доволі скупо, лише зрідка віддзеркалює гіркота від усвідомлення власної неприхищеності й неможливості повернутися на батьківщину. Напевне, тут спрацював фактор часу, адже поетеса залишила Україну у 1920 році, тож мандри чужиною не були для неї чимось новим. Зрідка проривається тужливе риторичне питання: "Чи довго ще отак мені блукати без пуття й без долі" [4:123]. Прикметно, що в цьому випадку використано саме дієслово "блукати" замість "мандрувати", що надає вислову додаткового відтінку приреченості, трагічної мандрівки в нікуди.

Загалом поняття "мандрівка" у збірці "На грані" має дещо інше витлумачення, аніж у Яра Славутича. Якщо у "Спразі" йдеться про можливість побачити світ, про мандри у реальному часі та просторі, то у Н.Лівицької-Холодної йдеться про метафізичне тлумачення, коли саме людське життя трактується як мандрівка в океані часу: "за примарним променем вічності помандрує душа в простори" [4:132], "путь без причалів", "а душа - сліпий мандрівник, що дороги йому не знайти"[4:127]. Поняттю мандрівка Н.Лівицька-Холодна надає відтінку філософічності й багатовимірності, ототожнюючи її з життям людини, котра постійно перебуває в дорозі від буття до не-буття.

Натомість з великою емоційною силою лунає у збірці Н.Лівицької-Холодної мотив туги за рідним краєм. На це вказує, наприклад, Богдан Рубчак у передмові до збірки "Поезії старі й нові": "Напевно найсильніше з поетів Празької групи, а можливо й з усіх поетів-емігрантів, втілює Лівицька-Холодна тугу за батьківщиною. Але за безперечними високими успіхами на цій тематичній ділянці скриваються певні світоглядові небезпеки, які, зрештою, загрожують емігрантові, як такому... Перша - це цілком одверта відмова бачити чужину. Прага, Париж, а вже особливо пізніший Нью-Йорк стають невидимими; вони матеріалізуються тільки каталізатором неприсутнього Києва..." [5:36]. Небажання помічати красу довколишнього світу, усвідомити, що життя триває далі, прагнення жити у фіктивному світі, що живиться спогадами про рідний край, визначають настроєву домінанту збірки "На грані".

Показовою у цьому контексті є поезія "Тополі". Все, зокрема деталі пейзажу (тополі), нагадує письменниці про батьківщину: "Знов жаль за рідною землею В душі, що вигоріла вкрай, І раптом ось молюсь за неї..." [4:124]. Дещо відмінний контекст наявний у поезії "З минулого". Спогади про батьківщину тим дорожчі, що йдеться тут про часи дитинства та юності, котрі здаються 43-річній жінці омріяним раєм. "Тепер" у трактуванні авторки похмуре: "ми тепер похмурі і завзяті", "нас тепер ще тяжче стало взяти словом тихим ніжности й тепла", "світ тепер навколо нас не той став" [4:126]. Але антитезою "тепер" уявляється не так "колись", як "десь" (отже акцентована не стільки часова, як просторова віддаль):

Десь в минулому Дніпрові плеса
І солодка червінь в вишняках...
Десь, далеко-десь, привітність хати,
Що була колись, як цілий світ... [4:126]

Проте з часом дитячі спогади стираються, нагадуючи старі фотознімки. Тут виявляється друга небезпека, на яку вказав Б.Рубчак, - "одверто висловлений сумнів у існуванні батьківщини" [4:36]. Образ України втрачає свою предметну окресленість: "поблякла й висохла, мов міт" [4:124], "О Україно! Вічний міте в серцях мандрівних злидарів" [4:133].

Невимовного болю завдає поетесі усвідомлення трагічного становища, в якому опинилася батьківщина, відчуття власного безсилля. Щемливі спогади дитинства поступаються місцем тривожним видінням:

Щоночі снишся Ти кошмаром,
Лякаєш мертвим сном осель,
Печеш незгаслим ще пожаром
І студиш холодом пустель... [4:133]

Образ України в поезії Н.Лівицької-Холодної багатогранний: це й ідеалізований край дитинства, і руїни, край, що конає в лабетах ворожої імперської влади. Натомість авторка цілковито ігнорує чужину. Один лише раз проривається на сторінках збірки емоційно-оцінний вислів: "В цій чужій стороні заклятій" [4:125]. Це неприйняття чужини досягає своєї кульмінації після "другого ісходу" - переїзду до США.

