ДІАСПОРНА ФРАНКІАНА

 

Юрій Бойко

 

ДО ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ФРАНКОВОГО СТИЛЮ

(Доповідь, виголошена в Парижі
на Ювілейній Франківській Сесії
Европейського Відділу НТШ у червні 1966 року)

 

Поеми Івана Франка - це обсягово одна з менших частин творчої спадщини Великого Каменяра, однак значення їх в еволюції творчости поета дуже велике. Франкові поеми - це немов вузлові точки в його літературному розвитку, це ті вершини, на які зноситься допитливий дух поета, це яскраві вияви тривалого надхнення, з якого виростають величні творива.

За своїм психічним типом Франко був передусім інтелектуалістом. Чуттєвий елемент його душі мав нахил підпорядкуватися ідейним задумам. Так було в "Воа Соnstrictor", в "Основах суспільности", те саме спостерігаємо в багатьох поезіях "З вершин і низин". Є в нашого майстра слова і щось цілком протилежне - його мініятюрні поезійки з "Зів'ялого листя", ці безпосередні вибухи чуття, настроєві натяки, немов ніжні пелюстки троянди.

Струмені інтелектуалізованої й чуттєвої творчости знаходять свою поетичну синтезу в поемах Франка. Думка розгортається в них з такою динамікою, експресивною гостротою, яку може дати тільки велике поетичне натхнення. Але ця думка здебільшого знаходить пластично-образний вираз, поєднується з фарбами, контурами, перспективою, живими обличчями й постатями, звучанням слова; думка стає лише внутрішньою логікою руху й розвитку життя.

Коли я це говорю, то маю на увазі тільки речі зрілого періоду Франка. Поеми нашого мистця слова є немов віхами в його творчості, вони унаочнюють розвиток його літературного стилю. На них найлегше простежити еволюцію Франка від натуралізму через реалізм до неоромантизму.

На романтичного коня сідаю.
Крилатий коню, не пручайсь, не ржи,
Неси мене, куди я загадаю,
На фантастичні ті шпилі біжи,
Де вихор грає, стогне гомін гаю,
Де на вузькій, мов ниточка, межі
Фантазія і дійсність спина в спину
Глядять у мрій квітчастую долину.

Еволюція в бік неоромантики, так яскраво позначена в поемах Франка, їхній багатий ідейний зміст, який ніяк не дасться убгати в рямки матеріялізму - все це відштовхує совєтських дослідників від вивчення цих поем. Це дуже цікаво! За останніх неповних два десятиліття про Франка в СССР написано дуже багато, з'явилося в друкові чимало грубеньких книжок, але Франкові поеми користуються найменшою увагою. Поза жалюгідною спробою франкознавця А.Скоця зрозуміти твір "Смерть Каїна", не присвячено жадної розвідки спеціяльно якійсь Франковій поемі чи всім їм разом. Перший том офіційної "Історії української літератури" переказує зміст деяких поем, ухиляючися від будь-якої аналізи їх.

Під поемою як літературним жанром прийнято розуміти ширші сюжетні віршові твори з наявністю героїв. Суспільство і природа - це невідмінні декорації кожної поеми, інколи ці декорації перестають бути заднім фоном і відтискають героя набік, але частіше герой відограє першу ролю в поемі, поема може навіть в основному сконцентруватися на історії душевних переживань однієї людини. При цьому розумінні поеми можемо зарахувати до нашого жанру такі твори Франка, як "Ботокуди", "Іван Вишенський", "На Святоюрській горі'', "Панські жарти", "Сурка", "Смерть Каїна", "Мойсей", "Похорон" та деякі інші. Поза цими оригінальними утворами Франко багато поем переклав з чужих мов, і при тому деякі з них переробляв, та ще й так істотно, що їх слід попросту залучити в творчий доробок нашого поета. Такими є "Бідний Гайнріх", "Абу-Касимові капці" тощо. Обмеженість часу доповіді не дає мені змоги спинитися на всіх згаданих поемах, і я проаналізую лише дві з них: "Панські жарти" і "Смерть Каїна".

