У січні 2008 року минає 140 літ з дня народження і 70 років від дня смерті (розстрілу) відомого українського письменника Миколи Федоровича Чернявського (1868-1938), сучасника І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, Б.Грінченка. Літературна діяльність його тривала майже півстоліття, але була трагічно обірвана, як свідчать уточнені дані 19 січня 1938 року, у сумні часи культівської пори. Твори його ще за життя виходили у 10 томах, п'ять із яких становила поезія. Він був також відомим прозаїком, вправним перекладачем, автором цікавих літературно-критичних статей, спогадів про І.Франка ("Іван Франко як поет"), Т.Шевченка ("Шевченкова могила", "Під знаком Великого Духа"), П.Куліша ("П.О.Куліш і його оповідання", "На батьківщині Куліша", "Заходи до арешту Куліша"), М.Коцюбинського ("Червона лілея"), Б.Грінченка ("Кедр Ливану"), І.Карпенка-Карого ("Чорноземна сила") та ін.
М.Чернявський брав активну участь у підготовці й виданнях альманахів "Дубове листя" (1903), "Перша ластівка" (1905), "З потоку життя" (1905), схвально оцінених у "Літературно-науковому віснику" за 1905 і 1906 рр., газеті "Волинь" та інших тогочасних виданнях.
Однак його творчість по-справжньому не поцінована й не здобула заслуженого визнання у багатьох посібниках та підручниках з української літератури до сьогодні, на мій погляд, вона варта вдумливішого і уважнішого свіжого прочитання. Пошлемось на окремі думки авторів. У курсі "Історія української літератури у двох томах" читаємо, що на його творчості та інших письменників позначився вплив модерністських течій [3: 482], в іншому місці "незважаючи на більший чи менший вплив модернізму, сильна реалістична тенденція" пробивається у нього, як і О.Олеся, М.Вороного та ін. [3: 483], що такі "модерністи поривали з фальшивими доктринами і поверталися до реалізму" під впливом боротьби революційно-демократичних письменників і насамперед І.Франка [3: 483], що "по-різному, наприклад, освоювали творчу науку революції старші українські письменники А.Кримський, С.Васильченко, М.Чернявський, Я.Мамонтов та ін." [4: 24]. Він не опинився в таборі буржуазних націоналістів, не емігрував, а лишився з народом, з батьківщиною [4: 51]. Практично від перших кроків у літературі до останніх своїх публікацій М.Чернявський залишався "не провідним для української літератури поетом" [3: 572]. Подібні думки до деякої міри повторюються і в "Історії української літератури ХХ століття" (1993), де зокрема читаємо, що у М.Чернявського був поєднаний "натуралізм з неоромантизмом" [5: 23], що М.Чернявський "із стильового боку - еклектик, понад те - свідомий еклектик, вважав, що кожен артистичний твір потребує своєї форми" (?!) [5: 29] та ін.
Думаю, що навіть оці короткі цитати і такі неоднозначні думки свідчать про те, що творчість М.Чернявського потребує нового прочитання і де в чому переосмислення та відмови від давніх ярликів та стереотипів, що супроводжували її.
Адже М.Чернявський належав до демократичного крила нашої літератури. Його збірку "Зорі" в основному схвально оцінив І.Франко, він дружив і співпрацював у виданнях альманахів з М.Коцюбинським і Б.Грінченком, активно займався громадською роботою. Цікавим періодом у його житті був малодосліджений час Лютневої революції, УНР та жовтневого перевороту. Письменник вірив у відродження України, у новий етап її розвитку. У статті "Чого плакали люде?" він розповів про велику маніфестацію у Херсоні. "Плакали з радості, що побачили очі їх, як воскресає Україна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі і рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі". Він звертається у думках до видатних діячів минулого, до своїх померлих друзів: "- Батьку Богдане! батьку Тарасе! Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні? - Друзі любі і товариші, Грінченку Борисе, Коцюбинський Михайле! Який жаль, яка туга, що не дожили ви до оцих великих днів, про які ми втрьох марили на берегах Десни і які я вітаю сам на берегах Дніпра! Гуділи дзвони, навертались сльози… А там промови і привітання. А там поклики тисячами вуст: - Нехай живе вільна Україна! І плакали люди в далекому й тихому Херсоні, над Дніпром-Славутою, що розлився широко-широко й несе в море останні невольничі води з вільної України. Плакали з жалю і радості" [13]. Він бере участь у підготовці і проведенні зборів українців Херсона, на яких було вирішено заснувати товариство "Українська хата", що мало стати осередком національного, політичного, культурного, просвітницького життя на Херсонщині. Бере участь у комісії, котра мала виробити проект статуту товариства, яке пізніше заснувало газету "Вісник товариства "Українська хата", перший номер якого вийшов 12 квітня 1917 року. На сторінках цієї газети були опубліковані маловідомі широкому читачеві статті й поезії М.Чернявського, зокрема згадана уже стаття "Чого плакали люде?", "Рідна школа" (ч.5, 23 травня 1917 р.), поезія "Грім на Стоході" (ч.1, 12 квітня) та ін.
