Масове переселення євреїв на Херсонщину почалося у першій половині XIX ст. і заохочувалося царською владою, яка була занепокоєна скупченням великої кількості євреїв у містах імперії, до того ж безробітних. На середину XIX ст. Херсонщина стала найбільшим тереном півдня України, де осіли представники цього народу, засновуючи свої колонії. Царська влада намагалася залучити їх до землеробства (здебільшого безуспішно). На території сучасної Бериславщини у 1835-41 рр. євреї — вихідці з Могилівської та Вітебської губерній — заснували дві колонії — Новоберислав та Львове. Чимало євреїв оселилося також у самому Бериславі, де одна з центральних вулиць, а саме 8-го Березня, певний час носила навіть назву Єврейська. Згодом кількість євреїв на Херсонщині збільшилася і у 20-і роки було створено Калініндорфський єврейський національний район з центром у Великій Сейдеменусі (зараз — смт.Калінінське Великоолександрівського району). Зібрані Бериславською “Просвітою” матеріали однозначно свідчать, що єврейське населення Бериславщини відзначалося працелюбністю, добротою. У кількох десятках спогадів немає жодного факту національної ворожнечі, невдоволення чи приниження національної гідності як з боку євреїв, так і з боку українців. Більш того, євреї здавна відігравали значну роль у соціально-економічному розвитку Бериславщини. З кінця XIX ст. майже уся торгівля і зернокупівля перебувала у руках єврейської громади. Вирізнявся тут відомий на увесь південь України торговець Уманський. Велику частку скарбниці міста поповнював податками мануфактурник Гінзбурґ, будинок якого досі служить бериславцям як крамниця по вул. 1 Травня, 224. Засновником і першим власником Бериславського машинобудівного заводу був Айзеншток. І хоча у період подій 1917-21 рр. кількість євреїв значно зменшилася, напередодні II Світової війни євреї також займали чимало важливих посад. Так, Уманський був директором елеватора, Шендель — заступником директора машзаводу, у Новобериславі діяла єврейська національна сільрада, її, як і місцевий колгосп, очолювали євреї. Чимало також працювало на освітянській ниві — Фрідман, Меламуд, Уманська тощо. У Бериславі до середини 20-х років діяла чудова архітектурна споруда — синагога, аналогів якої, мабуть, не було на усьому півдні України. Діяли також три невеличкі синагоги. Так і жили поруч українці, євреї, росіяни, шведи, німці... Раптом почалася війна. Тепер відомо, що відразу після приходу до влади у 1933 р. нацистська верхівка виношувала плани дискримінації єврейства. Згодом був розроблений людиноненависницький план так званого “остаточного вирішення єврейського питання”, який передбачав виселення цього народу з Європи або цілковите його винищення. План цей почав реалізовуватися під час Світової війни. Цей період своєї історії євреї справедливо називають катастрофою — Голокостом. Фрагменти цієї катастрофи закарбувалися і у пам’яті бериславців. Чимало євреїв евакуювалися разом з відступаючими вояками Червоної армії. Переважно це були працівники партійного та радянського апарату. Прості ж єврейські трудівники — робітники, селяни, учителі — говорили, що їм боятися нічого, адже нікому нічого лихого вони не вдіяли. Однак сталося інакше. Одним з перших наказів окупаційної влади було розпорядження про відзнаки, які відтепер мусили носити усі громадяни єврейської національності. Цей наказ гітлерівці вивішували практично у кожному захопленому населеному пункті: “1. Кожен єврей або особа частково єврейського походження ... повинна носити особливий знак, 2. Згідно з цим розпорядженням вважається: а) за єврея той, хто походить від двох єврейських національних сторін; б) за особу частково єврейського походження той, хто походить від однієї єврейської за національністю батьківської сторони. 3. Знак являє собою коло, зроблене з тканини жовтого кольору, 5 сантиметрів заввишки. 4. Цей знак належить носити: а) на правому боці грудей; б) на середині спини; в) на верхньому одязі так, щоб було добре видно. 5. Від обов’язкового носіння знака, відповідно до цього розпорядження, звільняються діти віком до 3 років. 