Марія Нікольченко

В'ЯЧЕСЛАВ ПОТАПЕНКО -
УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
КУБАНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

За останні роки твори письменників західної діаспори набули широкої популярності серед читачів. Їх почали вивчати у школі і вищих навчальних закладах. Проте поза увагою науковців ще залишаються цілі масиви українського письменства, що розвивалося і розвивається протягом кількох століть за східними та північними межами нашої держави. Так, мало дослідженими залишаються літературні традиції українських письменників Східної Слобожанщини, Берестейщини, Далекого Сходу, Казахстану, Москви, Петербурга тощо. Мабуть, проблема вивчення творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі залежить від стану українського літературознавства в названих регіонах. Проте є і втішні приклади: більш-менш сприятлива ситуація на Кубані. Творчість українських письменників цього краю аналізується як ученими діаспори (В.Дроздовський, В.Орел, В.Чумаченко, Ю.Шевельов, В.Бардадим, М.Веленгурин та ін.), так і в Україні (Л.Бойко, С.Крижанівський, В.Бурбела та ін.).

Ще Іван Нечуй-Левицький зазначав, що "література - се ціла пережита, давня й сьогочасна історія нації, се сама нація, виявлена в своїх кращих привідницях усебочнього розвиття, котрі давали всьому привід, зробивши свої думи громадськими скарбами" [7:416]. Тому на теренах збереження національної самобутності українського етносу, відродження його духовності письменниками-кубанцями зроблено чимало. У цьому контексті необхідно згадати творчі здобутки А.Головатого, Я.Мішковського, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), Я.Жарка, О.Півня, М.Канівецького, поетів-кубанців 20-х років минулого століття О.Кирія, Н.Щербини, Ю.Литовченка, В.Чередниченка, К.Кравченка, К.Тихого. Особливо цікавою для нас є постать українського митця-кубанця В'ячеслава Потапенка, літературна активність якого припала на порубіжжя ХІХ-ХХ століть. Знаковість цієї доби у вітчизняному літературознавстві полягає, насамперед, у пошуках нових форм і тенденцій у художньому моделюванні дійсності, що знайшло яскраве відображення у творчості письменника, хоча його ім'я мало відоме сучасному читачеві. З різних причин творчість прозаїка, драматурга та поета опинилася на марґінесах вітчизняного літературного процесу: його доробок практично не осмислений критикою, а переважна частина ужинку митця донині чекає на видавця. Однак уже те, що дійшло до широкого загалу, засвідчує: спадщина В.Потапенка - оригінальне явище в історії українського письменства. Він посідає помітне місце в ряду таких художників слова, як Панас Мирний, С.Васильченко, А.Тесленко, М.Левицький, В.Левенко, Д.Маркович, Т.Бордуляк тощо, у чиєму доробку, за словами Наталі Шумило, абсолютизувалася потреба "...творення літератури про народ і для народу, хоча їхні творчі особистості, безперечно, зазнали впливу і новочасних мистецьких тенденцій" [21:53].