І тут я хотів би навести деякі думки про творчість, певні жанри та окремі твори М.Чернявського його сучасників та пізніших авторів. І.Франко у рецензії на збірку "Зорі" (1903) писав: "Щодо форми поезій д.Чернявського скажу, що вона загалом старанна, хоч декуди ще шаблонова (багато дієслівних або загалом незвучних римів), декуди многослівність і брак прецизії вислову. Малих настроєвих малюнків, викінчених і щодо форми і щодо композиції, в книжці д.Чернявського не мало. Так майже кожний його віршик сам для себе робить приємне, вповні симпатичне вражіння. Може вже така вдача їх, що зібрані разом вони тратять значну часть своєї сили; не вважаючи на ріжнорідність форми, але може в значній мірі задля її гладкості вони роблять вражіння деякої монотонності" [10: 94-95].
М.Чернявський уважно ставився до нових пошуків у галузі поетики, засвоїв її певні здобутки, але в своїй основі залишався переважно реалістом і традиціоналістом. В одній із своїх поезій так висловив поетичні погляди:
Краю рідного співці
Ви творці живого слова,
Киньте нетрі й манівці,
Є тропа у нас готова.
Та тропа, що у віках
Через млисті перегони
Нею предки йшли, в піснях
Мовні творячи канони…
Геть одкиньте штучних слів
Тії плетива химерні,
Щоб нас кожен зрозумів
Син ріллі і син майстерні.
[12: 379].
А у вірші "Поезія" продовжує роздуми про її справжню суть і дає їй таке своєрідне визначення:
То не поезія, де важко
Вірш суне, мов волами віз,
А хто чита, - зіває тяжко
З нудьги до сліз.
Поезія - в повітрі має,
Сміється, плаче і дзвенить,
Ясними кольорами грає
І все живить.
[12: 223]
У присвяті П.Тичині "В забутій пристані" Чернявський зізнається, що не може полетіти на космічних кораблях, бо його корабель "стоїть у пристані забутій".
Наведемо ще одну думку І.Франка про те, що Чернявський "тиха, гармонійна натура", "муза якої м'яка, меланхолійна", не був бунтарем, не був гучним революціонером, але у його поезіях звучить мотив невдоволення, "жаль до людей, навіть погорда за їх пасивність, особливо у вірші "Я жив свій вік без заохоти".
Варті уваги й думки М.Чернявського, висловлені у листі до видавця альманаху "Українська хата", де він писав: "Щодо літературної школи, то я еклектик. Я не вважав себе прихильником якої-небудь однієї з відомих мені літературних шкіл, або виключно одного напрямку й ніколи не зв'язував себе якими-небудь літературними доктринами або традиціями. На мою думку, кожна тема вимагає від письменника окремої відповідної собі формі, й тільки тоді, коли автор зможе дати їй таку форму, він одночасно з тим дає справжній літературний артистичний твір. Передовзятість губить - я сказав би що ні на єсть тонкий аромат поезії. Вона - мати шаблону, а відомо, що шаблон - кат поезії" [11: 37-38]. Ця думка поета перегукується із словами П.Тичини, який писав: "Ні до якої школи не можу себе зарахувати. В мене є символізм і імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм" ("Із щоденникових записів").
"Мій поетичний символ віри, - продовжував М.Чернявський, - свобода у виборі тем і безпосередність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слові.
Тому-то, коли я, дивлячись на свої писання не як автор, а як сторонній досліджувач, я помічаю на їх (маю на увазі й твори не видрукувані) сліди напрямків: романтичного поруч з реалістичним, модернізму й поруч пленеризму, а далі імпресіонізму й символізму. І всі ці напрями мені однаково любі й дорогі, й я користуюся їми всіма, але ні одному з них не можу віддатися цілком. Бо це означало б свідомо обмежити себе" [11: 38].