6. Хто виявлятиме протидію цьому розпорядженню, або іншим розпорядженням та постановам, що видані з метою впровадження в життя цього розпорядження, буде каратися. Міський комендант”. Наприкінці серпня — на початку вересня 1941 р. у Бериславі було вивішено наказ комендатури: усім євреям з’явитися до міської управи з невеликою поклажею. За неявку -розстріл. Відразу з’явилися чутки буцімто їх мають кудись переселяти, говорили, навіть, до Палестини. Зібралися євреї з клунками у вказаний час і повели їх до тодішньої скотобійні. Там і була розстріляна перша партія бериславських євреїв. Згодом розстріли продовжувалися. Число забитих обчислюється кількома сотнями чоловік (точно встановити неможливо, оскільки там також розстрілювали й радянських військовополонених). Серед старожилів побутує переказ, ніби кілька чоловік урятувалися, сховавшись у навколишніх чагарниках. Відомо також, що кількох єврейських дітей було сховано місцевими жителями або видано за українців. Але, на жаль, мали місце й факти доносів наших земляків-бериславців, були й випадки мародерства. Серед розстріляних бериславці називають Клеху, Лазаря-скляра з багатьма дітьми (жили на розі вулиць Херсонської та 8 Березня), Сьомку-перукаря (жив по 25 Жовтня), Шермана-вантажника, учительку Фрідман. Ось як оповідає ці події старожил міста Леонід Якимович Сергеєв: “Коли почалася війна, то багато євреїв тікало з Молдавії, Західної України. Здебільшого це були працівники НКВС, різні начальники, комуністи. Вони казали бериславським євреям: тікайте! А наші не вірили, думали: ми бідні, нічого поганого нікому не вдіяли, то ви — начальники, вам і є чого боятися. А ті тисячами переправлялися на Каховку пароплавами, човнами, підводами через переправу; платили по 3000 карбованців за човен аби лише переправитися, кидали речі, забирали дітей і найцінніше. А як німці вступили у Берислав, то тижня через два, як вони укріпилися, вивісили наказ коменданта (я сам його читав): усім євреям з речами з’явитися у міську управу (була, де зараз універмаг). За неявку — розстріл. Тоді тільки євреї в усе повірили і про усе здогадалися. Зійшлися вони з невеликими вузликами, ходили чутки ніби їх будуть кудись переселяти. Тут їх відразу оточила спецкоманда у зеленій формі з бляхами — польова жандармерія — з автоматами. Набрали німці на підмогу ще добровольців з неєвреїв і повели вулицею Кірова до балки. Там рівчак був глибокий. Я неподалік з батьком чийсь дах ремонтував. Чую страшенні крики і автоматні черги. Питаю батька: що то ? А він відповідає: “То не треба тобі знати”. Неподалік цього місця десь через місяць почали розстрілювати щоночі єврейських військовополонених, які потрапили у полон, коли німці прорвалися до Криму. Тут, біля балки був їхній табір”. 10 вересня надійшла черга єврейської колонії Новоберислав. Того дня було розстріляно 87 (за іншими даними 82) мешканців села. Ось що згадував свідок трагедії Іван Григорович Костін: “Наказали євреям зібратися для переселення у Палестину. Коли вони зійшлися, то погнали їх пішки, а речі й малих дітей везли на підводах, до рівчака метрів 2,5 завглибшки. Вчинився страшенний галас. Тут їх і розстріляли. Мене з іще одним чоловіком німці примусили прикидати їх землею. Деякі ще шевелилися. А Льовка Бехман був легко поранений і прикинувся мертвим. А уночі вибрався з рівчака і утік у дикі коноплі у балку, де й вижив. Пізніше ми ще й бачилися. Днів через 3-5 знову прийшли по мене й кажуть: “Костін, треба іще двох дітей закопати”. Поїхали ми до двору, де українка Найбер з двома дітьми жила, а чоловік-єврей в армії був. Я у сінях стояв. Питають матір: “Кіндер — юда ?”. Вона каже: “Ні ! Ні !”. А діти обняли матір ! Німці витягли якийсь шланг, щось побризкали на дітей і ті попадали, а мати до них: “Ой, діточки !”. А німці: “Капут, мутер !”. Узяли ми діток, а у дівчинки ще ніжки дригалися. І понесли, і закопали. У 1942 р. на іменини Гітлера приїхали 6 німців, кинули у рівчак три гранати. Кості порозкидало, тоді вони змусили збирати їх до купи”. 16 вересня така ж трагедія сталася у Львовому. Там в один день розстріляли 160 чоловік. Старих і немічних убивали прямо у селі, а решту вивели за кілька кілометрів до “скотомогильника”. Як і у Бериславі, тут також побутує переказ про кількох щасливців, кому вдалося врятуватися. 25 вересня біля сучасного села Заможне розстріляли 13 євреїв і укинули до колодязя. Такі само злочини чинили окупанти і в інших населених пунктах, де жили євреї, зокрема, у с.Куйбишеве, с.Максима Горького. Олександр Солдатський у газеті “Слово” від 24.10.2003 р. згадував: “Одна з десятків братських могил біля села Раківка являє собою вельми сумне видовище. У степу, серед ниви, видніє необроблюваний острівець, що заріс високими бур’янами, а у його центрі – колодязь. Таких колодязів на Херсонщині багато десятків. Iх будували столипінські хуторяни. У випаленому степу воду можна було добути лише з шахтових колодязів, глибина яких понад 100 метрів. Саме їх і вирішили приладнати німці для розстрілу євреїв. До місця трагедії жертв гнали строєм, доставляли підводами або автомашинами. До трагічного дня єврейські сім’ї тримали у сільських школах. Німці, народ практичний, вони і присуджених примушували працювати. На 16-й