ЖУРНАЛІСТИКА

Ігор Чорнописький

НАША ПРЕСА В ТОРОНТО

Сучасна українська преса в Канаді, так само, до речі, як і преса поляків і сербів, досліджена недостатньо. Не заглиблюючись далеко в історію, спробуємо розглянути особливості її функціонування в Торонто за період від 1990 до 2003 року. Для цього періоду в цілому характерним є утворення газет і журналів новою хвилею емігрантів з України, пов'язаною з перебудовою в СРСР та здобуттям Україною незалежності.

За часом заснування досліджувана преса поділяється на стару, засновану до часів перебудови в СРСР ("Новий шлях", "Гомін України"), та нову (газети "Міст", "Україна і світ", "Слово", журнал "Родина"). За метою існування - на політичну ("Новий шлях" та "Гомін України"), комерційну ("Міст", "Україна і світ", "Слово"), громадсько-культурологічну ("Родина").

Джерелом фінансування є кошти політичних організацій емігрантів ("Новий шлях", "Гомін України"), кошти власної бізнесової корпорації та надходження від розміщення реклами ("Міст"), кошти рекламодавців ("Родина", "Україна і світ", "Слово").

Газета "Міст" виходить один раз на тиждень, "Новий шлях", "Гомін України", "Україна і світ" - раз на два тижні, "Слово" - раз на місяць. Один раз на два місяці виходить журнал "Родина".

Площа, зайнята в цих виданнях рекламою, коливається від близько сорока відсотків у "Мості" до близько двадцяти - у "Родині". У газеті "Новий шлях" реклами вкрай мало, а з України - нема зовсім, за винятком повідомлень про нечасті приїзди відомих політиків чи діячів культури з України. Досить дивно, що й у газетах нової хвилі еміграції майже нема реклами з України.

Цілком протилежний стан справ у "Родині". У перші роки існування журналу значно переважала місцева канадська реклама. Але 2002 року публікації з України вже становили близько п'ятдесяти, а 2003-го - близько дев'яноста відсотків.

Так само багато тут тепер і некомерційних пізнавальних матеріалів, їхній зміст сприяє позитивному іміджу України у світі, що, власне, й було з самого початку одним із головних завдань, які ставила перед собою редколегія видання. Його публікації толерантні щодо персоналій і висвітлюють широкий спектр поглядів.

"Родина" часто розповідає про відомих людей - діячів культури, успішних підприємців, щедрих доброчинців, про українські товари, українське громадське життя та зміцнення родинних взаємин, про міжнародні зв'язки. На сторінках часопису також порушуються проблеми емігрантів. Зокрема, у зв'язку із святкуванням 50-річчя української православної парафії св. Андрія Первозванного один із авторів торкнувся проблеми скорочення кількості україномовних українців у Канаді та тривожних фактів збільшення проповідей англійською мовою в українських церквах. Вузькополітизовані газети "Новий шлях" і "Гомін України" значну перевагу надають рубрикам із історії українських національно-визвольних змагань та біографічним публікаціям про діячів національного руху, статтям про внутрішньопартійну діяльність. Ці дві газети не є прибутковими й існують здебільшого завдяки дотації банків "Українська Кредитова Спілка" та "Будучність".

Матеріалів від авторів, що не були членами їхніх організацій, за дуже незначними винятками, у цих виданнях до друку не брали. Їхні дописувачі з України були людьми переважно похилого віку, інформацію передавали застарілими технічними засобами, отже, вона доходила до Канади запізно. Внаслідок цього газети втрачали читачів, особливо молодих. Однак згодом робота редакції цих газет поліпшилась, у них стали з'являтися матеріали, в яких порушуються гострі проблеми. Однією з таких публікацій є вміщений у "Новому шляху" матеріал про долю українців, ув'язнених у канадських таборах у 1914-1920 роках. У ньому описуються поневіряння Стефанії Павлів, яка 15-місячною дитиною разом із батьками була на шість років ув'язнена в одному з таких таборів.

