О.Афанасьєв-Чужбинський

НОВО-БЕРИСЛАВСЬКА ЄВРЕЙСЬКА КОЛОНІЯ

Проїхавши версти дві і минувши незначне сільце Дрімайлівку, ви в’їжджаєте знову до колонії, що простяглася теж за планом, у якій біля домівок де-не-де посаджені дерева, але де наче усе говорить вам, що тут живуть не шведи і не німці. Досить кількох кроків по вулиці і ви здогадаєтеся, що в’їхали до єврейської колонії. Новий Берислав населений вихідцями з литовських губерній та Курляндії. Колонія ця і життя у ній, не скажу, щоб лишили у мені приємне враження, але вразили своєю оригінальністю. Бував я у містах західних губерній, населених переважно євреями, та усе ж там зустрічаються інші національності, а тут нікого окрім ізраїльтян, за виключенням доглядача меноніста, який призначений власне навчати євреїв господарству. Подавши у приказ відкритий лист, я був з ніг до голови оглянутий керівними особами, з яких одна негайно побігла у будинок доглядача. Останній був у відсутності, та дружина його запропонувала мені у себе квартиру, чим вельми потішила мене, по-перше тому, що у будиночку помітив я великі вікна, що виходили безпосередньо на Дніпро, по-друге мені видалася неймовірна чистота помешкання, а по-третє — довкола цвіли кущі запашної дикої маслини і вогневидної шипшини. Не устиг я оселитися у новому тимчасовому помешканні, не встиг мій слуга внести необхідні речі й поставити самовар, як у сінях постали чоловіка три єврея і я почув розмову їхню з моїм Іваном:
— А що, твій пан велика людина?
— Ні, не велика, — відповідав Іван зі своїм малоросійським акцентом.
— А можна йому подавати супліки?
— Не приймає.
— А ми дамо тобі злотий (15 к.).
— Забирайтесь зі своїм злотим до чорта!
— Ай, не сердься! Ми подаємо таку маленьку супліку.
— Не можна. Та чого ж ви хочете?
— Нас утискають, — промовив єврей, знизивши голос.
— Я сказав уже вам, щоб забиралися поздорову.
— Ми дамо тобі два злота.
— А я дам вам по шияці. Йдіть геть! Не дадуть спочити з дороги.
— Який же ти сердитий! А як тебе звати?
— Іваном. Нащо вам?
— Слухай, Іване, ми люди чесні.
— Знаю я вас, надивився у Бердичеві та Житомирі.
— Ми бідні й чесні. Адже пан твій з самого Петербурга?
— Ну то й що?
— Нащо ж він посланий?
— А я хіба знаю.
— Що ж він робить?
— Звісно, сидить та пише.
— А й він сердитий?
— Спробуй полізти у кімнату.
— Ми не посміємо, а хотілося б подати супліку.
Розмова ставала для мене цікавою, але приїхав доглядач колонії і євреїв наче й не було.
Новий Берислав на гарному місці. Та, глянувши довкола, ви неодмінно помітите нечистоту, без якої єврей обійтися не у змозі. Подвір’я завалені сміттям, на кілках усюди розвішане ганчір’я і лахміття. У деяких, проте, розведені городини, та не інакше як за сильним наполяганням доглядача. У кожному майже подвір’ї коза і шкапа: перша задля молока, друга для поїздок до Берислава задля різних крутійств і до сусідних сіл з тією ж потребою. Євреї-колоністи постійно зайняті дрібною промисловістю і в усій колонії може бути три, чотири чоловіка, у яких успішно йде господарство, а решта, як мовиться, хто на що здатний. З усього гадати можна, що поселенці мали на увазі пільги й грошову допомогу, та з початкових часів землеробство не входило до їхніх розрахунків. Кожному збудована хатина, дана пара волів, корова, відпущені кошти на землеробський реманент і відведена земля у широких розмірах, як загалом у південній Росії колоністам, тобто по шістдесят десятин на господаря. Чого б, здавалося, краще? Та єврей волів перевів на шкапу, корову на козу, знаряддя самі по собі прийшли у непридатність, деякі хатини спустіли, і ось чому колонія має такий неприємний обшарпаний вигляд. Я бачив