22 червня 1941 року мирне творче життя радянського народу було перерване віроломним нападом гітлерівських військ. Жителі Нової Кам’янки, разом з усім народом, стали на захист Батьківщини. Вже в перші дні у В.Олександрівському районі добровольцями записалися 2 668 чоловік. Було створено винищувальний батальйон. З Нової Кам’янки добровольцями і по призиву влилося в лави Червоної Армії понад 200 чоловік. Наступили чорні і героїчні дні. Чоловіків, що пішли на фронт, добровільно заміняли жінки. Вони освоювали складну професію механізатора, проявляли доблесть і ініціативу в праці. Колгоспниця Цюрупинського району Марія Карпенко, чоловік якої пішов на фронт, сказала: “Я повинна щодня виробляти стільки, скільки раніше ми виробляли вдвох, щоб знали фашистські стерв’ятники, що ми не пошкодуємо праці, а в могилу їх заженемо “всіх до одного”. (Херсонщина в період ВВВ 1941-1945 рр., вид.1970 р. стор. 8) “Ми, комсомолки-дівчата с. Новотроїцьке, як і всі трудящі Радянського Союзу, з великим гнівом і обуренням зустріли звістку про напад фашистських варварів Німеччини на нашу соціалістичну Батьківщину, на нашу щасливу юність... Як і всі трудящі... так і ми, дівчата-комсомолки допоможемо нашій Червоній Армії розтрощити вщент фашистську наволоч. Ми, як одна, підемо в колгосп. Своєю працею, своїм ентузіазмом допоможемо колгоспам в проведенні всіх сільськогосподарських робіт. З великою гордістю займемо місця мобілізованих в Червону Армію наших батьків, братів, сядемо на трактор, комбайн..”. (Там же, стор.9) Такий дух, настрій опанував і новокам’янських жінок, дівчат. “За короткий період часу тільки в Великоолександрівському районі оволоділи професіями комбайнера і тракториста 274 жінки”. В тому числі і наші, новокам’янські. (Немятый Б. “Дела бессмертные”. Из историии борьбы трудящихся Николаевской области против немецко-фашистских захватчиков в годы ВОВ 1941-1945 гг. Одеса, “Маяк”, 1967, с. 14) В останні передвоєнні роки колгоспники Новокам’янської сільської ради, як і всі трудівники села, працювали з піднесенням, з трудовим ентузіазмом. Слова Й. Сталіна “Жити стало краще, жити стало веселіше” — дійсно на цей період, в порівнянні з початком 30-х років відповідали реальності. Люди побачили перспективу, мали надію, та такого трудового ентузіазму, як в перші місяці війни, ще ніколи не знали... Працювали з потроєною енергією, тамуючи біль втрат... Та сили були нерівні. Уже в липні через Нову Кам’янку суцільним безперервним потоком, вдень і вночі, йшли, їхали на підводах, гарбах, запряжених кіньми і волами, біженці із західних районів України. Вони гнали худобу: корів, овець. І були це вже не окремі череди чи отари, а нескінченна, суцільна, безкінечна маса рухомої худоби, що ніби пливла запиленими дорогами, стернею і незібраними полями. Виморена. Не напоєна. І, що дивно, знесилена і... мовчазна. Пливла ця маса в сторону р. Дніпро, на схід, далі від війни. На початку серпня відправили в евакуацію на Схід і новокам’янські колгоспи свою техніку і худобу. З тракторами і комбайнами від колгоспу “Шлях до комуни” поїхала група механізаторів, на цей період на них наклали “броню” від призову в армію, на чолі з Малетою Григорієм Івановичем, а з колгоспу “15-річчя Жовтня” — з Борисенком Дмитром Олександровичем. Худобу відправляли з колгоспу “Шлях до комуни” група тваринників на чолі з Шумейко Ксенією Феодосіївною, а з “15-річчя Жовтня” — на чолі з Захаренко Надією. Все це господарство переправляли через р. Дніпро в Бериславі на Каховку, вже під постійним обстрілом німецької авіації. В двадцятих числах серпня місяця 1941 року в Новій Кам’янці, в приміщенні школи, розмістилися В.