Подаємо добірку віршів із рукописного збірника "Срібне перо соколиного лету" Миколи Олександровича Сарми-Соколовського, відомого поета, художника, священика, колишнього політичного в'язня Інти.
У зв'язку з браком фінансів збірник і досі не виданий. Очікує свого видавця.
Примітка. За книгу "Срібне перо соколиного лету" М.О.Сармі-Соколовському посмертно присуджено Всеукраїнську літературну премію Яра Славутича. Збірка вийшла друком у 2009 році та опублікована у нашій бібліотечці.
ПОСТІЙНИК СТАЛІНСЬКИХ ЛАБЕТ
невеличкий художник,
трохи більший поет
і такий же кобзар,
але ж у сані - протоієрея, -
все згадане
маю за Божий дар,
котрий отримав як дивосвіт,
де бандура - мій щит,
фелон - кирея,
а хрест - криця столеза,
що в дії не має згину:
поруч молитви моєї -
Володимира Сосюри теза:
Любіть Україну!
17.01.1994
СВІТ СКЛАДАЄТЬСЯ
з осоння та мли
де квіти і руїна
Туга серце тлить
вже час мені геть піти
а як же
Україна
А так як і по тих
що раніше пішли.
24.04.1998
СЛІДИ НАВИЛІТ
Коли згадую друзів-оунівців
розстріляних німцями в Полтаві
напровесні 1942 року
завше уявляю в землі
їхні пожовклі черепи
з кулевими слідами навиліт
Упізнавши між черепами
череп моєї першої дружини
я не боячись гріха
дорікаю Богові
чому це не мій череп?!
19.10.1998
СМЕРК
Поволі день минув
до цяточки осоння
Увечері я вкрився з головою
як віком чорної труни
Однак думки усі
зі мною
Вони мого безсоння
барвні сни
в яких квітують чорні рожі
що проросли крізь ґрати
Я теж
трохи Ольжич
лише не встигли
розстріляти.
7.11.1998
ДО ДРУЖИНИ В НЕВОЛІ
Шумлять вітрів розхристані потоки,
осінній лист змивають і несуть -
так час змиває наші роки,
що втратили колишню суть.
Усе мина - лиш спомини живучі,
вони бринять, розказують завжди
про інші дні,
- і туга серце мучить,
де образ твій, як юність, молодий
малюється на тлі журби моєї,
і жаль росте гіркотний та німий,
і тьмаряться нездійснені ідеї,
гартовані у закутках тюрми.
Тягар печалі міряю терпінням.
Надія спить, надія ледь жива,
вона скорилася незрячим тіням,
в жалобу одягла мої слова.
Проклятий кут. Нема назад дороги.
Лежить земля холодна і чужа.
З глибин душі встають нові тривоги,
а з ними - біль, гостріший від ножа!...
Зчорніли хмар плавучі барикади,
у тундру вгруз вечірній небосхил.
В мелодії осінньої балади -
душевний крик, журба і я, без сил.
А десь в Мордовії,
де лісова застоялась мовчанка,
де табір причаївся, наче скит, -
там скніє і моя дружина-бранка
занурена в печаль, у болісні думки.
Далека подруго, омріяна, хороша,
вже п'ятий рік без тебе я живу,
без тебе думаю,
- сумна пороша
усріблює мій волос, як траву.
Розлуки зашморг душить душу,
його нічим не одвести.
Однак я дихаю... Я мушу
мою любов до тебе донести!..
Історія появи "Народної Волі" тісно пов'язана із заснуванням української забезпеченево-допомогової організації в США - теперішнім Українським Братським Союзом (УБС) у 1910 році, її засновники виявилися вельми розумними людьми, бо розуміли потребу і значення власного пресового органу, яким від початку 1911 року став "Шершень", що його видавав у 1909 році в Скрентоні, Пенсильванія, книгар Василь Гришко - один із засновників Братського Союзу. До речі спершу гумористичний, а відтак популярно-науковий двотижневик "Шершень" появлявся від 4 березня 1908 року в Нью-Йорку, а з 4 листопада 1909 року в Скрентоні.