Газета "Україна і світ" - з її суто жіночим трудовим колективом із числа новоприбулих - часом друкує статті про певні труднощі в стосунках між старими та новими емігрантами.

Найменш витратною є газета "Слово", яку її власник пан Валерій готує сам на комп'ютері у власній квартирі, не потребуючи ні офісу, ні найманих працівників. А надрукувати її може в одній із дешевих місцевих китайських друкарень. Тому ця газета розповсюджується безплатно. Вона може бути зразком економності та ефективності.

Жодна із згаданих тут газет не виконує повною мірою головного свого призначення - писати зранку про те, що було минулого вечора і що буде протягом поточного дня. Цю роль поточного інформатора виконує радіо. І тут перед веде корпорація "Міст" із її щоденною вечірньою радіопередачею про найважливіші події у світі та з місцевою поточною рекламою. Місцеві поляки, принагідно кажучи, мають можливість слухати радіо рідною мовою протягом цілого дня.

Українська громада, її громадські організації, творчі колективи, газети та журнал є морально здоровими, патріотичними та об'єктивними. Більшість місцевих українців черпають інформацію також із англомовних канадських та американських засобів масової інформації, але вони дуже рідко згадують про Україну, є некомпетентними й часто необ'єктивними. Українці, які знають польську мову, читають торонтське видання "Gazeta", що виходить п'ять разів на тиждень. Вона пише і про події в Україні, Білорусі, Литві. З інших слов'янських газет сербська "Новине" виходить у вівторок і четвер, тобто вдвічі частіше від найчастішої української "Міст".

Українська преса Торонто має проблеми із залученням читачів. По-перше, через те, що народжені у Канаді діти українських емігрантів недостатньо володіють українською мовою, особливо діловою. По-друге, емігранти нової хвилі з України здебільшого, на жаль, не україномовні, а то й взагалі не українці. Вони відразу вливаються в англомовну масу або гуртуються навколо російськомовних газет у Північному Йорку (район сучасного Торонто). По-третє, газети, які не виходять щоденно, не доносять вчасно до читачів необхідної оперативної інформації, не витримують конкуренції з радіо, Інтернетом, телебаченням.

ІНТЕРВ'Ю

Ігор Цуркан

"УСЕ МОЄ ЖИТТЯ - ЦЕ ХОДІННЯ КРІЗЬ СТІНИ…"

(Інтерв'ю з Еммою Андієвською)

- Пані Еммо, скажіть, будь ласка, що спричинилося до того, що Ви стали професійною письменницею і художником?

- Перший вірш уклався мені, коли мала десь чотири роки. Малярство - в шість. Попросили мене зробити ілюстрації, й ніхто не припускав, що то малювала шестилітня дитина. Малярство ніколи не заважало моїй поетичній і прозовій творчості, а зовсім навпаки.

Що робить людину письменником чи малярем?! Внутрішній світ. Звісно, без культури втілити цей світ неможливо! Тобто, можливо, але не в повному обсязі. Культура - це насамперед інформація, але її треба черпати з перших джерел, а не з других чи третіх, та ще й препаровану імперським мозкопроливанням.

- Літературознавці зараховують вас до Нью-Йоркської групи поетів. Ваші перші поетичні збірки виходили під логотипом цього поетичного феномена української діаспори. І сьогодні також включаються в антології цієї літературної організації. Однак я знаю, що ви категорично відкидаєте свою причетність до будь-яких угрупувань. Чому так? Ви намагаєтесь зберегти свою творчу суверенність?

- Я не раз повторювала, що вся Нью-Йоркська група - це дуже симпатичні люди, мої гарні знайомі. Але означення групою я вважаю довільним. Бо чому, скажімо, я належу до групи, а Олег Зуєвський, чудовий поет, - ні? Чи навпаки. Тим паче, ніяких групових засад я не дотримувалася: ніякої програми не виконувала, на спільні мистецькі критерії так само не орієнтувалася. Я просто Емма Андієвська. Звичайно, я розумію, що простіше щось окреслювати одним словом, одним явищем, але ж це спрощує. Отже, я завжди сама по собі.