хати, що стоять пусткою, кинуті вже років по два своїми господарями, які шастають десь далеко, займаючись дрібною торгівлею. Однак по-малу, говорив мені доглядач, деякі вже звикають до землеробської праці. Дійсно, є кілька господарів неабияких хліборобів, які наслідуючи німцям, орють кіньми, хоча загалом на півдні прийнята думка, що цього ґрунту інакше не можна обробляти як волами. Але цих заможних господарів вельми мало, інші перебиваються абияк і переважно займаються поїздками не лише денними, а й нічними. Звичайно, останні не мають бездоганної мети і, кажуть навколишні сусіди, що трапляється у них недолік у рогатій худобі й конях, які у Херсонській губернії якось швидко передаються у гарні руки, особливо до Бесарабії. Про це говорять не лише у навколишніх колоніях, але й далеко в окрузі. Доглядач меноніст суворо тримає у руках ввірених йому поселенців і настійливо вимагає від них, щоби вони займалися польовими роботами, обробляли городи й розводили садочки біля помешкань своїх. Звичайно, це не подобається євреям. У полі вони ще орють абияк, обробляють з натугою й городи, бо овоч можна продати у найближчому місті, але єврей ніяк не може змиритися з розведенням садочків, тобто акацій і плодових дерев — як речі, на його думку, геть некорисної. Спочатку вони запевняли, що на цьому ґрунті не можуть рости дерева. На місце усіляких переконань терплячий меноніст насадив біля свого будинку чудовий сад з акацій, дикої маслини, тополь, шовковиць та інших плодових дерев. Кілька разів під час від’їзду його кудись у справах, вони в переконання, що ґрунт не родючий, виривали уночі деревця, підсікали коріння і взагалі робили усілякі капощі, аби знищити нове насадження. Наполегливий меноніст не звертав на це уваги і невдовзі будиночок його оточений був густим тінявим садком. Тоді він суворіше почав вимагати від своїх підлеглих висадження дерев і сини Ізраїля по-волі-неволі почали ненависне їм діло. Садити вони садять, та оскільки зовсім не доглядають за деревцями, то й успіху мало, хоча по вулиці біля кожної хатини стирчить по кілька кущиків акації. Хати не можуть похвалитися зовнішньою чепурністю, а про внутрішню годі й говорити: це умова, якої не можна й вимагати від єврея такого сорту, тим паче, що й багато заможних, що мешкають у містах, вважають охайність і чепурність не з числа вітхозавітних доброчинств. По вулиці бігають багаточисельні натовпи дітей, яких у цього племені завжди така сила, внаслідок ранніх шлюбів і особливої плодючості.
Першого ж дня мого приїзду до Нового Берислава, коли після короткої розмови з меноністом, я узявся за чай в очікуванні обіду, до мене, користуючись відсутністю Івана, боязко зайшов оцупкуватий єврей і вклонився так, як вклоняються вони в західних губерніях.
— Ти хто?
— Десятник і фактор.
— Чого ж тобі треба?
— Може, чого потрібно вашій вельможності?
— Не називай мене вельможністю.
— Як завгодно вашій вельмиповажності.
Побачивши це крещендо титулів, я вже не наполягав, а мовив:
— Треба б дістати курицю, масла, молока. Можливо?
— У нас усе можливо.
— Ну, що варта у вас куриця?
— Півкербеля (50 к.).
— Як? Я ж у шведів платив 20 к.!
— Знаю, та які там кури! У шведів куриця маленька, хирлява, а у нас як індик.
— Ти брешеш, люб’язний десятник і фактор.
— Навіщо?
— Та так, задля свого зиску. А у яку ціну у вас глек молока?
— Два злота (50 к.).
— Таких цін я не чув.
— Під час війни…
— Та зараз, слава Богові, повсюду мир, а ти кажи, що треба.
— Дешевше не можна.
— Тоді йди собі, люб’язний, я знайду й без тебе.
Єврей почав знижувати ціни і лише після повторного наказу залишив мене у спокої, а Іван купив за півціни усе у колонії.
