ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ
ЛИЦАР НАЦІОНАЛЬНОГО ЧИНУ
(Пам'яті Анатолія Погрібного)
Невже це - все,
І ми без нього?
То що ж робить?
То що ж робить?
А вчитися у Погрібного
Свою Україну любить!
В.Кириленко
Сумна звістка гострим болем розкраяла серця мільйонів українців: невблаганна смерть вирвала з лав патріотичного загалу видатного вченого й подвижника рідного слова, великого просвітника й будівничого нашої державності й незалежності Анатолія Григоровича Погрібного. Пішов з життя полум'яний публіцист і блискучий науковець, невтомний громадський діяч і борець за відродження нації. Він був академіком Академії наук Вищої школи України та Вільної Української Академії Наук у США, дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка, завідувачем відділу української літератури Науково-дослідного інституту українознавства, професором Київського національного університету імені Т.Шевченка й Українського Вільного Університету в Мюнхені, головою Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка, одним з фундаторів Товариства української мови імені Т.Шевченка, Народного Руху України, Конгресу української інтелігенції, Демократичної партії України. Як член НСПУ та ОУН, Української всесвітньої координаційної ради (з 1997) та Ради з питань мовної політики при Президентові України в 1998-2001 рр. Анатолій Погрібний усього себе віддавав служінню національним ідеалам. Обіймаючи в 90-х роках посаду першого заступника міністра освіти України, зініціював затвердження концепції "Освіта в Україні - XXI століття", з якою наша країна увійшла в третє тисячоліття.
Вся українська громадськість віддає данину шани славній Чернігівській стороні, де 3 січня 1942 року в селі Мочалище Бобровицького району народився Анатолій Погрібний. Народився з тим, щоб поповнити лави лицарства національного чину й пропалати все своє життя негаснучим смолоскипом любові й одержимості, самопожертви і відваги. І сьогодні нам доречно згадати віхи життя цієї визначної людини.
Син сільської вчительки Софії Петрівни Погрібної, що втратила свого чоловіка Григорія Федотовича в полум'ї Другої світової війни, Анатолій звідав змалечку усіляких напастей і негараздів як дитина війни та важких повоєнних років. Певно, звідти виніс і перший життєвий гарт, і уроки людяності та доброти, й гостре відчуття фальшу та несправедливості, кривди та облуди, проти яких боровся все своє життя. Навчався в Харківському хіміко-механічному технікумі, котрий закінчив у 1959 році, а далі протягом наступних кількох літ працював апаратником, згодом старшим апаратником Шосткинського заводу хімреактивів на Сумщині та вчителем історії й суспільствознавства в селі Піски свого рідного Бобровицького району. Потім було навчання на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, захоплення світом рідної мови, літератури, журналістики. Відтак подальший шлях діяча був тоді безпомильно обраний. Закінчивши університет у 1966 році, А.Погрібний обіймає посади літпрацівника, старшого літпрацівника, завідувача відділом художньої літератури і мистецтва газети "Друг читача" та відділу критики газети "Літературна Україна". З 1970 року і до передчасної смерті працював на різних посадах Київського державного (а нині - національного) університету імені Т.Г.Шевченка. За цей період захищено кандидатську (1970, "Ідейно-естетичні позиції Бориса Грінченка в літературно-критичній боротьбі кінця XIX - початку XX ст.") і докторську дисертації (1981, "Проблема художнього конфлікту в теорії і практиці сучасної прози"), опубліковано понад 1000 статей і три десятки книг. Серед окремих видань - монографії, літературні портрети, публіцистика тощо. Назвемо бодай такі: "Осягнення сутності", "Борис Грінченко. Життя і творчість", "Яків Щоголев. Нарис життя і творчості", "Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX - початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції", "Олесь Гончар. Нарис творчості", "Відповідальна перед епохою", "Класики не зовсім за підручником", "Світовий мовний досвід та українські реалії", "Дещо про національні пріоритети та стратегію націєвбивства", "Захочеш - і будеш", "Літературні явища і з'яви. Статті. Портрети. Силуети. Наближення" та ін.
Від літа 1997 року А.Погрібний започаткував в ефірі Національного радіо гострополемічну авторську програму "Якби ми вчились так, як треба", де порушувались злободенні питання буття нашого народу, його історії та сучасності, проблеми рідної мови, культури, освіти, науки. На матеріалі цього вражаючого радіоциклу він опублікував цілу серію книг - "Розмови про наболіле", "По зачарованому колу століть", "Раз ми є, то де?", "Поклик дужого чину", за які 2006 року отримав Національну премію України імені Т.Шевченка. Кожному, певно, запам'яталось зболене слово А.Погрібного, виголошене за мить після вручення йому цієї високої відзнаки Президентом нашої держави Віктором Ющенком. Цікаво, чи скоро знайдеться кінорежисер, який зібрав би отакий унікальний матеріал і зняв документальний телефільм про подвижника. Адже саме такі обличчя, мову таких визначних людей мусить бачити і чути незалежна Україна з телеекрану, а не всіляких політичних шулерів і псевдопатріотів, які, здається, і днюють і ночують в студіях українських теле- та радіоканалів.
Своїми книгами і виступами в ефірі А.Погрібний намагався достукатися до великої маси фізично живих, але духовно мертвих українців, нагадуючи їм, яких батьків вони є дітьми. Прагнув звільнити їхні душі від намулу, від облуди, щоб поверталися з яничарських і малороських манівців на шлях служіння рідному краєві. Водночас патріотичним силам, національно свідомій громаді А.Погрібний постійно додавав ще більшої наснаги, енергії, віри в себе та Україну.
