Разом з Червоною Армією на територію району поспішала і група керівників району. Якщо в 1941 році, коли залишали район, їх остання штаб-квартира, знаходилась у Новій Кам’янці, то тепер, у 1944 році, як свідчив щоденник П.Я.Омельченка, уповноваженого (на той час) Міністерства заготівель по Великоолександрівському району, опублікований в газеті “Шлях до комуни”, читаємо: “1 березня під керівництвом Омеляна Олексійовича Майбороди у Високопіллі відбулося засідання виконкому райради і бюро райкому партії В.Олександрівського району з порядком денним: “Про відновлення Радянської влади у звільнених населених пунктах”. “...3 березня видали всім посвідчення про призначення на посади і визначили маршрут з правом призначення в населених пунктах голів сільських рад і голів колгоспів... “За головою райвиконкому Шумейком Тихоном було закріплено Н. Миколаївку, Н.Григорівку, Трифонівку, Н.Кам’янку і Борозенську сільську раду та радгосп “Більшовицький наступ”. “12 березня визволено В.Олександрівку. Провели мітинг. 13 березня зібралася вся наша група. Приступили до виконання своїх обов’язків”. (“В ті буремні роки”. Газета “Шлях до комуни”, № 30 за 12 03.1987 р.) В другій половині дня 13 березня 1944 року в Новій Кам’янці відбувся мітинг. Його проводив колишній голова колгоспу “Шлях до комуни”, тепер голова В.Олександрівського райвиконкому Шумейко Тихон... У всіх присутніх світилися очі радістю. Радістю зустрічі, визволення, відчуттям того, що вони стають господарями села. На мітингу головою Новокам’янської сільської ради було обрано Кам’янчука Харитона Пилиповича. (Недовго він був керівником села. Призвали в армію. В цьому ж 1944 році, загинув на території Польщі). Головою колгоспу “15-річчя Жовтня” — Половинко Григорія Івановича, головою колгоспу “Шлях до комуни” – Шаповала Федора. В Українці головою колгоспу “20 років Жовтня” обирають Федотова Леоніда Григоровича. Слідом за головами колгоспів, під їх керівництвом, обирають керівників виробничих бригад, ланкових. Колгоспи почали відроджувати свою діяльність на купах розвалин; на полях стояли розбиті, обгорілі німецькі танки, автомашини, тягачі. Валялися в ящиках і так розкидані по полю снаряди і інші боєприпаси. Ще лежали на полях, де гримів бій, незахоронені трупи солдат. Під наглядом дідів, таких як Шаповал Іван Петрович, Лемеха Пилип, Гузик Семен Карпович та ін., створювались бригади з юнаків 15-16 років для того, щоб прочесати поля і захоронити полеглих в бою. Там, де знаходили труп, заглиблювали окоп і хоронили. Вже 14-15 березня жінки разом з дітьми вийшли з лопатами і сапами на незоране поле і почати сіяти соняшник. Насіння брали з дому. Ставали по два чоловіки на рядок. Розрівнювали, довбали ямки, вкидали та загортали насіння. Ось як про це писала 16 листопада 1944 року районна газета “Шлях до комуни”: “Соняшник під лопати та сапки посадили вручну. Чотири рази ланка полола посіви. Четверте прополювання закінчила вночі: почалися жнива. Тепер закінчено збирання соняшнику. По 820 кілограмів добірного зерна одержала ланка з кожного гектара свого посіву. А збирання ж проводилось також вручну. Зрізали ножами шляпки. Везли на тік. Там молотили палицями”. В кореспонденції “На трудовому фронті” цієї ж райгазети за серпень 1944 року читаємо: “...Першими в районі розпочали збирання хліба колгоспи Давидобрідської МТС. За вчора в артілі “Більшовицька перемога” скошено вручну 10 гектарів дорідної пшениці”. Саме так, вручну і в новокам’янських колгоспах проходили жнива в перший рік визволення. Не було ж ні жниварок, ні коней. Збирали хліб косами. Жінки, дівчата, підлітки, шикуючись в ряд один за одним, в літню спеку. З ранку до пізньої нічки. В колгоспі “15-річчя Жовтня” єдиний чоловік, сімдесятип’ятирічний Шаповал Іван Петрович, саме той, хто ще в середині 20-х років створив першій ТСОЗ, а потім і першу с/г артіль, нині, мовчазний, прямо на полі клепав, мантачив, а окремим показував, як тримати косу, щоб не довбати землю і не зрізати вершків. Йшла війна. Повертались додому, де нерідко обезсилених, напівголодних жінок чекала при тьмяному каганці страшна звістка – похоронка.
