Як відомо, шведи у складі постійного населення України з’явилися у кінці ХVIII ст. У ХIХ — у с. Альт-Шведендорф нараховувалось 84 двори, 604 чоловіки населення, які володіли 3245 десятинами орної землі. Були збудовані: школа, лютеранська церква. Незважаючи на тісні стосунки з сусідніми українськими та німецькими селами, маленька шведська община, уникаючи асиміляції, збереглася до наших днів. У 20-х роках у ході національно-адміністративного будівництва тут була створена єдина в Україні шведська національна сільрада. У 1929 р. широкого розголосу набув масовий виїзд шведів на прабатьківщину під впливом релігійної агітації й негативних вражень від примусової колективізації. Але у 1930-31 рр. більшість емігрантів повернулася у рідні місця. В останні десятиліття асиміляційні процеси серед шведського населення прискорюються. Нині у селах Зміївка й Костирка (колишні Альт-Шведендорф і Клостердорф) нараховується близько 80 шведських сімей. Старожили володіють рідною мовою, зберігають традиційні риси національної культури, молоде покоління — швидко асимілюється. До уваги читачів пропонується віднайдений у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України документ, пов’язаний з виїздом шведських колоністів на прабатьківщину на рубежі 30-х років. Його появі передували такі події. У 1928 р. в Швецію під приводом лікування виїхав пастор колонії Альт-Шведендорф Христофор Грос. У листах до своїх колишніх парафіян він закликав їх наслідувати його приклад. Зерна цієї агітації впали на благодатний грунт. Місцеві жителі звернулися з клопотанням до уряду СРСР і одержали дозвіл на виїзд до Швеції. Певні її політичні кола, прагнучи надати цій події демонстративного характеру, надіслали спеціальний пароплав, який прибув прямо до причалу села Старошведське. Майже усе шведське населення (крім 6 сімей) у червні 1929 р. виїхало на ньому у Швецію. Але прабатьківщина зустріла їх далеко не так приязно, як мріялось. Спочатку їм довелося пройти двомісячний карантин у спеціальному таборі, а потім було запропоновано кожному влаштовувати своє життя на новому місці самостійно, без будь-якої допомоги з боку держави. Витратившись на переїзд і не маючи міських професій, більшість емігрантів змушена була працювати наймитами у сільській місцевості. До цього додавався ще й суворий скандинавський клімат, від якого нащадки шведських колоністів давно відвикли. Тому незабаром вони почали вимагати повернення в Україну. Після погроз та бюрократичної тяганини шведський уряд дозволив виїзд. У 1930 р. повернулися на Бериславщину перші декілька сімей, а в 1931 р. — решта, крім незначної частини найзаможніших, що, купивши земельні наділи, залишились у Швеції. Документ, що друкується нижче, — це лист першої групи реемігрантів до Центральної комісії у справах національних меншостей при ВУЦВК з поясненням обставин виїзду та проханням дозволу на повернення в Україну. Зазначимо, що ця не досить виважена акція шведського населення, яка стала широковідомою у країні, справила певний вплив на його подальшу долю, принаймні у наступні роки. Привернувши увагу державних органів до потреб шведів, вона зумовила, зокрема, особливості проведення колективізації шведського села. З одного боку, колективізація проводилась тут більш повільно, поступово, без форсування, характерних для інших місць примусовості, розкуркулень і т.ін. З іншого — шведи не заперечували проти створення ТСОЗів, а потім колгоспів, вбачаючи у них менше зло, ніж наймитування на чужині. Але і їх поступливість не змогла завадити ліквідації у кінці 30-х років шведської національної сільради й згортанню тут національно-культурного будівництва.
ДОКУМЕНТ
Письмо шведских эмигрантов из Украины в Центральный комитет по делам национальных меншинств при ВУЦИК
16 ноября 1929 года
ПРОШЕНИЕ
Мы, эмигранты из деревни Альт-Шведендорф Бериславского района Херсонского округа, выехали 22 июля сего года в Швецию. Это был необдуманный шаг. Мы смешанного немецко-шведского происхождения. Спустя месяц мы уже убедились, что существующие в Швеции условия нас не удовлетворяют как в отношении климатическом, так и экономическом и политическом. Мы обратились к Шведскому правительству и полпреду СССР с просьбой о разрешении обратно выехать на Украину. Также об этом мы писали Правительству Украины и Бериславскому райисполкому. Это было 7 сентября сего года. От члена партии т. Букашова мы получили обнадеживающий ответ. Мы ждали с нетерпением. В конце концов получили отказ. Это нас не удовлетворяет. Мы еще не выписались с украинского подданства и не сделаем этого ни в каком случае. Мы шведское гражданство не принимаем. Поэтому мы обращаемся вторично в Центральный Комитет СССР и Украины о разрешении нам вернуться на старое место жительства. О том, чтобы нас не вычеркнули из списков землепользователей и оставили бы нам наши дома. Окажите помощь нашим трем семьям. Если невозможно поселиться в старом месте, то хотя бы по соседству. Мы бы охотно присоединились к немцам сельсовета Шлангендорф (Бериславского района). Мы ничего не имеем против коллективизации и обещаем поддерживать все мероприятия Советской власти. Мы были и будем советскими тружениками. Мы и до эмиграции выполняли все наши обязательства. Мы выехали в свое время не потому, что мы были может быть недовольны Советской властью. Напротив, благодаря нашей работе мы способствовали установлению власти рабочих и крестьян. Наши три семьи насчитывают 19 душ. Мы просим Нацмен и нацсекцию содействовать нам для получения разрешения на обратный выезд на Украину. Просим сообщить, нужна ли нам въездная виза или можно ехать по паспортам консульства. Просим не отказать в нашей просьбе. Подписали: Петер Генрихович Кнутас, Вольдемар Вильгельмович Утас, Иозеф Вильгельмович Утас, Адалина Утас, Анна Утас, Эмилия Кнутас.
