Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 16:43
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 86

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 4 -20

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << 11 << 12 << 13 << 14 << 15 << 16 << 17 << 18 << 19 << Читати спочатку

 

Іван Івлянин

 

"КРОВ СІРКА І МАМАЯ В НАШИХ ЖИЛАХ ТЕЧЕ…"

 

(Ребро Петро. Помаранчевий сміх: Сатира і гумор. - Запоріжжя: Весела Січ, 2006. - 155 с.

 

Українська ідея пронизує багатоманітний ужинок сучасного запорізького сміхоносця Петра Павловича Ребра - кошового отамана Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ", у доробку якого біографи називають уже понад 80 книг. І це обнадіює, що до 100-річчя майстра сміхової культури ця кількість видань може подвоїтись. Для таких прогнозів є всі підстави, адже творчого горіння, плідності й енергійності у ювіляра - дай, Боже, кожному! А йому ж до того виповнилося цього року лише 75 літ - вік майже молодечий з точки зору козацького Запорожжя, для котрого категорії старості просто не існує в природі.

Злети і здобутки визначного сатирика і гумориста означені в міріадах відгуків і констатацій літературознавців і публіцистів, письменників і журналістів, мовознавців і видавців, краєзнавців і бібліографів. Назвемо хоча б таких, як О.Гончар, М.Нагнибіда, М.Жулинський, В.Яворівський, В.Шевченко, Т.Хом'як, В.Чабаненко, О.Стадніченко, М.Прудник, Д.Кононенко, О.Кудря, В.Івахненко, Н.Купрєєва, О.Боглевська, А.Захаренко, Л.Корінь, Л.Сосницький та ін.

Нова гумористично-сатирична збірка П.Ребра "Помаранчевий (читай: наколотий! - І.І.) сміх" (Запоріжжя, 2006) - це свого роду веселосічанська Біблія. З одного боку, вона успішно продовжує кращі традиції поезоребрин ще 50-60-х років, зокрема нев'янучих "таблеток сміху" чи "літературних щиглів" письменника. З іншого, вона цілком органічно вписується в більш сучасний контекст сміхових пошуків автора, особливо яскраво виявлених у його унікальному дванадцятикнижжі "Козацьких жартів". Збірку "Помаранчевий сміх" гостро пронизує щемливий струмінь збентеженості, цілком виправданої стурбованості за долю рідної землі, за завтрашній день українства, яке й до сьогодні - на кільканадцятому році незалежності та нібито демократії - продовжує заганятись усілякими покручами до духовних резервацій з метою вже остаточного обезличення й винародовлення. Щоденно й звідусіль нав'язується думка "доброзичливців", що національна, власне українська ідея в Україні не спрацювала. Чи не тому комічний ракурс, обраний П.Ребром, ще більше поглиблює відчуття граничного дискомфорту, рвучкого болю й обурення у зв'язку з фатальним занепадом українського в Україні та людського в людині. Своїми сатирами й гуморесками поет б'є на сполох, апелює до національної свідомості співвітчизників, приспаної чи загидженої в часи радянські й пострадянські.

Поет досліджує ті складні й неоднозначні суспільно-політичні, економічні, літературно-мистецькі, освітні, психологічні процеси, які відбуваються в Україні й поза нею. Тож у "Помаранчевому сміхові" віддзеркалюються мотиви безперервної міжпартійної боротьби й діяльності різних фракцій у Верховній Раді ("Дзвінок з глибинки", "Логічно!", "Сенсація", "Європа!"), передвиборчих перегонів і мітингових пристрастей ("Останні вісті", "Є вихід", "Хочу! Бути! Президентом!!!"), спустошення і виродження села ("Гарбузове горе", "Гуманоїди"), чиновницької сваволі, обмеженості й нікчемності ("Культурний начальник", "Різник"), казнокрадства, продажності й зрадливості можновладців ("Проговорився", "Сучасний іуда"), перевертенства й національного нігілізму ("Думи уболівальника", "Наший", "Чому плаче Версаче?"), байдужості держави до потреб людини ("Лист на радіо", "Ми такі хороші!"), недосконалості системи освіти й одвертого животіння сільської школи ("Подяка з натяком", "Комп'ютер"). Автор розробляє тему "крутих" співвітчизників ("Гуляють українці!", "На зупинці") і встановлює діагноз двоязичникам ("Мовне питання"), належно поціновує великодержавний розбій і сваволю "старшого" брата ("День рекетира", "Сон. Тільки не Шевченків", "Актуальна лічилка", "Підслухане") і демагогію, цинізм та розбещеність своїх-таки землячків-владолюбців ("Мірошники", "Ера бузотера", "Моніка").