"Панські жарти" - твір реалістичний. Однак реалізм цього твору своєрідний. Ми не знайдемо в ньому позитивного героя. Образ панотця змальований скупими рисами, та й гине священик не в розв'язці твору, а щойно в піднесенні сюжетної лінії. Не є головним персонажем і той, в чиїм імені ведеться розповідь, його майже не бачимо в дії. Герой твору - громада, все мужицтво села. Воно виступає, як суцільна маса, воно протиставляється панові Мигуцькому. Одвічна туга за волею незадовго до скасування кріпацтва спалахує з особливою силою, перетворюється в напружене чекання. Настрій наростає. Звикла до терпеливостb маса тепер спрагнена якогось діяння, що наближало б світлий день рятунку від панщини. Люди очікують моменту визволення як якогось священного таїнства, і в цьому очікуванні пробуджуються кращі сили людської душі, розвивається й виростає почуття людської гідности. І саме це зміцнення шляхетних поривів, моральна витривалість селян є предметом зображення в поемі. Під цим оглядом є "Панські жарти" психологічною студією, але якою ж мистецьки глибокою!

Старенький панотець, нездужаючи вже нічого робити коло хазяйства, взявся вчити сільських дітей. В уяві пана, який трактує селян, мов бидло, освіта для селян виглядає бунтом. Раб не сміє бути письменним, не сміє думати й застановлятися над своєю долею. Викликаний до пана священик знаходить в собі мужність суперечити поміщикові, а схвильованій сільській громаді каже, що панові не вільно заборонити школи.

Це ж перший раз та вість прийшла нам,
Що пан у своєму селі
Чогось-то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цілі
Жили й, мов жито на ріллі,
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажання
Робити щось, а як не міг
Знести неволі та знущання,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дітей своїх
Іще на більше горювання.

І от тепер постала раптом леґальна можливість організованого опору панській сваволі. Село рішилося заснувати будь-що-будь школу. Постає свідомість, що майбутня розкріпачена людина мусить піднестися до світла знання. Та ще живе в душах людей і непевність, чи справді пан не добере способу поставити на своє. Віковічна заляканість ще дає себе знати. І цю шпарину народньої свідомости пан Мигуцький з шинкарем Мошком зручно поширюють; вони раптом знижують ціну на горілку. Здавна приписаний для селян обов'язок купувати горілку в пана привчав покоління до пиятики. І от тепер спокуса роззявляє свою пащеку над селом, звиклі до алкоголю селяни йдуть у корчму і втрачають людський вигляд, ламається воля й звага перевести в життя намічене.

На цей раз опритомнення приносить з собою пан комісар, запеклий ворог поміщика, втілення суперечностей, які існували в середині століття між німецькою адміністрацією краю та польською маґнатерією.

Комісар з'являється перед людьми в неділю коло церкви, підбадьорює їх і, мов ненароком, кидає слова, що людина, погрузла у п'янство, не може подобатися цісареві й не заслуговує на свободу. Ці думки падають в юрбу, мов іскра в солому. Приготоване до відзискання своєї людської гідности село знаходить точку опору для боротьби проти п'янства, яке ототожнюється тепер з панською волею, осоружним кріпацтвом. Село хоче скласти присягу на повне відмовлення від горілки. Сам священик, зляканий цією одностайністю і мужністю, відтягає присягу до нового року. І от приходить панська помста, панський жарт над людською гідністю. Пан усвідомлює той новий психічний струмінь, яким живуть люди, і хоче одним ударом зломити людську гідність, викликаючи атавістичне рабське почуття покори, або спровокувати спалах справжнього бунту, який можна було б придушити з допомогою війська й кров'ю залити потяг до волі.

На новий рік замикає він церкву, його челядь заганяє в цей день великого свята людей на панщину - рубати ліс. Але верхом знущання є те, що на панщину має йти й немічний старенький священик, якого закон завжди охороняє від панщини. Дія набирає трагічної чуттєвої насичености. Потоптано людську честь і найчистіше, найсвятіше в людині, її релігійне почуття.

Загрозливо стискаються п'ястуки, наростає грізний гомін розлюченого народу. І от у цей момент сільський патріярх, священик, споріднений з селянами своєю духовою наставою, дзеркало самих глибин їхньої душі, дає сублімацію для їхніх почуттів обурення, вказує єдино гідний шлях, далекий від бунту і від рабського страху: вихід в напрямку величної християнської покори насильству, що лише підносить етичну позицію сільського колективу, який в своїй стоїчній мужності, не скорений іде на панщину.