Більшість поезій збірки Яра Славутича так само репрезентують читацькій уяві протиставлення "свого" - "чужого", точніше "рідного краю" - "чужини". "Чужина" представлена яскравим образним ланцюжком: "подув крижаний", "сіре небо чужини", "хмуряться простори" [6:109], "важкі путі, позбавлені спокою", "чужі краї, запалі в каламуть" [6:110], "терпка чужина" [6:114]. Доволі характерними в цьому плані є дві поезії, що увійшли до першого циклу. Перша - "Відгомоніла спрагла рівновага" - це прощання з рідним краєм, небажання прийняти чужину. Автор добирає справді промовисті образи:

Прощай навік, блаженний супокою!
Мою рахмань і втрачені степи
В дочасну пору заступили млою
Чужинних міст брунатні черепи [6:109].

Окрім зауваженого неприйняття чужого довкілля привертають увагу принаймні два виразно заявлені мотиви. Перший - невідворотність вимушених мандрів, що тяжіє над ліричним героєм як меч Дамокла. Другий - сприйняття цих мандрів як прокляття, спокути за невідомі гріхи (зауважений Б.Рубчаком "комплекс Іова"). Ліричний герой Яра Славутича, як міфічний Антей, відчуває нерозривний зв'язок з рідною землею. Втративши батьківщину, він втрачає сенс існування, силу, радість буття.

Ні гожий Майн, ні Райнові щедроти,
ні косогорів пишнобарвна гра
не нагадають степові широти
і не заступлять рідного Дніпра [6:115].

Письменник прагне повернутися на батьківщину, відновити втрачену душевну гармонію. 1945 року з нагоди сторіччя Шевченкового "Заповіту" Яр Славутич написав власний "Заповіт". Лейтмотив поезії - прагнення повернутися хоч після смерті, бути похованим на рідній Херсонщині, бо за життя, допоки існував СРСР, навіть "на тло сплюндрованого дому Не допустять недруги мене" [6:116]. Славутич ностальгійно просить:

Поховайте на довічний спокій
Там, де хвиля жита - як гора,
У моїй Херсонщині широкій,
Де вітає близина Дніпра... [6:116].

Та певності, що це бажання здійсниться, немає. В унісон до Славутичевих лунають рядки з поезії Наталі Лівицької-Холодної "На роздоріжжях":

Не гримлять гурагани смерті,
Відлетів, відшумів буревій.
Тільки нам не судилось умерти
На кривавій дідизні своїй [4:127]

Інший поширений у збірці Наталі Лівицької-Холодної мотив можна назвати "прощання з молодістю". Все частіше з сумом авторка констатує наближення старості. Ще "іскриться пінява й ясна, До половини повна чара" [4:121] життя, але молодість уже минула й не повернеться. Панує настрій "передостанности", усвідомлення, що людина смертна, що життя минає надто швидко - "Тісний людських змагань трагічний кін, Все ближче виступ мій останній" [4:121], - пише 43-річна поетеса. У 45 років вона з сумом констатує прикмети "відходу": "душа німіє, в серці мовкнуть струни". А проте це виявилося завчасним, адже доля подарувала їй довге життя. Справді пророчими видаються гіркі рядки з поезії "Тривання", нарікання: "О Боже! Чом не полум'яність смерти, Лиш гіркоту тривання дав мені?" [4:129].

Періоди людського життя в уяві поетеси асоціюються з порами року: молодість - то весна: "і весни мені не пригадуй, не тривож покою зрілих літ" ("Жнива"), старість - зима. Сьогодення ліричної героїні - осінь. Ця осінь життя позначена передусім утомою, байдужістю, очікуванням смерті: "Я чекаю на смерть без ляку, Тільки знаю не досить ще", смерть видається єдиним порятунком від нестерпності буття: "Адже й серце моє гаряче В цьому світі, Мов у труні" [4:134]. Разом з тим осінь - то період збирання врожаю, підведення підсумків:

Осінь буде гарна й плодовита,
Овочів не вбили громи з хмар,
І душа, як стиглий колос жита,
Зберегла для житниць свій тягар [4:134].