Оця мимовільно сказана самохарактеристика - "я еклектик" сприймається деякими літераторами як правдива самооцінка його творчості і вони не вбачають тут певної іронії й самоіронії, а також умов і часу написання і вона повторюється час від часу.
Не можна не згадати оцінок творчості М.Чернявського С.Єфремовим: "До Коцюбинського наближаєтсья настроєм, отим широким розумінням краси М.Чернявський… поет з чулою, м'якою вдачею, лірик з широким розмахом фантазії". І ще "Оці дві сили, що гармонійно поєднались у Коцюбинського - з одного боку, громадянські обов'язки до "темної країни", з другого, прирожденна м'якість і пасивність натури, ліричний нахил до краси - служать за вічне джерело роздвоєння в душі у самого поета" [2: 545].
Дещо стримано, але загалом схвально говорив С.Єфремов і про його прозу: "Чернявський пробував себе і в повістевому письменстві. Як лірикові переважно йому й тут більш удаються невеликі, під одним настроєм написані оповідання ("Смерть Зораба", "Кінець гри") або такі швидше поезії в прозі, як "Хліб наш насущний".
Більші повісті ("Yae victis", "Весняна повідь", "Варвари"), що пробують схопити сучасне життя в його біжучих подіях і настроях не зачіпають його зглибока й не дають виразних постатей, хоч написані взагалі цікаво й легко і читати їх залюбки можна" [2: 547].
Подібні оцінки зустрічаємо і в рецензії Г.Косинки. Наведу уривки із неї, які варті уваги дослідників творчості М.Чернявського. "Збірка поезій Чернявського "Молодість" - сентиментальна, замріяна, і пісні його молодості під Шевченка, але… Це не огненно-революційне слово Шевченка, ні, це тихі, замріяні, соромливі, як зорі, картинки кохання від вербами, тополями… Чернявський - лірик, чулий, ніжний і… трохи солодкий. Село у поезії Чернявського - мертве, сонне, але яке романтичне!
Мотиви поезії Чернявського - різні, по настрою: соціальні, історичні, а то просто чула душа його захоплюється музичною красою…
…Картини природи, степи, море, зоряний шлях - ось де шукає романтична душа поета спокою. І гарні, сильні образи іноді кине поет, кине і… засумує, бо треба кайдани рвати, а в нього - самотність, зневір'я…
Є рядки в Чернявського патріота - "не під співи та музику" наївні і солодкі-солодкі… А далі море поезії: "Ніченько, нічко, / Зоряна, ясна, / Тихо пестлива, / Мрійно-прекрасна!
А ось його думка про деякі прозові твори письменника: "І тому коротко про Чернявського, як белетриста: збірка "За золотим руном" - не глибока змістом, немає там, крім лірика Чернявського, типів руху, а думка… Самотність і як контрасти - весна. Оповідання "На крилах пісні", але воно нагадує до дрібниць "Самотній" Коцюбинського. "Смерть Зораба" і "Кінець гри" - найкращі у збірнику оповідання, особливо перше…
Чернявський уміє схопити художній момент, але, на жаль, тільки єдиний момент, а далі, як кажуть: "оповідання написані взагалі цікаво й легко і… читати їх залюбки можна" [6: 317]. Рецензія написана в 1921 р., і тут відчувається перегук з оцінкою С.Єфремова.
Високо оцінює збірку поезій М.Чернявського "Зорі" і Гр.Сьогобочний у "Вестнике Юга", наводить чимало віршів Чернявського і зачисляє його до перших поетів кінця XIX і початку ХХ віку.
Цікавий такий факт. На конкурсі редакції журналу "Киевская старина" у 1904 р. на кращі белетристичні твори з 26 прочитаних були вибрані лише три з них і їм призначено половинну нагороду (до 50 рублів від друкованого аркуша). Серед них були: "Голота", повість В.Винниченка, "Yae victis", повість М.Чернявського і "Під мінаретами", повість М.Коцюбинського. Показовим є рішення журі, яке визнало у числі кращих повість М.Чернявського поруч з творами В.Винниченка і М.Коцюбинського.
