У 1951 році в районі будівництва Каховської ГЕС біля Берислава було виявлене нове місцезнаходження гіпаріонової фауни у верхньосарматських відкладах. Вивчення наземної фауни у відкладах верхнього сармату має значення для з’ясування стратиграфії і особливо при відтворенні ландшафтних та кліматичних умов півдня України у міоценову епоху. Розкопки Бериславської гіпаріонової фауни проводилися під керівництвом академіка Л.Короткевича. Під час експедиції інституту зоології АН УРСР у 1952-53 рр. під керівництвом професора І.Г.Підоплічка та за участю в окремі роки В.А.Топачевського, В.Н.Бондаренка та А.І.Шевченко усього розкопано площу у 226 кв.м, на якій знайдено понад 5000 кісток, що належали 95 особам різних тварин. Нині місце розкопок залите водами Каховського водоймища. За даними академіка Короткевича костеносний шар являв собою мергель, який знаходився у товщі верхньосарматських відкладів на глибині 10-12 м від поверхні. На основі детального вивчення умов захоронення Бериславської гіпаріонової фауни можна зробити висновки: а) на початку пізнього сармату морські відклади в районі сучасних Каховки – Берислава зазнали посиленої континентальної переробки; б) в процесі захоронення кісток намічаються три послідовні фази, які, можливо, пов’язані з періодичними паводками, подібними до сучасних, що затоплюють рівнини в тропічних областях; в) кістки тварин змішані із породою, окремі скупчення їх розкидані по усій площі мергелю; на ділянках, які їх розділяють, теж є окремі кістки, що свідчить про певну динамічну силу потоку, який зносив і замулював їх; г) залишки тварин переносилися на близьку відстань і швидко захоронялися. Про це свідчить певне відсортування кісткового матеріалу середнього розміру, швидше його нагромадження, відсутність окочених кісток та майже повна відсутність кісток із слідами погризів, розташування їх у вигляді анатомічних груп; ґ) нагромадження кісткових залишків Бериславського місцезнаходження, звичайно, лише у певній мірі відтворює дійсний склад фауни того часу, але свідчить про велику чисельність, щільність, населення тварин, рештки яких були знайдені; д) представники бериславської фауни не були тимчасовими мешканцями, а жили та розмножувалися у даній місцевості. На це вказують знахідки як молодих так і молочних особин; е) утворилося місцезнаходження у короткий проміжок часу внаслідок масової загибелі тварин; є) загибель відбулася, очевидно не внаслідок посухи, як гадали раніше, а при затопленні понижених, прибережних ділянок Сарматського моря в період нагону морської води або під час повені. Про це свідчать не лише умови захоронення, а й характер самої фауни, у складі якої переважали тварини, пристосовані до життя у зволожених прибережних ділянках, що, можливо, нагадували прирічкові плавні з деревною, чагарниковою та болотистою рослинністю. При затопленні подібних ділянок, природньо, насамперед гинули постійні мешканці цих біотипів – велетенські свині, горбкозубі мастодонти, хілотерії та палеотрагуси. Серед представників Бериславської фауни визначено і описано два види тварин – палеотрагус та безрогий носоріг-хілотерій. У цій групі намічаються дві основні екологічні групи тварин – мешканців лісових долинних біотипів та відкритих степових. До першої групи віднесені такі тварини як велетенська свиня, хілотерій, мастодонт, палеотрагус. Значна кількість цих тварин у фауні вказує на те, що у пізньому сарматі на узбережжі Сарматського моря в районі сучасного Берислава існували значні площі, часом заболочені, з деревною та чагарниковою рослинністю. Вони були приурочені до понижених ділянок та долин річок, у той час як на підвищених вододілах формувалися степові простори, що їх заселяли гіпаріони (трипалі коні), газелі й інші види – антилопи, страуси. В Бериславській гіпаріоновій фауні тварини відкритих степових просторів представлені у значно меншій кількості. Наявність у фауні жираф, мастодонтів, хілотерій, велетенських свиней дозволяє з достатньою підставою вважати, що клімат у той час був тут досить теплий, а в окремих ділянках узбережжя – вологий з досить високими річними температурами. Сніговий покрив, природньо, був відсутній. При вивченні викопних фаун велике значення має не тільки вивчення складу, а й кількісне співвідношення кісток і особин у складі окремих фаун. З поступовим похолоданням та аридацією клімату у більшості представників гіпаріонової фауни відбуваються певні морфолого-анатомічні зміни, пов’язані з еволюцією та змінами умов існування. Так, хілотерій змінюється збільшенням загальних розмірів, видовженням кінцівок та пристосуванням їх до пересування по твердішому ґрунту; жирафи – палеотрагуси – у напрямі зменшення загальних розмірів, видовження кінцівок, можливо, й шиї, зменшення довжини передкутніх зубів, видовження лицьової частини черепа; трогоцируси – у напрямі збільшення розмірів, зменшення довжини ряду передкутніх зубів, ускладнення їх та зміни форми рогових стриженів. В результаті вивчення місцезнаходження Бериславської фауни дана тафонімічна характеристика (умови захоронення більшості місцезнаходжень півдня України раніше не були відомі). Крім того, встановлений видовий склад фауни. До останнього часу був відомий лише попередній список. У складі фауни описано два нових види – палеотрагус і хілотерій, зроблені висновки про наявність у пізньому сарматі, у районі дослідження, значних площ, часом заболочених з деревною та чагарниковою рослинністю.