Сприйняття старості трагічне, проте в пізніших поезіях збірки, особливо у наступних - "Перекотиполе" та "Остання дія" - авторка, здається, змирилася й зрозуміла, що кожен період життя - неповторний, здатний обдарувати людину новими радощами і здобутками.

Сутність другого розділу збірки "Спрага" можна передати словами Т.Назаренко: "Ця невелика за обсягом книжка виявилася ніби перепочинком на шляху боротьби та спробою осмислити набутий життєвий досвід..." [5:12-13]. Збагачений життєвим досвідом, загартований у пожежі Другої світової війни, ліричний герой (читай - і сам автор) озирається на пережите, оцінює його в чеканні "суворого суду". У поезіях немає песимізму, "кінцесвітніх" настроїв, йдеться швидше про спокійне сприйняття світу людиною, котра підходить до періоду творчої зрілості, коли молодість уже відгомоніла, але й старість ще не стукає у двері, адже на момент виходу збірки авторові було лише 32 роки:

Після грози поглибшає блакить,
З роками розум визріє, мов гроно.
Тож хай сивіють скроні, сни мовчать,
Маєстатично споважніє тіло, -
Премудрий спокій прикладе печать
На те єство, що буйно клекотіло [6:117].

Славутичів ліричний герой прагне погамувати спрагу пізнання, сподівається, що зможе своїм життям принести користь поневоленій батьківщині. Волею обставин йому довелося замінити гвинтівку на перо (за Є.Маланюком, "стилет" на "стилос"), а проте і слово він прагне перетворити на зброю. Як декларував свого часу У.Самчук, ліричний герой хоче стати "літописцем" цієї непростої епохи, закликаючи:

Прийди, прийди, первопричинне слово
На невгамовність марної плавби,
Щоб я в тривкім наснаженні святково
Засвідчив суть померклої доби! [6:118].

Медитації на теми творчої зрілості видаються завчасними: "сивина", "зріле серце", "мудра школа відбуялих днів" - вияв не старості, а митцевого змужніння.

Окрім уболівання за долю України, лірична героїня збірки "На грані" надзвичайно емоційно реагує на факти недосконалості світу. Як жахливо усвідомлювати, що цивілізоване ХХ століття стало віком відродженого варварства, як страшно жити у світі, де панують зло і несправедливість, чи вдасться їй зберегти свою душу: "І в цій пустелі, серед крику й бруду, серед перекупок і крамарів, я так боюсь, що я також забуду, що Бог мене людиною створив [4:129]. Використані авторкою образи вражають емоційною наснагою. Не впадаючи у відчай і зневіру, з останніх сил поетеса прагне знайти те єдине слово, що

...до сердець усім промовить.
І що шакалів і лисиць,
Вовків, гієн і чорних круків,
Самозакоханих самиць,
Самців метких і довгоруких,
І суку, що з кубла гарчить,
і вірних їй "батьків родини"
в одну благословенну мить
оберне раптом у Людину?! [4:123]

Знемагаючи від пережитого, Н.Лівицька-Холодна все частіше апелює до Бога. В інтерв'ю з Богданом Бойчуком поетеса зізнавалася: "Я дуже релігійна, але не по-церковному... Та церковщина мене убиває, і я, грішна, не буваю часто в церкві, вдома молюся" [Цит. за: 4:53]. Почасти мова йде про постійні звертання до Господа, як-от у поезіях "Господні терези", "Жнива", "Не треба слів", згадки про янголів ("Розмова з янголом"), сурми страшного суду ("Екстаза"). Проте найповніше ця тенденція презентована у поезії "Молитва".