Дбаючи про належне сприйняття читачем цієї потужної і різнорідної анекдотично-інформаційної та художньо-публіцистичної хвилі, П.Ребро максимально урізноманітнює жанрову структуру книги. Після програмного вірша-заспіву ("Заспів"), котрий натякає на ідейно-тематичну цілісність збірки, він пропонує розмаїті модифікації, що чергуються поміж собою: комічну "чолобитну" ("Чолом тобі, Верховна Радо") і супліку ("Супліка запоріжанок"), вірш-подяку ("Подяка з натяком") і послання ("Послання вовку-сіроманцю"), лист ("Кожній онуці й онучку - персональну "кравчучку"!") і маніфест ("Єднаймось!"), вірш-петицію ("Петиція з тюрми") і жарт ("Майже за "Кобзарем"), вірш-заяву ("Заява до Центрвиборчкому") і гімн ("Гімн олігархів і "крутих", або "Партія веде" на новий лад"), поменник ("Пам'яті генсека") і телефонограму ("Дзвінок з глибинки"), голосіння ("Плач новітнього генсека") і слово ("Ми - в опозиції"), байку ("Байка про науку") і лічилку ("Актуальна лічилка"), пісню-пародію ("Якби мені не тиночки") і притчу ("Притча про скіфієня"). Часто жанрова диференціація книги здійснюється завдяки власне авторським визначенням: "не фантазія" ("Гуманоїди"), "майже панегірик" ("Ми такі хороші!"), "їй-право, байка" ("Блок Собаки і Кота"), "не фантасмагорія" ("Скандалія") та ін.

Керуючись заповітами предків ("не годуй українця - Посміятися дай!"), П.Ребро таким чином побудував свою збірку, щоб кожен читач, незалежно від віку, інтересів, професії, вдачі, міг оздоровлюватись сміхом. Елементи комізму простежуються уже навіть у чисто зовнішній площині - в назвах творів: "Очленилися!", "Бувшовики", "Гей, слив'яни!", "Велика цяця". Ефект кумедності часом досягається за допомогою внутрішньої рими в заголовках віршованих гуморесок і сатир ("Ера бузотера", "Чому плаче Версаче?", "Кожній онуці й онучку - персональну "кравчучку"!") або цілого розділу ("Реалії країни Скандалії").

Як член "ордену сміхоносців", П.Ребро вбачає завдання поета-сатирика в тому, щоб "бити всяку наволоч, як турка бив козак" ("Єднаймось!"). Він глибоко переконаний, що і до сьогодні "кров Сірка і Мамая В наших жилах тече" ("Заспів"), а відтак українська справа чекає притоку нових сил, нових генерацій. Це зобов'язує співця-громадянина бути в гущі подій, разити все потворне й нице, що перешкоджає зміцненню української державності, розквіту її культури, освіти, мови.

У "старій пісні на новий лад", красномовно названій "Україна-навпаки, або Проект нового гімну", П.Ребро відзначає фатальність тих змін, що відбулися (як це не парадоксально!) в пору незалежності. За мітинговою стихією та булавоманією українці навіть не помітили, як до всевладдя в країні прийшли всілякі перевертні й пройдисвіти ("приймаки побудували Україну-навпаки", "розкошують яничари, А бідує патріот"). З болем автор фіксує непоправні наслідки діяльності таких "народних" вождів та їх обслуги ("край прийшов козацькій славі, Догриза її іржа", "навіть мова у державі Не козацька, а чужа", "залишились од Вітчизни Тільки прапор і тризуб"). Як жорсткий і жорстокий вирок історії звучить прикінцева констатація твору - значно гнітючіша од національного гімну П.Чубинського: "Ще не вмерла Україна, Українців же катма!" (с. 143).