дільниці, наприклад, дорослі і діти чистили кукурудзяні початки. За такою роботою ми, троє хлопчаків, востаннє і бачили своїх знайомих у школі 16-ї дільниці. Прийшли ми сюди за порадою німецького водія, який був у нас на постої. Він повідомив, що на залізничну станцію Снігурівка прибула зондеркоманда. “Коли вона з’являється, обов’язково починаються розстріли євреїв і сімей комуністів. Якщо у вас є такі знайомі, повідомте їм про це, може, хтось зуміє врятуватися”. З цією трагічною звісткою ми й прийшли до приречених. Охороняли їх призначені німцями поліцаї з місцевих жителів. Безперешкодно увійшли до школи. В одному з класів застали дорослих і дітей за роботою. З дитячої наївності , ми й повідомили їм страшну звістку. Спочатку у класі встановилася мертва тиша. І раптом пролунав істеричний крик літньої жінки: “Це їх спеціально прислали, аби ми почали розбігатися, нас виловлять і розстріляють”. До нас підійшла симпатична жінка і говорить: “Йдіть, діти, від гріха , а то поліцаї і вас затримають”. Вона гукнула двох дівчаток 8-10 років. “Це мої дочурки. У вашому селі живуть наші знайомі. Відведіть дітей до них. Я, як звільнюся, прийду за ними”. Вона веліла донькам непомітно вийти і чекати нас. Ми їх провели до знайомих. Переживши жахливі випробування, дівчатка таки урятувалися, але так і не дочекалися свою маму… Сонячного жовтневого дня 1941 року до села приїхали німці і поліцейські. Повеліли усім вийти у двір без речей. Потім одних посадили до автомашин, а інших на кінні повозки і рушили у степ. Серед жертв перебувала і сім’я Грінбергів, дружина Килина Корніївна, донька Олена і син Микола. Глава сім’ї пішов на фронт. Місцеві жителі, побачивши свою землячку, почали прохати німців відпустити її, адже вона українка. Фашисти, порадившись, вирішили: матір залишити, а дітей – розстріляти. З того дня бідну жінку два тижні шукали родичі. Знайшли її, напівбезумну, убиту горем. Вона сиділа коло спорудженої могилки обабіч колодязя, куди скинули її дітей, і гірко плакала, дивлячись на фотокартки крихіток. А ось в іншій сім’ї мати виявилася єврейкою, а чоловік – українець. У такому випадку маму розстріляли, а дітей лишили. Я розмовляв з одним чоловіком, котрого німці примушували стояти біля криниці, і, якщо труп не падав у прірву, він та інші односельчани повинні були скидати їх до колодязя. Він розповів, що серед приречених видавався чоловік міцної статури з укладистою бородою. З лав виводили чергову жертву, примушували зняти верхній одяг, стати на коліна, обличчям до колодязя. Потім п’яні німецькі посіпаки стріляли їм у потилицю. Коли черга дійшла до сивобородого, він раптово кинувся до колодязя, де стояли два жандарма з автоматами навпереваги. Очевидячки, бідолаха хотів своєю міццю і силою потягнути у прірву і фашистів, однак німці відскочили, і він зник у чорному отворі криниці. Трагічно загинули дві молоді учительки місцевої школи. До ешафоту вони вийшли, обнявшись, і заспівали “Інтернаціонал”. Автоматна черга катів обірвала пісню. Люди розповідали, що біля колодязя утворився потік крові. Довго ще з його глибини чутно був стогін. Дізнавшись про це, прибулі поліцейські кинули туди кілька гранат. Розповідають свідки, та й сам я бачив, як кати гнали євреїв до місця страти, серед яких було чимало знайомих, однокласників…”. Треба також зазначити, що одночасно було забито ще й кілька десятків циган, яких нацистські ідеологи також не визнавали за людей. Бериславці добре пам’ятають Михайла Сомина, самодіяльного актора місцевого театру, співака, цигана за національністю, який також був розстріляний. Таким чином, так зване “остаточне вирішення єврейського питання” здійснювалося шляхом цілковитого винищення цього народу. По війні частина євреїв повернулася з евакуації. Згодом майже усі вони виїхали за межі України, переважно до Ізраїля. За переписом населення 1989 р. на Бериславщині лишалося 22 громадянина єврейської національності, за останнім переписом 2001 р. у районі їх зосталося 11 осіб. Щодо вшанування пам’яті загиблих. Після війни порушувалося клопотання про спорудження пам’ятника розстріляним євреям у Бериславі. Але воно так і не було вирішене. У с.Новоберислав місце поховання доглядали учні місцевої школи, але з будівництвом Каховської ГЕС і розлиттям водосховища могила потрапила під затоплення. У селі також немає ніякого пам’ятного знаку. Лише у Львовому свого часу євреї, що повернулися з евакуації, спорудили пам’ятник, але згодом було збудовано новий, у написі на якому уже нічого не згадується про єврейську людність. А братська могила уже у роки “розвиненого соціалізму” була знесена радгоспними тракторами...
(“Еврейские вести” ч. 1-2, 1996 р., з доповненнями)