Олександрівський райком партії, райвиконком і райвійськкомат. Вони продовжували активну роботу з організації евакуації матеріальних цінностей району. А хліб в 1941 році вродив, як ніколи. Зібраний, обмолочений лежав золотими ворохами на польових перевалках, Підняти, вивезти — не було чим. Завозили людям, а решту обливали керосином і палили. Палили і необмолочений. Аби не дістався ворогові. Через село, разом з біженцями, відступали і частини Червоної Армії. З невимірним болем і сумом, з докором і співчуттям в очах дивились їм у слід жінки, пригортаючи до пелени своїх маленьких діток. “На кого ви нас лишаєте? Що нас чекає? Що з нами буде?” — читалося в їх очах. Уста мовчали. А солдати, запилені, вимучені — відводили очі і теж мовчали. На території нашого краю велись запеклі бої і зривалися плани гітлерівського командування. “Так в дневнике начальника генштаба сухопутных войск фашистской Германии генерала Гальдера от 15 августа 1941 г. отмечалось, что наличие советских войск в районе севернее Николаева задерживает продвижение 16-й танковой дивизии на Херсон”. (Немятый В. “Дела бессмертные”, с.29) На 29 серпня 1941 року село Нову Кам’янку окупували німці. За селом, на качкарівській дорозі, в районі балки Копаничихи і Задемидченка відбувся короткочасний бій. Це фашистам на путі стала невеличка група бійців Червоної Армії, що прикривала відступ основних частин і підступи до переправи через Дніпро. Втрати були з обох сторін. 30 серпня в селі було спокійно. А в ніч з 30 на 31 серпня південна сторона села, територія колгоспу “15-річчя Жовтня”, особливо його 3 бригада, була освітлена висячими освітлювальними ракетами, а в селі мародерствували фашисти. Як стало відомо вранці, то були не німці, а угорські солдати, союзники німців. Гвалтувальників і мародерів на другий день німці, під прицілом гвинтівок, водили по селу з хлібом, яйцями і іншими награбованими продуктами і речами. Заводили в хати і питали господарів, чи не їхні це речі. Селяни боялися, не брали назад пограбоване. Мовчали. А в середині дня на територію двору артілі “Червоний швець” німці зігнали селян і на їх очах чинили розправи над тими угорськими солдатами, котрих визнали мародерами. Їх били акаційовими палками. Вони не кричали, а вили, як тварини. А потім зачитали наказ на угорській і українській мовах про відправку винуватих на передову лінію фронту. Так німці, впроваджуючи відомий ще з римської історії принцип: “розділяй і володарюй”, хотіли продемонструвати селянам свою справедливість та законність, та жінки з уст шістдесятилітньої Надточій Ялосовети Мартинівни почули: “Сьогодні вони б’ють угорців. Завтра, так само битимуть нас”. В перших числах вересня німці зігнали в церковну оградку підлітків, дівчат та хлопців, стариків і наказали рити траншеї через усю оградку зі сходу на захід. Викопали три траншеї і декілька окремих ям. Аж потім, як почали возити із Саблуківки машинами трупи, стало ясно, для чого їх рили. Саблуківський гарнізон фашистів було знищено партизанами Павловського. Це були в основному румуни. Вкладали їх в траншеї шеренгами один біля одного. Відспівав священик і загортали. В одній із траншей поховали і сімох червоноармійців. В окремих могилах хоронили офіцерів. В ці ж вересневі дні гітлерівці зігнали мешканців села на центральний майдан біля церкви і сільмагу на збори. Оголосили, що будуть обирати сільського старосту. Але фактично призначили старостою Невидничого Харитона, а головним поліцаєм — Лемеху Петра. Оголосили про призначення німецького коменданта. Так почала діяти в селі окупаційна влада. Колгоспи не розігнали. Фашисти розуміли, що так їм буде краще