Розділ III
Колективізація. Голодомор
“Виконуючи рішення ХІV з’їзду ВКП(б), держава проводила жорсткий курс на індустріалізацію, на зміцнення засобів виробництва, а не споживання. Таким чином, нічого не давала селу. Не існувало паритету цін. Селяни стали приховувати хліб. Криза загострюється”.
“Панацею для виходу з кризи генсек бачив у колективізації, тобто створенні великого господарства мануфактурного типу, яким було б легко командувати. Для досягнення цієї мети потрібне було об’єднання селян-одноосібників у колгоспи та радгоспи. Почалася друга стадія процесу — колективізація”. (М.Барчевський. Історія України, стор.150).
Однак така перспектива не влаштовувала селянство. І не тільки заможне. Одна справа ТСОЗ, де все залишається твоє. Інша справа — колгосп. Ось як про це розповідав у 1979 році Носок Іван Мефодійович: “Я був бідняк з бідняків. Та за роки радянської влади стягнувся, придбав конячку, букарець, тачку. На сім’ю мав наділ – 10 десятин землі. Так мріялось самостійно господарювати. А тут все це треба здати в колгосп. Чому? Чому я повинен віддавати? Як був у ТСОЗі — там було все моє. І кінь, і букарець стояли дома. А тепер треба здати. Ніяк не вкладалося в голові. А не підеш в колгосп — розкуркулять, та ще й виселять із села — ходили слухи, що прямо в Сибір”.
І почалася справжня війна держави проти хліборобів. Проводилася вона найжорстокішими методами. Так в Н.Григорівку із Качкарівського райкому, як стверджують старожили, приїздив уповноважений один, другий, третій раз. Проводив збори, індивідуальну роботу, та ніхто не хотів подавати заяви до колгоспу. Тоді йому порадили доручити цю справу члену ВКП(б)У Севі Р. (називаю лише ініціали, тому, що архівних свідчень про цей випадок не маю) і всі зразу напишуть заяви. Так і зробив. Зібрав С.Р. новогригорівців у великий сарай на збори. На виході поставив стіл. На столі поклав дві купи бланків. В одній — заяви для добровільного вступу в колгосп, а в другій — ордери на розкуркулювання. Придавив їх наганом і сказав: “Ніхто звідси не вийде так. Або пишете заяву про вступ до колгоспу, або видаю ордер на розкуркулювання”. І всі “добровільно” подали заяви до колгоспу. А Надточій Григорій Тарасович 1927 року народження свідчить таке: батьки його вже були членами ТСОЗу. Його матері, Таїсі Федорівні, комсомолець і член КНС Бондаренко сказав: “Тасю, завтра прийдемо вас куркулити. Ви в списку”. А куркулити — це відправити до Сибіру, чи бог його знає куди. І батьки, Тарас Іванович і Таїса Федорівна збирають четверо дітей: Івана — 1921 р. Марію — 1924 р.н., мене — 1927 р.н. і Галю — 1929 р.н., разом із сім’єю племінника Петра Павловича Надточія, котрий мав п’ятеро дітей, вночі тікають на Новорайськ, але й там їх переслідують, бо без документів. Поселились у материної сестри, її чоловіка Зубенка Пимона енкаведисти забрали. Куди? Чому? Ніхто не повідомив. Так він і не повернувся.
Мати з собою з дому взяла 5 курей і корову. А була в нас хата, сарай, погріб, 5 коней, свині, косарка, віялка, гарман, тьорка. Все це нажили вже в роки радянської влади, в часи НЕПу своїм трудом. Наймитів не мали”.
Все залишили, аби лишитися живими і не попасти до Сибіру.
Правдами й неправдами, добровільно і під шаленим адміністративним тиском в грудні 1929 року ТСОЗи, такі як “Шлях з темряви” — організатор Надточій Микита Пилипович, “Вільна праця” — Надточій Іван Герасимович, “Вільній селянин” – Надточій Тимофій Юхимович, “Новий шлях” — Шаповал Іван Петрович, “Червоний степ” — та інші об’єдналися в одну артіль “Шлях до комуни”.