У гумористичному опусі "Майже за "Кобзарем" автор "Помаранчевого сміху" характеризує щоденну роботу Верховної Ради, послуговуючись трансформованою образною оболонкою знаменитого уривка з Шевченкової балади "Причинна", що став улюбленою народною піснею "Реве та стогне Дніпр широкий". Гіперпотужна й багатолика стихія нардепів, що виступає у варіанті П.Ребра позамість романтизованої у Кобзаря могутньої сили і непідвладності великої української ріки ("Реве та стогне наш Парламент - Нові закони він прийма"), виливається в нікчемних псевдогеройських діях ("мікрофони гне руками") і традиційних спробах досягти свого домінування над опонентами не логікою фактів, а емоційними збуреннями ("хвилю гніву підійма"). Комічним і недієздатним на цьому тлі видається переляканий голова Верховної Ради, який не в силах приборкати розгніваний депутатський вир ("блідий спікер на ту пору З-за столу де-де виглядав"). Це стихія, котра часто виникає знічев'я і гаситься сама по собі. Тим більше, що "час обіду не наспів". Чого ж тоді й ворохобитись? Остання строфа, яка зафіксувала згасання пристрастей (до третього читання так і не дійшла черга, "вожді" слабко перегукуються наостанок), виокремлює, як і в Шевченковому творі, об'єкт "супротивника" затишшя - "та Явір раз-у-раз скрипів" (натяк на звичну для народного депутата В.Яворівського місію опозиціонера до малокультурної, позаукраїнської чи й узагалі антиукраїнської більшості в Парламенті, що цілком байдужа до найболючіших проблем корінного етносу, вороже налаштована проти процесу відродження нації, її мови, історії, культури).

Герой сатири "Наший" - українець з діда-прадіда, але про цю належність свідчить лише єдина деталь, такий собі рудимент - прізвище на "ко". Цей відступник і перекинчик, переконаний українофоб і мовопродавець "на історію плює" і не хоче мати нічого спільного зі своїм родом і народом. "Його дратує слово неньки, А сам він "какає" - ого!" (с.101). Автор не шкодує сатиричних барв, саркастичних ноток, зневажливих інтонацій на адресу такого манкурта, кореспондуючи свого читача до відомої народної приповідки "В сім'ї не без виродка". Такий "наший" псевдогерой відповідно і "вдачу має свинську". Він поширює "дух - як із хліва", отруюючи все довкола себе бацилами україноненависництва.

З жалем визнає П.Ребро, що така хворість притаманна багатьом відомим співвітчизникам, яких знає увесь світ. У "Думах уболівальника" поет вимальовує неоднозначний портрет одного з таких славоносців України. З одного боку, митець переповнений гордістю за здобутки знаменитого форварда з прізвищем національного генія і пророка. Але з іншого - це "кульгава" слава нашої землі. Адже всенародний улюбленець "по-італійськи, по-московськи цвенька, Лише по-українськи - ні бум-бум!"

Хоча відчутний акцент постійно зраджує спортсмена, як колись не міг замаскувати українського коріння нібито російських компартійних лідерів. То, може, такому репрезентантові України, розмірковує П.Ребро, доречніше було б називатись "Сапожников" або "Портнов", аби "генія імення не ганьбити" та не зневажати своїх пращурів. Кпини-ребрини, присвячені визначному діячеві з царини спорту, можна було б легко переадресувати й багатьом іншим знаменитостям, від поведінки яких "славетні предки Щораз перевертаються в труні". Особливо ж - таке співчутливо-дошкульне питання з претензією на риторичність: "Невже у нього ноги розумніші, Ніж (я прошу пардону!) голова?" (с. 36).

