Останніми роками у пресі порушуються закриті раніше теми, зокрема, про життя населення у період німецької окупації. У з’язку з цим хочеться оповісти про бургомістра Берислава тих часів Фальмана. Родичі цього Фальмана і донині живуть в нашому місті. От вони й просили мене більш докладно розповісти про цю людину. Скажу відразу, зібрати матеріал про бургомістра було надзвичайно складно, оскільки після його арешту в березні 1944 року контррозвідкою «Смерш» не залишилося ніяких кінців. Був чоловік — і пропав, перетворився у табірний пил. Єдине, що залишилося — пам’ять людей.
Олександр Васильович Задорожній, 1924 року народження, бериславець: — Йосипа Йосиповича Фальмана я знав особисто.Хоча в час окупації мені було небагато років. Це був чоловік товариський, такий розсудливий, делікатний. До війни він працював бригадиром садівничого колгоспу «Інтенсивник». Фальман знав багатьох людей у районі і його теж знали і поважали за ґрунтовність, міцну господарську жилку, за точність і пунктуальність. Слово Йосип Йосипович тримав залізно. Був чесним і сміливим, не гнувся перед начальством, за що його теж не дуже жалувало. Він так і не навчився говорити чисто українською чи російською мовами. Його німецький акцент ми, пацани, часто передражнювали. Коли місто захопили окупанти, вони запропонували Фальману, як німцеві, очолити міську управу. Я не знаю, впирався Йосип Йосипович чи не впирався, однак погодився. „Лучше я, чем какой-то потлец”,— говорив він моїй мамі Марії Андріївні (він товаришував з моїми батьками). Це я чув на власні вуха. Йосип Йосипович багатьом бериславцям допоміг уникнути арешту,молодь врятовував від висилки в неволю, через вірних людей передавав імена зрадників і провокаторів, які носили доноси в німецьку військову комендатуру. Вона розташовувалася біля колишнього міського Будинку культури (тепер там міжшкільний навчально-виробничий комбінат). Я знаю про один такий випадок. Йосип Йосипович прийшов до нас в хату серед білого дня ранньої осені і сказав тихенько мамі: — Марія Антреєвна, перетай нашим, что я вижу в коментатуре кажтий тень Альошку Цигана. Тоносит потлец, целимі спіскамі. Такая сволоч не толжна жить... Це я запам’ятав добре. Як потім Фальману вдалося «підставити» німцям цього негідника — не знаю. Але німці з польової жандармерії невдовзі вивели Альошку Цигана в балку і розстріляли. Розкажу про жандармерію. Солдатів, які там служили, в Бериславі називали «розстрільниками». Жили вони окремо від решти німчури в хаті Веньки Карташова. А де жили Ґедзі, був табір військовополонених. Ці жандарми харчувалися лише курячим м’ясом (у них у дворі стояли штабелями клітки з курями). Стріляли наших вони майже кожного дня. З табору військовополонених брали кількох хлопців з лопатами, садили в стерню неподалік розстрілу, а коли кінчали, ті присипали землею забитих. Собаки потім розгрібали ледь закопані ями, тягали околицями нутрощі розстріляних. Одного разу я ледь не потрапив у колону смертників. Гнали євреїв по вулиці Кірова нагору. Я якраз тинявся там неподалік. Німецький солдат з автоматом ухопив мене за руку і питає: — Мальшик! Ров талеко? Варто було йому мене штовхнути в колону, звідти б я вже не вийшов... А так Бог милував. Я побачив у натовпі знайомих. Пам’ятаю Аню. По чоловіку вона була Клеха. До війни в магазині торгувала. За нею бігла свекруха і просила віддати дитину, але німці не дозволили. Аню з дитиною, як і багатьох євреїв, розстріляли в канаві, де був «Заготскот». Їх роздягли, поклали обличчям в землю і зверху прошили з автоматів. Одяг потім розхватали мародери з місцевих. Коли я прийшов додому і розказав це матері, вона пару раз з’їздила мені по шиї, щоб не лазив де не слід, а потім сказала: — Шуро, ніколи не бери одягу з убитих. А тих Бог покарає... Мудра була у мене мама, царство їй небесне...