Ми поставили собі за мету скласти цілісну картину життя і творчості В'ячеслава Потапенка. Біографічних даних про письменника збереглося дуже мало; в Україні немає жодного окремого дослідження його життєвого і творчого шляху. Скупі відомості загального характеру зустрічаються лише у бібліографічному довіднику "Письменники Радянської України" [10:719] та в енциклопедичних словниках [18:735]. Проте, у процесі дослідження життєвого шляху митця нам удалося заповнити деякі прогалини у біографії письменника. Ми розіслали запити до Державного архіву і до Центру документації нової історії Краснодарського краю. З обох установ нам надіслано ідентичні копії статті про В.Потапенка з "Энциклопедического словаря по истории Кубани" [22:356], з якої дізнаємось, що майбутній митець народився 1 січня 1863 року в поміщицькій родині у селі Веселий Кут на Херсонщині. Закінчив Петербурзьку юнкерську школу, проте відомостей про його подальшу військову службу ми не маємо. З 1883 року працював актором і набував практичного театрального досвіду у трупі корифея української сцени М.Кропивницького, бо "... це найкраща школа для починаючих обдарованих артистів" [1:159]. Дмитро Антонович зазначає, що серед акторів третього випуску школи Кропивницького були талановиті виконавці: Чубатий, Варвалюк, Замічковський, Милославський, Суходольський, Суслов, Ванченко, Ковалевський, Мироненко, Потапенко - "...це все або учні Кропивницького, або учні учнів Кропивницького, але всі - одна його школа, і школу ту знати в найкращих моментах їхнього виконання" [1:159]. Пізніше В'ячеслав Потапенко служив актором і режисером у київських театральних трупах М.Васильєва-Святошенка, М.Старицького, у співавторстві з яким написав драму "За друга", поставлену у грудні 1887 року [17:212]. Почав друкуватись як письменник з 1888 року, паралельно співробітничав у львівській "Зорі" та "Літературно-науковому віснику". В. Потапенко є автором численних зразків малої прози, об'єднаних у збірках "Над кручею" (1889), "На нові гнізда" (1899), "Чабан" (1927); його перу належить і низка п'єс. У 1900 році письменник переїхав до Новоросійська, а з 1904 року і до смерті В'ячеслав Панасович жив на Кубані у місті Катеринодарі, працював там у багатьох театральних трупах, друкувався у місцевих газетах "Заря", "Черноморское побережье", "Утро" (1906-1910). Згодом він обіймав посаду видавця-редактора катеринодарської газети "Новая заря", при цьому яскраво проявився талант Потапенка-оповідача, фейлетоніста, літературного критика. Друкуючись під псевдонімом Капітан Копєйкін, В'ячеслав Потапенко беззастережно виступав проти чорносотенних діячів Державної думи, царських міністрів і місцевих чиновників, за що до революції 1917 року був шість разів заарештований. На шпальтах газети письменник підтримує реалістичні тенденції в українській і російській літературі, виступає проти занепадницьких мотивів у красному письменстві. У 1910 році газета "Новая заря" була закрита, і В.Потапенко відходить від журналістики. Протягом наступних шести років він працює у катеринодарських театрах, повністю присвячуючи себе драматургії. Існують відомості, що митець був активним членом літературного об'єднання "Плуг" [10:719].

Нам удалося віднайти досить суперечливі відомості про останні роки життя В'ячеслава Потапенка. Так, у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України нами були знайдені документи, передані родичами письменника [3]. З цих джерел довідуємося, що наприкінці життя В.Потапенко був незатребуваний як драматург і журналіст, тому працював дератизатором Краснодарської міської лікарні. Його, як і більшість талановитих митців, не оминули жорна тоталітарної машини. У той період, коли в країні панівною була марксистсько-ленінська ідеологія, "широкого розголосу набувають репресії проти діячів культури. Жертвами репресій стають М.Хвильовий, Л.Курбас, Г.Косинка, Д.Фальківський, Є.Плужник, В.Підмогильний, В.Поліщук, О.Ковінька, ВАПЛІТЕ, "Марс", а також безліч літературно-мистецьких угруповань менш відомих" [2:123]. І над В'ячеславом Потапенком було розпочате слідство за активну участь в Українській секції Краснодарської асоціації пролетарських письменників. Згодом його було заарештовано, а звільнено з-під варти лише 9 серпня 1942 року. Відразу після звільнення В.Потапенко стає активним антифашистом, вступає до підпільної організації м.Краснодара. У вересні 1942 року, згідно довідки, письменник був схоплений гестапо і розстріляний Зондеркомандою СС-10-А [3]. Тільки через рік його тіло було перепоховане з протитанкових ровів на Військове братське кладовище м. Краснодара. У матеріалах відділу рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається фотокартка меморіальної плити з цього кладовища, на якій викарбувано ім'я В'ячеслава Потапенка. Проте, з Краснодару ми отримали дещо іншу інформацію. Згідно з нею, письменник загинув на п'ять років раніше: він був засуджений постановою Трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від 8 серпня 1937 року до розстрілу за контрреволюційну діяльність та "причастность к организации, проводившей подготовку теракта над вождем ВКП(б)" [22:356]. Хоча митець не визнавав своєї провини, через два дні його було розстріляно. Реабілітовано письменника було посмертно, лише 26 березня 1958 р. [3].

