У Миловому Полтавченків знають всяк і кожен. Вони — корінні милівчани з діда-прадіда. Старих уже й немає, а молоді зістарились, діти, правда, повиростали й розлетілися хто куди подалі від села, а внуки, ті взагалі мало що знають про Милове. Я розкажу про діда Михайла, батька цієї великої родини, про його переламану-перекалічену війною долю. Це був звичайний гречкосій, сільський малограмотний мужик. Незадовго перед війною побрався з кароокою милівчанкою Катериною Жидковою і народилося у них хлоп’я. Назвали Олександром — Шуркою. А коли німці напали, Михайла в перші ж дні війни призвали в Армію. Де він воював, не знаю, але попав в оточення, звідки вибирався як міг. Куди діватися? Світу білого він, вважайте, не бачив, бо далі Милового і Качкарівки ніде не був. То ж побрів додому, до хати. Десь розжився на старенькі штани, сорочку. Біженців на дорогах вистачало, от і загубився серед них. Коли приплентався у Милове, там були вже німці. Більше сидів у хаті — боявся виходити, щоб чого не вийшло. Та не вдалося відсидітись. Якось у вересні зігнали німці усе село на вулицю. Приїхав якийсь чин — треба у селі новий порядок установлювати. Призначили старосту із колишніх колгоспних бригадирів. Треба було ще шуцмана призначити, поліцая, значить. Хтось і ляпнув — хай Мишка Полтавченко буде. Він був в армії, чоловік серйозний. От і виштовхали Михайла на середину. Пробував віднікатись — не вийшло. Пригрозили розстрілом. Німці записали прізвище, де живе, настрахали для порядку, видали чорну шинель, нарукавну пов’язку і гвинтівку системи „маузер”. Так дядько Михайло став поліцаєм. Милівчани, які пережили окупацію, згадують про нього, як про порядного чоловіка: зла людям не робив, навпаки, попереджав про відправку молоді у Німеччину, щоб могли заховати дітей, про конфіскацію харчів тощо. Коротше, міг так служити, щоб користь була, а вороги щоб не запідозрили. А коли у вересні 1944 року село було звільнено нашими, дядько Михайло як був у німецькій шинелі, з німецькою гвинтівкою за плечима, так і прийшов здаватись, а за ним прийшло в контррозвідку „Смерш” мало не все село. Сказали люди, як було: що не по своїй волі одяг він чорну шинель, що не зрадничав… Коротше, Михайла не розстріляли і навіть не посадили, а призвали в діючу армію, і пішов він з нею на Захід, добивати ворога. Воював добре. Не раз кулеметника Михайла Полтавченка відзначали у наказах командира. А в бою на озері Балатон він поклав зі свого кулемета „Горюнова” близько сотні німців. Представили дядька Михайла за це до ордена Червоної Зірки. Представили, а потім кинулись перевіряти, хто він за один і що він робив із сорок першого. І тут на білий світ випливло оте милівське поліціювання. Так дядько Мишка замість ордена за свій подвиг отримав 25 років мордовських таборів. Вийшов аж під 60-ті, відбувши мало не увесь строк, зігнутим туберкульозником. Діти виросли без батька, сім’я бідувала. Деякі милівчани хто чим міг, тим потроху допомагали, як у свій час він їм, а хто й вовком дивився, докоряв — поліцай… Тут у Миловому він і дожив свого віку, в самоті й невеликих достатках. Ось так війна поламала долю людини.