1 червня 1911 року в "Шершні" появилася замітка, що на його місце буде виходити орган УБС під редакцією Євгена Гвоздика, а вже 15 червня того ж року, в Олифанті, що біля Скрентона, вийшло перше число "Народної Волі". 1 червня 1913 року редакцію "Народної Волі" перенесено з Олифанта до Скрентона, де вона й досі знаходиться.
Від серпня 1914 р. до січня 1915 р. "Народна Воля" виходила два рази в тижні, а від 1 липня 1916 р. упродовж кількох років виходила тричі на тиждень.
Видавати власний орган для молодої організації не було легко, але її провід розумів, що власна газета потрібна і робив необхідне, щоб вона віддзеркалювала працю Братського Союзу та була зв'язком між ним і його членством. Упродовж десятиліть УБС довелось поборювати багато фінансових труднощів, щоб газета жила та служила всій українській спільноті за океаном. Свою місію тижневик виконував прекрасно до кінця своєї появи.
Напрям "Народної Волі" схвалено вже на першій Конвенції УБС у Гаррісбурзі в 1911 році. Читаємо про це в першому числі "Народної Волі" з 15 червня 1911 року: "Часопись має мати на увазі добро народу та організації, не має пропагувати ані поборювати ніякої віроісповідної секти, має ширити українську національну ідею під кличем рівність, єдність, братерство". Проте, не все напрямок "Народної Волі" був однаковий. Він мінявся, до певної міри, залежно від редакторів.
Новий напрямок "Народної Волі" був схвалений 1925 року на VI Конвенції Братського Союзу в Баффало та 1929 року на VII Конвенції в Скрентоні і 1933 року на VIII Конвенції у Філадельфії: "Народна Воля, як орган УБС, має мати дійсний український і робітничий напрям. Вона має піддержувати і поширювати думку про визволення Українського Народу з-під московського, польського і всякого чужого панування та об'єднання його в самостійній державі українських селян і робітників. Народна Воля має містити вістки з України про життя і поступ Українського Народу та про його боротьбу за визволення".
Такий напрямок газети утримувався постійно за редакторства Ярослава Чижа, аж до 1942 року. Після його відходу з редакції, були деякі хитання щодо способу редагування газети і з того приводу були спори. Поклала їм кінець ХІІ Конвенція УБС в 1950 році в Скрентоні, яка виразно привернула традиційний напрямок "Народної Волі" коли редактором став д-р Матвій Стахів, а співредактором Дмитро Корбутяк.
У резолюціях XIII Конвенції УБС, що відбулася у Філядельфії в 1954 році, у справі напрямку "Народної Волі" м. ін. читаємо, що "...Народна Воля має дбати про добре ім'я і славу Союзу, обстоювати права і справедливість для робітників, боронити демократію і поборювати її ворогів і ворогів США і Канади, а разом з тим підтримувати визвольні змагання Українського Народу за свою самостійну, соборну, незалежну і демократичну державу на всіх його землях.
Головні Конвенції УБС ніколи не міняли раз визначеного ідейного напрямку газети. Вони лише докладніше формулювали його тоді, коли якась мала група членів намагалася накинути Союзові та його пресовому органові якийсь інший напрямок.
Завжди і в кожнім періоді "Народної Волі" залишалася непорушна ідея служби українській національній і робітничій справі. Провідним принципом у національній справі була допомога визвольній боротьбі української нації проти всіх чужих загарбників і при тому виховання членства в дусі переконання, що Україна, завдяки нашій спільній праці та боротьбі, мусить стати знову суверенною і від нікого незалежною демократичною державою на всіх своїх соборних землях. Цей непохитний соборницький і державницький дух характеризував увесь час "Народну Волю".
Щоб заохотити англомовних членів УБС читати "Народну Волю", ще в 1928 році була спроба ввести до газети англомовну сторінку, але постійну англомовну сторінку введено щойно 1 червня 1933 року. Вона називалась "Our Amегісаn Раgе", а її першим редактором була Марія Струтинська-Ґамбаль. Пізніше англомовні сторінки міняли свої назви.