організовувати людей на роботу і відбирати продукти праці. Вивозили все. Саме тоді, щоб вижити, люди і починають красти, фактично брати своє, зароблене, ховаючись лише від окремих поліцаїв, старости та коменданта. Комендатура видала розпорядження про здачу молока. З кожної корови треба було здати 750 кг. Якщо не здаси — корову відбирали. Кожен господар мав право зарізати одного кабана при умові, що такого ж кабана віддав режимові. Ходили по дворах, заглядали в хліви. Все брали на ретельний облік. Смалити поросят категорично заборонялось. Якщо мав кабана, треба було обов’язково здати шкіру. За найменший непослух карали шомполами. Роздягали до наготи і били від 5 до 25, а то і до 50 шомполів. Після таких процедур покараних нерідко відливали водою. В грудні 1941 року вийшло розпорядження з кожних двох дворів здати одного кожуха, гарного виду, валянки і нову хутрову шапку-вушанку. Та найболючішім було те, що вже на початку 1942 року німці почали забирати молодь до Німеччини на примусові роботи. Спочатку з’явились мальовничі, яскраві плакати, на яких розповідалось про вигоди і райську працю в німецьких господарствах та на заводах. Але бажаючих не знаходилось, Тоді почали забирати примусово окремих юнаків і дівчат 1924-1925 років народження за списками, складеними в управі старостою. А потім всіх без винятку юнаків і дівчат 1926 року народження. Село оточили німецькі карателі з металевими орлами, що висіли на ланцюжках на грудях. Жителів села охопив великий, вселюдський смуток. Шістнадцятилітніх дітей виводили з торбинками за село, на трифонівську дорогу. А там саджали на підводи і везли на станції Біла Криниця або Блакитна. В той час із села було вивезено на каторжні роботи близько 60 юнаків і дівчат. Повернулись після війни не всі. Нині в живих “остарбайтерів” лишилося 6 чоловік. Що ніс нам фашизм, в якій обстановці, в яких умовах доводилося жити, чітко говорить нам “Постанова гебітскомісара м. Миколаєва (тоді ми були Миколаївської області) про розстріл у с. Велика Олександрівка 17 січня 1942 року “Олександр Сосновський всупереч запрету слухав та розповсюджував самозбудованим радіоприймачем ворожі вісті... Сосновський член Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, є неісправімим супротивником німецької влади. Ім’ям німецької держави виношу на Олександра Сосновського, його батька Віссаріона та його матір Ганну смертельну кару”. Підписав обласний комісар Шульц. З наказу німецького коменданта с.Велика Олександрівка 28 січня 1942 року. “...Радянські війська мали деякі місцеві успіхи... Деякі особливо придатні для цього люди вважали, що красні війська з свого боку мусять бути у великому просуванні вперед і вже в найближчі дні мусять прибути в нашу область... Люди в деяких випадках утворили бунт проти цивільної влади. Я вибрав главарів і розстріляв. Кожен розумний чоловік знає, що совєти розбиті в такій мірі, що вони ніколи не повертатимуться. Українському населенню мусить бути ясно, що кожний прихильник [Радянської влади] є ворог німецького народу і повинен вмерти”. (Збірник документів і матеріалів “Херсонская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.) Покарати побиттям різками, шомполами, забрати в концентраційний табір, розстріляти — ось такі накази гебітскомісарів розвішувались по селу за непослух, за нездачу молока, свиней і особливо слухання радіо, про поширення вістей інформбюро з Москви. Після Сталінградської битви влітку 1943 року село знову було переповнено німецькими автомашинами, солдатами. Автоколона розмістилась у приміщенні школи. Це була вже грабіжницька армія, котра вивозила з села все, що могла, що ще можна було