Увечері я рушив на берег. Не встиг я пройти за село, як чоловік п’ять євреїв оточили мене з принизливими поклонами. Вони просили дозволу подати прохання, у чому, звичайно, я їм відмовив. Скарги їх були у тому, що меноніст суворо примушував їх займатися рільництвом, не дозволяє відлучатися з колонії і вимагає виконання обов’язків, прийнятих ними при поселенні. Вони наївно стверджують, що не можуть жити без торгівлі, не приймаючи в розрахунок, що уряд пожертвував землю і гроші, маючи на увазі лише їх власний добробут: він саме хотів дати засіб безбідного існування справжнім пролетарям.
Я від самого початку почав докладно входити до їхнього побуту, оскільки мені хотілося дізнатися: до якого ступеня люди ці не розуміють своїх вигод і чи не індивідуальна зіпсутість причина цих скарг і непроцвітання колонії. Мені здається, висновок можна зробити один і він не буде далекий від істини, — що єврейське плем’я, в усякому разі у даний час, нездатне до землеробства і до сільського життя, якщо останнє не являє поля для торгівлі і дрібної промисловості. Та й чи може бути інакше? Чи можна вимагати, щоб єврей був добрим землеробом, коли він увесь вік у місті чи містечку і займався незмінно якимось ремеслом і промислом, тобто або сидів цілий день за роботою, або шмигляв по вулицям для видобування баришів зі свого капітальця усякими засобами. Він мить бачив плуг і борону і йому навіть з простої цікавості не приходила думка придивитися ближче до цих знарядь і поглянути на їхню дію. Знову, з іншого боку євреї надзвичайно працелюбні: між ними рішуче немає дармоїдів, а кожен обов’язково зайнятий і добуває працею шматок насущного хліба, якщо навіть праця ця полягала в одному лише факторстві. З першого разу здасться дивним — чому ж таке працелюбне плем’я, що вміє з нічого видобувати бариші, не хоче зайнятися хліборобством, найвірнішим засобом не лише прогодувати сім’ю, а й забезпечити майбутній добробут. Справа вельми проста. Спокушені обіцянкою хати, волів, землі, засобів переїхати за рахунок уряду у місце нового призначення, справжня біднота схопилася за це і рушила в обітувану землю. Дійсно, за малим виключенням, йшли пролетарі, що потребували шматка хліба і добували його гіркою працею. Хати їм були збудовані, відміряна земля, подарована робоча худоба і видані кошти для закупівлі землеробських знарядь. Здається, зроблено усе, дані засоби — варто лише зайнятися ретельно хліборобством. Та теорія і практика не завжди дружно сходяться між собою. За теорією, маючи під рукою цифру хазяїв, кількість десятин землі, робочої худоби, прийнявши до уваги якість ґрунту, можна було на папері вивести середній урожай нової колонії і визначити навіть середній прибуток колоніста. Та в дійсності справа пішла якось інакше, не скоряючись статистичним обрахуванням. Щоб людині, яка сиділа усе життя за голкою чи шилом, звикнути успішно ходити за плугом, навчитися сіяти, косити, жати, молотити, — навряд потрібно не більше часу ніж дорослому землеробові вивчитися пошити жупан чи пару чобіт. Та я й не знаю, що важче. Володіння голкою чи іншими подібними знаряддями навряд чи легше, ніж багатоскладні сільські роботи, при яких окрім бажання, уміння, досвіду, що набувається з дитинства, потрібна ще фізична сила. Візьміть ще одну обставину, на яку, можливо, не усі статистики звертають увагу. Євреям дані від уряду воли у вигляді робочої сили, згідно як прийнято на півдні, а для навчання господарству призначений меноніст, який не лише не зможе орати волами, але засуджує такий спосіб. Значить, треба збувати волів, заводити коней; гроші, подаровані для закупівлі дешевих знарядь — витратити для придбання німецьких, котрі зазвичай кращі наших допотопних. Чи могли усі ці заходи привести до добробуту? Якщо німецький колоніст благоденствує, у цьому немає нічого дивного: він прийшов з Німеччини справжнім землеробом, він привіз свої вдосконалені знаряддя, він охоче прагнув у новий необроблений край, і, отримавши незайманий ґрунт і деякі пільги, відразу ж зробився порядним господарем. Колонізація євреїв виникла з другого начала і не була добровільним, так би мовити, природнім виразом населення, яке відчувало себе пригнобленим; а штучним переселенням, спробою створити безбідний побут для пролетарів…
У даній колонії доволі велика і чепурна синагога і при ній школа для навчання дітей грамоті. Треба віддати належне євреям, що вони неодмінно вчать хлопчиків, котрі, навчившись читати й писати єврейськими літерами, майже не розуміють стародавньої мови, а лепечуть молитви, затвердивши їх напам’ять, що проте, зустрічається і не в одного єврейського плем’я. Та не можна не дивуватися до якого ступеня євреї втратили свою чудову стародавню мову. Скажемо, у попередні часи переслідувань вони мали з необхідності використовувати чуже наріччя, але енергійний народ, що пережив епоху переслідувань, — прагне до розвитку мови своєї. Дійсно, чудні філологічні долі цього народу.