Лірична героїня страждає у чужому ворожому світі, де щохвилини порушуються Божі заповіді, де вбивають і крадуть, де так важко знайти Людину: "...бо навколо вовки, вовки... і виття їх серце студить". Вона безнадійно самотня і налякана. Лиш віра допомагає їй не впадати у розпач. А проте й вона може похитнутися, з'являється сумнів: чи бачить Господь усе це беззаконня. Авторка не йде слідом за Шевченком, оскаржуючи Боже провидіння, лиш тихо нарікає:

Боже! Прийди й поглянь,
Що зробили з Твого діла,
З трону свого встань,
Зійди на хрести і могили!
Відвідай руїни столиць,
Порожні міста і оселі,
Заглянь у пустку лиць,
У дитячі сни невеселі! [4:123]

Характерний лейтмотив поезії - порожнеча, що панує в абсурдному світі: "порожні міста й оселі", "пустка лиць", багатомовна тиша у церквах. Чи Господь жорстокий, чи він не бачить, чи ще раз хоче напоумити грішних людей, котрі відкинули вічні істини, повірили у вседозволеність, створили світ, "де серце Твоє і любов Твою запльовано!". Всі навколо потонули у гріху, як за часів біблійних Содому і Гоморри. Тож Бог розгнівався і карає людей. Чи почує він тихе благання безневинної душі серед вовчого виття й гудіння моторів: "Боже! Але Ти десь там, Де мертво блимають зорі, А між нами й Тобою густа Хмара моторів". Авторка не звинувачує Бога, адже віра - єдине, що їй лишилося, єдиний дороговказ, світло у мороці кінцесвіття. Але вона - лиш слабка жінка, яка боїться, що не втримає тягаря, тож наприкінці смиренно просить:

Вислухай молитов моїх,
Подай мені, Господи, руку!
Хай віра моя проста
Буде тверда, як камінь!
Я знаю - треба так,
Я вірю - Ти тут, з нами.

Звертання до Бога, розрада у вірі - ці мотиви не зникають, а посилюються від збірки до збірки. Саме релігійність допомагає поетесі змиритися з недосконалістю світу і з тим невідворотним фактом, що підсумком людського життя завжди є смерть.

Найбільшої емоційної, експресивної наснаги вдалося досягти Яру Славутичу у третьому циклі, який умовно можна було б назвати "Апокаліптичне". Лейтмотив поезій - спрага помсти. Відшуміли події Другої світової, "козакування" у Чернігівській Січі та часова відстань не спроможні загасити жагу помсти, спричинену і особистою втратою (трагічна смерть дружини і доньки), і втратою батьківщини:

Кари кар - невимовно мало!
Сном німотним, світе, не спи!
Під чужим очманілим чвалом
Застогнали мої степи [6:120].

Воістину Шевченківської сили та емоційності набуває Славутичеве звернення до Бога, що лине з глибин зболеної душі:

Я молюся тобі натхненно, -
В час урочий цей світ зустрінь
І покутним градом вогненно,
Вікопомним градом, як рінь,
Розметай, спопели сваволю,
Сяйвом райдуг мій край обвій
І розбурхані хвилі болю
Погамуй у душі моїй [6:120].

Ліричний герой циклу постає перед читачем у двох іпостасях: перша - Гамлет ("Я - другий Гамлет, що з біди збезумнів І споглядаю присмерки епох" [6:121]), друга - біблійний пророк: "Щоб я, новітній Єремія, Оплакував свій чорний час" [6:128]. Єремія - автор однієї з пророцьких книг, що входить до складу "Старого Завіту". Використана автором паралель викликана, напевне, асоціацією з біблійною книгою "Плач Єремії", в якій пророк оплакує долю Єрусалима та Іудеї після вавилонського завоювання [2:131].

З Єреміїного пророцтва Яр Славутич переймає гнівні інвективи на адресу злого оточення, як-от: "... Вони напинають свого язика, немов лука свого, для неправди, міцніють вони на землі і не для правди, бо від злого або до злого ідуть..." [763], нарікання на Господа: "Чому вразив Ти нас і немає нам ліку? Ми чекаємо миру - й немає добра, і часу вздоровлення - та ось тільки жах". Слідом за пророком поет, чия душа знемагає від тягаря пережитого, від суцільного панування зла, зболено вигукує: "Ти не чуєш мого благання, Твердю неба прикрився Ти. О жорстокий! В журбі скитання Прирікаю тобі світи" [6:124].