назвати цінним. Руйнували все, що було не зруйноване. В першу чергу вивозили хліб, худобу. Корів забирали в селян і чередами гнали на захід, до залізничних станцій Блакитної та Снігурівки. Забрали всіх коней. Приміщення сільмагу, на той період найкраще в селі, збудоване з червоної цегли і вкрите цинком, зруйнували. Цинк навантажили на машини і вивезли. Зруйнували капітальне приміщення колишнього, ще бредихінського млина та маслобойні, що стояло поруч із сільмагом і належало колгоспові “15- річчя Жовтня”. В обох корпусах Новокам’янської семирічної школи розмістився німецький військовий шпиталь. В листопаді місяці вже з-за Дніпра стали поступати поранені німецькі солдати. Їх сюди доставляли санітарними літаками, так званими “Стрекозами”. На території нинішнього стадіону і дворів новозбудованих котеджів знаходився аеродром. В кінці листопада 1943 року жандарми чи війська СС оточили село, організували облаву з виловлювання чоловіків. Тепер не звіряли документи, не питали, скільки років, а хапали всіх підряд, навіть дітей 14-15 років чоловічої статі і слабих, але ще рухомих стариків, їх під дулами автоматів колонами зганяли з обох кінців села на дорогу, що веде на Трифонівку. Формували в одну колону, по обидві сторони якої йшли есесівці з автоматами і металевими орлами на грудях, з вівчарками, гнали на захід до станції Блакитна та Біла Криниця. Звідти відправляли до Німеччини. Тільки одиниці з них після закінчення війни і визволення з неволі повернулися додому. Серед них: Литвиненко Василь Федорович, Надточій Іван Тарасович, Пивовар Маркіян Іванович, Надточій Григорій Федорович та інші. У цей період в селі з’явились перші жертви війни серед дітей. Так у жовтні 1943 року два брати Сенченки, Віктор і Олександр, відповідно 10 і 7 років, та син вчительки Надії Григорівни Надточій восьмилітній Жора загинули від розриву невідомого вибухонебезпечного предмета. А за ними Андрущенко, Сендецький, Покутній, Невидничий та інші. Війна йшла. Як страхітлива мегера пожирала не лише дорослих, а й дітей. Їхніх імен не викарбовано для увічнення на обеліску слави, немає їх і в “Книзі пам’яті”, та вбила їх безпощадна, страхітлива війна. Документи — це свідки подій — донесли до нас через десятиліття правду минулого. Не можна без хвилювання читати письмову роботу на тему: “Що я пережила під час німецько-фашистської окупації”, яку написала учениця 7 класу Великоолександрівської школи № 8 (нині ЗОШ І–ІІІ ст. № 2) Наталія Прокіпець у вересні 1944 року. Ця робота стала документом і зберігається в державному архіві Херсонської області. Ось що писала дівчина: “Коли німці зайняли наше село, деякі частини їхніх військ жили в нашій школі. Вони ламали парти, спалили нашу бібліотеку... Нам було дуже боляче, коли проходили повз рідну школу і не мали права заходити туди, де вчились декілька років. Окупанти вивозили наших батьків і сестер в Німеччину. 26 серпня 1943 року з кожного будинку було чути крик і плач. Від кожної матері відривали її рідну дитину і відправляли в Німеччину на каторгу. 23 грудня 1943 року німці заходили в кожний будинок і виганяли всіх чоловіків, щоб відправити їх якнайшвидше до Німеччини. Було сумно дивитись, як ешелонами везли наших братів та батьків”... В Новій Кам’янці такі ж події відбулися трохи раніше, але були вони ще жорстокішими, бо, як виявилося після вигнання німців, наше село вписувалось в їхню другу і третю лінію оборони, так званого “Дніпровського неприступного валу”. Лінію оборони німці будували таємно. Вона пролягала по лінії Гур’ївка–Українка, захопила, повністю Перетовку, балку Задемидченка, Копаничихи і далі до лісопосадки, що відмежовують