Віють шалені зимові вітри, несучи сніги над селом, полем, лісом, лунають здалека з сусідніх сіл святочні церковні дзвони, плаче селянська душа над потоптанням людського й Божого права. Внутрішньо незламлені люди виконують вказівку свого провідника-священика. Лунають у лісі удари сокир, а разом з тим гартується воля - не впасти у відчай, не осквернити себе ні страхом, ні сліпим вибухом. І яким же маленьким, нікчемним є "культурний" пан Мигуцький поруч з величчю цієї постави селян.

Скільки треба було мистецького вміння, щоб звести в лісі на дроворубні два світи: показати фізичну перемогу гнобителя й моральну звитягу умираючого священика та непохитно певних своєї правоти селян. Яка рідкісна, життєво не типова ситуація, але як опромінена вона внутрішньою правдою, глибшим сенсом життя, як розкрито в ній підводні течії духового тривання народу!

Тут ми підходимо до самої суті ориґінальности Франкового реалізму. Не частота повторюваного в житті явища важлива для поета, а характер вияву психічних енергій, їх якість, що випливає з-за зовнішніх виявів, з-за вчинків. Не те є типовим у житті, що кожного моменту себе часто показує як конкретна реальність. Є щось вище й більше від конкретного факту, те іраціональне, душевне, що розвивається, міцніє, має свою внутрішню національну прикметність, що стремить у вічність і стає вічним. Коли пана Мигуцького арештовано, коли панський двір стоїть пусткою, а майно розкрадає дворова челядь, визволені від кріпацтва селяни в своїй глибокій радості згадують про пані Мигуцьку, яка не раз гамувала злочинну жорстокість свого чоловіка, вони йдуть до двору, застають пані хвору й безпомічну й організовано заходжуються коло того, щоб рятувати господарство від руїни.

Такі епізоди в 1848 році напевно не траплялись часто, а може, й взагалі не траплялися. Та проте цей епізод, мистецьки мотивований, відсвічує не пласкою реальністю, а вищою правдою, психічною знеслістю українського селянства, тою шляхетною радістю, яка опанувала селян у момент скасовання кріпацтва. Франко у своїх студіях національного характеру сперся на відмінність психічних реакцій польської й української селянської маси в очікуванні визволення. Мазурська різанина 1846 року давала тут матеріял для надуми.

Франко не відобразив усього комплексу національної психіки українського селянства. Він такої цілі й не ставив перед собою. Він узяв одну істотну прикмету, вірніше ростучу потенцію української душі й розкрив її мистецькими образами. Та не тільки розкрив, силою своєї мистецької суґестії він намагається прокласти дальший шлях для зростання цієї властивости.

Питання реалізму в літературі не так-то й просте. Позитивісти різного ґатунку можуть приблизно зійтися з марксистами у визначенні реалізму й прийняти формулу Маркса, що реалізм означає "наявність типових характерів у типових обставинах". З нинішнього критичного погляду ця формула задовольнити не може. Чи життя механічно виявляє свої типовости? І хіба не має воно в собі різних можливостей, що з них кожна є типовою до певної міри? І яка роля творчої геніяльности великого поета, роля поетичної суґестії, яка стремить переконати читача в реальності представленого?

Франко взяв одну із наявних психічних реальностей української душі, гуманність нашого народу, його чутливість, сполучену з християнсько-етичним підходом до життя і цій властивости спробував через свою поему надати більшої суґестивної сили.

Але звернімось до епізоду допомоги села хворій пані Мигуцькій. Це є ніщо інше, як високий акт християнського всепрощення. І цей епізод тісно зв'язує Франка із Шевченком.

Саме Шевченко світові визискувачів, світові морального розкладу, протиставляв мучеників-революціонерів, морально незаплямлених, позначених печаттю духа євангельського всепрощенія. Згадаймо знаменні слова з "Неофітів":

О, Нероне!
Нероне лютий! Божий суд
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святії мученики - діти
Святої волі. Круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах.
І... тебе простять:
Вони брати і християни,
А ти - собака, людоїд!
Деспот скажений!

Людей з євангельсько-моральною настановою знаходив Шевченко в українській народній гущі. Варто згадати хоча б Максима з "Москалевої криниці". В Максимові реалістично показав Шевченко одну з потенцій українського національного характеру.

Таким чином, Франко в "Панських жартах" продовжив Шевченкове соціологічне відчуття української вдачі.