- Як би Ви визначили своє письменницьке, загалом мистецьке кредо?

- Моє мистецьке кредо? Встигнути якнайбільше втілити із задуманого: дописати "Лабіринт", "Спогади", ще дещо. Планів дуже багато, аби тільки Бог дав часу. Кожен, хто щось творить, відчуває, що він прийшов у цей світ - незбагненним чином - і осмислює його.

- Загальновідомо, що Емма Андієвська - модерна поетка і малярка. Скажіть, чому саме такий мистецький стиль, напрям, метод Ви обрали для своєї творчості? Це протест проти світу, обставин, чи просто відгук на потреби часу?

- Чому людина щось обирає (йдеться про стиль, властиво, людина його не обирає, він сам приходить - відповідно до внутрішнього вибору, уподобання)! Чи це протест,- я б так навіть не формулювала. Так само, як тепер усі вважають це модернізмом, але дуже багато чого було відкрито ще за бароко, скажімо, в поезіях Гонгори-і-Арготе, Маріні чи в олександрійських поетів, так званих герметичних, щоправда трохи інакше. Звичайно, коли вступає в чин масовість, то всі явища трошки інакше виглядають, аж поки за деякий час, відстоявшись, стає зрозумілим, що справжнє - завжди справжнє.

Я не дуже протестувала: те, що я робила, викликало і викликає протест. Якщо ви швидкі й щось уже побачили, а інший менш швидкий і ще не побачив,- то оце і є та різниця.

Мета мого життя - якомога повніше відтворити ту дійсність, яка навколо мене. Її всі бачать, тільки чомусь не помічають...

- Звісна річ, у кожного митця є свої найулюбленіші теми, найулюбленіші твори, ті чи інші мистецькі явища, що вирізняють власне індивідуальне обличчя художника. Які це твори, як на Вашу думку, у власному доробку?

- Найпопулярніші мої твори? Ті, звісно, що ще не написані, бо я біжу вперед, не оглядаючись. І не маю часу спати. Я ніколи не думаю, коли пишу про читача. Мені йдеться про те, щоб відтворити те, що я бачу, як скажімо, оте складне явище якомога чіткіше втиснути в слова. Для цього інколи потрібні алогізми, але вони мусять приходити не з розуму, а з нутра, тоді вони стають наче в якійсь додатковій іншій площині й малесеньким ліхтариком освітлюють те, що ви зробили. Найкращою для мене є оця змога реалізувати туманну матерію, розлиту навколо, яка ще не втілилася в думку.

- Сьогодні Емма Андієвська надає перевагу сонету, який потребує поетичної самодисципліни. Ви вирішили йти в поезії шляхом найбільшого опору?

- Те, що дуже важко іншим, для мене найлегше. Я завжди, все життя іду там, де найбільший опір. Усе моє життя - це ходіння крізь стіни.

Сонет вимагає впорядкованої рими. У ньому не все дозволено. І якщо я забираю щось, що мимоволі сковує, і там насаджую вітер волі, то матерія раптом забирає свої бар'єри, і виходить те, що здавалось, не можна втілити в слова. Мені здається, що кожен творчий процес завершується цим. І в цьому найбільша спонука, найбільша радість.

- Для сучасного читача ваша поезія залишається загадкою. Може тому одні нею захоплюються, інші відверто кажуть, що не розуміють. То як читати, сприймати поезію Емми Андієвської?

- Мій єдиний критик - це мій дзвіночок усередині мене. У мене слухові моменти дуже сильні, але вони тільки складники. Для мене взагалі слух, рима, дисонанс,- все, що складає якусь часточку поезії,- це лише незначні допоміжні знаки, а справжнє - між ними. Отже, в мене дуже велику роль відіграє й око. Чому ж хтось із читачів мене розуміє? Тому що виходить з якихось певних зафіксованих критеріїв, і тому інші критерії, які не вкладаються у цю рамку, звичайно, незрозумілі. Але якщо людина стане трохи осторонь і неупередженим оком гляне на це, і хай воно на неї вплине - то дуже швидко зрозуміє, про що йдеться. Непорозуміння походить, зазвичай, від нашого упередження. І мені здається, хто завдасть собі труда трохи заглибитися, зовсім легко може те подолати.