новокам’янські землі від суханівських і борозенських. Так що Нова Кам’янка повністю вписувалась у цю лінію. Там фашисти будували ДОТи, ДЗОТи і землянки для своїх солдат. Хоча й заросли бур’янами, та їх обриси ще й сьогодні чітко видно в лісосмузі. У лісосмузі, між полями Німецькі дзоти заросли Чагарником і бур’янами... Вітри ті зерна занесли. Війна... Війна... Вже півстоліття. Як кулемет тут трахкотів, А кулеметник... мов те віття. У бліндажі... на дні зотлів. Для такого будівництва треба було мати лісоматеріали. Окремі бліндажі мали потрійний настил стелі. Матеріал цей брали з громадських та житлових будинків села Нова Кам’янка. Ось чому в Новій Кам’янці взимку з 1943 на 1944 рік лишилося з дахами не більше 10% хат, решта була розібрана. Люди переселились у погреби. А потім, вже після визволення, хати, що лишились без даху, переробляли на землянки, а хто мав силу, нехтуючи небезпекою мін та інших вибухонебезпечних предметів, розбирали бліндажі й тачками тягли дошки, рейки, бруски дерев’яні. Ставили дахи. Крили їх соломою. Більше шести місяців йшли бої з німецько-фашистськими загарбниками на території Херсонщини, в котрих брали участь десятки тисяч представників тридцяти народностей і національностей Радянського Союзу. Шістдесят сім з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Після ліквідації Нікопольського плацдарму і форсування р. Дніпро, в районі с. Михайлівки, Нововоронцовського району в лютому 1944 року починаються бої і за визволення нашого району, в тому числі на території Новокам’янської сільської ради. На наших новокам’янських землях бої за наше визволення точилися 13 героїчних і кривавих днів. В умовах бездоріжжя з боку Нововоронцовського району до території Новокам’янської сільської ради в кінці лютого на початку березня 1944 року просувалась з боями 416-а стрілецька дивізія. У нашвидкуруч виритих окопах та траншеях знаходилися солдати і офіцери, у багнюці і воді. Доставка продуктів, боєприпасів відбувалась тільки вночі. А вдень навіть неможливо було розвести багаття, щоб погрітися. Солдати харчувалися качанами кукурудзи, зібраними на полях. Перша спроба підрозділів 1373 стрілецького полку 416-ї Таганрозької Азербайджанської стрілецької дивізії зайняти Гур’ївку, здійснена 3 березня, не принесла успіху. Із втратами наступаючі відійшли на свої попередні рубежі. Навіть з підходом мінометних підрозділів і при підтримці мінометним вогнем чергові атаки воїнів 1373 та 1374 стрілецьких полків 6 та 7 березня виявились для наступаючих безрезультатними. З втратами батальйони і роти відійшли. На полі бою залишилось більше 30 загиблих, у тому числі командири батальйонів Віталій Петрович Баранов, Теймур Алекперович Каферов, ротний Дмитро Григорович Дегтярьов. Праворуч по фронту 416-ї дивізії наступали підрозділи 61-ї Нікопольської стрілецької дивізії. Вони рухалися в бік села Новогригорівка. В цій дивізії воював наш земляк, житель Великої Олександрівки Іван Онисимович Рубан. 61-ша стрілецька дивізія під час визволення Новогригорівки втратила 102 чоловіка. Було багато поранених. Їх загальні втрати становили 104 чоловіки. Всього під час тих березневих боїв тільки на території Новокам’янської сільської ради наступаючі втратили близько 300 чоловік. На час, коли пишеться ця історія, нам відомо лише 270 імен тих, що загинули в боях за землі та села Новокам’янської сільської ради. Можна зробити висновок, що багато загиблих до цього часу лежать у місцях їх перших поховань — у лісопосадках, в степу. Могили залишаються безіменними. В тяжких умовах вели бої з 6 по 10 березня і частини 98-86 Гвардійської та 248 стрілецької дивізій за Нову Кам’янку та Українку. А з 9 на 10 березня 1944 року гвардійцями 98-86 Гвардійської Червонопрапорної Миколаївської стрілецької дивізії Нову Кам’янку визволено з-під німецько-фашистської окупації. Командував дивізією генерал Соколовський. А бої на території Новокам’янської сільської ради розпочалися ще в лютому місяці, З документів та свідчень живих учасників боїв нам вдалося встановити динаміку наростання бою за наші села. Так в бою за село Гур’ївку вже 27 лютого 1944 року загинув Терец Анісім Ємельянович — 1899 р.