Рецензуючи альманах "Дубове листя", відзначаючи кращі оповідання і поезії, автор під криптонімом "М.К." тепло відгукнувся про вміщені там вірші М.Чернявського: "Очень хороши также стихотворения М.Чернявского, несомненно одного из даровитейших современных украинских поэтов. Мы позволим себе привести одно из них в подлиннике, именно стихотворение, под заглавием "После похорону" [1].
У повоєнний час, рецензуючи книжку поезій М.Чернявського, яка вийшла у серії "Бібліотека поета" (К: Радянський письменник, 1959), М.Рильський писав: "М.Чернявський… ніколи не належав до так званих провідних поетів, ніколи не мав, та, здається, й не шукав гучної слави. Проте це був справжній лірик із своїм голосом, що іноді - в таких поезіях, як "Глибокий плуг пройшов полями", "Степ" (усім відомий завдяки прекрасній музиці Якова Степового), "Ратай", "Пан та ратай", "Наші села", підносився до високого рівня того, що ми зовемо справжньою поезією і що надовго переживає авторів… У нього не було твердого й послідовного світогляду, він не зрозумів Жовтневої революції у всій її глибині. Чернявський багато в чому помилився. Але цілком безсумнівні демократизм і загальне спрямування Чернявського, що виявилися і в критичному ставленні його до козацького минулого і в гнівних виступах проти "своїх" українських панів-гнобителів і в сатиричних інвективах (правда, не дуже великої сили, слабших за Самійленківські), проти "українофілів", "матненосців", лжепатріотів, і в правдивих малюнках із життя селянства, і в описах гіркого життя тогочасних шахтарів, які дають право твердити, що Чернявський один із перших ввів у вкраїнську поезію робітничу тему" [7].
У листі П.Тичини до М.Чернявського теж знаходимо схвальну оцінку надісланих у журнал віршів: "Ваші поезії всі я прочитав по кілька разів. Майже всі подобаються (кажу "майже", бо роду сатири не зовсім долюблюю). Особливо ж подобалися мені "Дими нагірні". У них велика щирість і згущеність пройденого. " Старий ліс" пускаємо в 6 книгу журналу, до слідуючої книжки треба взяти цілий цикл. Тим часом якби Ви дали згоду можна було у Держвидаті маленьку збірочку подати" [9: 34].
Як бачимо, І.Франко, М.Коцюбинський, С.Єфремов, М.Рильський, П.Тичина, Г.Косинка, Г.Сьогобочний та інші письменники переважно схвально і високо оцінювали кращу частину творчості нашого земляка М.Чернявського.
Однак не щастить йому і сьогодні, не перевидано в останні десятиліття жодної книжки його творів. Щоправда до 125-річчя була проведена науково-практична конференція "Микола Чернявський - письменник, громадський діяч, педагог", опубліковані тези доповіденй і повідомлень. Відзначались на Херсонщині 130- та 135-річчя від дня народження. У виданій "Історії української літератури ХХ століття" у двох книгах ("Либідь", 1993-1995) згадано, але не достатньо об'єктивно проаналізовано творчість М.Чернявського, тут знову повторені деякі стереотипи, а в "Хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ століття" у чотирьох книгах "Українське слово" (1994-1995) - найбільш доступній книзі для читачів, шкіл і бібліотек - взагалі не знайшлося місця і випав з поля зору упорядників, а отже й читачів "такий видатний майстер прози, як М.Чернявський (мало чим поступався М.Коцюбинському)", як писав Валерій Шевчук [14]. Я б тільки хотів додати - і видатного майстра поезії, цікавих перекладів і переспівів та літературно-критичних статей і спогадів.
Отже, є необхідність, наголошуємо ще раз, вдумливо й об'єктивно, по-новому перечитати твори М.Чернявського, дати їм належну і заслужену оцінку, вони цього цілком заслуговують. І пора перевидати хоч би вибрані найкращі твори ближчим часом.
Література:
1. Волинь. - 1903. - №77.
2. Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995. - 688 с.
3. Історія української літератури: У 2 т. - К.: Наук.думка, 1987. - Т.1. - 631 с.
4. Історія української літератури: У 2 т. - К.: Наук.думка, 1988. - Т.2. - 782 с.
5. Історія української літератури ХХ століття. - К.: Наук.думка, 1993. - Т.1. - 782 с.
6. Косинка Г. Микола Чернявський // Гармонія: Оповідання. Публіцистика. - К.: Дніпро, 1988. - С. 316-317.
7. Рильський М. Потрібна корисна книга // Радянська Україна. - 1960. - 27 берез.