Я чую плач дітей... Загинув тато. Він був герой... Героєм ліг. Їх четверо — і літ всім небагато, Найменший ледь ступив через поріг. А мати їх, вдова у тридцять років Йшла ніби в бій... з косою на плечах. Не чути б вік карбованих тих кроків, Не бачить біль в згорьованих очах. Косила колос. У снопи в’язала. Та ціпом молотила на току, Або комбайн без трактора тягала У дощ і сніг, в морози і пургу Та хліб не гнив. Його везли візками. Одягши шлеї разом із дітьми, Пошиті їх жіночими руками І відшліфовані їх шиями й грудьми. В “глибинку” хліб... Щодня, напівголодні Тягли жінки... Зарплата — трудодні. Життя жевріло, ніби у безодні. У прірві, на самісінькому дні. Так Перемогу ви щодня кували З оціпенінням серця і душі... А злидні вас ніколи не минали В забутій Богом і життям глуші.
Тяжка праця. Виснаженість. Безгрошів’я. Зарплата — лише трудодні. І надія на те, що може щось дадуть на них натурою в кінці року після звітних зборів. А війна, як страхітлива ненажера, все вимагає нових і нових матеріальних витрат. В цій же газеті за 1 жовтня 1944 року читаємо: “...На 1 жовтня цього року робітниками, службовцями та колгоспниками району внесено в фонд побудови бойових літаків “Призовник Херсонщини” 103 932 карбованці. Молодь колгоспів активно бере участь у створенні фонду коштів на побудову бойових літаків”. А потім ще ж поширювались лотереї на побудову танків, Бойові, патріотичні заклики. Все обставлялось, як добровільні внески... А вдома ж діти. Голодні. Голі. Босі. Ліщинський Василь Микитович прибув у село після шпиталю як інвалід ІІ групи. Райфінвідділ за рекомендацією райвійськкомісаріату призначив молодого солдата на посаду фінагента по збиранню податків і різних фондів. Походив по Новокам’янці, Новогригорівці, Трифонівці солдат декілька днів, спираючись на паличку. Побачив всі ті біди, відчув те горе, в якому живуть солдатські вдови і солдатки, і пішов проситися на перекомісію, щоб його негайно відправили на фронт. Так і воював аж до Перемоги. Косили вручну. В’язали в снопи. Складали в копи. Майже з брухту інваліди-умільці механізатори складають одну молотарку на колгосп і один комбайн “Комунар”. Використовуюсь їх лише для обмолоту. Ставили молотарку в центрі поля. Біля неї ставили паровика, котли топили соломою. Паровик приводив в рух молотарку, а снопи треба було підносити вручну. Відкидати солому. Відбирати зерно. Була надто велика загроза пожежі. Солома, полова кужелить, а поруч палає топка паровика. Зерно зсипали на тік, недалеко від молотарки. Комбайн перетягали від копни до копни, а так, як тяглової сили не було, то навалювались всі і перетягали вручну. Намолочене за день зерно треба було з поля перевезти в село. В першу чергу засипати в план держпоставки. Все це робилося вночі. А держпоставку засипали в так звані глибинні пункти. Вони розміщувались, по домовленості у просторих хатах колгоспників. Вікна в хаті замуровували або забивали дошками. Засипали зерно аж під стелю. Господар будинку і ніс відповідальність за збереження зерна. Такі пункти знаходились, наприклад, у колгоспі “Шлях до комуни” в Чорнухи, а у колгоспі “15-річчя Жовтня” в хаті Шаповал Олени. Завозили зерно вручну, тачками. Вночі. На ці роботи активно залучали і учнів школи, котрі працювали цілими класами під керівництвом класних керівників вночі. Ось як про це писалось у райгазетах того часу: “...Комсомольці та учні М.Олександрівської НСШ взяли на себе зобов’язання допомогти колгоспові ім. Чапаєва достроково відвантажити обов’язкову держпоставку хліба. Зобов’язання вони виконують на ділі. Кожну ніч один із класів працює на ручній вивозці зерна. Так, учні 7 класу за три ночі на глибинний пункт тачками вивезли 40 центнерів зерна. Учні 4 класу за 2 ночі відвантажили 28 центнерів. По-бойовому працювали на вивозці зерна вручну учні новокалузької школи Дудка Галя, Діденко Т. та Сидорчук В., які до початку навчання вивезли по 4 центнери зерна кожний…”. Такі статті зачитувались в класах, обговорювались. Діти брали зобов’язання працювати ще краще. “...