Новобериславська колонія складається з двох типів, якщо можна назвати типами литовських і курляндських євреїв, хоча останні знаходяться у невельми великій кількості. Ні ті, ні інші не являють різкої відміни, однак коли придивитися ближче і пильніше, то курляндський єврей буде дещо отесаніше і сама мова його не має того вискоку і вигуків, що стрічаються у мові віленських вихідців. Але й ті й інші схильні до бурлакування, і коли б не пильне око меноніста, половина колонії стояла б пусткою, а промислові жидки шастали б по навколишнім губерніям, що відбувається й зараз, лише у малому розмірі. Мені здається, проте, що насильно не можна зробити з єврея землероба і я вважаю — було б корисніше віддати землю бездіяльних євреїв якимсь селянам з умовою, щоб вони займалися поліпшеним хліборобством, за німецькою методою. Багато колоністів-євреїв, аби лише було дозволено, охоче повернуть скарбниці витрати, використані на їх переселення, аби лише прописатися де-небудь у міські товариства. Не знаю, як живуть євреї у давніх колоніях, чи звикло те поселення до порядку і нового способу життя, а тут лише п’ять, шість господарів розуміють користь землеробства, а решта обтяжується сільським побутом і польовими роботами. У кожному кроці, що робить доглядач для їх користі, вони бачать пригнічення і по можливості схитряються надувати начальство. Колоністи найбільш нарікають на доглядача за те, що він вимагає дотримання чистоти, благодіяльного впливу якої єврей геть не розуміє, оскільки не може здобути з неї ні копійки.
— Нехай він б’є мене за те, що погано орю, сію — тут значить є зиск: більше було б хліба, отож більше грошей; та за що ж мене штрафувати, якщо я не поливаю дерев чи не вимітаю двір! Вай, вай! Що мені з деревця? А ще більше — яка мені користь, що буде чистий двір?
Так говорив один шахраюватий колоніст, що пропонував мені різні послуги. Я намагався переконати його, що чистота необхідна людині так як і повітря і, бажаючи, щоб він зрозумів ясніше мої переконання, навів йому приклад з життя тварин.
— Адже ти бачив, що й кішка, коли лишень поїсть чогось чи вимаже лапу, негайно вмивається й витирається.
— Так, точно так, однак кішці це нічого не варте: їй не треба витрачати води й купувати мило й рушника.
Я не знайшов що відповісти своєму співрозмовникові проти такої винахідливості єврейського розуму, що має здатність докладати до усього свою власну аритметику, однак мені усе ж не хотілося залишити розмову.
— Так невже по-твоєму жити й ходити у бруді?
— А хіба він заважає?
— Так приємніше ж зайти до чистої хати, одягти чисту білизну, одяг...
— Куди там! У хаті аби тепло було, а чистий одяг ми тримаємо для шабашу.
— А навіщо у вас така брудна білизна?
— Змилуйтеся, хто ж буде її часто мити! Та коли й мити, то вона зіпсується.
— Ти ж бачив як німці живуть чисто.
— Німці інша справа.
— Чому ж інша справа?
— Там так заведено.
— Чому ж вам не завести?
— Нам ніколи.
— Ну вже, люб’язний, це повна нісенітниця! Німці набагато більше вас зайняті, а ти краще скажи, що ліньки зайнятися чистотою. Я не знаю, як ви живете: адже увійти до хати не можна — запах такий що з ніг валить.
— Чому?
— Тому що свіжій людині дихати нічим.
— А нам нічого.
— Звикли, отже.
— Своє ніколи не пахне погано, — промовив єврей, думаючи що чудово згострословив.