Дальша поема, "Смерть Каїна", віддалена від "Панських жартів" тільки двома роками, бо з'явилася друком 1889 року. Але формувався її задум повільно і, без сумніву, паралельно з "Панськими жартами". І було б крайньо наївно бачити в "Смерті Каїна" твір антирелігійний, як це робили деякі критики за життя поета і як це дуже незграбно й непереконливо робить совєтська критика, що уникає розгляду твору, лише прив'язує до нього свою тенденцію.

Свої поеми Франко ніколи не писав без попереднього підготування. Кожна з них зв'язана з попередніми ситуаціями чи бодай довгими роздумами. Це стосується до "Смерти Каїна". Твір датований 1889 роком, але перші контури намітилися ще коло 1879 року, коли Франко переклав на українську мову поему "Каїн" лорда Байрона. Процес перекладання був пов'язаний із ґрунтовною аналізою думок оригіналу.

Байронова поема незвичайно насичена міркуваннями, вибухами пристрасної емоції, гострим зударом протилежних логік, і все це багатство змісту Франкові пощастило віддати, хоч про мистецьку могутність оригіналу ми можемо тільки здогадуватися. Стиль Франкового перекладу не можна назвати романтичним, Франко в 1879 році був натураліст, фактура Байронового романтичного слова була авторові "Тюремних сонетів" ще чужа, і, можливо, поставала перед ним як мистецьке завдання. А вже напевно відчув він як завдання, - застанову над тими вічними проблемами, які підніс Байрон у своєму творі.

Поема Байрона назавжди збереже своє значення могутнім гуманним чуттям, закладеним у ній, своєю світовою скорботою, обумовленою усвідомленням обмежености не лише людських знань, але й пізнавальних можливостей. Знання, наука не в силі принести людському родові справжнього щастя. Саме по собі ізольоване знання не дає відповіді на головні загадки буття, лише відсуває відповіді в глибину вічно непізнаваного. Наука в істоті своїй не в силі перемогти всієї суми страждань, що припадають на долю людства, наука безсила усунути смерть і розкрити незбагненну її таємницю.

Ці висновки одного з перших людей, Каїна, далекі від біблійної характеристики Каїнового образу, але зате віддзеркалюють в собі суспільне розчарування в раціоналізмі 18-го століття. Раціоналісти, французькі енциклопедисти, які проголошували всевладність людського розуму й обіцяли осягнення щастя людей на землі завдяки організації суспільства згідно з вимогами розуму, скрахували у Великій французькій революції. Вже тоді виявилося, що в суспільстві щось може діятись, що не цілком вимогам розуму підпорядковується.

Усвідомлення банкрутства раціоналістичних схем ощасливлення людської спільноти підкреслило разом з тим також і безсилість думки перед відвічними загадками буття. От з цього розчарування в могутності людської мислі й народився Байронів "Каїн" в році 1821. Після того раціоналізм у своїх нових формах, ув антропософії Фоєрбаха, натуралізмі Оґюста Конта, матеріялізмі Маркса й Енгельса знов тріюмфував свою перемогу, знов опанував свідомість поколінь. І саме Франко в кінці 70-х років потрапив у цю піднесену хвилю нових захоплень матеріялістичним схематизмом, який прибирав собі наличку наукового світогляду, щоб відштовхнутися від раціоналістично-наївного матеріялізму 18-го століття.

Дослід, експеримент, реторта, точний прилад, машини ставали ідолами спільноти. Це була хвиля могутня, вона творила собі своїх нових святих пророків і була аподиктична. Частинне виправдання, психологічне й етичне, для цього руху слід знаходити в особливій антигуманній природі європейського капіталізму 19-го віку, і навіть заслуга марксизму, щоправда, тимчасова й обмежена, полягає в тому, що він змусив провідні елементи суспільства застановлятися над обмеженням неґативів капіталізму та перемагати їх.

І коли Франко був підхоплений в кінці 70-х років хвилею раціоналістично-матеріялістичною, то в цьому нічого дивного не було. Дивним скоріше є те, що Франко раніше від багатьох своїх сучасників подолав нове модне захоплення.