«Для підвищення культури землеробства використовувалися різні форми поширення серед населення агрономічних знань: організовувалися в райцентрі Качкарівці короткотермінові сільськогосподарські курси. Відбирали серед молодих хлопців і чоловіків бажаючих на курси трактористів і направляли на навчання.
В 1930 році проведено День тракториста — зліт трактористів району, який відіграв важливу роль у пропаганді машинної техніки, поліпшені її експлуатації, агітації за колгоспи”. (Історія міст і сіл України, Херсонська область, с.162)
1930 рік став роком масової колективізації трудових селянських господарств. На червень 1930 року було 50,2% селянських дворів, що вступили до сільськогосподарських артілей і усуспільнено 62,2% землі.
В артілі “Шлях до комуни” з’являються перші трактори “Універсали”. Першими трактористами в селі були Малета Григорій Іванович, Надточій Михайло Павлович, Логвиненко Дмитро Ігнатович, Логвиненко Омелько Ігнатович, Захаренко Антон Петрович, Логвиненко Сергій Ігнатович та інші.
Люди з ентузіазмом йшли на роботу в артіль.
Норми виробітку ще не було. За вихід на роботу, незалежно від того, що і як ти зробив — ставили так звану “паличку”. Окремі багатодітні сім’ї виходили на роботу навіть із семилітніми дітьми. За робочий день їм теж ставили “паличку”. Як свідчить Швидун Пистина Павлівна, одна з перших членів артілі “Шлях до комуни”: “Робочої сили було дуже багато. Коли виходили на поле прополювати, то ставили так близько один до одного, що сапа об сапу билися. Восени 1929 року одержували перший заробіток в артілі. Грішми не платили. Видали на їдока в сім’ї по 15 пудів ярої пшениці і 15 пудів ячменю.
Комбайнів ще не було. З’явився трактор. Він тягнув три косарки, так звані “лобогрійки”, а за ними йшли жінки-в’язальниці. Цілий день в’язали снопи, а вночі молотили і вивозили. Праця була тяжкою. У полі, на соломі, і спали. Бригадиром у нас був Цупов Олексій. В 1930 році дали не на їдока, а на трудодень по 3 кг пшениці”.
Здавалось, життя налагоджується. Появилась надія на краще майбутнє. В 1932 році видавсь непоганий урожай.
Та сталось те, чого селяни ніяк не могли пояснити здоровим глуздом. Зарплату не видали. Весь урожай вивезли в державу, як податок. Не залишили навіть посівмату. І взимку з 1932 на 1933 рік в селі почалась масова, нечувана голодовка – голодомор.
“Голод був страшенний. Часто діти пухли і умирали від голоду. Були випадки, коли батьки, втративши глузд від голоду, поїдали своїх дітей. Так жителька нашого села Бондаренко Пелагія зарізала і з’їла свого власного сина. А згодом померла і сама”. (Із розповіді старожилки села Борисенко Аксюти Калинівни).
Швидун Варвара Йосипівна говорить: “Недалеко від них жила сім’я — тринадцять душ. Всі вимерли. Не було кому і хоронити. Голова колгоспу наказав звозити мертвих і кидати в 33-метровий колодязь. Накидали повний і загорнули”.
Вигорко Надія Федорівна говорить: “І сьогодні бачу перед своїми очима тачку, на котрій лежать мертві дітки, їх ручки висять, теліпаються, а обезсилена, ледь жива мати тягне їх по вулиці через балку на кладовище”.
Ващенко Марія Павлівна: “Привозили бричками, возиками, тачками мертвих на кладовище. І вкидали в одну яму”.
Надточій Ярина Семенівна: “Голова сільської ради організував невелику похоронну бригаду із ще не зовсім ослаблих людей, давали їм невеликий пайок. Вони ходили по хатах, де були мертві — виносили на підводи і вивозили на кладовище, скидали в одну траншею. Заповнять траншею до верху і загорнуть землею”.