Колектив радгоспу “Більшовицький наступ” зверх плану здав державі 63 498 пудів хліба. (“Нехай хліб, зданий нами зверх плану, буде додатковим ударом по загнаному в лігво фашистському звіру,” — говорять патріоти). Відчуття перемоги, закінчення війни піднімало трудівників села на нові і нові патріотичні вчинки, трудові подвиги, не зважаючи на ті злидні, бідність, невлаштованість життя, в яких вони тоді перебували. Новокам’янська сільська рада, головою якої в той час був інвалід війни Короваєнко Яків Климович, правління колгоспів по можливості створюють фонди і надають допомогу тим, у кого під дощами, без даху, розкисало і розвалювалось житло. В першу чергу вдовами війни та родинам фронтовиків. Ось як про це писала в жовтні 1944 року наша райгазета: “...До фонду допомоги родинам фронтовиків та інвалідам Вітчизняної війни колгоспники артілі “15-річчя Жовтня” виділили заробіток із своїх 600 трудоднів. До цього фонду поступило також 180 пудів пшениці. Працівники сільгоспартілі 24 сім’ям бійців та інвалідам війни вже відремонтували житлові будівлі, шести хатам цих родин проведений капітальний ремонт”. Головою колгоспу в той час був Ващенко Тарас Федорович. Ось як про ці роки згадує ветеран праці, учасник війни Шаповал Іван Миколайович: “Після визволення Новокам’янки мені було 15 років. Працював на різних роботах. Ремонтували старі трактори “ХТЗ”, “ЧТЗ” та “Універсали”. На дудчанській дорозі та трифонівській стояли підбиті німецькі танки. Відкручували гайки і все, що потрібно. Несли в район, в МТС. Там виточували запчастини і ремонтували трактори. Як стали ходити трактори — працював причепником. А з причепки послали на курси трактористів. Три зимові місяці навчався. А в 1946 році мені було вже 17 років і я став самостійно працювати на тракторі. Працювати було важко. Заводився трактор ручкою. Двічі на день робили підтяжку. А зробиш підтяжку — дуже важко було знову заводити трактор”. Головував тоді в колгоспі “Шлях до комуни” Фруль Андрій Євдокимович, а бригадиром був Сіроштан Ілько Сидорович. Працювали на тракторі цілодобово, через добу з Безроднім Миколою Свиридоновичем. Косили косами. Була молотарка. На ній працювали Хильченко Клим Іванович і Половинко Семен. Роботи по збиранню врожаю затягувались до снігів”. Його ж дружина, Шаповал Олександра Миколаївна, про ці роки пригадує таке: “У 1944 році, коли вигнали німців, мені було 15 років. Нас, групу дівчат із Новокам’янки, 14 березня послали у Старосілля ремонтувати, а фактично будувати новий, зірваний німцями міст. Повернувшись, працювали в колгоспі на різних роботах. Дід Михайло Половинко розсівав вручну ячмінь по полю, а на нас, 4 дівчат натягали шлеї і ми тягли борони за ним. Друга четвірка — наша зміна, чекала на нас в протилежному кінці поля. Там ми мінялися і відпочивали. Кукурудзу, соняшник саджали під сапку, лопату. За роботу давали по 300 г вівса, а дома на мене чекали хвора мама і маленька сестричка. Я овес той товкла в ступці, перевівала і варила пійло. Виходило 3 стакани, якраз по стакану на день кожному. В 1945 році нас, групу дівчат, послали в Херсон відбудовувати завод ім. Петровського. Станки були розбиті. Бетоновані котловани довбали вручну кайлами. А в 1946 році послали мене на курси трактористів. По закінченні курсів працювала на причепі, а коли хтось із трактористів захворіє, то підміняла його, сідаючи за кермо трактора”. Я взяв лише фрагменти спогадів двох дітей війни, нині із статусом учасників війни, ветеранів праці. А така, або ще й складніша, трагічніша доля була в цілого покоління дітей війни. Слід додати, що батько Олександри Миколаївни Захаренко — Микола Савелійович загинув за визволення Молдови у Яссо-Кишинівській операції. Вдови, діти відроджували розбите, майже стерте війною з лиця землі село. Та не тільки відроджували село, вони ще своєю неймовірно тяжкою працею творили життя навколо себе і кували Перемогу.
