У перші десятиріччя ХХ століття увесь тягар відшукування нових орієнтирів - і культурних, і соціальних, і політичних, - на які б могла надійно опертися українська нація, збереження власної самобутності і неповторності ліг на українську літературу.
Поява у 1922 році у Львові журналу "Літературно-науковий вісник" під редакцією Д.Донцова стала різким викликом вічному наріканню на долю та наслідуванню чужих, зовсім не властивих українській літературі світоглядних позицій. Дмитру Донцову вдалося залучити до співпраці талановитих молодих людей, які силою свого таланту здійснили "цілу революцію в житті покоління" [11: 8]. Донцов визначав цих авторів як "трагічних оптимістів", а вони в особі Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Стефановича, О.Теліги, Ю.Липи, Ю.Клена почали творити нову літературу. Широкому загалу українських читачів ця плеяда творців відома як "письменники празької школи". Чільне місце серед пражан посідає й Олег Ольжич, "лицар без страху і докору" [9].
Творчості цього поета присвячено чимало наукових розвідок. Досить назвати хоча б таких авторів, як Л.Череватенко, С.Андрусів, С.Кот, С.Єрмоленко, Ю.Солод, О.Таран, О.Іваненко, Н.Лисенко, Т.Мельник, У.Самчук, В.Державин, М.Неврлий, Ю.Бойко і, звісно, Б.Червак.
Це, зокрема, такі дослідження: "Мовотворчість О.Ольжича" С.Єрмоленко [3], "Поетична географія О.Ольжича" О.Іващенко [4], "Я камінь із Божої пращі (Поезія О.Ольжича)" С.Андрусів [1], "Своєрідність поетичної манери О.Ольжича" О.Таран [10], "О.Ольжич - поет національного героїзму" В.Державина [2], "О.Ольжич - легенда і символ" Б.Червака [11] та ін.
Але об'єктом нашої уваги став науковий доробок Богдана Червака - автора цілої низки книг та статей про життя та творчу діяльність пражан. Ось лише деякі з них: "Між лезом меча і сріблом полину" (1994), "О.Теліга: життя і творчість" (1997). Ці праці є спробами проаналізувати яскраві явища літературного процесу початку і середини ХХ століття крізь призму націоналістичного світогляду. Автор подає тут літературний і суспільно-політичний портрет О.Ольжича й когорти відомих поетів та провідних діячів ОУН (О.Теліги, Ю.Липи, І.Ірлявського та ін.).
Богдан Червак розкриває проблему націоналістичної духовності, подає її літературний, суспільно-політичний і християнський аспект нерозривно з діяльністю поетів празької школи. За словами автора, у літературі з початком творчої діяльності цих митців "починає оживати дух середньовіччя", в якому домінуюють почуття гострої непримиренності до противників, прагнення до боротьби. На думку Б.Червака, творчість "трагічних оптимістів" є прикладом виховання "лицарської людини". Дослідник демонструє цей тип нового покоління на рівні художнього вияву рядками О.Ольжича:
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь [8: 18].
Але Б.Червак наголошує, що такий духовний злет не був лише витвором еміграційної інтелігенції, і проводить аналогію до творчості письменників-неокласиків, зокрема М.Хвильового.
Аналітичні міркування з приводу творчої постаті Олега Ольжича Богдан Червак вміщує у розвідках: "Олег Ольжич - легенда і символ", "Національна історія на маргінесах історії" [6]. Беручи до уваги той факт, що в еміграції Ольжич спілкувався з провідними діячами української революції (Є.Коновалець, А.Мельник) та враховуючи його вроджене почуття гідності і честі, Б.Червак називає прихід поета до ОУН цілком зрозумілим і логічним [11: 31], що звісно позначилося на його творчості. Аналізучи збірку поета "Вежі", дослідник звертає увагу на поему "Городок 32", в основу якої лягли реальні події: В.Білас і Д.Данилишин, бойовики ОУН, після нападу на пошту в м.Городку були схоплені польськими окупаційними службами, а невдовзі страчені.
Стиль О.Ольжича Б.Червак порівнює з блиском гострого меча, хрещеним передзвоном, який не залишає ворогам України жодних шансів: "Рубікон перейдено, всяка жертва віднині потребує помсти. Все особисте має відійти на задній план" [11: 32]. Оксана Таран суголосно думці цього дослідника визначає такі особливості поетичного стилю Олега Ольжича:
- героїчний пафос;
- піднесення духу;
- відповідно наснажена лексика;
- опертя на ключові слова (воля, меч, лезо, каміння, сталь, залізо) [10: 60].
Усі дослідники О.Ольжича відзначали докорінну відмінність поетики його творів від попередніх поетичних традицій, адже митець, по суті, створив власний оригінальний художній стиль, що виник "на грунті так званого "природного стилю", властивого рідній мові" [10: 60]. Форма творів, добір зображально-виражальних засобів у художній системі Олега Ольжича зумовлені насамперед його розумінням суті мистецтва:
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій [8: 74].