"Народна Воля" ентузіястично зустріла проголошення незалежности та самостійности вільної Української Держави в 1991 році і з того часу непохитно стоїть на позиціях утвердження та зміцнення цієї незалежности, а разом з тим на позиціях захисту української мови в Україні та розвитку української культури. Разом з тим газета захищала українську мову від русифікації, засуджувала та нап'ятновувала байдужість до рідного слова "українських" політиків та спроби україножерів надати російській мові статус другої державної в Україні.
На той час, коли Україна стала незалежною державою, українська преса в Америці особливо відчула фінансові труднощі, бо патріотичне покоління післявоєнної еміграції вимирає, тож нема кому передплачувати та читати українську пресу. Дошкульно відчув це й тижневик "Народна Воля", тим більше, що видавець газети (Братський Союз) має свої фінансові клопоти і не може дозволити собі щорічно доплачувати до газети значних сум грошей. Це, тим більше, що сучасний провід організації, а точніше її Виконавчий Комітет не виявив належного розуміння ваги власного пресового органу і... щоб заощадити кілька десятків тисяч долярів, рішив позбутися тижневика з кінцем 2006 року, припинити його появу майже перед своїм столітнім ювілеєм.
Правда також, що проти припинення появи газети рішуче протестували українські інтелігенти та професіоналісти з рядів УБС і з-поза організації, але одиноким успіхом протестної кампанії, яку повів д-р Роман Ричок було те, що газету зовсім не закрили, але дозволили їй виходити раз у місяць. Довголітній головний редактор тижневика (Микола Дупляк), який в останніх роках видавав газету майже самотужки, відмовився видавати місячник, тож новим редактором "Народної Волі" став Роман Лужецький.
До речі, до кінця своєї появи тижневик "Народна Воля" друкувався за Харківським правописом і був хіба одиноким часописом в Америці, який з приїздом до Америки нової хвилі емігрантів з вільної України, не перейшов на Київський правопис. Припинення появи тижневика "Народна Воля" це не лише втрата для Братського Союзу, але й втрата для всієї української спільноти та української культури.
Від початку заснування тижневика "Народна Воля", його головними редакторами були: Євген Гвоздик, Іван Ардан, Мирослав Стечишин, Дем'ян Бориско, Микола Репен, Ярослав Чиж, Микола Цеглинський, д-р Володимир Левицький, Володимир Лотоцький, Дмитро Корбутяк, д-р Матвій Стахів, д-р Василь Вергун, Іван Смолій, д-р Роман Ричок, Віктор Поліщук, Микола Дупляк.
Поетеса Світлана Іщенко починала свій життєвий і творчий шлях у м.Миколаєві, де закінчила школу, ВУЗ і працювала акторкою у театрі. 2001 року вона виїхала на постійне проживання до Канади. Там працює, пише вірші. Живе разом із чоловіком Расселом (поетом, педагогом) та донькою Дженіфер. Під час їх поїздки на батьківщину до рідних (батька, матері) ми запропонували пані Іщенко декілька запитань.
Інна Береза : Яким чином Ви підтримуєте зв'язки з українською культурою в Канаді? Світлано, які у Ванкувері є українські організації, з якими Ви співпрацюєте?
Світлана Іщенко : Не дивлячись на те, що я живу у Ванкувері провінції Британська Колумбія, Канада, і, не дивлячись на те, що тут не почуєш української мови на вулиці, у центрі Ванкувера, як на диво, існує Ukrainian Cultural Centre (Український Культурний Центр) за адресою: 805 East Рender Street. Історія Асоціації Об'єднаних Українців-Канадців Ванкуверської філії почалася в 1928 році з будинку, що мав назву Ukrainian Labour Temple (Український робочий собор), який зіграв важливу роль для біженців від кризи безробіття у 1935-38 роках, а після Другої Світової Війни був знову відкритий у 1945 році. З кінця 1950-х років культурне життя в Центрі набирало темпів під керівництвом директора Карла Кобилянського, хто тільки-но прибув з Києва: 1958 - Український фестиваль з участю груп з усієї Канади; 1959 - постановка оперети "Червона Калина", що мала великий успіх; 1961 - Гранд-концерт, присвячений 100-річчю з дня народження Тараса Шевченка. У 1960-70 роках тут проходили популярні святкування Міжнародного Жіночого Дня та концерти на честь Лесі Українки. 1991 року на Pacific National Exhibition (Тихоокеанська Національна Виставка) ванкуверські українські танцюристи та музиканти брали участь у частині Виставки "Ukrainian Showcase". І по цей день Асоціація бере активну участь у розвитку і підтримці української культури в Ванкувері і має добрі зв'язки з філіями в Торонто (Онтаріо), Едмонтоні (Альберта), Ріджайні (Саскачеван) та Вінніпезі (Манітоба).