В історії української культури це не перший випадок такого неоднозначного висвітлення життєвого шляху творчих особистостей. Схожою своєю трагічністю з долею В'ячеслава Потапенка була і доля Валер'яна Поліщука. Відомо, що розстріляно Поліщука було 3 листопада 1937 року за звинуваченням у підготовці замаху на Кірова та інших вождів пролетаріату. Але з 1943 до 1962 року дочка і дружина письменника намагалися дізнатися у державних установах про долю свого батька і чоловіка. Вони вірили, сподівались, мріяли, що побачать його живим... "І тільки 1989 року - через 55 літ і зим потому, як донька востаннє бачила свого тата, - Люцина Валер'янівна (Поліщук - М.Н.) ... отримала казенне повідомлення про те, що безвинно репресований батько був розстріляний... Це ще одне свідчення великодержавного садизму, який навіть факт смерті людини мав за державну таємницю від її сім'ї" [5:39]. Тому ставити крапку у висвітленні біографії В'ячеслава Потапенка ще рано. Наразі перед дослідниками тернистого життєвого шляху письменника стоїть складне завдання пошуку біографічних матеріалів і відомостей для встановлення історичної правди.

Більшість творів В.Потапенка написані на зламі віків. Український літературний процес кінця ХІХ - початку ХХ століття - один із найскладніших періодів розвитку вітчизняного письменства: на ньому відбилися соціальні та національні зрушення в суспільстві, а також кардинальні зміни в саморусі мистецтва, коли загострювалися класові протиріччя, ламалися старі поняття, відбувалися епохальні зміни в суспільстві. Із появою в літературі нових напрямків та художніх тенденцій повністю змінюється її літературне тло: поряд існують реалізм і натуралізм, експресіонізм та імпресіонізм, символізм і неоромантизм. У суверенній Україні глибокі системні дослідження І.Денисюка, О.Гнідан, Ю.Кузнєцова, В.Агєєвої, С.Павличко та інших науковців присвячувалися переважно найвидатнішим постатям, таким як О.Кобилянська, В.Стефаник, Леся Українка, М.Коцюбинський, І.Франко, А.Кримський. У розмаїтті оригінальних різнобарвних талантів помежів'я вирізняється постать В'ячеслава Потапенка, який ніс у літературу пошук правди, чесності й повноцінності життя інтелігента і селянина того часу, образ тривожної та змученої обставинами людської душі.

І.Франко акцентував, що "...тисячу раз обговорювані постаті набирають під його (В.Потапенка. - М.Н.) пером чару новості, вбиваються нам у пам'ять" [19:519]. На оригінальність і високу художність оповідань прозаїка "з народного побуту" вказував також С.Єфремов в "Історії українського письменства" [4:518]. Наталя Шумило, характеризуючи прозу В.Потапенка в оглядовому аспекті, звернула увагу, зокрема, на специфіку персонажної системи його малої прози: герої письменника - " ... це вже не стільки ідеалізовані, як зрослі в особливих усамітнених умовах типи. І водночас вони контрастують із нігілістичними тенденціями у творах пізніх традиціоналістів" [21:206]. Принагідно згадує деякі оповідання В'ячеслава Потапенка В.Оліфіренко, порушуючи питання про потребу введення творів цього талановитого митця (як і інших письменників-українців, що пов'язали своє життя з Кубанню) до шкільної програми з української літератури [9:30].

Окрім встановлення біографічних даних, ми поставили за мету віднайти художню спадщину В.Потапенка. Ті твори, які ми відшукали, можна згрупувати за певними тематичними ознаками. Частина їх присвячена зображенню життя українського села другої половини - кінця ХІХ ст. Це оповідання "На нові гнізда", "Перша карна справа", "Чабан", "Я нікого не їм", ескізи "Над кручею", нарис "Химка". У доробку письменника є романтичні твори - дві казки, об'єднані назвою "Казки старого кота", пейзажний нарис "Дніпр", сентиментальна сповідь старого козака ("Чубатий"). Турбота про долю української мови й освіти відображена ним у статті "Рідна мова", в ескізі "В українській школі". Окрім малої прози, у спадку В'ячеслава Потапенка є драматичні твори (у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається біля двадцяти п'єс), байки, вірші.