“Урожай в селі видався небачений — розповідає довгожитель села Пивовар Маркіян Іванович. Пшениці стояли високі, колосисті. Але вищестояча влада наказала вивезти все. Наклала нереальний, непосильний план хлібоздачі, а місцеві керівники з шкіри лізли, щоб виконати розпорядження, і вивозили не лише з колгоспу, а і по хатах у колгоспників чи селян відбирали все, заглядали в глечики під піччю, вузолки квасолі, проса — все забирали.
У нашій сім’ї було 8 дітей. Батьків не було. Рано померли з голоду, і залишились ми сиротами. В 1932 році померло ще шестеро дітей. Залишився в живих тільки я та моя семилітня сестричка Оля. Незабаром я одружився з Наталією Луківною. З нами жила і Оля. Маленька, худенька, одні кісточки. Одного разу, коли ми були на роботі, вона пішла на поле до скирди, щоб нам’яти колосків з пшениці. Об’їждчик Маловічко Гаврило Федорович спіймав Олю. Побив її дуже. Нас оповістили про це. Після роботи моя дружина побігла до скирди. Оля лежала непритомна, вся в синцях. Рученятками благала: “Допоможіть”. Ми віднесли її додому, доглядали... Але через 7 днів її не стало”.
“Коли ти був немовлям, — розповідає мені, автору цієї історії, моя мама — Швидун Пистина Павлівна, — одного разу батько був на роботі. Їсти нічого не було. А на полі, що межує з Трифонівкою, восени була кукурудза. Я лишила тебе одного в люльці, а сама подалась на поле. Знайшла якийсь десяток качанів кукурудзи. Прибігла додому. Перелузала і на тертушці здерла кукурудзу на крупу. В піч поставила казанок, варити кашу. Каша доварювалась, як в хату зайшли три молоді хлопці на чолі з Олександровським. Владним тоном запитали: “Де брала кукурудзу? Де діла крупу?” Я мовчала. Тоді один з них відкрив заслінку печі. Витяг рогачем казанок з кашею. Висипав кашу у торбу товариша, і вольовим, погрозливим тоном наказали, щоб мовчала, бо буде гірше”.
Як свідчить Надточій Григорій Тарасович, а цей факт підтверджується багатьма старожилами села, в 1932 році комнезамовець Надточій Дорофей Федорович, вимагаючи від свого діда Надточія Антона Родіоновича золото (було воно в нього чи ні — не відомо), мучив, знущався з нього і відрізав йому язика. Дід помер. Дорофея забрали. Судили. Був на Колимі. Там і помер.
Як бачимо, поряд з голодом, процвітав і прямий бандитизм.
“У 1933 році мій батько Шаповал Микола Іванович працював заготівельником. Приймав шкіри з худоби, — говорить Шаповал Іван Миколайович (1928 р.н.). Бувало, принесе шматок шкіри. Мати наріже на шматочки і варить їжу. Одна шкіра, більш нічого не було. А якось приніс батько в кишені жменю зерна. Де взяв – невідомо. А нас же було п’ятеро. Про це дізналась влада. Забрали батька в міліцію. Відправили в район. Вдома сльози. Розпач. Та на щастя через тиждень відпустили його”.
Шаповал Олександра Миколаївна (Захаренко — 1928 р.н.) розповідає, що в 1933 році в їх сім’ї померли з голоду дві її старші сестрички. Наїлися нешеретованого і невареного сорго. Спасти не вдалося. Батьки працювали зранку і до пізньої ночі. Дехто з матерів намагався заховати то на грудях, то зав’язати в коси жменю зерна для дітей. Агентом тоді працював Цупов Олексій. Трусив всіх і надто ретельно. Якщо знаходив, приховане — відбирав, а додому на ніч таких не відпускав”.
Люди їли собак, котів, горобців, кору з дерев, дохлих коней. А як весною стала з’являтися трава — їли коріння. Із лободи робили “лободяники”. Та від такої їжі тільки розпухали і прискорювали смерть.