В іронічно-пародійній манері витриманий твір П.Ребра "Депутатський запит". Поет передає дріб'язковість і мізерність справ, якими займаються народні висуванці, позамість того, щоб вершити потрібні для всієї країни дії. Частина депутатів обурена й ображена ("Лелечко, до чого дожили!", "Це ворожі підступи, інтриги") тим, що для них хтось насмілився привезти "не краватки, не труси, а книги!" І як не поспівчувати отаким малограмотним і безкультурним "недоторканим" з їх обивательською психологією і нерозумінням своєї кумедності й непотрібності в стінах Верховної Ради.

Осібне місце в збірці належить великому циклові мініатюр-частівок під назвою "Сучасні співомовки". До нього увійшло близько 70 строф-імпровізацій, об'єднаних лейтмотивом "Не все так погано у нашому домі", котрий надає цьому розлогому витворові гумориста й сатирика ознак фольклорного безконечника. Як правило, початкова оптимістична констатація в кожній строфі швидко змінюється діаметрально протилежною за звучанням оцінкою. Автор живописує якесь фатальне блукання українців у зачарованому колі невирішених проблем. Наче під безконечним гіпнозом, наспівують земляки одну й ту ж надокучливу заспокійливу пісеньку, не звертаючи увагу не тільки на засилля "поганого", а й на те, що сам "дім" давно уже не зовсім "наш".

Для книги "Помаранчевий сміх" досить характерними є лейтмотивні сатиричні константи. Ведучи мову про псевдодіяльність нардепів, П.Ребро використовує деталь "мозолі". Але смислове навантаження цього мікрообразу діаметрально протилежне, порівняно з творами про велич людської праці. Тож кумедним видається щире бідкання депутатів з приводу їх трудових звершень: "вже в нас мозолі на відомому місці" ("Рятуйте!"), "вже в нас, кажуть, мозолі. На одному місці" ("Супліка запоріжанок"). Постійно в збірці відлунює думка про безглуздість партієманії, амбітність вождюків, які творять організації-одноденки - такі собі політичні пустоцвіти: "подейкують, що партій Уже в нас легіон" ("Дзвінок з глибинки"), "вже партій більше, ніж людей" ("Очленилися!"), "а партій ми маємо більше, ніж членів" ("Сучасні співомовки"). Не стомлюється автор живописати постійні бійки, ганебні сутички в українському Парламенті: "в нас нардепи тузяться щодня!" ("Європа!"), "колезі вмазати по пиці - ото, як кажуть, прецедент" ("Чолом тобі, Верховна Радо"). Або ж іронізує з приводу августійшого привілею депутатів - недоторканності: "На район - один козак Ще й недоторканний!" ("Супліка запоріжанок"), "А як прийде, браття, смерть захланна, Щоб поцупить на той світ мене, Я скажу їй: "Я недоторканний!" - І вона від мене дремене!" ("Застольна недоторканих").

Як майстер пародії П.Ребро чудово імітує публічні виступи всіляких діячів від верхів і до низів, представників різноманітних організацій та установ, партій і рухів ("Плач новітнього генсека", "Антикризова програма", "Ми такі хороші!"). За масками й пишними словесами функціонерів прикриваються духовна убогість і цинізм, аморальність і відсутність елементарних уявлень про порядність - "за мандат нардепа Й душу б я віддав" ("Взяв би я бандуру"). За вдаваною щирістю й безпосередністю приховуються облуда й шахрайство ("Реклама однієї газети").

Книга пересипана каламбурами ("Освідчення "Літературці", "На зупинці"), кумедними перифразами й загадками: "А чом не чути молодиці, Що віщувала нам потоп І присягала, що столицю Перенесе у Конотоп?" (про Н.Вітренко); "вічні посиденьки", або "блискучий серіал" (про роботу Верховної Ради). Автор пропонує комічні абревіатури (КПСС - Комедіантська партія сатириків сучасних; ОПАЛ - Об'єднана партія алкашів) і красномовні пароніми (домокради і демократи, літери і лідери, слив'яни і слов'яни), римує слова, які здаються контекстуально несумісними (герой - геморой, мастодонт - Євроремонт, на нарах - Канарах, ратоборці - законотворці, на мордах - на бігбордах, інобиндюжник - нужник, міністерство - міні-стерво).