Розповідає Людмила Борисівна Дармостук, дружина Петра Леонтійовича Фальмана: — Так от, про Фальмана. Він врятував від розстрілу багатьох бериславців. Вже після війни я дізналася від них же (говорили пошепки, по великому секрету, боялись, як би за це й самим не загриміти туди, де Макар телят не пасе, за зв’язок з німецьким бургомістром). Час був жорстокий тоді. Володя Скрипка, комсомолець, після війни закінчив медінститут, став доктором медичних наук, професором-офтальмологом, казав, що його сім’ю врятував Йосип Йосипович. Він попередив батька-комуніста, щоб зникли з Берислава, бо донесли на нього. Так врятувалися Скрипки. Шура Бугайова до війни була секретарем райкому комсомолу. Йосип Йосипович попередив її, що у списку на розстріл вона перша. Родичі заховали Шуру і врятували від смерті. Фальман влаштував на роботу в комендатуру Ларису Дем’янівну Божко (вона у нас у Бериславі після війни і до 70-тих років завідувала насінницькою лабораторією) для того, щоб вона бачила, хто ходить і доносить на своїх німцям. Вона теж причетна до порятунку багатьох бериславців. Йосип Йосипович мав близькі стосунки з лікаркою Лідією Петрівною Мільчевською. Вона, за його вказівками, виписувала і хлопцям, і дівчатам фальшиві довідки про тиф, клала їх в інфекційну лікарню і рятувала від висилки в Німеччину. Моя подруга, з якою я довгі роки вчителювала в першій школі, Ольга Василівна Гейко, розповідала, як одного разу її брат Жора припер додому кулемет. А в хаті повно німців. І мало того, попався на очі одному з них. То був, на щастя, не есесівець і не жандарм, а фельдшер. Він покликав маму і каже: — Матка, пук-пук, расстрел... Турак! — це на Жоржа... Ольга мерщій побігла до Фальмана. Потім вони щось джеркотіли по-німецькому, але Жорка відбувся легким переляком. Фальман кулемета забрав і втопив у Дніпрі. — Якось років тридцять тому, а може й більше, до нас з Москви приїжджав кореспондент чи то «Красной звезды» чи іншої якої центральної газети, не пам’ятаю вже. До них в редакцію прийшов лист матерів двох радянських льотчиків, які загинули ранньої осені 1941 року під Бериславом. Їм стало відомо, що їхніх синів допомагав рятувати якийсь Фальман з Берислава. Як це було — цікавило матерів. Старожили підтвердили, що дійсно, такий випадок був. Наші прилітали бомбити переправу через Дніпро і не один літак тоді був збитий. Знайшлися свідки, які знали про те, що Йосип Йосипович підібрав двох поранених льотчиків, заховав їх десь, що лікарі Мільчевська і Тимченко надавали медичну допомогу хлопцям. Парашути Фальман закопав. Але врятувати їх не вдалося. Льотчики померли від ран і були поховані на кладовищі, ніби місцеві жителі. Ось така сумна історія, — пригадує Людмила Борисівна Дармостук. Є героїзм на фронті, так би мовити, на очах. А є героїзм тихий, наодинці з самим собою, своєю совістю і смертю. За цей героїзм, як правило, не дають нагород, а розплачуються смертю і забуттям. Так трапилось і з Фальманом. — Я зустрів Йосипа Йосиповича навесні 44-го. Він повільно йшов вулицею Луначарського нагору. Було видно, що чоловікові дуже важко. Питаю: “Куди ви, Йосипе Йосиповичу?» А він каже: — На кальпасу... (на ковбасу).
Він відчував, що прийдуть наші і його не пощадять. Ніхто не стане розбиратись, що він робив в окупацію, кого спасав. Раз німець, та ще й бургомістр — на ковбасу! Так, власне, й трапилось. Його взяли у перші ж дні після визволення Берислава. Де він подівся — ніхто не знає. Та й ніхто ніколи не цікавився, — говорить О.В.Задорожній. — Хоч багатьох людей врятував Йосип Йосипович під час окупації, але ніхто не наважився сказати за нього бодай слово. Знали ж про його, я не побоюся цього слова, подвиг, лікарі Лідія Петрівна Мільчевська, Олена Львівна Тимченко вчителька, Валентина Антонівна Вишневська, багато інших, кого він, врятував, але боялися, як би самим не потрапити в підозру за зв’язок із обвинуваченим у «співробітництві» з ворогом. Та я їх не виню, хто я така, щоб їх судити. Та й чи можна судити людей з позицій теперішнього часу? — говорить Людмила Борисівна Дармостук.
Доля сім’ї Фальманів склалась непросто. Йосип Йосипович був одиноким. Ні жінки, ні дітей у нього не було. А ось у брата, Леонтія Йосиповича Фальмана, був син Піус. Леонтій помер ще до війни, а Піус перед війною поступив і закінчив Кронштадтське військово-морське медичне училище. Всю війну провоював у блокадному Ленінграді. Після війни хотів вступити до Військово-медичної академії — повернули документи — близький родич зрадника Батьківщини. В медичний інститут теж не прийняли з тієї ж причини. Поступив учитись на фармацевта. А вже набагато пізніше закінчив ще один медичний вуз. Довгий час працював начмедом районної лікарні, а потім знову відгукнулося ехо війни — з подачі органів перевели на посаду рядового терапевта-ординатора, на якій він і пропрацював майже до останнього свого дня. Піус — ми його знали всі як Петра Леонтійовича Фальмана... Родині Фальманів немає чого соромитись і приховувати свої родинні зв’язки з бургомістром Йосипом Йосиповичем Фальманом — це був справжній патріот, чесна і порядна людина. Жаль, що за героїзм, який він проявив в роки війни, держава розрахувалася з ним кулею.