8. Славутич Яр. Микола Чернявський // Розстріляна муза. - К.: Либідь, 1992. - С. 58-60.
9. Тичина П. Твори: В 12 т. - К.: Наук.думка, 1990. - Т.12. Кн.1. - 485 с.
10. Франко І. Микола Чернявський. Зорі. Збірник поезій, К., 1903 // Літературно-науковий вісник. - 1903. - Кн.2.- С. 92-95.
"Важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка її як окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до якнайповнішого вираження національної мовної картини світу, - зазначає С.Єрмоленко. - Існує національна свідомість вроджена, природна, закладена в генетичному коді особистості, роду, в належності їх до тих основ етнокультури, національної історії, які найдовше і найтривкіше утримують історичну пам'ять. Але водночас національна свідомість формується, набувається, виховується середовищем, освітою, тривалими зв'язками з довкіллям, з етнопсихологічними основами мовного спілкування" [5: 354]. Таким чином, система цілей певного письменника, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант, які відображаються у його текстах та їх змісті, знаходить своє визначення у мовній моделі світу цієї особистості. Мета даної статті - охарактеризувати становлення національно-мовних позицій Миколи Чернявського на матеріалі спогадів письменника та його епістолярію.
Як згадує М.Чернявський, мовне питання ще в дитячі роки привертало його до роздумів, до формування почуття національної гідності. Через переїзди й навчання в різних закладах Східної України він потрапляв до різного мовного оточення, де швидко адаптувався, вбираючи всі його мовні особливості. Вступ до народної школи Митякинської станції, де його зустріли школярі глузливими вигуками, знайшов відображення в автобіографічних спогадах. "Мені було і дивно, й образливо: за що вони мене лають мазницею, коли я одягнений навіть чистіше й пристойніше їх? Але я скоро зрозумів, що я й одягнений не так, як вони, і головне - говорив іншою, ніж вони, мовою. Я говорив так, як у нас розмовляли дома й на селі мішаною московсько-українською мовою, а козачата різали чистою московською мовою, з примішкою місцевих слів. Я слухав і не зразу міг догадатись, що слово "закутка", наприклад, означає хлів, "вентер" - ятір, "сапетка" - корзина, кошик… І я тепер зрозумів, чого наші люди визнавали козаків іншим народом…" [7: 120]. Він засвоїв місцеву мову та звичаї, "покозачився", як пише у спогадах, але нові зміни дитяча душа сприймала досить важко. Вступивши до Бахмутської духовної школи, він потрапляє в інше мовне середовище й знову виділяється з нього. Серед оточуючих молодий М.Чернявський "здавався кацапом і паничем. Говорив російською мовою, без жодних українізмів, вживаючи часом козацького жаргону" [7: 155]. Це було новим випробуванням, яке наштовхувало його на роздуми.
У Катеринославській духовній семінарії прокидаються перші душевні потреби писати, а потім і переконання писати тільки рідною мовою. М.Чернявський згадував, що в Катеринославській семінарії завжди відчувалася українська стихія. Хоч справжня свідомість виявлялася дуже рідко, та "все-таки, там жила Україна, - попсована, правда, змосковщена. Але вона не забувала, що зараз же нижче Катеринослава - Дніпрові Пороги, і що за ними було Запоріжжя. Там, по старих руїнах Січі, жили люди, що зберегли спогади про козаччину, про старі часи" [7: 242]. Історія рідного народу викликала в душі юнака багато запитань і вимагала об'єктивних відповідей. Разом з тим він активно знайомиться з філософськими ідеями Ф.Ніцше, А.Шопенгауера, Г.Спенсера, З.Фрейда.
Становленню національних позицій письменника багато в чому сприяло перебування у Катеринославі на гастролях театральної трупи М.Кропивницького, на виставах він, насамперед, захоплювався мовою. "Український театр, власне кажучи - українське мистецтво, що з ним я познайомився у виконанні таких талантів і майстрів, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський та інші, поклав значну гирю на терези, що на їх важилось моє відношення до України й Московщини, поклав на бік першої..." [7: 243].
Чим більше він відкривав для себе імперські засоби навмисного змосковщення українців, тим міцнішою ставала його національна свідомість. Формування почуття національної гідності відбувалося постійно. Цьому сприяли історичні події кінця століття - невпинне зростання революційного руху й піднесення свідомого українського духу. Оскільки молодого М.Чернявського червоний терор не захоплював, він почав шукати власні шляхи: "Шляхи маловідомі і малоходжені. Шляхи, що на їх могла б вільно виявитись моя власна воля і власна індивідуальність" [7: 245]. Своєю творчістю, своїм життям він довів, що знайшов такий шлях.