Сатиричні характеристики поет відшліфовує до афоризмів: "По головах лупить залізна копистка І це називається ніжно "зачистка" (про імперську політику пострадянської Росії на Кавказі та в інших "гарячих точках"); "Інтелект - лише обуза Отам, де "бабки" правлять бал" (про депутатів Верховної Ради); "Вже тих вождів у нас - табун. Не вистача на них трибун" (про непомірне владолюбство та амбіції політиків); "Коли ти не по-нашому говориш, Іще помітніше, що дурень ти!" (про хизування покручів зневагою до рідної мови).

Збірка П.Ребра "Помаранчевий сміх" володіє потужним гумористично-сатиричним потенціалом: комізм простежується буквально в усьому - і в жанровій структурі твору, і в підходах до зображення реальних і вигаданих ситуацій, і в особливостях характеротворення, і в доборі лексичних одиниць та тропеїчних засобів. Як носій волелюбного козацького світогляду поет прагне своїми іскрометними поезіями запалити в душах співвітчизників віру в себе, свій народ, вільну й незалежну Україну. Його стовідсоткова сміхоносна потуга здається невичерпною, а життєлюбна вдача анекдотиста й жартівника обіцяє ще багато творчих здобутків. Пародіюючи партійні заклики, що вже багатьом набили оскому, П.Ребро звертається до колег по перу: "Майстри сатири й гумору усіх країн, єднаймось, І хай на нашім прапорі усмішка зацвіте!" (с. 45). Поет вірить у світлоносну силу сміхової культури, її неперебутню роль в утвердженні на планеті загальнолюдських цінностей.

 

 


 

 

Іван Немченко

 

"ПРОМІНЧИК НАДІЇ В ТЕНЕТАХ САМОТНОСТІ..."

 
Нікітенко В. Запізнілі провідини. - Черкаси: Відлуння-Плюс, 2006. - 135 с.

 

Здається, не так уже й давно авторові цих рядків випало поділитися своїми враженнями від першої збірки молодого прозаїка з Черкащини Вадима Нікітенка "Дві вдови" (рецензія була опублікована в другому числі журналу "Визвольний шлях" за 2003 рік). Та книга залишила в пам'яті теплий спомин, а ще бажання нової зустрічі з творами початківця.

І ось перед нами наступна збірка оповідань і новел цього автора, котра має ностальгійно-каяттєву назву "Запізнілі провідини" (2006). Нагадаємо, що В.Нікітенко - це письменник з народної глибинки, з Шевченкового краю. Живучи на селі, він виконує функції кореспондента районної газети "Вісник Городищини", що виходить на Черкащині.

У своїй новій книзі прозаїк продовжує ділитися своїми думками з приводу нашого минулого і сучасності, оголює болючі проблеми українського села, проектуючи їх на буття всього суспільства. Він обстоює право кожної людини на щастя. Хай неповне, хай лише часточку, хоча б промінчик надії на щастя, який і зігріває, і вивищує людину в найбезнадійніші моменти життя.

Герої "Запізнілих провідин" доповнюють і розширюють галерею нікітенківських персонажів, знайомих з "Двох вдів" і змальованих то з натури, то зі спогадів очевидців, то з власних екскурсів у глибини пам'яті. Тож автобіографічність, нахил до мемуарності озиваються і в творах, що увійшли до нової книги. Нарисовість, публіцистичні вкраплення, які часто переважали в "Двох вдовах" і постійно нагадували, що перед нами плідний журналіст, у "Запізнілих провідинах" уже не так різко виявлені. Стиль новеліста вирівнюється, мова його прози стає виразнішою і соковитішою.