н. (отже в 1944 році йому було 45років) і в цей день в бою за село Нову Григорівку загинув Блаженко Михайло Сидорович — 1924 року народження. На той період не мав ще повних 20 років. Обидва родом з Донецької області. 3 березня загинуло 6 чоловік. Всі за Гур’ївку 3 березня - 1 чоловік за Гур’ївку 4 березня - 1 чоловік за Гур’ївку 5 березня - 8 чоловік за Гур’ївку 6 березня - 10 чоловік за Гур’ївку 7 березня - 14 чоловік з них 7 за Гур’ївку і 7 за Нову Кам’янку А 8 березня, в день свого народження двадцятиоднолітній лейтенант, син башкирського народу, на дудчанській землі, але поруч з с. Гур’ївка Мінгалі Хабібулович Губайдулін повторив подвиг Олександра Матросова. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цей подвиг ще і ще повертає нас пам’яттю у ті далекі вогненні роки і свідчить про те, які запеклі бої велись на нашій землі. 8 березня загинуло 9 чоловік. З них за Нову Кам’янку — 6, 2 за Гур’ївку і 1 за Нову Григорівку. 10 березня, в день нашого визволення, на території Новокам’янської сільської ради загинуло 76 чоловік. З них за Нову Кам’янку — 17 чол., за Нову Григорівку — 20 чоловік і за Українку — 39 чоловік. Про бій за Нову Кам’янку ми знаємо з документів дивізії та розповідей живих учасників бою, старшини роти Коваля Федора Сидоровича, молодшого лейтенанта Худіна, розвідника полку Мелованова Михайла Григоровича, сина полеглого в бою капітана Бугаєнка Миколи, котрий у батька був ординарцем, жителів села та ін. Ще й сьогодні, через 60 років, в лісопосадці, що розділяє Новокам’янську та Борозенську сільські ради, добре видно зарослі бур’янами, чагарником, розсунуті дощовими потоками і часом німецькі бліндажі, доти. І коли подивишся від них в бік нинішнього поля імені старшого лейтенанта Асцатряна, командира роти, котрий геройськи загинув на цьому полі, слухаючи розповідь учасника бою старшини роти Коваля Федора Сидоровича із Харкова, котрий був тяжко поранений на цьому полі, можна ясно уявити, в якому скрутному стані опинилися 10 березня наші стрілецькі роти. Все видно, як на долоні. А ще розмішаний чорнозем. Лише саперною лопаткою можна було насипати невеличкий бруствер, щоб заховати голову. Та кожен порух солдата знаходився під пильним оком фашистських снайперів. Вівся невгаваючий прицільний мінометний і артилерійський вогонь, ніби супротивник намагався скоріше позбутися запасів тяжких вантажів перед своїм відступом. Міни й снаряди летіли і в село. Один з них поцілив в ріг приміщення школи, в котрому вже було розгорнуто хірургічне відділення 51 окремого медсанбату. Інший влучив у землянку Олександровського Миколи Олександровича, тоді ще дванадцятирічного. Пробив стелю, розірвався в кімнаті. Вбив солдата, що зайшов до гостинних господарів. Снаряди цілий день розривалися в селі, проносячись над хатами зі своїм смертельним виттям. Надвечір по фашистських позиціях вдарили реактивні міномети “Катюші”. Вогонь противника було подавлено. Стрілецькі роти в ніч повинні рухатися на нові рубежі в сторону Суханового, П’ятихаток, Борозенська. Земля розкисла. Багнюка непролазна. Тилові частини відстали від піхоти. Кухонь не було. І