Богдан Червак також характеризує поетику Олега Ольжича як неординарну: його "мужні, суворі, лаконічні образи" гармонують зі способом спілкування з читачем. "Ольжич говорить зі світом на "ти" і має на це право, бо за його плечима "здобутий в огні бастіон", а поруч із ним душі "братів, що в далеких в'язницях, і тих, що упали, братів" [11: 33].
Щодо образної системи творів поета, на думку Б.Червака, історичні алюзії О.Ольжича істотно доповнюють історіософію Є.Маланюка: поруч із образами "Степової Еллади" та закованими у "залізні строфи" лавами середньовічних лицарів, у поезії О.Ольжича ожили наші пращури - готи, гали, анти. О.Таран зазначає, що систему образів творчості О.Ольжича можна поділити на кілька типів:
1) психологічні (герой Незнаний Вояк - особа високого морального рівня, для якого життєве кредо - боротьба за щастя народу);
2) інтелектуальні (такі образи є носіями державницьких ідей):
Ім'ям невблаганним свободи
Здолали ми й кинули ниць
Понурі карпатські проходи,
Асфальти далеких столиць [8: 81];
3) національні;
4) типові;
5) образи-символи, які відіграють головну ідейно-тематичну роль (наприклад, жовто-блакитний прапор, тризуб, які викликають у читачів низку емоцій та асоціацій - патріотизм, національна честь, слава, традиція полку) [10].
Кожен з них має не тільки власні ознаки, а й елементи інших типів. Більшість образів в творчості Олега Ольжича мають здатність узагальнювати ряд ідей і думок, представляти цілий їхній комплекс в одному лаконічному символі. І це - характерна риса творів поета.
Цитуючи Ю.Бойка, який називає О.Ольжича "Залізним Олегом" і припускає доцільність культу "славного поета-революціонера", Б.Червак зазначає, що постать поета значно "глибша і складніша", тому її важко буде канонізувати, тобто поставити в рамки якихось ідейних, суспільних канонів. Постать О.Ольжича дослідник називає його "символом вічності і непоборності української нації" [11: 34].
Загалом, аналізуючи творчу особистість Олега Ольжича, Богдан Червак розглядає її крізь призму націоналістичного світогляду та концепцію національної духовності. І це не випадково, адже, на думку автора, рівень кожної літератури визначається реальним станом нації. А отже, національний дух - це неодмінна домінанта розвитку культури й процвітання нації.
Література
1. Андрусів С. "Я камінь із Божої пращі" (Поезія О.Ольжича)// Урок української. - 2002. - №9. - С.52-54.
2. Державин В. О.Ольжич - поет національного героїзму// Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХст. - К., 1994. - Кн.2. - С.534-542.
Олег Ольжич - поет національного героїзму. Він жив у дуже складні для нашої держави часи і змушений був творити поза її межами в Празі, Кракові, Берліні. Тому його творчість, на жаль, багато років була невідомою в Україні. Дослідженням поетичного доробку О.Ольжича займалися Є.Маланюк, М.Мухін, У.Самчук, Яр Славутич, С.Єрмоленко. До його творчості зверталися Ю.Ковалів, В.Яременко, П.Іванишин та інші.
Діяльність людини-легенди не втрачає своєї актуальності протягом багатьох років. Доказом цього є наявність праць, де висвітлюється творчість письменника в цілому та окремі її аспекти. Серед них виділяються статті Олени Теліги "Сила через радість", Леоніда Череватенка "Я камінь з Божої пращі", Володимира Державина "Поетичне мистецтво Ольжича" та "Олег Ольжич - поет національного героїзму".
Олег Ольжич - чи не єдиний представник діаспори, що осягнув віршований епос та вніс в українську стилістику ХХ століття свій поетичний словник. Цей факт доводить, що особливої уваги потребує вивчення мови поета, як майстра, що не може залишатися в тіні й напівтіні. Тому об'єктом нашого дослідження стала творчість Олега Ольжича, а предметом - особливості його поетичної мови.
У своїх творах Ольжич утверджує художньо-естетичні мовні вартості, втілені в лексико-семантичних засобах виразності, що досягають афористичного звучання. Для його поезій характерні певні семантичні поля, утворені сукупністю контекстуальних синонімів. Це виявляється в таких особливостях художнього мовлення як:
• наявність лексем, що позначають явища природи та належать до одного синонімічного ряду (на світанні - зо дня - в надвечірніх годинах - вночі) ;
• загальні назви, що позначають єдині у своєму роді предмети (земля, небо, сонце) ;
• слова, що передають почуття або стан ліричного героя (зітхає, лежить, байдужий) .
Поет щоразу звертається до конкретно-чуттєвих змістів, що стоять за поняттями граніт, камінь, криця, сталь, лезо. По-перше, через них він викликає в нашій уяві минулі віки, геологічні, археологічні образи століть, по-друге, вони вживаються для позначення індивідуально-авторського мовного світу, наприклад "Нам скоряться. Над все є вірна криця", "І крицеві холодні леза - душі" [6: 79].