Сьогоднішня молодь... Танцюйте, співайте, носіть екстра-модний одяг. Це добре, що у вас є така можливість. Та знайте, пам’ятайте і про те, яким було дитинство і молодість ваших дідів, бабусь. Поступіться їм місцем в черзі, в автобусі. Допоможіть піднести відерце води. Привітайтесь щиро. Вклоніться їм. Вони на це заслуговують.
Довгоочікуваний День Перемоги в селі зустріли як прихід справжнього, реального щастя. На сільському мітингу вітали всі і всіх, обнімали фронтовиків-інвалідів. Плакали... Плакали з радості... і горя. Поступово почали лічити переможців. Одні ще лікувалися в госпіталях, інші — з орденами та медалями з’являлися в селі. Всього в село повернулося — 66 чоловік. З них лише одиниці не скалічені. Близько 80% — були інвалідами або такими, що перенесли тяжкі поранення. Новокам’янці брали участь в боях при обороні Одеси — Хильченко Клим Іванович, Надточій Панфіл Павлович; при обороні Севастополя — Карпенко Степан Іванович; при обороні Керчі, був у катакомбах. Борисенко Микола Іванович обороняв Миколаїв, Каховку, Кавказ, Сталінград. Учасник боїв на Курській дузі. Визволяв Ленінград, закінчив війну в Кенісберзі — Коліщук Іван Павлович. Борисенко Іван Олександрович — починав війну на західному кордоні. Проривався з оточення через білоруські ліси. Обороняв Москву. Під Сталінградом був тяжко поранений. Штурмував Кенісберг та Берлін. Шаповал Павло Федорович, капітан танкових військ. На фронті з перших днів війни. Обороняв Москву. Штурмував Берлін, визволяв Прагу. Нагороджені орденами і медалями всі учасники бойових дій. Серед них орденом бойового Червоного прапора — Шаповал П. Ф., Хильченко К. І. Орденом Червоної Зірки — Борисенко І.О., Ліщинський В.М., Надточій П.П., Сіроштан О.А. Орденом Солдатської Слави ІІІ ступеня — Захаренко А.П., Коліщук І.П., Швидун Є.М. та ін. А не повернулося з війни — 188 чоловік. З них лише 36 відомо, де загинули, в чию землю лягли. Це за Ленінград – 1, Калінінська область — 2, Полоцьк — 1, Рівне — 1, Білорусія — 2, Прибалтика — 2, Угорщина — 5, Польща – 6, Молдавська РСР — 9, Чехословаччина — 3, Німеччина — 2, Югославія – 2. Решта — 152 чоловіка – безвісти пропали. З поверненням солдат в рідне село починає активніше відроджуватись господарство і життя в селі. Механізатори, вчорашні танкісти, сіли за кермо тракторів МТС. Трактори загурчали в полях. В колгоспі “Шлях до комуни” з ініціативи голови колгоспу Фруля Андрія Євдокимовича закупили дизельну електростанцію, і вже в 1947 р. в будинках колгоспників та на вулицях села засяяли електролампочки. На них дивились в селі, як на небесне диво. З’являються в селі тваринницькі ферми. Приміщення ферм будувались примітивні, типу землянок, бо не було будівельних матеріалів. В них було душно і надзвичайно тяжко працювати дояркам. Треба було вручну, через одні двері, винести або вивезти тачкою гній. Корзинами занести корм. Відрами — воду, щоб напоїти групу корів. Вранці і ввечері доїти корів при тьмяному каганці. Такого ж типу, як і корівники, будувались на кожній виробничій бригаді конюшні для коней. В колгоспах з’явилося по одній вантажній автомашині, так звані – “полуторки”. Трактори, комбайни належали МТС. Обробляли поля, згідно договору з колгоспом, в основному за натуроплату, котру треба було віддавати як держпоставку по врожаю в першу чергу. Паливно-мастильні матеріали для тракторів і комбайнів возили бричками, кіньми з нафтобази, що знаходилась на станції Біла Криниця. Це був єдиний транспорт, на котрому можна було, якщо візьме тебе візник на бочку, доїхати у Велику Олександрівку у будь-якій справі. В лікарню чи райвійськкомісаріат, райвиконком чи районний відділ освіти. А то міряй кроками 27 км. Тож в такі подорожі вирушати бажаючих в селі було не дуже багато. В 1950 році згідно рішення Уряду починається компанія по об’єднанню колгоспів у більш крупні колективні господарства. Рішенням Великоолександрівського райвиконкому від 24 червня 1950 року колгоспи Новокам’янської сільської ради “Шлях до комуни”, “15-річчя Жовтня” і “20-річчя Жовтня” об’єднуються в одне господарство-колгосп “Шлях до