В оповіданні "На нові гнізда" митцем художньо моделюється тема вимушеної еміграції українського селянства, що перебувала у фокусі образних спостережень багатьох вітчизняних письменників рубежу ХІХ-ХХ віків. Змучені злиденним життям селяни сподівалися поліпшити своє становище, переселившись у Крим, на Кавказ, Сибір та в інші віддалені регіони як російської імперії, так і за океан - до Бразилії, Австралії, Канади. Число переселенців безперервно зростало, й у 80-90-х роках ХІХ століття налічувало сотні тисяч.

У вітчизняній прозі докладно відбився цей етап історичного поступу етносу. Саме в переселенні десятки тисяч людей убачали вихід зі страхітливого кола поневірянь, страждань, злигоднів на чужій ниві, зрештою, - хронічного напівголодного існування. Трагедія українського селянства правдиво відображена, зосібна, в творах В.Стефаника "Камінний хрест", О.Маковея "Туга", Т.Бордуляка "Бузьки", "Іван Бразилієць", Грицька Григоренка "Пересельці" ("З дому і до дому"), Панаса Мирного "Серед степів", С.Васильченка "На чужину". Неординарним явищем з-поміж них є й оповідання В'ячеслава Потапенка "На нові гнізда". Ще І.Франко свого часу завважував, що ця мистецька річ є однією "... з найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес еміграції селян на чужину" [19:519].

Зі Стефаниковою експресивністю зображено в оповіданні, як батьки стримують сльози до останнього моменту, вони ніби "обмертвіли". Як тільки вози рушили з місця, мати не витримала. Автор порівнює її з вовчицею, яка "... кинулась... і ухопилась за колесо, страшенно закричала. Мов щось ухопило кожного від такого крику" [12:53]. Це крик жаху, розпачу, безнадії, це зойк матері, змушеної відпустити дітей у безвість, не сподіваючись коли-небудь їх побачити ще, дожити старості під їхнім захистом. На все село несамовито голосила стара та рвала на собі сиве волосся й одежину. Таким чином, як і Стефаник, В'ячеслав Потапенко руйнує попередню стильову традицію - замилування селом. За прекрасним пейзажем криються страшні людські трагедії. Майстерними діалогами, максимальною напруженістю дії, скупими пейзажними замальовками письменник відтворив ще одну картину безталанного народного життя, поламані людські долі. Сила впливу на читача відчувається й у тому, що зображувані події розгортаються на надзвичайно ущільненому часовому просторі (одна доба), що було притаманне численним імпресіоністичним новелам.

Такі ж поламані людські долі вимальовує В'ячеслав Потапенко в іншому оповіданні - "Перша карна справа". У контексті зображення сільського життя нового звучання набуває тема занедбаної, збезчещеної жіночої долі. Як і Шевченкова Катерина, героїня оповідання Потапенка закохалася в панича. А коли у неї під серцем забилося дитя, він її покинув. Прихистку дівчина ніде не знайшла. Не витримавши ганьби, вона тікає з села і божеволіє від горя. Відразу руйнується й життя батька, який не може жити без єдиної рідної душі. Він усе кидає, тікає від людей до лісу. Божевільна дівчина з мертвою, певно, "замороженою" дитиною на руках ходила навколо села, лякаючи людей. Урядник називає дівчину "душогубкою". Дівчину заарештовують, готують до слідства, викликають з міста слідчого. Але, за іронією долі, цим слідчим виявляється той самий панич, який покинув збезчещену героїню. Автор звертає увагу читача на високу мету і навіть пафос, із якими готується молодий слідчий до роботи. Але куди ж поділися високі слова, коли панич упізнає у божевільній збезчещену ним дівчину. Він перетворюється на жалюгідного юнака з "бігаючими мишачими очима", що труситься і ніяковіє. У цьому оповіданні автор виявляє себе майстром контрастного зображення буття. Щастя героїв швидко змінюється на горе, радість - на біду. Як і в оповіданні "На нові гнізда", тут звучить мотив похорону, смерті. Це - загибель людських надій, сподівань, віри у щасливе майбутнє, якого вже немає ні в героїні, ні в її батька.