Щодо мене, то моє перше знайомство з Українським Культурним Центром відбулося весною 2004 року, коли я з групою акторів брала участь у зйомках картини "Man in trees". Зйомочний майданчик знаходився у кварталі від Центру, а самі актори, масова та зйомочна група зручно розташувалися у залі Українського Центру. Звідти я і дізналася про історію Асоціації Об'єднаних Українців-Канадців. Я сама не беру участі в Українському Культурному Центрі з причини моїх особистих поглядів: творчій людині не завжди потрібно бути прив'язаною до якоїсь організації аби мати змогу творчо зростати і розвивати свої таланти на "чужій" землі. Коли я трохи більше розповім Вам про мою роботу і творчу діяльність у Канаді, Ви зрозумієте, що я маю на увазі. Але для значної частини українців-емігрантів у Ванкувері цей Центр є осередком культурних подій і традицій.
Інна Береза : Хотілось би знати, яким чином Ви спілкуєтесь із земляками як у діаспорі, так і в Україні?
Світлана Іщенко : Інночко, розкажу про декілька моїх зв'язків з українцями-канадцями та з українцями з рідної батьківщини. Я емігрувала до Канади у серпні 2001 року з Миколаєва, де залишилося багато моїх друзів, як в театрі (Миколаївський Академічний Український Театр Драми та Музичної Комедії), у якому я працювала актрисою драми з 19 років, так і в літературі, де вплив друга й поета Дмитра Кременя зіграв вирішальну роль у моєму виборі української поезії. До еміграції, в Україні вийшли дві книги моїх поезій: "Хороми неба і землі" (Київ, в-во "Український письменник" - "Вир", 1995) і "Сі-дієз" (Миколаїв, в-во "Можливості Кіммерії", 1998). У Канаді, до мого знання української та російської мов додалося ще й знання англійської. У Ванкувері я почала писати поезії українською та англійською і робити переклади. У липні 2005 року вийшла моя невеличка книга поезій англійською у видавництві Leaf Press "In the Mornings I Find a Crane's Feathers in My Damp Braids", до якої була ціла низка англійських публікацій у канадських поетичних журналах, часописах та антологіях: "The Antigonish Review", "Lichen", "Event", "From This New World", "Che Wach Choe - Let the Delirium Begin". Наприкінці 2006 року, тут, у Канаді, вийшла моя збірка поезій українською мовою "Танок Дани дощовий" (Ванкувер, в-во "Marigold Publications", 2006), яка є модеративним зв'язком між поезіями, створеними в Україні за два роки до еміграції, і поезіями, започаткованими у Ванкувері. Вірші у цій збірці відбивають широкий діапазон жанрів, стилів і форм, від класичного сонета і канцони до ліричної мініатюри і поетичної прози. Після того, як я відчула, що моє знання англійської є на достатньо високому рівні, щоб узятися за переклади поезій лаурета Шевченківської премії Дмитра Кременя, почалася робота над складенням англійського манускрипту його поезій з метою публікації в англомовному світі. Мій чоловік, відомий канадський поет Рассел Торитон допомагає мені в цій роботі. Протягом праці над створенням книги перекладів, ми подали кілька з готових перекладів до відомих у світі літературних журналів. Влітку цього року було дві визначних події: у Ванкуверському журналі "Prism", що друкується в Університеті Британської Колумбії (UBC), з'явилася публікація вірша Д. Кременя "Don Quixote of the Estuary" (Дон Кіхот із Лиману"), а потім у вельми відомому у світі лондонському журналі "The London Magazine" було подано поезію "The Lost Manuscript" ("Загублений Манускрипт"). У грудні цього, 2007-го, року ми плануємо закінчити роботу над книгою перекладів і звернутися до видавництва у Великобританії, Канаді чи США для публікації.