комуни”. Головою колгоспу було рекомендовано райкомом партії і обрано на об’єднаних загальних колгоспних зборах інженера за спеціальністю, колишнього директора МТС з Генічеського району Пруца Євгена Прокоповича. В колгоспі було створено 5 виробничих бригад. По дві на території колишніх колгоспів села Нової Кам’янки і п’яту бригаду в с. Українці. Колишні голови колгоспів, такі як Ззхаренко Хома Петрович, Федотов Леонід Григорович призначаються бригадирами комплексних бригад. В укрупненому господарстві, об’єднавши кошти в одну скарбничку, правління колгоспу мало більші можливості щось придбати чи збудувати в колгоспі. В найскрутнішому стані знаходилась тваринницька галузь і не тільки у нас в колгоспі. Так було по всьому району. Доярок завідуючим фермами, бригадирам, спеціалістам господарства, а нерідко і самому голові, доводилося “шукати”, вмовляти майже кожного дня. Але жахливі умови праці і низька заробітна плата, котра виражалася в трудоднях, нікого не приваблювала. Люди не хотіли йти в тваринництво. Треба було думати, як полегшити умови праці та підняти його продуктивність. Ось тоді, як інженер, голова колгоспу Пруц Є.П. і будує на фермі комплексної бригади №4 підвісну “залізну дорогу”. Це було новинкою не лише в колгоспі, а і в районі. Полегшено працю тваринників. Тепер і корм підвезти і відвезти гній стало набагато легше. В колгосп за досвідом їдуть з інших господарств. На базі ферми проводяться районні семінари керівників господарств, спеціалістів тваринницької галузі. У 1957 році село електрифіковано. Електроенергію одержали від державної енергосистеми. Разом з електрифікацією проводиться і радіофікація села. Це на новий щабель підняло культуру на селі, інформованість і, головне, продуктивність праці. Запрацювали електродвигуни в бригадних майстернях, на тваринницьких фермах будуються водонапірні башти, і вода з артезіанських скважин подається в корівники тваринам через автопоїлки, гній вишкрібається транспортерами. Праця тваринників стає, в порівнянні з попередніми роками, значно легшою і продуктивнішою. Цьому сприяла в ті роки і політика партії та держави у погляді на розвиток сільського господарства. Як відомо, після смерті Й.Сталіна, що сталася 5 березня 1953 р., у вересні цього ж року в своєму рішенні “Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства СРСР”, під керівництвом М.Хрущова, зроблено глибокий аналіз стану сільського господарства і розкрито причини його відставання. В постанові говорилось про порушені принципи матеріальної зацікавленості трудівників сільського господарства у збільшенні його доходів. Низькі заготівельні та закупівельні ціни держави на продукцію сільського господарства часто не покривають витрати на їх виробництво. Через це в колгоспах низька оплата праці. Відсутність матеріального стимулу веде до послаблення трудової дисципліни. Ця постанова створила таке враження на селян, як сонце, котре пробивається крізь морок і темряву на землю, в село. Виконуючи Постанову, розмір сільськогосподарського податку з колгоспників зменшували в 2,5 рази, зняті були недоїмки минулих років. Піднялись закупівельні ціни на товари сільськогосподарського виробництва, так на м’ясо крупної рогатої худоби, свиней і птиці більше як в 5,5 разів, на молоко — в 2 рази. Ці та інші заходи позитивно вплинули на розвиток господарства і в Новій Кам’янці, на зростання його товарності, на збільшення прибутків як колгоспу, так і колгоспників. Проте, існуюча стара система оплати праці лише по закінченні господарського року все ж знижувала ефект матеріальної зацікавленості в розвитку громадського господарства і гальмувала його розвиток. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР своєю Постановою від 6 березня 1956 року “Про щомісячне авансування колгоспників та додаткову оплату праці в колгоспах” зняли цю проблему. Колгоспники стали одержувати грішми заробітну плату. Це підняло дисципліну праці і відповідальність за її облік, нормативність. Відчуваючи непідготованість керівних кадрів в колгоспах, їх недостатню компетентність у виконанні поставлених завдань перед сільським господарством, рішенням партії в ці роки з’являється заклик про направлення в колгоспи 30 тисяч комуністів-добровольців на керівні посади в колгоспи. Їм гарантувалась на період адаптації, крім оплати в колгоспі, ще і державна доплата. Кожен райком партії намагався відрапортувати про виконання партійного заклику. Як показав час, в цій компанії не все було виправданим. Так колгосп “Шлях до комуни” був одним з кращих у Великоолександрівському районі і причини чи приводу для того, щоб міняти голову колгоспу Пруца Євгена Прокоповича — інженера за освітою, людину, яка працювала творчо, не було. І колгоспники стояли за нього. Та райком партії нав’язує їм свого, так званого “тридцятитисячника” Кремежного Павла Якимовича, бухгалтера за освітою із Запоріжжя. Павло Якимович виявився людиною енергійною, ініціативною, мав дар організатора і вмів працювати з людьми, але, як житель міста, не завжди розумів по-справжньому село і його проблеми. Та ще в цей період складаються і несприятливі обставини. Враховуючи те, що колгосп ім. Жданова сіл Нової Григорівки та Гур’ївки Новогригорівської сільської ради в районі був одним із найвідсталіших колгоспів, рішенням райвиконкому ... ліквідовують Новогригорівську сільську раду і приєднують її населені пункти до Новокам’янської сільської ради, а колгосп ім.Жданова об’єднують з колгоспом “Шлях до комуни”. Цим же рішенням колгосп “Шлях до комуни” перейменовують в колгосп “Росія”. З прийняттям сіл Нової Григорівки та Гур’ївки розширилось господарство. Воно тепер стало найбільшим серед колгоспів у районі, і мало 10 547,6 га землі. З них орної – 9 137,9 га, сіножатей — 8 га, пасовищ — 714,1 га, садів — 91 га, виноградників — 39,7 га, чагарників — 1,2 га, ставків — 39,5 га. Але прийняття відстаючого господарства лягло великим тягарем на плечі основного господарства. Розкиданість виробничих об’єктів, бездоріжжя вноять свої, непередбачені труднощі. Села не телефонізовані. За найпростішим питанням, господарською проблемою треба їхати в Нову Кам’янку. Тільки для того, щоб провести наряд, а він нерідко проводився, виходячи з господарських потреб, кожного дня, бригадирам доводилося їхати в Нову Кам’янку з Григорівки — 3 км, з Українки — 9 км, з Гур’ївки — 9 км. Наряди проводяться у вечірній час. То не позаздриш бригадирові. А ще ж бувають засідання правління, партбюро, партзбори, загальні колгоспні збори, сесії сільської ради і інші, непередбачені заходи. А осінньо-зимовий період у нашому краї — це непролазне багно. І його треба місити вночі, під дощем, на бідарці, з конячкою. А тут звалилась нова реформація. Колгосп ще не справився з об’єднуючим фінансовим і матеріальним ударом, як підстеріг його новий, непередбачений. Відповідно до змін, що пройшли в сільському господарстві, Пленум ЦК КПРС (лютий, 1958 року) в своєму рішенні “Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізації машинно-тракторних станцій” визнав доцільним здійснити реорганізацію МТС в РТС, в ремонтно-технічні станції і продати техніку МТС колгоспам. Це був нечуваний удар по економіці господарства під самий дих. На полях колгоспу працювала вже зношена стара МТС-івська техніка. За неї треба було негайно виплатити грішми або продукцією. І майже те, що раніше платили МТС за виконання робіт на полях колгоспу, тепер доводилося платити в РТС за ремонт і технагляд за технікою. Рекламувалось, підкреслювалось вищестоячими органами влади і в пресі, як благо, що вдалося з’єднати в одному соціалістичному господарстві — колгоспі — землю і машинно-тракторну техніку. Та колгоспники розцінювали цей крок держави, як прихований грабунок колгоспів і колгоспників. Під цим ударом колгосп “Росія” на певний період втрачає свою колишню славу і економічну міць. Та райком партії, райвиконком вбачають причину в послабленні і недолугому керівництві голови колгоспу, котрого не так давно нав’язали колгоспникам, Кремежного Павла Якимовича. Два дні по місцевому радіо, а також на виробничих дільницях колгоспу, проводиться психологічна обробка колгоспників, сповіщаючи без кінця про зловживання владою