Важливою подією в житті поета стало знайомство з українським письменством. Один із товаришів М.Чернявського, Олексій Воробйов, розповів про безталанного українського письменника П.Кореницького, який, не зумівши пристосуватися до обставин свого існування, змарнував і згубив своє творче покликання. П.Куліш підтримував П.Кореницького, надихав на писання творів, друкував їх. "Почувалось певно і ясно одно: люди жили і боролись за Україну. Боролись з великим ворогом. І один, м'який і безпорадний, загинув, загубивши свій чималий талант марно, а другий, твердий, мов кремінь, не здався, і удари ворогів викликають з його тільки одні іскри..." [7: 245]. М.Чернявського цей приклад спонукав збагнути силу постаті П.Куліша. Він укладатиме альманахи на честь українського класика, публікуватиме його твори, листи.
Національні позиції майбутнього письменника набували чіткості й ясності. Переломний момент стався в його душі під впливом творів П.Куліша й Т.Шевченка: "Ось він, той стан! Ось ті борці, що до їх ти повинен іти! - владно, без вагання сказало моє серце. - Велике й славетне море московське, але воно заливає твій рідний край. Воно вороже твоєму народові. З ним треба боротись, а не посилювати його, примішуючись до його переможених хвиль!" [7: 246].
На той час М.Чернявський вже пробував себе в літературній справі, та це були вірші російською мовою. Знищивши їх, він дає пояснення своєму вчинкові: "То була зрада України. Несвідомо зроблена, але безперечна зрада" [7: 246]. Поет починає боротьбу за українське слово, яка триватиме все життя. Засобами для цього стали народна мова з усім її, тоді ще мало виявленим багатством, і надбання європейської культури (науки, поезії, мистецтва). "Сполучити те й друге в одно. Дати щось нове, суцільне. Ось чого прагне молодий митець" [6: 238]. Непереможне бажання творчості стало його постійним супутником. Усвідомивши, що одного бажання замало, що перш за все необхідні ґрунтовні знання, він починає вивчати і записувати народну мову, фольклор, збирати все, що стосується українського слова. М.Чернявський намагається "…з головою увійти в море народної творчості. Пройти його і вийти на берег сучасного письменства, перейнявшись народною стихією" [7: 253]. Книги з історії України Бантиш-Каменського, Скальковського стали підручними для молодого поета.
Ставлення до української справи було продиктоване більше серцем, ніж розумом, любов'ю до рідного краю й образою за його пригноблення і приниження. Тому з великим болем пише М.Чернявський у своїх спогадах про подію, яка відбулася у Катеринославському соборі. Саме тоді, виголошувалась анафема єретикам і зрадникам, серед них згадувалось ім'я Івана Мазепи. "За що? За те, що понабудовував для вас на Україні стільки церков? За те, що обдарував їх коштовними дарами своїми? За те, що одяг ікони ваші в срібло і золото? Чи за те, що, бажаючи добра отчизні своїй, насмілився стати проти найлютішого ворога її? За те, що доля зрадила його і він умер вигнанцем на чужині?" [7: 258].
Наприкінці ХІХ ст. для багатьох українських письменників усвідомлення своїх українських коренів, які потребують живлення, починалося саме з навчання у семінаріях, де часто було оточення однодумців і справжніх інтелігентних національно-свідомих викладачів. М.Чернявський зустрів у Катеринославській семінарії людей, яких поважав і потім згадував усе життя. Одним з них був Григорій Іпатович Маркевич - учитель математики, геометрії й пасхакалії, потім інспектор полтавського дівочого інституту, далі - член полтавської міської думи й нарешті власник української книгарні в Полтаві, видавець українських творів [7: 248]. Це був переконаний український патріот. Він ніколи не вів ніякої агітації, але іноді в старших класах читав який-небудь видатний твір українського письменника. "Читав, звичайно, контрабандою, щоб не довідався ректор або архирей. Тоді неприємностей йому було б не обібратись. Але семінаристи з подякою відносились до такої ласки свого мовчазного, незлобного вчителя і берегли таємницю. Виходило, що Г.І.Маркевич, немов сіяв між учнями семінарії українські ідеї" [7: 249], якими пройнялось серце молодого поета. Ще однією людиною, яка вплинула на світогляд молодого поета, був Георгій Олександрович Соколов (пізніше писав під псевдонімом Юрко Деркач), який був першим слухачем українських віршів М.Чернявського і його порадником [7: 250], він допомагав йому в роботі над вдосконаленням мови ранніх поетичних творів.