Як до певних символів звертається В.Нікітенко до літературних постатей і художніх світів Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Редьярда Джозефа Кіплінга, Джеймса Олівера Кервуда. Він не приховує свого пієтету перед славетними новелістами, такими як Василь Стефаник, Еріх Марія Ремарк, а особливо Григір Тютюнник, що підтверджують ремінісценції, центони або й одверті аплікації.

Тематична палітра прози В.Нікітенка відчутно розширюється й збагачується, але домінуючими залишаються ті ж прагнення дослідити таїну буття особистості, висвітлити причини одинокості людини як у юрбі, так і в колі найближчих, найрідніших. Це й осмислення наслідків воєн, революцій, голодоморів, репресій, які наклали фатальний відбиток на психологію українця і визначають особливості його поведінки на батьківщині й у чужих краях.

Двадцять оповідань і новел, що складають книгу "Запізнілі провідини", видаються цілком автономними витворами, але водночас постійно ловиш себе на думці, що це фрагменти одного цілого, мозаїка з частинок пунктирно окресленої повісті-хроніки, завершення якої ще попереду. Тема війни-розлучниці ("Горобиної ночі", "На колодках") тісно переплітається з мотивами пам'яті людської і відплати за гріхи ("Двійка", "Зустрілися"). Оповіді про злочини сталіністів ("Пам'яті смутні дороги") і гітлерівців ("Лісник") перемежовуються з творами про сучасні кримінальні драми ("Розплата"). Щемлива тема дитячої безпритульності ("Без просвітку") та смертності ("Спалена квітка") пов'язується з мотивами беззахисності природи перед людським невіглаством і байдужістю, трагічного відчуження між світом малюків і дорослих, нерозуміння і несприйняття почуттів, інтересів, ідеалів одних поколінь іншими. Широкий спектр морально-етичних проблем порушує В.Нікітенко в творах "Шматочок щастя", "За завісою заметілі", "Промінчик надії в тенетах самотності, або Осіння соната любові", досліджуючи долі подружніх пар, причини дискомфорту в родинах, що нерідко призводить до гострих конфліктів, зрад, розлучень, тривалих психологічних травм.

Як і в першій книзі, у "Запізнілих провідинах" автор широко послуговується спогадовими ефектами, аби охопити віддалені в часі події. Так, у оповіданні, що дало назву збірці, наведено розлогий діалог хат-пусток, з якого живо й зримо постають колоритні картини буття в цих стінах різних поколінь сільських трудівників, які, певно, ніколи не сподівалися, що їхні домівки знелюдніють і будуть приречені на повільне руйнування і смерть. Феєричний елемент (оживлення будинків, що перемовляються між собою і страждають від споглядання незворотного вмирання села) поглиблює гостроту сприйняття цієї поодинокої трагедії місцевого значення, що виростає до масштабів загальнонаціонального лиха, справжньої демографічної катастрофи. Одну з варіацій цієї ж теми пропонує В.Нікітенко і в оповіданні "Суєта".

Досить "страшною казкою" видається героїні замальовки "Розмова на пасовищі - дівчинці Маринці - сповідь бабусі Варки Романихи. Та тільки нічого фантастичного нема в цій гіркій історії, одній з мільйонів подібних. Ведучи мову про болі й утрати українського села на тлі XX століття, автор виносить присуд не тільки бездумній політиці в галузі аграрного сектора, яку провадили чиновники різних рівнів і поколінь, а й злочинним акціям минулого - революціям, колективізації, голодоморам, репресіям, які підрубали під корінь буття України як щедротної хлібодарної країни.