Уже й те є знаменне, що в епоху своїх натуралістичних переконань Франко звернувся до перекладу не якогось матеріялістичного "откровенія" свого сучасника, а Байронового "Каїна". Що спонукало нашого поета до такого кроку? Насамперед розлад із галицьким суспільством, льояльним до влади, інертним у думці, закостенілим у клясовій обмеженості, схильним до кастовости. Протестант проти суспільних несправедливостей, знайшов Франко в буряному Байроні свого відповідника, відділеного часовим простором шістьох проминулих десятиліть.

Складність, многогранність - це доля великої поезії. Ми вже зазначили, що Байрон розвінчав раціоналізм. Але це лише остаточний підсумок англійського лорда. Люцифер, який з'явився перед Каїном, не зміг показати земному протестантові шляху до щастя, лише скріпив песимізм Каїна, загострив його злобу і призвів до братовбивства. Однак є попри це в знанні своя внутрішня вартість, яка хоч і не веде до безсмертя, а все-таки має в собі натяк на безсмертя.

Поема Байрона ставить дилему. Відносні позитиви знання, науки, зусиль розуму Байронові ясні. Франкові спочатку значення людського розуму видається безвідносним, абсолютним. Розум через пізнання матеріяльної дійсности має дати відповідь на всі потреби й болі людини. Але так видається Франкові тільки короткий час. Поема Байрона глибша, вона тривожить далі свідомість нашого поета. Він помічає, що Байрон поставив питання про ролю розуму дилемно. І якщо одна відповідь підносить ролю розуму до абсолюту, то друга, і то значущіша, звучить скептично. Всевладність інтелекту, який не забезпечує щастя людині, захитана, і скільки взагалі залишається ще певного в позитивній ролі інтелектуальних зусиль, стає неясно. І який же вихід знаходить Байрон для людини в своєму "Каїні"? Любов? На це є виразні натяки.

Любов Ади до Каїна і Каїна до Ади має якусь надзвичайну вартість. Але яку - Байрон не сказав. Любов лишається якоюсь нез'ясованою людською потенцією. Чи не думав Байрон продовжити свого твору? Імовірно, так. Коли Каїн убив брата, ангел кладе йому на чоло тавро й каже: "Іди й живи. Твої майбутні діла нехай не будуть такі, як це останнє". Така фраза вимагає продовження образу Каїна, його дій, у яких мала б розв'язатися проблематика, намічена Байроном. Англійський лорд не встиг чи не зміг цього виконати. Це завдання перебрав на себе Франко. Він відважився на велике діло. Треба було продовжити твір геніяльної мистецької сили, а разом з тим розв'язати комплекс філософських проблем.

Франкова поема "Смерть Каїна" є релігійною леґендою. Жанр релігійної леґенди оперує звичайно матеріалом неканонічним, широке місце в таких поемах залишається для уяви, фантазії, тільки, якщо поема претендує на назву релігійної, вона має плекати релігійний настрій, загострювати силу чуттєвої віри. Саме це знаходимо ми і в "Смерті Каїна".

Франко ставиться до Байронової "містерії" інтимно, бо ж і він сам, автор "Вічного революціонера", перейшов через ті релігійні сумніви, які пекли душу англійського поета. Але він з них знайшов вихід. І тому своє завдання Франко розумів як неприховане розкриття тої душевної зміни, яка веде до відданої і вдячної віри у Вседержителя.

Назва Франкової поеми відповідає її змістові. Каїн у ній справді вмирає. Але ця назва має й символічний зміст. Ідеться-бо в поемі також про смерть каїнізму як духово-психічного стану. Поему написано тоді, коли Біблія ставала в центрі духових інтересів Франка, коли він стремів зрозуміти глибоку символіку біблійних образів, коли, студіюючи українські апокрифи, поринав він у релігійні настрої, плекані народньою свідомістю в апокрифічних утворах.

Історія Каїна у Франковім творі починається там, де вона переривається у Байрона. Приречений на вигнання, братовбивця блукає по світі, самотній, сповнений ненавистю до роду людського і до всього світу. Примари передсмертних корчів Авеля переслідують його й отруюють йому кожну хвилину. Супутнецею йому була лише його дружина Ада, яка, мов тінь, ішла слідом за ним, дбала про нього; жадного слова докору ніколи не почув він від неї, своєю любов'ю хотіла вона зігріти його серце. Каїн не раз гнав її від себе, але вона знов за якийсь час з'являлася коло нього і служила йому.