Ліричний герой циклу може також нагадати іншого біблійного пророка - Івана Богослова, в чиєму новозавітному "Об'явленні" йдеться про кінець світу. Апокаліптична образність визначає семантичний код циклу, наприклад:

Земля - як гріховне лоно,
Все небо - зловісні знаки.
Простори горять червоно,
Криваво палають маки.
Надходить, бутний достоту,
Кінець, - і холонуть скроні,
І зносять світів скорботу
Розкриті мої долоні [6:126].

В окремих поезіях знаходимо творчо переосмислені образи, запозичені, найпевніше, з книги Івана Богослова, наприклад, сурми, що передують Страшному Суду: "О звуку сурми не жди - Борвієм гряди, Месіє, Жорстоким судом суди!" [6:122]. Навколо письменник помічає переконливі знаки наближення кінцесвітніх часів: "Тирлує тьми поріддя низькочоле... Ввесь світ оглух. Як невигойні рани - Тіла держав. Апокаліпси мить Понад звадливим людом окаянним, Як божий бич, кометою гримить" [6:121].

Це час остаточного падіння моралі, коли "кривда, підступна відвіку, Щедрі бере бариші" [6:124]. Апокаліптична картина зруйнування світопорядку лунає і в іншій поезії: "Світи - попелища храмів, Народи - покутня мста. Мій біль далину обрамив, Як терен чоло Христа" [6:125].

У ці кінцесвітні часи поет переймається не власним спасінням, а долею батьківщини, яка знемагає під чужинним ярмом. Україна традиційно ототожнюється автором з Матір'ю, яку покинули діти. Проте попри гнітючий настрій циклу, завершується збірка поезією, яка з пророчою наснагою нагадує, що після всіх випробувань і страшного суду гряде Царство Небесне:

... Очищеній людській вірі
Появить лагода вид,
І стане в господі добрій
Братання і клич незлоби
Знесе на прадавній обрій
Новий маєстат доби [6:129].

Попри все поет вірить, що лихі часи минуть, а правдоносці зроблять усе, "щоб з лона старої віри Новий народився світ" [6:128].

Ще одна принципова річ - ставлення поетів до життя. У Яра Славутича показовий образ смолоскипа як символ активної життєвої позиції, кредо борця, який не впадає у відчай, а збирає сили для подальшої боротьби. Характерно, що й збірку, в якій ішлося про українських правозахисників, дисидентів автор назвав "Живі смолоскипи". Натомість лірична героїня Наталі Лівицької-Холодної - слабка беззахисна жінка, якій надто багато довелося пережити. Тож її концепція - життя-тривання, очікування смерті, необхідність достойно прожити відміряне: "Не смолоскипом в тьму сторіч, Я буду майстром непоміченим І каганцем у буднів ніч ("Самотність").

Підсумовуючи, зауважимо, що наявність схожих мотивів у збірках Наталі Лівицької-Холодної та Яра Славутича зумовлена реаліями повоєнної дійсності (тематичні перегуки: протиставлення чужини - батьківщини, викриття несправедливого світу, прощання з молодістю, а також використання біблійної образності, філософічність як нові риси стильової манери митців). Загалом же далися взнаки вікові, генераційні та інші відмінності, що зумовили появу цілком оригінальної творчої манери кожного з письменників, сформували неповторний художній світ.

Література
1. Гарасевич М. Поетична творчість на етапах життя // Творчість Яра Славутича: Кн. ІІ. - К.: Дніпро, 1997. - С.248-260.
2. Коваль А.П. Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблійного походження в українській мові. - К.: Либідь, 2001. - 312 с.
3. Куценко Л. Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості. - Кіровоград, 2004. - 104 с.
4. Лівицька-Холодна Н. Поезії старі й нові. - Нью-Йорк: Видання Союзу українок Америки, 1986.
5. Назаренко Т. Поетична творчість Яра Славутича // Харківський збірник / Упор. Л.Селіверстова. - Харків: Регіон-інформ, 2004. - С.7-16.
6. Славутич Яр. Поезії та поеми. - Едмонтон: Славута, 2004. - 660 с.
7. Шерех Ю. Без назви // Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. - К.: Дніпро, 1993. - С.364-408.

 

 

Читати далі >> 4 >> 5 >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10 >> 11 >> 12 >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17 >> 18 >> 19 >> 20 >> 21 >> 22 >> 23 >> 24 >> 25