Усвідомивши себе частиною українського народу і відчувши відповідальність за власну роботу перед Україною, М.Чернявський невтомно працює і надзвичайно вимогливо ставиться до власних творів. Після виходу першої поетичної збірки поезій "Пісні кохання" поет звернувся з листом до Б.Грінченка, у якому просив висловити критичну оцінку й поради [4]. Це був початок міцної дружби однодумців. Отримавши у відповідь конкретні зауваження стосовно мови, він із вдячністю повідомляє: "Дарма Ви писали, що може мене вразить Ваша рецензія на мої пісні, я не з тих, що напише вірша і роздимається волом вширш. Що правда, то правда. Мови української путяще я ще не навчивсь. Змалку з самого, у школі, і тепер - в умі б'є мова кацапська, література великоруська вигодувала мене, то й не диво, що від мене несе москалем. Се я знав завсігди, і болів душею від сього, і силився вибитись на рідну мову... Ваш лист тільки лишній удар, підбиваючий до праці. Спасибі!... Хоч трохи, а все ж після "Пісень кохання" я мові підучився. А як не писать і нічого не друкувать, то пропадеш з журби" [3]. В інших листах ідеться про ретельну працю М.Чернявського над мовою своїх творів. Уважно ставлячись до порад Б.Грінченка, у листі від 17.ХІІ.1900 з Бахмута він пише: "Підготовляю і я видати збірку своїх ліричних дрібних віршів. Та вагаюсь. От і Ви писали мені, що Вам здається, "що я тепер, доступився до таємниці рідної мови, хочу довідатись їх якомога більше, щоб бути паном своєї мови в творах". То правда, але як ще мені далеко до того "пана" в тім змислі, як я розумію. Вчусь мові, - ото що тільки можу сказати. Багато тут шкодить мені, що немає біля мене ні одного чоловічка, щоб цікавився нашою літературою і мовою, щоб було з ким словом живим перекинутись, в чім порадитись. Перевертні, москалі та жиди навколо" [2].
Борис Грінченко став для М.Чернявського прикладом українського патріота, письменника, культурного діяча, педагога, своїми зауваженнями і товариською підтримкою він допомагав досягти справжньої вишуканості мови. У листі від 25.Х.1901 М.Чернявський пише: "Дякую і за виправки, які Ви робите мені. Нехай буде так: "О, прокляни нас, безталанна душе, - нас угодованих* і зогрітих, байдужих і нежалісливих, що маємо очі... (іменно угодованих, як свиней)... Будьте добрі і пишіть по слову собі і Україні" [1]*.
Отже, ставши на творчий шлях розвитку української мови, М.Чернявський наполегливо вивчає доробок українського письменства, вимогливо ставиться до мови власних творів. Його твори друкуються, критики відзначають їх мовну вартість. Формування національно-мовних позицій письменника відбулося під впливом власних діалектних спостережень; фольклорно-етнографічних джерел; творів українських класиків - П.Куліша, Т.Шевченка; учителів Катеринославської семінарії - Г.Маркевича, Г.Соколова; українського театру М.Кропивницького; завдяки підтримці й порадам Б.Грінченка.
Література
1. Архів 39939 - Лист М.Чернявского до Б.Грінченка від 25.10.1901, Глухів. - Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39939.
2. Архів 39945 - Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 17.12.1900, Бахмут. - Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39945.
3. Архів 39946 - Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 28.01.1897, Бахмут. - Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Ф. ІІІ. -№ 39946.
4. Архів 39947 - Лист М.Чернявського до Б.Грінченка від 15.11.1896, Бахмут. - Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39947.
5. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: стилістика та культура мови. - К.: Довіра, 1999. - 431 с.
6. Плевако М. Микола Чернявський // Червоний шлях. - 1925. - №11. - С. 238 - 266.
7. Чернявський М. Твори: У 10 т. - Харків: РУХ, 1929. - Т. 5. - 363 с.
* Ідеться про мовну правку поезій М.Чернявського, зроблену Б.Грінченком.