Одного разу, втомлена, вона віддалася нічному снові, але ранок не пробудив її. Каїн удруге в житті побачив вигляд смерти. Та обличчя померлої Ади було сповнене внутрішнього сяйва.

Лице
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просіяло,
Відмолоділо. Та сама любов
Що й за життя, й тепер на нім світилась, -
Та щезла туга і тривожні думи,
Немов все те, к чому душа її
Неслась і рвалась за життя - було
Осягнене тепер.

Якесь здеревіння пойняло всю істоту Каїна. Добу просидів нерухомо в печері над небіжчицею. А тоді, мов автомат, насипав на тіло покійної сухого листя і цілий день кривавив собі руки, завалюючи вхід до печері важким камінням, забив її щільно і, не оглядаючися, пішов у безмежну суху пустелю вже цілком одинокий і залишений.

Хрускає пісок під ногами... Десь далеко - виття шакала. У глибині неба - клекіт орла. Небо пашить червоним жаром, немов велетенський розпечений казан, у який забуто налити води. Вихор крутить сухим лискучим піском, піднімає стовпи і розсіває туманом. Та ось на виднокрузі, десь у безконечній далі, бачить Каїн, ніби з кришталю, ніби із криги високі стіни, виступи й вежі. Мов уражений громом, стає він. Це образ раю, колись бачений, вимріяний у снах, місце всіх надій і страчених перспектив на щастя. Прокляття зривається з уст грішника!

Перед далекою маєстатичною величчю чується він таким малим, нікчемним і нещасним. Пробує зусиллям волі відвернути зір, гордо відкинути навіки заказане й замкнене. Але душа розколюється. Пристрасним є бажання побачити рай, побачити бодай на момент втрачене людським родом і зрозуміти втрату.

Він завзявся дійти до райських стін, знайти браму, якою вигнано з раю його батьків, упасти там у порох перед янголом, що стереже входу і доти молитись, поки аж той дозволить заглянути в місце вічної радости. Каїн іде, немов тягнений магнетом. Скінчилося безцільне блукання. Він тепер має мету, і ніщо більше для нього не існує. Минають незліченні дні, Каїн перемірює ногами безконечні простори. І от він уже наблизився до холодних грандіозних стін, що мов розрізають світ на дві частини. Іде уздовж, далі й далі, але ніде немає входу. Розпач прокрадається в душу. Невже навіки заказано глянути у рай, пізнати причину нещасть? Зір братовбивці бачить попереду високий шпиль гори, що ховається в небесній глибині. Напевно, звідти можна кинути погляд у рай. Важка дорога до шпиля. Гранчасті ребра гори, зарослі лісу й кущів, прірви й потоки. Каїн знесилюється, стікає кров'ю, але уперто прямує до вкритого льодовим шаром шпиля.

Аж ось одного дня - вже вечоріло,
Як Каїн став на самому вершку -
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь і ледве що живий.
Останніх сил добувши, став на голім
Льоду. Куйовдили вітри могучі
Його волосся, рвали драну одіж
І кров морозили у жилах. Каїн
Не чув нічого, весь остаток сили,
Всю душу він зосередив в очах,
І очі ті послав у даль безмірну.
Туди, де в пурпуровому промінню
Купавсь величний, ясний город Божий.

Пишучи свій твір, Франко ні на хвилину не забував, що йому належиться завершити образ Байронового Каїна. Каїн Байрона пристрасно-безбоязно аналізує, буяє думкою над цілим світом, над усіма епохами, над вічністю.

У Франка Каїн уже пригноблений важким вчиненим злочином, він глибоко відчуває свою вину, його душа настроєна на реквієм, з неї линуть звуки страждання й заполонюють світ. І думка не перестає працювати над загадкою людського щастя. Виступає істотна різниця у трактуванні образу братовбивці обома письменниками.

У Байрона думка Каїнова статична, його протест проти світопорядку був би застиглий у певних формулах, але от з'явився Люцифер, узяв його у свої обійми і на своїх чорних крилах підніс у космічні високості, дав глянути Каїнові у одвічність людських страждань. Каїн улягає впливам Люцифера, переймається жорстоким відчаєм і убиває брата.