- Поряд із поетом Андієвською існує ще й Андієвська - прозаїк. Чи існує для вас різниця між поезією та прозою?

- Для мене поняття прози діаметрально протилежне поезії. Бо в поезії я дуже багато опускаю. У прозі в мене граматично правильно виписане до кінця речення - без жодних відхилень. Так я хотіла показати, що без відхилень можна передати найскладніші стани-площини. Це, звісно, теоретична сторона. А конкретно також там багато й фантастики, яка виходить із зовсім конкретного, бо фантастика, яка віддаляється дуже далеко, вона без тіла й нічого не означає. Вона мусить бути з кров'ю і тілом, тоді людина вірить у ту фантастику. Це дуже близько мені особисто, і я намагаюся це так і втілити. Я сподіваюсь, що мене будуть читати.

- Що б Ви могли сказати про етапні, епохальні твори сучасних українських поетів? Яким Ви бачите теперішній літературний процес в Україні?

- Я, наприклад, абсолютно переконана, що українці, попри те, в якій ситуації вони перебувають, ще створять надзвичайні речі,- дещо вже справді створено, тільки для того, аби воно прозвучало, потрібна міцна держава. Для того, щоб існували "епохальні твори сучасних українських поетів", треба, щоб українська мова не була на статусі Попелюшки, чи то пак - Кагляночки. З цього все починається. Без власної мови - нема держави. Але я абсолютно переконана, що українці мають колосальну творчу потенцію. Думаю, все, що з'являтиметься варте уваги в українській літературі, зацікавить і Захід. Вірю, що в Україні з'являться шедеври.

- Україна ось уже 14 років вільна, незалежна держава. У ній є свої позитиви і негативи. Яким Вам бачиться майбутнє України та її народу, бо, як на мене, поет - не тільки той, що моделює у своїх творах сьогодення, а й бачить майбутнє, прийдешнє.

- Як у тому анекдоті: різник є, а м'яса нема.

Я вибрала українську мову. Писати українською. Я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, в ній живу.

Багато хто з українців побіг в інші культури, - бідна, бідна Україна. Доля кожної імперської провінції. І для того, щоб Україна була, треба й усе робити, щоб вона була. Кожному. Все починається тільки від себе самого.

Не знаю, чи я Вам задовільно відповіла. Жах спостерігати дедалі більшу русифікацію - на "нашій, не своїй землі". Але все залежить від самих українців. Виключно від них самих. Волі ніхто не приносить на таці - іншому. Особливо, як цей "інший" - такий ласий шматочок, як Україна.

Українцям треба більше агресивності, відстоювати себе. А то всі звикли, що об українців можна ноги витирати. І вправлялися, кому лише заманеться, особливо ті, кому випав ласий шматочок з рота.

Серце болить за Україну, ця русифікація просто убиває, люди звикли до російщини, а це смерть для України.

Що мене українізувало? Зневага до всього українського. Отож, я поклала собі, що буду українкою, навіть якщо існуватиму одна-єдина на всю планету. Воювати проти всього світу? Будь ласка. Що на це інші скажуть? Нехай собі кажуть, що їм заманеться,- я знаю, що хочу.

- Так це ходити крізь стіни?

- Я й ходжу все життя крізь стіни. Я вірю в силу духу, який обертає граніт на розквітлий сад. Я хочу, щоб Україна була реальна, сильна, позбулася всіх проблем, які її мордують. Бо тоді самореалізація гарантована. Інакше - сили знову будуть розпорошені. А я можу існувати і в пустелі. Україна для мене - усе, це прекрасна країна, і я вбачаю своє завдання в тому, щоб відкрити світові, яка вона дивовижна і який талановитий народ - українці.

Так, я українка! Тільки українка! Навіть тоді, коли я буду єдиною українкою на землі.