Голод супроводжувався епідеміями: висипний тиф, шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів. За вкрадені колоски на полях голодних селян засуджували на 10-15 років заслання або й до найвищої міри покарання. Цей закон від 17 серпня 1932 року, написаний Й.Сталіним — “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації, та зміцнення суспільної власності” не підпадав під амністію. У народі його назвали “Закон про колоски”.
Борисенко Іван Олександрович (1913 р.н.) говорить: “Під весну 1933 року послали нас на поле збирати торішні буряки. Ми пішли повз клуню. Я зайшов у неї, а там п’ять душ лежить. Мертві. Їх теж послали збирати буряки, але вони не дійшли. А ввечері — у яку хату не зайдеш — покійник, як не на долівці лежить, так на печі. А в одну хату заходимо, а там мати лежить мертва і п’ятеро маленьких діток коло неї їсти просять”.
Смерть уже стала звичкою. Вона втратила свою трагічність. Уже і не була ні бідою, ні нещастям. Люди сприймали смерть, як позбавлення від страждань, а то і як порятунок для тих, хто залишився в живих. Голод убивав людину фізично. Він ламав її морально, руйнував тисячоліттями встановлені принципи, голод позбавляв людину людської суті.
Чому сталася така трагедія? Хто винен? Верхи влади чи місцеві запобігливі кар’єристи?
Відповіддю на ці питання є висновок Роберта Конквеста, відомого американського дослідника, професора Стенфордського університету, який написав книгу “Жнива скорботи”, присвячену голодомору 1932-1933 років в Україні. Ось цей висновок: “Голодомор запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українськими селянами”. Це визначення багато що пояснює.
У 1932 році на розорену, напівголодну Україну було спущено величезний план хлібозаготівель, такий, що було зрозуміло: з ним впоратися буде неможливо.
Хлібозаготівлі супроводжувалися обшуками, конфіскаціями, іноді обертаючись у трагедії, за яких гинули люди. Насильницька колективізація, масові розкуркулення, слабка технічна база колгоспів і ось така, убивча “хлібозаготівельна кампанія”. Про що тільки говорить одна “Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні... від 14 грудня 1932 року.
“1. Обязать ЦК КП(б)У и Совнарком УССР, под личную ответственность тт. Косиора и Чубаря, закончить полностью план заготовок зерновых до конца января 1933 года и подсолнуха.
Ввиду того, что в результате крайне слабой работы и отсутствия революционной бдительности ряда местных парторганизаций Украины... контрревелюционные элементы — кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы... сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правления... и пытаются направить работу этих организаций против интересов пролетарского государства и политики партии, пытаются организовать саботаж хлебозаготовок — ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У и СНК Украины решительно искоренить эти контрреволюционные елементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания...
5. К злейшим врагам партии... советской власти и колхозов... саботажников хлебозаготовок... все ещё имеющим в кармане партбилет, ЦК и СНК обязывает применять суровые репрессии, осуждение на 5-10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях — расстрел.
6. ...тт. Косиору и Чубарю приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана.
Председатель СНК Союза ССР В.Молотов
Секретарь ЦК ВКП(б) И.Сталин”
Крім названої Постанови, були ще Постанови від 22 жовтня І932р. від 27 листопада 1932 р., від 5 грудня 1932 рожу, від 19 грудня 1932 р. Телеграми від 27 жовтня 1932 р., від 21 листопада 1932 р. “Директива ЦК ВКП(б) ЦК КП(б)У, всім обкомам партії про затвердження кінцевого строку вивозу хліба з глибинних пунктів України”. І в кожному з цих документів... ліквідація... суд... і т.д. І не тільки окремим особам, а цілим трудовим колективам.