Майже двадцятирічна дружба і листування з родиною Кременів завжди є приємним святом. Син Дмитра, Тарас Кремінь - молодий поет і викладач, літературознавець і кандидат філологічних наук - завжди тримає мене на пульсі літературних подій в Україні.
У 2001-2002 роках я мала листування з Яром Славутичем (1918 р. н.) -українським поетом і професором, котрий зі своєю дружиною живе ув Едмонтоні провінції Альберта - у якому ми обмінялися своїми книгами і публікаціями: Яр надіслав книгу його сонетів "Шаблі тополь" (Київ, в-во "Український письменник", 1992), підручник по вивченню української мови для дітей українців-канадців "Ukrainian for beginners" ("Українська мова для початківців"), програму якого він сам відтворив і відредагував, а також книги поезій "Співає колос" (Україна - Канада, в-во "Степ" - "Славута", 1997) та "Завойовники прерій" (Едмонтон, в-во "Славута", 1984). Наступного, 2008 року, Яр відзначатиме свій 90-річний ювілей.
Інна Береза : В Миколаєві ми слухали пісні на Ваші поезії. А чи в Канаді Ви продовжуєте створювати пісні?
Світлана Іщенко : 16 грудня 2001 року я і музичний директор українського відділення радіо "Voice of America" (Washington, USA) Олександр Кагановський зробили запис мого поетичного інтерв'ю по телефону з Вашингтона для програми "Musical Rainbow" ("Музична веселка"), куди увійшли мої поезії у супроводі музичних п'єс Василя Попадюка (Vasyl Popadiuk) - вельми відомого молодого канадського композитора і віртуозного скрипаля українського походження. Коли канадців питають "Що ви знаєте про українців-канадців?", перша відповідь завжди є: "Василь Попадюк". Я була щаслива мати таку компанію на радіо-шоу. Василь живе в Missisauga, Ontario.
Інна Береза : Вельмишановна Світлано! Глядачі Миколаєва в середині 90-х років XХ століття із задоволенням ходили на спектаклі Музично-драматичного театру, де Ви чудово грали. Особливо запам'яталася мені у Вашому виконанні Маруся Чурай. А чи реалізуєте себе Ви як акторка за океаном?
Світлана Іщенко : Ванкувер відомий у світі кіно як "Північний Голівуд" - і це дійсно так. У кіноіндустрії я почала працювати з самого початку мого проживання у Канаді. Також, поряд з тим, що це просто сам по собі цікавий процес - бути маленькою частинкою того чи іншого художнього фільму або серіалу, захоплює перебування в самому центрі інтернаціонального життя Канади. Іноді на зйомочному майданчику можуть працювати лише 8-10 акторів разом з масовкою, а іноді - від 1000 до 2000 чоловік як на майданчику на розі вулиць West Hastings та Burrard для фільму "Fantastic Four", де протягом цілого місяця кожної ночі з 5 вечора до 5 години ранку, під холодним дощем, йшла зйомка завершальної сцени фільму у листопаді 2004 року. З вислову акторів: "Хочеш працювати у кіноіндустрії - приготуйся чекати: підготовка до зйомки займає години (4-6 годин, а то й більше), сама зйомка - хвилину або дві...". От якраз на таких довгих годинах чекання ти і пізнаєш справжній Ванкувер, де люди різних націй, культур, традицій і релігій діляться з тобою своїм досвідом, життям, традиціями. Це як увесь світ - на долоні! До речі, це і є основна риса, я б навіть сказала, мистецтво канадців - жити разом у різноманітті культур, релігій, націй, поважаючи традиції і права кожної окремої людини, і вміння не загубитися у цьому розмаїтті, пам'ятаючи своє коріння, розвивати традиції того народу чи нації з якої ти вийшов і цим примножувати багатонаціональну культуру Канади в цілому. Якраз на зйомках фільму "Fantastic Four" я і познайомилася з моєю найкращою подругою у Ванкувері - Lori Miller (Лopi Mіллер) українського походження. Життя повернулося так, що я стала тією ланкою для Лорі, котра з'єднала її з загубленими родичами в Україні і в Канаді також. Рік тому Лорі познайомила мене зі своєю кузиною Dar Churcher (Дар Чьорче), яка є чудесною художницею і скульптором зі столиці Британської Колумбії - Вікторії, що на Ванкуверському Острові. Це знайомство теж переросло у дружбу, і протягом року я допомагала Дар з перекладами листів з України і в Україну. Дякуючи усім зусиллям, пошукам, перекладам, фотографіям, Дар віднайшла близько 60-ти родичів з родини Середи, що проживають в Україні та Канаді! І мені приємно, що в цьому родинному святі була також і моя частинка.