новокам’янці, обкрадені фашистами, знедолені, ділилися всім, що тільки мали, зі своїми визволителями. Варили галушки, супи, каші, хто що міг. І на вечір підгодували солдат. Передові частини пішли в наступ. А на другий день, тобто 11 березня, по селу, як блискавка, пролетіла вість: в крайніх хатах, зокрема в хатах Андрущенка, П’ятибрата, Петренків, Половинка та ін. повно тяжкопоранених солдат. Що хірургічне відділення знаходиться в школі, а перенести туди поранених солдат немає кому. Ось і пішли жінки, дівчата, хлопчаки 14-15 років на допомогу. Село було розбите, обдерте. Майже не було цілих хат, їх дахи пішли на німецькі бліндажі і доти, що так огризалися смертельним вогнем 10 березня. Ніякої худоби, птиці в селі не було. Навіть собак і тих вистріляли фашисти. Жодної деревини — все пішло на опалення. Коли глянеш з краю в край — одні димарі, як труби кораблів, що засіли чомусь у пустелі, стирчали до неба. А поранених треба ж годувати. Ось тоді і пішли жінки по селу просити, хто чим може поділитись. Зібрали декілька клуночків зерна. Тачкою повезли їх у Качкарівку і там виміняли за зерно рибу для поранених. Із документів: “За час свого перебування на території Херсонської області німецько-фашистські окупанти розстріляли 28 541 чоловіка, замучили 43 589 чоловік, вивезли в рабство 37 449 чоловік. Кілька тисяч стариків, жінок і дітей було розстріляно в селищі Калінінське, на території колгоспів ім. Горького, “Червоний Жовтень” та інших населених пунктів Великоолександрівського району. Фашистські загарбники на території Херсонщини повністю знищили 12 068 споруд, з них 1 771 споруд промислового призначення, 2 942 житлових будинків, 4 619 тваринницьких будівель”. (Газета “Будівник комунізму”, № 31 від 13 березня 1969 року). Перша корова в селі з’явилася у Лемехи Пилипа. Він переховувався з нею у с.Новодмитрівці. Привів у село. Все молоко йшло для поранених. Та найстрашнішим було те, що поранені помирали від ран. Так 11 березня, на другий день нашого визволення, померло 3 чол., 12 березня — 8 чоловік, 13 березня — 3, 15 березня — 2, 18 березня – 1; 20, 23, 24, 25, 27 березня помирало по одному солдату. Всього в Новій Кам’янці від ран з 11 по 27 березня померло 22 солдати. 28 березня поранених перевезли в тилові шпиталі. А тих, хто загинув на полі бою, там і хоронили, нерідко під вогнем противника, їх друзі. Такий випадок: Коропець Ярина на другий день визволення вирішила провідати сестру, що живе в Суханово. Пішла через поле. Побачила шматок солдатської плащ-накидки, що виглядав з-під землі. Потягнула. А з-під землі почула слабкий голос: “Допоможіть..”. Жінка злякалась. Прибігла в село. Сповістила солдатам. Ті негайно пішли з нею. Знайшли. Врятували солдата. Подібними могилками-похованнями були всипані всі поля. А коли з’явились трактори і пішли в поле орати, навіть в 1946 році трактористами в колгоспах працювали поруч з демобілізованими фронтовиками і жінки. Так в колгоспі “20-річчя Жовтня” тракторну бригаду очолює учасник Фінської війни 1940 року та ветеран Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Панченко Федір Сидорович. А в тракторній бригаді (див. фото 1946 рік) було поряд з шістьма чоловіками — вчорашніми фронтовиками, це: Замятін Д.К., Панченко Ф.С., Гугля Щербак Б., Панченко Л.С., Чорнуха І.Р. І серед них жінки: Панченко Саня Сидорівна, Гугля Дар’я Макарівна, Сороковенко.
Тракторна бригада колгоспу “20-річчя Жовтня”, 1946 рік.