Домінантним у "Першій карній справі" є мотив суму. У традиціях української класики цей мотив розгортається на тлі прекрасної природи: "Небо скрізь чисте і мов на яке свято одяглось у свої блискучі зорі" [13:407]. Автор підсвідомо вмотивовує розповідь про трагедію сім'ї: "...степ сумнішав, і навіть обгортав і мене своїм сумом" [13:407]. В.Потапенко використовує хронотоп дороги, який дає можливість якнайповніше розкрити внутрішній світ героя. Використання часопростору дороги забезпечує динамізм художнього твору, посилює його емоційне звучання, що є вдалою знахідкою автора і вписується в річище стильових вимог психологічного імпресіонізму. Це оповідання можна справедливо віднести до кращих взірців психологічної прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.

В оповіданні "Чабан" мистецькі пошуки письменника розширюються. Як і у попередніх зразках, він не акцентує увагу на портретному зображенні героїв, а відтворює переважно світ їхніх переживань і страждань. У "Чабані" автор практично цілком зосереджується на показі внутрішнього єства персонажа. Знайомство з героєм починається із відтвореної в піднесено-романтичній тональності картинки праці чабанів. Автор використовує прийом особливої форми узагальнення. Він розповідає про працю чабанів у третій особі однини, створюючи ефект поєднання в одній постаті множинності явищ. У читача з'являється враження значущості цієї справи для громади, адже кожен чабан - особистість. Автор разом з читачем простежує шлях чабанів від дитинства до зрілості. Це - люди степів: більшість з них - "частенько сирота, без роду і плоду" [15:3]. Прозаїк передає своєрідну ілюзію свободи чабанів, використовуючи фольклорну символіку. Чабан - орел, вільна людина на вільних степах. Вони - орли, що окидають поглядом далечінь. Оповідання перегукується з "Тінями забутих предків" М.Коцюбинського, де поетизується чабанська праця та сільське життя.

В.Потапенко зображує душу героя, його внутрішній світ. Перед нами типовий герой - неписьменний чабан Цур-Пек. У нього символічне ім'я. Вигук "цур-пек" чабани використовували тоді, коли ягнятко народжувалося несвоєчасно. Щоб воно не загинуло, його підкладали під козу. Головного героя "знайшли ... у тирсі несповитого, дитиною... і дали йому прізвище Цур-Пек" [15:6]. Цур-Пек живе тільки степом, чабанською працею, а найближчий і єдиний його друг - пес Сірко. Чабан осмислює життя настільки, наскільки може робити це своїм неосвіченим розумом.

Митець оголює гірку правду життя, і цю правду він подає через протиставлення. Читач бачить різкий контраст між людьми праці та багатіями. Образ чабана письменник підносить до рівня образів світової літератури. Як біблійний Самсон розриває ланцюги, прикуті до колон у храмі своїх кривдників, так і цей син степів руками виламує грати в'язниці, щоб захистити свого друга - пса Сірка. Ом.Огоновський у газеті "Зоря" від 1-го червня 1893 року зазначив, що між авторами, які "саме тепер починають писати... відзначається найліпше українець В'ячеслав Потапенко. Його нарис "Чабан" і оповідання "Перша карна справа" мають "справжню літературну вартість" [8:216]. Таким чином, уже перші прозові твори письменника привертали увагу провідних українських літературознавців як помітні явища.