У Франка Каїн зі своїх страждань викресує не іскру, а ціле полум'я рішучої відваги - іти до неосягненного, до раю. Його душа, спрагла добра і щастя, сталить волю і для здійснення наміру перемагає шалені труднощі. Каїн стає безмежно активний у прагненні до добра. Франко немов би хоче сказати: добро і щастя не є дарунком, що спадає на людину несподівано, ці Божі дари здобуваються через душевне прагнення, через дію, напругу волі, подолання перешкод, через жертвенний змаг. В можливостях людини є вибирати між добром і злом. Але вибір добра зв'язаний з активізмом. І от Каїн, навіть цей важкий злочинець, сподобився завдяки своєму безмежному хотінню, втіленому в дію, глянути з гірського шпиля, здалека, у рай.

Покинутий людьми рай сумний. Самотні дерева шепочуть, чудові квіти хитаються на стеблах. Посередині раю два найвищі дерева. Кожне з них пізнає Каїн, згадуючи колишні батькові розповіді. Ось дерево знання. Пишне воно, вкрите яскравими плодами. А дерево життя має скромний і непоказний вигляд зі своїми овочами.

Та ось у пустинному раю постає якась прозірчата рожева мла, а з неї зароїлося легкими прозорими постатями. Це - люди. І яка безліч їх. Здається, все прийдешнє людство заворушилося тут дрібною комашнею.

Раптом перед деревом знання з'явилася постать сфінкса, велика тварина спокійно розляглася, а її жіноча голова непорушне дивиться загадковими очима.

А під деревом життя розташувалося інше дивовисько, з хижими орлиними пазурями, із блискаючими усіма фарбами хвостом, із темними, як у нічного лилика, крилами, почвара ця лисніє і міниться кольорами, справжній звабливий хамелеон.

Люди кидаються до дерева знання, хапають розкішні плоди, які від дотику бухають вогнем і розсипаються в порох. Товпляться, падають, пориваються. Серед них різанина, кров, пожежі, брязкають кайдани. Один руйнує те, що збудував інший. З відчаєм і надією звертають очі до сфінкса, що загадково-байдуже мовчить.

А під деревом життя звивається друга потвора, вилискує фарбами, вабить до себе тих, що хочуть скоштувати плоду з дерева життя. І хто наближається до цієї потвори, той падає у провалля, в терни, і гине. І лише одиниці куштують непоказного плоду з дерева життя, і тоді незбагненна радість осяює їх обличчя, і вони кличуть до себе інших людей спільно зажити найчарівнішого овочу, але, розлючені плодами з дерева знання, люди кидаються на цих одинаків, катують їх і убивають.

Приголомшений цими картинами, у знесиллі падає Каїн на землю. Западає ніч. Вранці над раєм стоїть біла пелена туману. Але Каїнові досить. Бачене, мов камінь, лягло на нього. Він тікає з гори. І напружено думає. Він збагнув, що бачений рай - це символ людського змагання за щастя. Але Каїн бачив наочно, що знання ятрить спрагу нових пошуків.

Коли людина шукає у знанні щастя, то плід знання обертається в попіл, в ніщо. Значить, знання не є ні добром, ні злом. Але Каїн бачив, як знання стає знаряддям зла, руїни й сіяння смерти. А дерево життя? Потвора під ним - це спокуса зовнішніх ефектів і блискучих задоволень. Вона веде також до загибелі. Значить, не поверхова насолода є змістом життя. Плід дерева життя сповнював людей радістю й любов'ю. Зі словами любови на устах вмирали вони від руки своїх мучителів. Отже, не в зовнішніх принадах, а в житті серця й у любові, що сердечну глибину опановує, лежить безкрає й абсолютне щастя.

Чуття, любов! Невже ж це так, о Боже?
Невже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Ні дерево знання, ні загадковий
Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!
Чого до того дерева претесь?
Чого від того звіря ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!
Чуття, любов! Та ми ж їх маєм в собі!
Могучий зарід їх у кожнім серці
Живе - лиш виплекать, зростить його,
І розів'єсь! Значить, і джерело
Життя ми маємо в собі, й не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!
О Боже мій! Невже ж це може бути!
Невже ж ти тільки жартував, як батько
З дітьми жартує, в той час як із раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай і дав нам на дорогу?

Отже, рай втрачає риси конкретности. Біблійний рай - це ж тільки сповнений найбільшої мудрости символ. Справжній рай є завданням, поставленим від Бога перед людиною. Всі вольові зусилля людини мають бути сконцентровані на плеканні в своєму серці любови до всіх людей. Любов степенується вічно. Вона творча, бо через неї все будується і нічого не нищиться. Знання може бути вартістю, коли підпорядковане любові.