голови колгоспу. В листопаді 1959 року на загальних колгоспних зборах райком партії рекомендує на посаду голови Ліфінцева Віктора Павловича, людину без середньої освіти, практика, працівника Білокриницького елеватора. Але Віктор Павлович, батько котрого в свій час працював головою колгоспу в Ново-Маячківському районі, а старша сестра — головою колгоспу в одному з передових колгоспів того ж району, виявився людиною надзвичайно талановитою, з природною мужицькою хваткою у справі керівника господарством. Він швидко завойовує довір’я та повагу серед колгоспників. Вміло контактує з районним і обласним начальством і все це використовує для блага і розвитку, збагачення колгоспу та колгоспників. Вирощували в цей період в колгоспі в основному такі культури, як озиму пшеницю, ячмінь, кукурудзу, просо, горох, жито, соняшник, рицину, цукрові буряки, баштанні та городні культури. Звичайно, провідною культурою була озима пшениця. Урожайність її на той час в середньому становила 20-21 ц/га. Основними видами продуктивної худоби в колгоспі були корови, свині, вівці. З птиці — кури, гуси, качки, індики. Станом на 1963 рік (через 10 років після початку реформи в с/г) колгосп мав 34,4 голови великої рогатої худоби на 100 га, або 3 090 голів. Дійних корів — 11 голів на 100 га або 990. Вони розміщувались у 18 корівниках на 5 тваринницьких фермах, мав 4 свиноферми, 2 вівчарні та 1 птахоферму. Віктор Павлович Ліфінцев був завжди у пошуку. Вмів зібрати навколо себе творчих, знаючих спеціалістів, умів їх вислухати і прийняти обґрунтоване рішення. Сам слідкував за новинками в с/г виробництві та намагався негайно впроваджувати їх в господарстві. Так, коли тільки почали впроваджувати на фермах в колгоспі доїльні апарати, він дізнався, що в одному з колгоспів Великолепетиського району збудовано і діє доїльний зал карусельного типу. Блискавично загорається ідеєю, збирає провідних спеціалістів колгоспу та їде з ними в В.Лепетиху. Як наслідок — в колгоспі будується доїльний зал карусельного типу. Він дав велике полегшення праці доярок. Все в ньому діялось як в казці. Але ж надзвичайно енергоємним був цей процес і тому не прижився. Станом на 1963 рік колгосп “Росія” має 47 тракторів, 30 автомашин, свою ремонтну майстерню по ремонту с/г машин, пилораму, деревообробний цех та ін. За 10 років — з 1953 по 1963 рік, попри всі негаразди, фонди колгоспу зросли в 3 рази. Так у 1953 році неподільний фонд колгоспу складав 180,9 тис. крб., а в 1963 році — вже 509,6 тис. крб. Ростуть і капітальні вкладення, так в 1953 році в с/г вкладено 180,9 тис. крб., а в 1963 році — 457,7 тис. крб. У першій половині шістдесятих років в колгоспі будується типова центральна ремонтна майстерня з необхідними верстатами, діагностичною апаратурою, автогараж на 40 автомашин. В 1962 році — контора колгоспу. Колгосп вкладав значні кошти в розвиток соціальної сфери села. Так в 1962 році будується приміщення дитячого садка на 80 дітей, приміщення сільської ради, пошти. В 1964 році — корпус на шість класних кімнат (180 посадочних місць), спортивний зал і учительську кімнату школи, що дало можливість (враховуючи і наявні корпуси), перевести школу до занять в одну зміну і ставити питання про відкриття середньої школи. В ці ж роки колгосп будує хлібопекарню. Тепер працівники колгоспу, та й не тільки колгоспу, а й сільська інтелігенція (вчителі, медики, кооператори, працівники культури) мають можливість щоденно одержати свіжий, високої якості хліб. Будується і вступає в дію лазня. У 1967 році силами колгоспу “Росія”, в честь 50-річчя Радянської влади, будується Будинок культури. Його урочисте відкриття відбулося 6 листопада 1967 року. На відкриття було запрошено артистів Херсонського обласного театру. У виставі брала участь заслужена артистка СРСР, гордість творчої Херсонщини — Литвиненко. Вона ж і вітала новокам’янців із святом відкриття такого культурного центру на селі. В 1964 році в селі проведено водогін. У 1968 році будується нове адміністративне приміщення сільської ради і колгоспу “Росія”, прокладені пішохідні доріжки, вкриті асфальтом.