У доробку В'ячеслава Потапенка є стаття "Рідна мова". Поштовхом до написання даної розвідки слугували вияви великодержавного російського шовінізму. Те, що боліло письменникові в повсякденному існуванні, що було знаковим, важливим для всього українства, він викладає у формі експресивного твору-протесту, твору-інвективи, різкого, гнівного виступу, в якому звинувачуються ті, хто принижував українську націю. У жанровому вимірі цей зразок малої прози можна дефініціювати як "промову", "послання". У загальній настроєвості твору відчувається емоційність, саркастичність, риторичність, притаманна імпресіоністичному потокові свідомості, де переплітаються, зіштовхуються і вибухають думки, складні роздуми про долю рідної мови. Автор статті дискутує з героєм роману І.Тургенєва "Рудін". Один з персонажів цього твору з презирством називає Україну "Хохландією" й оприлюднює власну оцінку української мови та письменства: "...Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: "Дума", потом начать так: "Гой ты, доля моя, доля!" или … "По-пид горою по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! гоп!" или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет…" [16:21]. І далі: "Да разве существует малороссийский язык? … Что ж это язык, по-вашему? самостоятельный язык? Да скорей, чем с этим согласиться, я готов позволить своего лучшего друга истолочь в ступе…" [16:22]. Свого часу Пантелеймон Куліш (стаття "Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання Марка Вовчка") засудив такий пасаж російського письменника [21:473]. Це при тому, що Іван Тургенєв милувався талантом Шевченка і Гоголя та перекладав Марка Вовчка.

Нарис "В українській школі" (В.Потапенко називає його ескізом), присвячений учительству, в аспекті реалістичного спрямування перегукується з багатьма творами українських авторів періоду зламу ХІХ-ХХ століть. Визнаним майстром змалювання тогочасного учительства по праву вважається С. Васильченко, який чимало творів присвятив зображенню життя сільської інтелігенції, зневаженої власть імущими, відчуженої від простолюду вбранням і цариною думки, - отже, безмежно самотньої у просторі свого існування ("Вова", "Талант" тощо). У зв'язку із цим слід згадати також твори А. Тесленка ("Страчене життя"), Уляни Кравченко ("Спогади учительки", "Перший рік практикантки", "Із записок учительки", "Голос серця"), Надії Кибальчич ("Ескізи. З життя на селі", "Нерівня") та ін. В'ячеслав Потапенко вдається до спроби відійти від усталених тенденцій у художньому моделюванні реалій учительського буття. Він віднаходить нову грань у проблемі сільського учительства: морально-етичними засадами діяльності української школи мусить стати передусім національна ідея. Автор доводить, що викладання в українській школі повинно вестися українською мовою, властиво, - рідною мовою звичайної сільської дитини.

У художній візії В'ячеслава Потапенка окреслюється новий підхід до зображення постаті служителя культу. На відміну від версій багатьох попередників, сільський батюшка у Потапенка - це український гуманіст і просвітитель. Батюшка переконує, що маленьким українцям не потрібні чужі "Колобки" та "Сівки-бурки", коли є персонажі українських творів: "... він дістав басні Глібова і віддав їх одному із учнів прочитати; той почав читати ... З першого слова очі учнів забігали, заблищали радістю, лиця їм враз повеселіли. Учень читав без зупинки. Коли він закінчив, клас не витримав і радісно закричав: "Се по-нашому! Ми все зрозуміли!" [11:17].

Митець-патріот повсякчас переймався проблемою збереження духовності рідного народу. А одним із значущих культурних його надбань є мова, що ідентифікує народ як націю й особливим чином впливає на його історичний поступ, змінює свідомість. У своїй творчості В'ячеслав Потапенко розробляв тему збереження пам'яті про героїчне минуле українського народу (нарис "Чубатий"), вивів образ "справжнього" українця-інтелігента (нарис "Химка") тощо. Із числа цих текстів надрукований був лише нарис "Чубатий" (часопис "Зоря" за 15 червня 1889 року; (число 12). Решта творів була віднайдена нами у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Оповідання В.Потапенка повною мірою відповідають естетичним пошукам тогочасних митців, вписуються в контекст актуальних питань, поставлених суспільством. Герої прозаїка зазнають найсильніших переживань на тлі економічних змін, морального, духовного руйнування особистості. Слід погодитися з думкою Ю.Кузнєцова про те, що ряд творів, написаних українськими прозаїками на межі ХІХ-ХХ століть, витримані у стилі психологічного імпресіонізму (М.Коцюбинський, В.Стефаник, Марко Черемшина, М.Чернявський та інші) [6:149]. Свій внесок у спробу більш глибокого зображення внутрішнього світу людини зробив і В.Потапенко.