“1. В отношении колхозов, наиболее упорно саботирующих хлебозаготовки, допустивших утайку и разворовывание хлеба и не давших до сих пор серьезного сдвига в хлебозаготовках, обязательно добиться разоблачения кулацких и антисоветских элементов — организаторов саботажа, произвести изьятие этих элементов, организовать в ускоренном порядке суд...”
“Быстрый разбор этих дел и быстрое приведение приговоров в исполнение...”
По директиві В.Молотова “злісних саботажників хлібозаготівель” записували на “чорну” дошку, позбавляли артілі і цілі села права завозити собі зовні продукти харчування, навіть полювати довкіл дичину та ловити у ставках і річках рибу” (газ. “Голос України” № 200, 20 жовтня 1992 року).
Місцева влада такими розпорядженнями, телеграмами, директивами, постановами була в країні паралізована і пнулася будь-якою ціною виконати їх, рятуючи свою шкуру.
Колишній зав. оргвідділом Великоолександрівського райкому комсомолу Іванищенко в районній газеті “Будівник комунізму” за 19 жовтня 1968 року пише: “Важким іспитом були для нас 1932-1933 роки. Не вистачало хліба. Повторно обмолочували солому з скирт. Незважаючи на мороз і хугу, комсомольці пішли в поле, на токи.. Особливо старанно трудилась молодь Новокам’янки, де секретарем був т. Сіроштан Прохор Сидорович”. Вірно! Трудились! Тільки той хліб, здобутий з таким трудом у таких тяжких умовах, йшов не вмираючим з голоду новокам’янцям, а на виконання “...ими хлебозаготовительного плана”. Саме біля такої скирти було бездушно, по-садистськи забито семилітню сестричку Пивовара Маркіяна Івановича, сирітку Олю.
Важливо зазначити різницю між голодом 1921 року та штучно створеним голодом 1932-1933 років.
Так, у 1921 році боротися з голодом допомагали міжнародні громадські організації — “Місія доктора Нансена”, “Американська адміністрація АРА”, що діяла і в Новокам’янці, харчувала при школі 200 дітей, Міжнародний Червоний Хрест. Зовсім інакше було в 1933 р.: радянський уряд заявляв на увесь світ про те, що чутки про голод в Україні — це антибільшовицька пропаганда. В Україну не допускалися ні західні кореспонденти, ні продовольча допомога міжнародних благодійних товариств.
За реєстрації смерті не дозволялося зазначати її істинну причину — голод, у свідоцтві записувались вигадані хвороби. У радянській пресі того періоду немає жодного повідомлення про біду в Україні, яка пожирала мільйони життів. Саме з цієї причини в архівах ми не знаходимо повідомлень місцевої влади про трагедію в Новій Кам’янці. “А тим часом хліб вивозився за кордон. Біля причалу Херсонського елеватора швартувалися іноземні пароплави, завантажуючись пшеницею. Золотаве зерно вдень і вночі вивозилось за межі республіки, а від голоду щодня вмирали 25 тисяч людей”. (”Жахлива трагедія 33-го”, “Наддніпрянська Правда” № 99, 10.12.2003 року).
Так чинився злочин проти народу.
Лише під кінець 1933 року голод поступово відійшов. Але його наслідки залишаються у генетичній пам’яті народу.
У 1933 році артіль “Шлях до комуни” розділилась на 3 самостійні колгоспи: це “Шлях до комуни” — північна сторона до бруківки. Головою колгоспу був у ньому Маловічко Прокіп Кирилович. “П’ятнадцятиріччя Жовтня” — південна сторона села від бруківки. Головою був Галега Василь Григорович. І колгосп ім. Затонського — село Українка.
В колгоспі “15-річчя Жовтня” було чотири бригади. Всі вони розміщувались на дворищах колишніх розкуркулених господарств. Перша бригада знаходилась там, де сьогодні будинки Кайдаша І.Д., та Бурі В.В. Друга бригада — де нині подвір’я Руденка І.І. та Оксамитної Катерини. Бригадиром був Карпенко Степан Іванович. Третя бригада знаходилась на подвір’ї розкуркуленого Надточія Федосія Родіоновича, бригадиром був Срібний Степан Мартинович. Четверта бригада знаходилась там, де нині будинки Онищенка Віктора Івановича та Надточія Володимира Єфросимовича. Бригадиром був Носок Іван Мефодійович. В такому складі колгоспи проіснували до початку Великої Вітчизняної війни.