Інна Береза : Світлано, це ж Ви вперше після від'їзду до Канади відвідуєте Україну? Що Ви встигли зробити за цей 10-денний термін перебування в Миколаєві?
Світлана Іщенко : Улітку цього року мені випало щастя нарешті навідати мою сім'ю в Україні - мою маму в Миколаєві та батька в Очакові. Це ж пройшло 6 років з того часу, як я їх не бачила! Я також мала змогу зустрітися з Дмитром і Тарасом Кременями, В'ячеславом Качуриним, директором театру, де я працювала, Миколою Берсоном, актрисами Зоєю Скарлат та Феодорою Полоз, художником Анатолієм Завгороднім, з Вами, Інно, та Вашою донькою Ладою. До речі, Дмитро і Тарас Кремені зараз допомагають мені видати книгу вибраних поезій "Дерева злетіли парами" у миколаївському видавництві, книга вийде на початку 2008 року за спонсорства Миколаївської облдержадміністрації.
Інна Береза : Скажіть наостанок, що Вас чекає ще у творчому плані в Канаді?
Світлана Іщенко : Зараз я працюю у Північному та Західному Ванкувері, викладаючи творчі програми для дітей з різних видів мистецтв ("Art Blast Camp", "Tutus in Training", "Вallet Fundamentals", "Creative Dance", "Dance, Music and Drama Combo", "Adventures in Art", "Artist's Corner") у спортивно-мистецьких центрах.
Працюючи над статею про творчість письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Олеся Лупія, я прочитала його поетичні збірки, романи й повісті, і помітила, що він належить до тих небагатьох письменників, які упродовж тривалого часу висвітлюють непросту і надзвичайно цікаву тему Української Повстанської Армії. Власне, саме тому я й звернулася із кількома запитаннями до відомого майстра слова.
- Олесю Васильовичу, чому Ви з такою симпатією пишете про вояків УПА?
- Бо це мій світ. Я народився на Львівщині і там проминуло моє дитинство до того часу, поки нашу родину не вивезли до Сибіру. На моїх очах відбувалася запекла боротьба справжніх захисників українського народу із загарбниками. Татів брат Михайло Лупій - "Кармелюк" був політвиховником сотні Ема, а згодом куреня "Галайда" та й уся наша сім'я допомагала повстанцям. Я добре пам'ятаю обличчя вояків УПА, вони часто заходили до нас, ночували, лікувалися, вони були для нас, як рідні, бо по-справжньому захищали людей від нацистів і від енкаведистів. А яких пісень вони співали вечорами, жінки і дівчата плакали. Тому мені нічого не треба було вигадувати, образи конкретних людей і досі в моїй пам'яті.
- Я зрозуміла, що в ранніх творах, опублікованих у радянський час, Ви вдавалися до езопівської мови. Принаймні у вірші "Герой" можна уявити вояка УПА, особливо у рядках, де мовиться про хвилювання усієї природи Карпат - своєрідну реакцію на смерть юнака.