В 1970 році, на честь 25-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, зводиться обеліск Слави з встановленими гранітними стелами, на котрих навіки вкарбовані імена 188 односельчан, що не повернулися з війни. Біля обеліску обладнуються квітники, вічний вогонь та зелений майдан, а через дорогу закладається сільський парк. В.П.Ліфінцев довго виношував ідею подачі дніпровської води на поля колгоспу, будівництва гребель та заповнення балки водою. Навіть при зустрічі з колишнім поміщиком Бредихіним, котрий ще в кінці ХІХ століття мав на наших землях великі ставки по руслу Кам’янської балки, піднімав це питання ще в 1961 році. І ось на початку 70-х років його ідея, цілеспрямований пошук та наполегливість починають втілюватися в життя. Будується зрошувальна система на полях колгоспу “Росія”, а саме на полях комплексних бригад №2 і №3 площею в 712 га. Насосна станція встановлюється в затоці р. Дніпра або Каховського моря, на території колгоспу “Червонофлотець” Дудчанської сільської ради. Скидові води направляються в Новокам’янську балку. Балку, за рахунок коштів на протиерозійної заходи облвиконкому, перегороджують, починаючи в Новогригорівки чотирма капітальними греблями, облицьованими залізобетонними плитами. Тепер балка від старої Полтавченкової греблі, що межує з Нововоронцовським районом аж до межі із Суханівськими землями Бериславського району або по всій довжині земель Новокам’янської сільської ради з півночі на південь заповнюється водою. Дзеркало води становило 147 га. Село Новогригорівка омивалося ставковою водою, а Нова Кам’янка розділялась ставком на східну і західну половини. Ширина ставків місцями досягала 300 метрів, а глибиною — до 6-7 метрів. Ставки зариблюються. Запускається мальок дзеркального коропа, товстолобика, амура. Колгосп став господарством, що вирощує рибу. Рибне господарство вводиться в промфінплан. Так вже в 1981 році виловлено та реалізовано 275 ц риби. Але в ці роки, внаслідок урядової політики, а відповідно їй і рішень районних органів влади, села Полянка (Українка) і Гур’ївка визнаються як неперспективні, їх знято з фінансування, а фактично закриваються школи, медпункти, магазини. Села, як виробничі одиниці, зникають. Техніку і тварин з Гур’ївки і Полянки передають відповідно в комплексні бригади №2 і №4. Четверту бригаду перейменовують у першу. Відповідно тому розподілу передали і землі бригади №1, №2 та частину бригаді №3. А люди? Тільки незначна частина мешканців цих сіл переселилась в Нову Кам’янку та Нову Григорівку. Хоч робочих рук у господарстві завжди не вистачало, житло було, та люди зривалися з насиджених прабатьківських місць і виїжджали хто куди: у Велику Олександрівку, Білу Криницю, Берислав, Нову Каховку, Нікополь, Херсон, Кривий Ріг. Житловий фонд цих населених пунктів, що становив понад 170 будинків цілком придатних для життя з усім господарськими прибудовами, навіть недавно зведені колгоспом переселенські будинки, було зруйновано, розібрано власниками будинків або невідомими особами. Приміщення бригад, ферми з усім обладнанням в кількості 7 на 300 голів крупної рогатої худоби та вівцеферма на 1000 голів овець списуються і розбираються колгоспом. Рекультивацію сіл так і не проведено. Ще й сьогодні там довбуться металошукачі, шукаючи водогінні труби чи металеве перекриття погребів, ям. Земля запущена. Дичавіє, заростаючи вишняком, чагарником та бур’янами.
БУДІВНИЦТВО КОМПЛЕКСУ
Та колгосп ще нарощує м’язи. Має запас сил. Так в лютому 1975 року розпочинає будівництво комплексу по направленому вирощуванню нетелів на 6 000 голів. Ідея ця була оптимістичною, здавалось, науково обґрунтованою. Проектно-нормативна тех. документація виготовлялась Херсонським філіалом інституту “Укрколгосппроект”. Планова кошторисна вартість комплексу складала 2 536 тис. крб. За проектом комплекс мав щорічно вирощувати і продавати господарствам району 3 000 голів нетелів. Чи мав на це сили колгосп? Ось яку характеристику господарства станом на 1975 рік і в перспективних планах на 1980 рік в своєму листі на ім’я керівників області, а саме: першому секретареві Херсонського обкому КПУ Мозговому Івану Олексійовичу та голові обласної ради Проценко Діні Йосипівні дає голова колгоспу Ліфінцев В.П.: “... колгосп “Росія” має 9646 га сільгоспугідь, з них 8979 га — орних. Посівна площа становить 7814 га, чисті пари — 1155 га. В господарстві є 712 га зрошуваних земель.