Після голодомору і розкуркулення в селі стояли кругом розвали. Зникли цілі вулиці верхні по обидва боки села. Одних розкуркулили і насильно вивезли з села, інші — боячись розкуркулення самі залишили село, втекли в найближчі радгоспи: с. Новорайськ, Борозенське, Піонер, Любимівка, в міста Херсон, Миколаїв, Одесу, а особливо багато пішли до Кривого Рогу, де охоче їх приймали на рудники. Скільки померло — є лише генетична пам’ять, пам’ять свідків та... братська могила на центральному кладовищі. А тоді було їх три.
Та життя брало своє. Люди трудилися. Родились діти. Їх треба було навчати. “Так на території колгоспу “Шлях до комуни”, в будинку розкуркуленого Гладуна Артема розмістили колгоспний склад, де зберігали хліб. В будинку Лагути Григорія розмістили дитячий садок та ясла. В будинку Малети Хоми — початкову школу, бо в центральній початковій школі, що розміщувалась у старій, земській, місця не вистачало. Почали боротись за початковий всеобуч, а дітей було багато. Із будинку Гладуна Пилипа зробили клуб, магазин, червоний куточок, бригадну їдальню”. (Із спогадів Цупової К.С.)
У кожній бригаді було по 200-300 коней. Ними і орали, і сіяли, і косили. Перевозили снопи до скирд, підвозили людей на віддалені поля, скиртували солому. В другій половині 30-х років з’явились такі трактори як “Універсал”, ЧТЗ, ХТЗ. Комбайни “Комунар”, “Сталінець”. Трактори й комбайни належали МТС. Новокам’янські колгоспи обслуговувала Новодмитрівська МТС. З’явилась надія на майбутнє, радість праці. В 1934 році в колгоспах села почали вирощувати бавовну. Культура надто трудомістка. Та за бавовну, за кілограми зібраного білого золота платили грішми. При чому, гроші платили кожен день в кінці робочого дня. Якщо до цього колгоспники заробляли лише “палички”-трудодні, на які не відомо було, видадуть щось в кінці року після звітних зборів, чи ні, то це вже був великий прогрес. На бавовну поспішали всі сім’ями.
Крім оплати грішми в цей час поширюється стаханівський рух і серед колгоспників.
Стахановці колгоспу “15-річчя Жовтня”, 1938 рік.
Сидять: 1. невідома 2. Литвиненко Настя 3. Надточій Ялосовета М. 4. Короваєнко О.А. 5. невідома 6. Литвиненко Марія 7. Ващенко Марія Павлівна
Стоять: 1.Ващенко Раїса Трохимівна 2. Борисенко Віра Костянтинівна. 3. Маловічко Христя Григорівна 4. Гаман Тетяна 5. Борисенко Ксюта Калинівна 6. Коропець Ярина.
Цей рух мав плановий і керований характер. Нерідко партійні й радянські органи заздалегідь визначали списки стахановців, забезпечуючи їм усе для виконання наміченого. Сенс був один: інтенсифікація виробничого процесу, підвищення норм виробітку.
Але він освячувався моральним стимулом.
Про стахановців пишуть в газетах, говорять на зборах, вручають премії.
Першими стахановцями в колгоспі “15-річчя Жовтня” були: Карпенко Євдокія, Кайдаш Олександр, Надточій Ялосовета, Короваєнко Павло, Литвиненко Настя, Срібний Іван та ін.
З’являються перші бортові автомобілі, це так звані полуторки і ЗІСи. Жінки сідають за кермо трактора і автомобіля. Першою трактористкою була Половинко Олександра Антонівна, першим водієм автомобіля була Короваєнко Олександра Антонівна.