Книга "Запізнілі провідини" продовжує й афганську тему, мотиви поневірянь воїнів-інтернаціоналістів на чужині. Читачеві надовго запам'ятається постать Артема з новели "Ниточка пам'яті", колишнього вояка-українця з лав окупаційної Радянської Армії, що забажала нав'язати сусідній державі свої порядки й ідеологію. Хлопцеві судилося потрапити в полон, прийняти іслам і адаптуватися до іноземного буття. Чимдалі обриваються ниточки спогадів, що єднають Артема з українським світом, але герой не стає "своїм" у новому для нього середовищі. Він вважає себе зовсім іншою людиною - так ніби давнішнього українця Артема вже нема, а залишилась тільки його подоба ("вкотре гостро відчув, що живе ніби чужим життям, говорить чужою мовою"). Згадка про Великдень мимоволі кореспондує до відомого мотиву з народної думи про Марусю Богуславку (проклинання козаками-невольниками напередодні "святого празника, рокового дня" жінки-українки, яка відступилась від християнської віри та від батьківщини "для роскоші турецької, для лакомства нещасного"). Але якщо героїня національної фольклорної перлини знаходить у собі сили для патріотичного діяння, співчуваючи й допомагаючи співвітчизникам вирватись із неволі, то Артема з новели В.Нікітенка "чужина обхопила обручем, стисла" (с.19), він ніби паралізований, неспроможний здійснити якийсь небуденний чин. Такою формулою автор мотивує бездіяльність, якесь механічне існування, хворобливу апатію героя-ізгоя, що трапив у безвихідь, безнадійно відірвавшись від рідної землі та віри.

Подібна розщепленість духу абсолютно не притаманна іншому персонажеві письменника - Варці Журавлисі, героїні оповідання "На колодках". Ця звичайна українська жінка чинить, здавалось би, неймовірне. Дізнавшись про перебування свого чоловіка Петра в гітлерівському полоні десь аж на теренах Польщі, вона залишає на руки рідні своє двохмісячне немовля і кидається на пошуки бранця. Сила любові та наполегливість допомагають Варці і знайти місце ув'язнення коханого, і підтримати його, щоб щасливо повернутися додому: "Подумати тільки - війна, розруха, а не побоялася йти в чужий край. І Бог поміг їй" (с.85).

Чи кожен здатен перенести розлуку? Де межа між зрадою і бажанням отримати хоча б шматочок щастя? Чи варто спробувати почати все з початку, коли за плечима стільки вже пережитого і вистражданого? Ці та інші питання постають перед автором "Запізнілих провідин" та його героями. Письменник зачіпає найболючіші струни, найпекучіші проблеми, якими живуть і загал, і окрема особистість. Тож ми цілком переконані, що й друга збірка прози В.Нікітенка обов'язково знайде свого читача і викличе жвавий інтерес.

Автор своєю книгою застерігає: не запізнюйтесь творити добро ближньому, не втрачайте надії виправити свої прорахунки й помилки. А може, від цього зміниться світ? І зміниться на краще. Але для цього треба зробити крок, важливий вчинок або й поворот у своїй долі, щоб подолати тенета замкнутості й одинокості, відірваності від загалу.

Твори з нової збірки В.Нікітенка більш відшліфовані, належно відредаговані і що теж немаловажно - добре вичитані. Хоча без окремих огріхів не обійшлось, на жаль, і тут. Наприклад, у щемливому за звучанням творі-спогаді "Життя сторінки перегорнуті" ідеться про загибель під час аварії чудового хлопчини Андрія, оповідачевого друга. Але повідомлення про цю трагічну подію оформлене граматично неправильно: "Андрійко, Олежко убився! Убився на мотоциклі, - дядько побілілими губами хапав повітря" (С.74). Хоча за змістом мало б бути: "Олежку! Андрійко убився". Адже реципієнтом даної фрази є живий-здоровий оповідач Олег, який з вершини літ згадує про загиблого друга дитинства, а отже сам аж ніяк не "убився". Звісно, від подібних недоглядів у тексті ніхто не застрахований, але бажано їх уникати.

Книга В.Нікітенка "Запізнілі провідини" - черговий крок письменника на шляху до свого повнішого художнього самовираження. Цікаво було б познайомитися і з його публіцистикою. Щиро сподіваємось, що книга такої жанрової структури з'явиться в перспективі і познайомить ширший загал з наробками Нікітенка-журналіста.

 

 

Читати далі >>21