У поезіях простежується чітке протиставлення ознак - динамічних (зміни невпинні, шелести та шуми, життя) та статичних (незмінна земля, спокій, смерть). Контрастують у текстах і абстрактні назви (горе - радість, праця - забави, зле - добре, мале - велике) .
Аналізуючи збірку "Рінь", неважко помітити, що найчастіше в ній звучать мотиви слов'янської праісторії, античної Греції, Риму, "золотого віку" людської доби. Тому в поезіях, об'єднаних мотивами національно-визвольних змагань, важливе місце займають назви зброї, реалій війни, наприклад: меч, ножі, списи, лук, кулемет, атака, порох, легіони, обози, щити, полки. Через такі образи розвивається традиційна для української літературної мови поетична універсалія "слово - зброя", зокрема "слово - меч".
Часто використовується у поезії Ольжича образ часу. Автор сприймає його як "ланцюг поколінь", як зміни цивілізацій, культур на Землі. Це явище розглядається з філософського погляду на життя: "О, невловимі, скам'янілі дні!", "Час біжить, час бринить, час сплива в вічність", "Колись нащадкам стане наш час - "час понурих воїн, варварських звичаїв"…" [6: 75].
Поруч з застарілими, рідковживаними словами, як-от молошний, брокати (вітри) автор використовує мовно-естетичні знаки національної культури:
Десь він іде, Коляда, десь ступає широко.
Прийде - і вкриють галявини радісні вруна,
Стане - і знов над борами, знов, як щороку
Гуси напнуть у блакиті незлічені струни [6: 67].
Як бачимо, Олег Ольжич перебував у полоні фольклорних традицій. Багато його рядків стали афористичними, як-от "Доба жорстока, як вовчиця".
Значне місце у мовній палітрі віршів належить образним епітетам, метафорам, які пов'язуються з попередніми означеннями. Є в його мові традиційні ріки, скелі, хмари, зірки:
А сьогодні вітер квилить мевою,
Горда скеля
стогне, мов струна… [6: 68].
І над річки
вогню і крові,
Над власне горло - дорогі
Нам очі тужно-ебенові
І руки юні і тугі [6: 69].
Таким чином, аналіз поетичної мови Олега Ольжича приводить нас до висновку, що його багата й надзвичайно розмаїта мовотворчість це не лише особливі звороти й улюблені слова-образи, а й сучасне, дуже емоційне й глибоко вольове мислення, втілене в довершені форми української літературної мови. Мова творів митця вносить в українську стилістику ХХ ст. свій поетичний словник, який яскраво засвідчує, що Олег Ольжич - людина-легенда, своєрідне і неповторне явище.
Література
1. Державин В. Ольжич - поет національного героїзму // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст..: У 3 кн. / Упоряд. В.Яременко, Є.Федоренко. - К., 1994. - Кн.2. - С.534-542.
2. Державин В. Поетичне мистецтво Ольжича// Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст.: У 3 кн./ Упоряд. В.Яременко, Є.Федоренко.- К., 1994.- Кн.2. - С.578-599.
3. Жулинський М. Слово і доля. - К., 2002. - 640 с.
4. Листок з вирію. Поезія української діаспори. - К.,2001. - С.281-287.
5. Немченко Г., Немченко І. Вежі духовності: Посібник з літератури української діаспори. - Херсон, 2000. - 252 с.
6. Ольжич О. Незнаному воякові. - К., 1994. - 432 с.
7. Солод Ю. Лицар української державності (Життя і поезія О.Ольжича) // Українська мова і література. - 2000. - 21 червня. - С.4-8.
Я - Ольжич. Так мусило статись - назвався я княжим сином,
Бо змалку ще не бажав я, щоб мене прозивали бидлом.
Я - камінь з Божої пращі, й мені немає зупину.
Ставайте поруч, хто вільний, рабство кому остогидло.
Я - вчений, я - археолог. Світові університети
Запрошують до кар'єри, щасливо звучать гороскопи.
Але, занедбавши спокій, я став українським поетом,
Щоб ваші душі сталити, раби у центрі Європи.
Та ж мало мойого слова, - то жертвую юну вроду.
Вкраїну прикриймо собою - будьмо готові до бою!
Свободу для України, свободу усім народам
Імперії не дарують. Гартуймо ж силу і зброю.
Я заздрю вам, юні друзі, пройшовши дорогу криваву:
Хоч зрадники аж скрегочуть, та істини час наспів -
Вставайте з диванів теплих, будуйте свою державу,
Ставайте в тяжкі когорти, незборні для ворогів.
Це наша земля - не їхня. Встаємо уперто й нескорено,
Аж казиться в телеящиках презирство московських капел.
Будуймо свою державу - хай лишаться за кордоном
Імперський матюк, гулаги, Москва й двоязичний орел.
Рідні мої українці, мій непереможний народе!
Мене розтерзала ненависть, хай вам засвітить любов -
Любов до Вкраїни-матері, що вища за всі вигоди,
Що рівна лише свободі - волі без передмов.