Жодна не могла їхати по могилах. Виорювати останки. Ось тоді і вийшло розпорядження перехоронити останки полеглих солдат до братської могили. З полів колгоспів “Шлях до комуни”, “15-річчя Жовтня” та “20-річчя Жовтня” (Українка) переносили останки воїнів в тодішній сільський парк до п’єдесталу довоєнного пам’ятника Орджонікідзе, зірваному німцями, в братську могилу. На той п’єдестал в 1946 році будівельна бригада колгоспу “15-річчя Жовтня” під керівництвом Федосенко Володимира Івановича звела обеліск.
В 1953 році на місці обеліска з ініціативи голови сільської ради Гвоздьова Петра Сергійовича встановлено скульптуру солдата з автоматом. Так і стоїть він на вічному посту. З полів Гур’ївки і Н.Григорівки в таку ж братську могилу останки солдат перенесли в центр с. Н.Григорівки. Тільки перед святом 20-річчя Перемоги в 1965 році вдалося встановите частину імен тих, хто поліг на наших полях, їх імена викарбували на гранітних стелах і встановили біля братських могил. Зв’язалися з рідними полеглих. Так в м.Мардакерті, Азербайджанської РСР знайшли матір і батька полеглого в бою старшого лейтенанта, командира роти Асцатряна Сидрака Григоровича. Григор Хачатурович і Манішак Хачатурівна не знали нічого про долю сина. В документах він числився безвісти пропалим. В 1977-му на могилу сина приїздить 80-літня Манішак Хачатурівна. Її стрічали новокам’янці, школярі. О горе матері! Як нам не зрозуміти. А чим зарадити? Де взяти чаро-сил Щоб хоч на хвильку біль утамувати, Дать серцю спокій і душевний квил, Який так рветься в неньки, нам забрати? І радість вчителя теж можна зрозуміти. (Хоч в горі і не прийнято радіти). Та бачу я: малеча звідусіль З сумними, горя повними очима Живим кільцем матусю оточила. І ось вона, ота чарівна сила: В вірменки-матері мої вкраїнські діти Теплом сердець тамують гострий біль.
Долі людські... Біль і горе... Пишуть... Їдуть вклонитися могилі, взяти грудочку землі тої, де пролилась кров. Із Горностаївки — сім’я Бондаренка Миколи Степановича — 8 чоловік. Три сини і вдова Лісного Федора Івановича із Донецької області. Три дочки і вдова Плужника Кузьми Арсеновича із Запорізької області. Скільки років кожен рік приїздить покласти квіти, постояти, схиливши голову, велика сім’я Саніних із Нової Маячки. Вдова, діти, онуки, правнуки. Із Каланчака та Армавіра, із Цюрупинська та Жданова (Маріуполя). Невидимо прокладаю, проходжу в мислях і серцем ті шляхи, звідки прийшли герої, просто чиїсь діти, наречені, чоловіки, батьки і чий бойовий шлях, ниточка життя обірвалась саме тут, на нашій землі. Синів України – 101 чоловік. В тому числі з Донецької області - 27, Із Запорізької - 28, Із Херсонської, в основному з лівобережжя - 36, Із Дніпропетровської - 5, Із Луганської - 3, Із Харківської - 2. Синів Росії - 30 Курська обл. - 3 Воронежська - 2 Ростовська - 7 Краснодарський край - 4 Кіровська - 1 Московська - 1 Калінінська - 1 Тамбовська - 1 Волгоградська - 1 Тульська - 1 Горьківська - 1 Смоленська - 2 Рязанська - 1 Ставропольський край - 1 Саратовська - 2 Азербайджанська РСР - 1, Грузинська РСР - 3 Якутська АРСР - 1, Чуваська АРСР - 1 7 чоловік не встановлено звідки родом, де їх рідні. Серед тих, що загинули, наймолодшими були вісімнадцятирічні Коноваленко Василь Васильович із Новотроїцького району, і Курохта Іван Федорович із Каховки Херсонської області, а найстаріший — 47 років, Лазунько Іван Пилипович із Запорізької області. За військовими званнями: капітанів - 3, старших лейтенантів - 3 лейтенантів - 2, молодших лейтенантів - 4 сержантів - 20, рядових - 118. Нам вдалося встановити імена тих, що полягли в боях за Нову Кам’янку — 150 імен. Проте, учасники боїв твердять, що їх більше. І це підтверджується життям. Лише в 2004 році встановлено ім’я Буйного Василя Прохоровича із с.Новоолександрівки Нижньосірогозького району Херсонської області. Пошук триває.