- Власне, ви й відповіли на своє запитання. Так я міг би прокоментувати й інші свої твори "Казка", "Роздуми", "О, Львівщино, святий родинний світе", "В кому вогонь упав безкрило" та інших. Алегорія була закладена і в драматичній поемі "Моя Ірландія", опублікованій 1986 року в журналі "Дніпро", а згодом у моїй збірці "Довголіття бджоли". Адже при уважному читанні можна здогадатися, що там мовиться не тільки про ІРА - Ірландську Республіканську Армію, а й про УПА, це помітно хоча б із такого фрагменту монологу:
Колись давно, коли ще був маленьким,
Захоплено дивився я на хлопців,
Які записувались до ІРА,
Коли ж дізнався, що і ти із ними,
Я, може, з місяць був такий щасливий,
І слів гарніших я тоді не знав,
Аніж ІРА. Куди не йшов, наспівував:
"ІРА, ІРА! Моя, моя ІРА!"
Думаю, що про це здогадувався і мій редактор, нині відомий поет Ігор Римарук.
- Правду кажучи, у Вашому першому романі "Милява" досить пристойно виписаний образ командира УПА Дмитра Горішнього. З якого боку не глянь - це позитивний герой. Він порядний, доброзичливий до вояків, своїх побратимів, чуйний до рідні.
- Так, роман "Милява" мав тоді широкий розголос саме через образ Дмитра Горішнього, були рецензії в газетах і журналах, численні відгуки від читачів. Пам'ятаю, одна жінка із Польщі прислала зворушливого листа і на знак подяки гарно виданий альбом "Люблін". А сам образ Дмитра виписаний з мого дядька Михайла, який для всіх чоловіків та юнаків у нашій сім"ї був взірцем.
Нам було приємно дивитися на нього, стрункого, підтягнутого, у військовій формі старшини УПА, приємно було чути його розповіді про ті країни, де він бував перед війною. Запам'яталось його весілля у нашому домі, це було за рік до його загибелі. Так що це майже документальний роман. До речі, окремі риси характеру дядька Михайла я передав й іншому героєві - сотнику Мстиславу із роману "Нікому тебе не віддам" (1984).
- Так, цей образ мені запам'ятався, особливо у сцені, коли він приходить серед темної ночі на батьківське подвір"я і залишає під дверима гроші для матері, яка дуже бідувала. Вона так і не довідалась, чи це була допомога від сина чи його друзів. Дуже зворушлива сцена. Як мені відомо, цей роман зазнав особливого втручання цензорів.
- Так, бо всі художні твори про події в Західній Україні перечитувала цензура КДБ. Після такого читання з відредагованого тексту роману вилучили понад вісімдесят сторінок. Можете уявити, що я тоді пережив. А зараз видати твір у повному обсязі немає змоги.
- Окремого розгляду заслуговують ваші поеми "Сотня", "Зелене весілля", "Львівський легінь", написані в дев'яностих роках й опубліковані в окремих ваших збірках, а також у серії "Бібліотечки молодого націоналіста" в 1999 році. В кожній із них відтворено надзвичайно хвилюючі історії і вони так яскраво виписані, наче з конкретних людей, особисто знайомих автору. Звідки ви берете сюжети?
- Відверто кажучи, спочатку я мав задум написати невеликі повісті або кіносценарій, одначе всі думки відразу стали набирати форм поетичних образів і видаватись у строфи. Щодо сюжетів, то всі вони із життя. Про останній бій повстанської сотні у Розтоках я чув від старшого брата Григорія, який був у Юнацтві ОУН і ще довго мав зв'язки із підпіллям. В основу поеми "Зелене весілля" лягла розповідь про кохання і трагічну загибель вояка УПА та медсестри, почута ще під час мого навчання у Рава-Руській школі. В основі поеми "Львівський леґінь" - героїчний вчинок юнака, про який мені розповіли друзі - львівські студенти. Майже нічого не вигадано і в інших баладах, присвячених темі УПА - "Смерть закоханих", "Чиї сини", "Безіменна", "До смерті", "Героїня", "Чекання", багатьох віршах. Мені приємно, що окремі з них стали піснями. Часто звучить "Що тобі до того, соловію", в музичному оформленні Лесі Романчук, поетеси і композитора.
- Ви могли б видати цілу хрестоматію своїх творів про УПА, куди увійшли б десятки віршів, балади, поеми, фрагменти з романів, оповідання, статті, рецензії. Таке видання знадобилося б для шкіл та гімназій.