Наразі ще не встановлено часу написання частини творів, позаяк у рукописах самим автором не завжди вказувалася дата. Із названих зразків надруковані лише поодинокі і в основному до встановлення радянської влади: "Чубатий", "На нові гнізда", "Над кручею" (1889), "Перша карна справа" (1890), сцена-монолог "Король Лір" (1912), оповідання "Чабан" (1927). Скоріш за все, твори В'ячеслава Потапенка мали таку ж трагічну долю, як і сам автор. Очевидно, під час репресій вони були заборонені тоталітарною цензурою. Тому нам ще достеменно не відомо, де зберігаються рукописи більшості його текстів.

Творчість українських письменників Кубані, поза сумнівом, є яскравою й повчальною сторінкою усієї української літератури. Поволі починає переборюватись штучний поділ українського письменства на "материкове" та "діаспорне". Українська література, де б її творці не перебували, нині постає у вітчизняному літературознавстві як єдина національна художня цілісність.

Література

1. Антонович Д. та ін. Триста років українського театру. 1619-1919 та інші праці. - К.: ВІП, 2003.

2. Виткалов В.Г. Українська культура: сторінки історії ХХ-го століття. - Рівне: Ліста, 1997.

3. Довідки про реабілітацію та перепоховання В'ячеслава Опанасовича Потапенка // Відділ рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. - Фонд 142. - Од. зб. 39 (4 документи).

4. Єфремов С.О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - 688 с.

5. Крикуненко В.Г. "Філософ з головою хлопчика": (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер'яна Поліщука): До 100-річчя від дня народження поета. - Москва: Видавничий центр БУЛ, 1997. - 64 с.

6. Кузнєцов Ю.В. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ-ХХ ст.: Проблеми естетики і поетики. - К.: Зодіак-ЕКО, 1995. - 304 с.

7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності // Правда. - 1868. - Ч.35.

8. Огоновський О. Історія літератури руской. Період новий. Б. Проза // Зоря. - 1893. - 1(13) червня. - Ч. 11. - С.213-217.

9. Оліфіренко В. Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діаспори // Українська література в загальноосвітніх школах. - 2001. - Ч. І. - С. 26-36.

10. Письменники Радянської України (1917-1987): Бібліографічний довідник / Упор. В.К.Коваль, В.П.Павловська. - К.: Рад. письменник, 1988. - 719 с.

11. Потапенко В. В українській школі // Відділ рукописів Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України. - Фонд 142. - Од. зб. 36. - 23 арк.

12. Потапенко В. На нові гнізда // Антологія українського оповідання: У 4-х томах.- К.: Держ. видавництво художньої літератури, 1960. - Т.2. - С.47-54.

13. Потапенко В. Перша карна справа // Зоря. - 1892. - 1(13) падолиста. - Ч. 21.

14. Потапенко В. Рідна мова // Відділ рукописів Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України. - Фонд 142. - Од. зб. 10. - 7 арк.

15. Потапенко В. Чабан. - Харків: Літ. друкарня "Книгоспілки", 1927.

16. Тургенев И.С. Рудин. Накануне. - Москва: Сов. Россия, 1986.

17. Український драматичний театр. Нариси історії в 2-х т. / За ред. М.Т.Рильського. - Т. 1. Дожовтневий період. - К.: Наук. думка, 1967. - 519 с.

18. Украинский Советский Энциклопедический Словарь // В 3-х т./ Редкол.: А.В.Кудрицкий (ответ. ред.) и др.- К.: Глав. Ред. УСЭ, 1988. - Т.2. - 768 с.

19. Франко І.Я. З останніх десятиліть ХIХ віку // Зібрання творів: У 50-ти т.- К.: Наук, думка, 1984. - Т.41. - 471-529.

20. Хрестоматія української літератури та літературної критики XIX ст. / Упор., фахове редагування, біографічні довідки, бібліографія Н.Гаєвська. - К.: Віпол, 1996.

21. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. - К.: Задруга, 2003. - 354 с.

22. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года / Сост., научн. ред. Б.А.Трехбратов. - Краснодар, 1997.