Для мене та моїх друзів - київських аспірантів 80-х років - Анатолій Погрібний став одним з найяскравіших символів національного відродження на тлі переходової доби, коли на зміну так званому "розвинутому соціалізму", за якого нищились українські святощі й обривались долі найвідважніших представників Стусового покоління, - прийшов період гласності й демократизації, суспільного оновлення й очищення. Анатолій Григорович нагадував вічний двигун, для якого спокій неприйнятний. До стількох шляхетних справ він був причетний! Стільком людям він зняв з очей полуду! Коли пригадуються Грінченкові подвижницькі діяння і їх характеристика Миколою Чернявським ("Він більше працював, ніж жив!"), то здається, що така оцінка цілком відповідає і життєвим змагам Анатолія Погрібного.
Не зважаючи на свою повсякчасну зайнятість, постійну завантаженість науковими, викладацькими, громадськими справами, Анатолій Григорович завжди знаходив час, щоб поспілкуватися з аспірантами і студентами, з надзвичайною відповідальністю і чуйністю ставився до молодих науковців, рецензуючи їх перші дослідження, автореферати дисертацій. Як дорогі реліквії, зберігаються у нас його автографи - дарчі написи на книгах, відзиви, кореспонденції. Ми, херсонці, вдячні Анатолієві Григоровичу Погрібному за підтримку нашого руху на захист української мови. Адже й обласна рада й херсонська мерія всіляко підігрували сіверськодонецьким (чи то пак "сєвєродонєцкім") сепаратистам і прагнули нав'язати місту й усій Херсонщині російську мову - то як другу державну, то як регіональну. І це при тому, що понад 82% населення нашої області складають етнічні українці, а на кожному кроці спостерігається посилення русифікаторських тенденцій. Анатолій Григорович сприймав з розумінням наші протести, відозви, звернення до різних інстанцій, озвучував такі громадські заяви в ефірі Національного радіо, відповідав нам листовно, ще й надіслав книгу "Жива душа донбасівського краю", в якій давав відповіді на багато питань, які нас мучили.
Боляче й сумно сьогодні без Анатолія Погрібного. Але життя продовжується - життя незалежної України, яку й досі багато хто хоче бачити калікою-недорікою без власного голосу, без гордості і слави, такою собі московською задрипанкою. Тільки марні всі ті сподівання. Взявши на озброєння духовні заповіти Івана Мазепи й Тараса Шевченка, Івана Франка й Лесі Українки, Бориса Грінченка й Софії Русової, Олега Ольжича й Олени Теліги, Олександра Довженка й Олеся Гончара, Василя Стуса й інших світочів, ми не зійдемо з обраної дороги. Ми утвердимось, ми переможемо. І це буде найліпша данина пам'яті подвижників різних епох і їх славного спадкоємця Анатолія Погрібного.
Галина Немченко
Наші автори:
Альохіна Анастасія Василівна - студентка 5 курсу Херсонського державного університету;
Береза Інна Юхимівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Миколаївського державного університету ім. В.О.Сухомлинського;
Бойченко Валерій Петрович - член НСПУ;
Бондаренко Лідія Григорівна - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Василенко Микола Олександрович - член НСПУ, голова Таврійської фундації (ОВУД);
Гаврилюк Юрій Іванович - український поет у Польщі, член НСПУ;
Датченко Юлія Валентинівна - доцент кафедри загального і російського мовознавства Дніпропетровського національного університету;
Деревко Оксана Юріївна - студентка 5 курсу ХДУ;
Дупляк Микола - американсько-український педагог, засновник Українського Лемківського Музею у Стемфорді, громадський діяч, екс-редактор тижневика "Народна воля" у м. Скрентон, Пенсильванія (США);
Жифарська Ірина Олександрівна - аспірант кафедри української літератури Запорізького національного університету;
Калініна Антоніна Вікторівна - аспірант кафедри українського літературознавства ХДУ;
Кашанська Любов Валеріївна - вчитель Херсонської школи-гімназії №56;
Кулик Валерій Павлович - член НСПУ;
Кунець Дар'я Олегівна - учениця 11 кл. Архангельської ЗОШ Високопільського району Херсонської обл.;
Лопушинський Іван Петрович - кандидат педагогічних наук, доцент, докторант кафедри управління освітою Національної академії державного управління при Президентові України;
Лубчак Вадим Михайлович - студент 4 курсу ХДУ;
Немченко Галина Вікторівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Немченко Іван Васильович - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Оленковський Микола Петрович - кандидат історичних наук, голова Херсонського облвідділення Конгресу української інтелігенції, голова секції археології Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури;
Параскевич Павло Кіндратович - кандидат філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД);
Рудницький Григорій Андрійович - член НСЖУ;
Спільна Тетяна Валеріївна - випускниця факультету української філології ХДУ, загинула в аварії;
Чухонцева Наталя Дмитрівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ;
Шарук-Мазунова Юлія Михайлівна - студентка 5 курсу ХДУ;
Шупта Дмитро Романович - член НСПУ та НСЖУ, старший викладач кафедри української філології Придністровського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (Тирасполь);
Щерба Таїсія Миколаївна - член НСПУ та НСЖУ.