- Пані Таїсіє, ви висловлюєте оригінальну пропозицію, справді, це могла б бути цікава і потрібна книга, і її не важко упорядкувати, але де знайти спонсора? Самі знаєте, які малі кошти виділяє уряд для підтримки українського книговидання, а серед заможних людей поки що дуже мало патріотів, прихильників національної ідеї.
- Як ви думаєте, у героїці УПА більше легенд, міфів чи реальності?
- Звичайно, майже вся героїка УПА - це реальність. Ще живуть тисячі людей, які були вояками цієї армії, і найперше вони свідчать перед історією про ту велику боротьбу українського народу за своє визволення. А боротьба була безкомпромісна, інколи навіть жорстока, і велась вона не десь в окремому районі, а скрізь у селах і містах. І ще про одне треба пам'ятати, про чисельність УПА. Ви ж знаєте, що й досі не можуть назвати кількість вояків, одні називають двісті тисяч, інші триста, але навіть за підрахунками тодішнього НКВС у лавах УПА перебувало до півмільйона вояків (враховували кількість загиблих, поранених, полонених, тих, що прийшли з повинною, а також кількість вилученої зброї). То це була сила, і недарма генерал де Голь, познайомившись з історією УПА, сказав, що, якби під час війни він мав таку армію, то німецькі солдати не ступили б на землю Франції.
- Що треба зробити, щоб змінити думку про УПА у значної частини населення на сході і півдні України?
- Це надзвичайно важливе питання, над вирішенням якого мають працювати не тільки письменники, журналісти й історики, а найперше державні інституції. Адже йдеться про зміну менталітету, прищепленого людям ще радянською ідеологічною системою, яка все національне вважала ворожим, а вояків УПА називала бандитами. Просте запитання: хіба могли бандити жертвувати своє життя для здобуття незалежності України? Треба писати тільки правду. А правда в тім, що вояки УПА були справжніми звитяжцями, героями.
А хто ж скаже, скільки серед них було вихідців із східної та південної України? Тисячі. Більшість із них, утікаючи з німецького полону, вливалися в УПА, немало серед них було й офіцерів радянської армії, вони ж і ставали командирами сотень і куренів. Для прикладу назву уродженців Полтавщини: Дмитра Карпенка - "Яструба", командира куреня "Сіроманці", нагородженого Золотим Хрестом Боєвої Заслуги, майора Петра Миколенка - "Байду" - командира куреня "Лемко", уродженця Київщини, повстанського поета Петра Василенка, що загинув на Любачівщині. До речі, його творчий набуток упорядкував і видав у Львові колишній політв'язень, відомий сучасний поет Микола Петренко. Про таких героїв треба частіше писати і тут на півдні і сході, видавати хоча б невеликі брошури, щоб про них знали земляки, особливо молоде покоління. Істина в тім, що за незалежність України, як держави, пролита кров синів і дочок народу з усіх областей нашого краю. Тоді і зміниться менталітет.
- Як думаєте, чи тема УПА буде цікавою для письменників майбутнього?
- Думаю, що з кожним роком будуть відкриватися все нові сторінки героїчної боротьби УПА за незалежність України. Розсекречуються нові документи НКВС, появляються цікаві спогади колишніх вояків, політв'язнів, виходять нові фільми. Тому віриться, що в майбутньому появляться талановиті письменники, які спробують у романах, дилогіях і тетралогіях правдиво і художньо-переконливо висвітлити життя і боротьбу спартанців двадцятого століття. Ці мужні люди самі за покликом серця взяли в руки зброю, згуртувалися в сотні і пішли визволяти рідний край від окупантів. Більшість із них загинули, тисячі потрапили в полон, пройшли крізь тюрми і концтабори, але не занепали духом, а, повернувшись додому, скрізь проповідували національну ідею визволення, прищеплюючи молоді любов до України, готовність віддати навіть життя для рідної Батьківщини. В УПА були дивовижні люди, дивовижні характери, дивовижна вірність, самопожертва, пристрасть, любов і ненависть, а це не може не цікавити, не захоплювати майстрів слова. За героями УПА - вічність, я в цьому не сумніваюся.