Людина дістає від Бога в дар можливість вічного блаженства, що полягає в любові. Цей дар неплотський, він підноситься над плоттю, втілена в дію любов є безсмертям. Каїн тужив за безсмертям, але воно дане як можливість в любові. Безсмертя в біблійному раю було безсмертям пасивного стану, але безсмертя любові є таким, що здійснюється в творчому зусиллі серця. В любові визначає людина силу й індивідуальну своєрідність своєї особистости. Індивідуаліст Каїн може знайти вияв могутньости свого "я" у служінні альтруїстичним цілям.

Каїн скорився перед безмежною Мудрістю Божою. Він спішить до людських осель, щоб з'ясувати людям благодатну силу любови. Але коли він наближається до людських жител, в ньому бачать чужого, і стріла Лемеха, одного з Каїнових нащадків, пробиває струджене серце Каїна. Він умирає, але ясний щасливий усміх осяює його мертве обличчя.

Своєю поемою Франко дав відповідь на проблеми, що мучили Байрона. Високий ідейний рівень Франкового твору забезпечив глибоку відповідь та її універсальний характер. "Смерть Каїна" є визначним твором світової літератури.

"Панські жарти" і "Смерть Каїна" - твори, близькі не тільки в часі написання, а і своїм ідейним змістом. Написані в роках розцвіту таланту письменника, знаменують вони його творчу зрілість. Без них не зрозуміємо, чому Франко із замилуванням переклав на українську мову "Бідного Гайнріха", цю чудову апотеозу християнської любови, не буде зрозумілим і філософське звучання "Мойсея".

Обидва проаналізовані твори - "Панські жарти" і "Смерть Каїна" - хоч і близькі ідейним змістом, але між ними існує великий стильовий стрибок. Від реалізму до романтизму. "Смерть Каїна" розгорнено сильними сміливими штрихами. Каїн виступає як постать гігантська. Великий гріх вчинив він, могутні пристрасти сколихують його душу, безмежно одинокий він у світі. Образ витриманий у тій романтичній площині, в якій він виступає у Байрона.

Всі складові елементи Франкової поеми, всі її дрібні компоненти, наскрізь романтичні. Він по-своєму використовує образові складники байронічної поетики. Автор "Чайлд Гаролда" любив показувати, що могутня людина, цар природи, є водночас і мізерний хробак, який безсило повзає в поросі. Цей романтичний контраст перебирає і Франко. У нього Каїн чується безсильним, нікчемним червом і в знесиллі падає серед пустині. А ось він підійшов до стін раю:

Слабий, дрібненький, як ота комашка!
Та ні, комашка ще щаслива! В неї
Є крила, їй піднятись можна вгору,
На верх стіни, заглянути у рай,
У ту первісну щасливу вітчину!
Комашці підлій можна. А йому,
Царю всіх тварів, дідичеві раю,
Йому не можна!

Ляндшафт також витриманий у романтичних тонах. Повсюди монументальність, ґрандіозність, дикість, мелянхолійність. Це та похмура мелянхолійність, яку передав багатьом романтикам знаменитий Макферсонів Оссіян. Хіба ж не сумною дикою величчю віє від оцієї гори, змальованої в "Смерті Каїна"?

Серед пустині височенна гостра Гора.
Облитий світлом сонця шпиль
Купається в небесному блакиті
І шоломом іскриться льодовим,
Аж сліпить очі. Нижче голі скелі
Пошарпані стирчать, неначе зуби
Грізного звіря, що пожерти хоче
На небі сонце. Нижче - полонини
Сіро-зелені, а ще нижче ліс -
Могучий, дикий бір в тумані тоне.

Франко започаткував у нашій літературі неоромантизм. За ним пішла Леся Українка зі своєю "Лісовою піснею", Коцюбинський з "Тінями забутих предків", Олесь із циклем "На зелених полонинах", Черкасенко з "Казкою старого млина".

Сам Франко в площині романтичної естетики створив і "Похорон", і "Перехресні стежки", і "Зелений шум", і геніяльну річ "Мойсей".

Перехід від "Панських жартів" до "Смерти Каїна" в творчости Франка дуже знаменний. Він творить перспективу й ретроспективу в погляді на творчий шлях великого поета.

1966