Подальше продовження розмови не привело б ні до чого, але я говорив опісля про цей предмет з доглядачем. Меноніст приходив до відчаю від зразкової занехаяності своїх підлеглих і прийшов до того висновку, що завести у євреїв чистоту й охайність неможливо ні погрозами, ані штрафами, хіба покласти грошову нагороду господарці, котра утримувала б охайно своє житло. Цей захід видався мені оригінальним і вельми дієвим, тому, що єврей за гроші готовий навіть відмовитися від бруду й нечупарності, — прикро лише, що це не зручно до виконання.
Моральність колоністів вельми хисткої якості і близькість міста Берислава причиною, що проти різних вибриків неможливо нічого вдіяти. Нічні пригоди євреїв здійснюються у таємниці, а результати цих пригод, втрапивши до Берислава, геть зникають завдяки діяльності промисловців подібного штибу.
Можна ствердно сказати, що з євреїв важко очікувати порядних землеробів і яких би уряд не приймав заходів, єврейська колонія не скоро прийде до процвітання. Промисловість й ремесла — ось дві галузі, властиві ізраїльському племені, котре на цій ниві уміє зробити з однієї копійки дві й оживляє країну, в якій знаходиться. Землеробство, як зазначено вище, не квітне серед народа, немов створеного для іншої мети. Попри це, є кілька євреїв, зокрема й шульц, у котрих землеробство доволі порядне. Причиною останньої обставини, як говорять, були грошенята, привезені при переселенні і початковий успіх, який заохотив неофітів, що отримали першого ж року значні бариші. Так чи інакше, однак землеробство повільно прививається у цій колонії і не знаю чи досягне коли мета колонізації ізраїльського племені. Любив я дивитися на польові роботи євреїв. Наприклад, якийсь Гершко виїхав орати у супроводі Лейби і більшого Мошки. Охлялі шкапи ледве тягнуть плуга, який у меноністських колоніях йде ледь не клусом. Якщо ви володієте добрим слухом й розумієте ламану німецьку мову, ви почуєте як Гершко й Лейба, стьогаючи машинально шкап, розумують про щасливу долю своїх співбратів, які, лишивши колонії, ходять з дріб’язковими товарами по навколишнім губерніям, або про тих молодців, що займаються абияким ремеслом у містах та містечках. Я питав раз одного:
— Скажи будь-ласка, від чого ви так неохоче займаєтеся хліборобством, коли воно завжди вигідне?
— А хто вам сказав, що воно вигідне?
— Усі говорять.
— Воно вигідне панам, вигідне багатіям, хто може найняти чимало робітників, — а мені яка вигода? Наприклад, я посію 5 чвертей, а отримаю 20 — це вже добре; 5 мушу лишити на сівбу, можу лише продати 15. Нехай буде 7 карбованців чверть — отже, я зароблю 105 кербелів. І яка робота! Весна, літо й осінь пропадуть за 105 рублів! Дайте ж мені 50 кербелів і пустіть мене з кіньми хоча б у Херсон: я буду нічого не робити, а за півроку зароблю 150 карбованців й поверну вам гроші з великим процентом.
— Та як же ти заробиш?
— Як зароблю? Вельми просто: коней найму, а сам куплю якогось товару, потім продам, потім знову куплю і знову продам.
— Але ж і це праця, хоча й не зовсім певна.
— А неврожай, посуха, сарана! Хіба й тут є що-небудь певне? Ні, видко Бог поплутав батька мого за гріхи і він поїхав до колонії.
Цікаві також єврейки на польових роботах. Відомо, що жінки цього племені не полишають в’язати панчоху ні хвилини, навіть виконують цю роботу, прошкуючи містом. Геть чисто так вони роблять це і в колонії. Йде єврейка у поле, наприклад, обкопувати картоплю. Якийсь маленький Берко чи Волько несуть заступ, а вона йде тихим кроком і, спустивши за звичаєм з одного плеча верхній одяг, з завзяттям працює в’язальними спицями. Йде вона так повільно, наче бажає відстрочити найнеприємніший обов’язок, до виконання якого береться вельми неохоче. Обкопавши кілька кущиків, вона сідає на землю і знову береться за панчоху, наче останню роботу виконує для себе, а картоплю обкопує за панщину.