…Верстах у трьох від Дудчиної вразить вас величезний курган, сажнів 10 висотою, у якому, вірогідно, похований якийсь знаменитий витязь давнини. Таких курганів я мало стрічав над Дніпром: один між Верхньодніпровськом і Романковим, про який згадує Боплан, другий над Чортомликом, а це третій. Усі вони чекають розслідування. Довкола нього розкидано багато дрібних курганів, а з вершини його чудовий вид в усибіч, особливо на панораму Дніпра, який відкривається тут на великий простір з усіма подробицями протилежного берега. Неподалік від кургана лежить маленке поміщицьке сільце, Саблуківка, вище якої наближається Дніпро до правого боку долини, а біля самого берега тече річка Заток – продовження тієї ж Підпільної. За Саблуківкою, досягаючи доволі глибини (понад 5 саж.), Дніпро підходить упритул до правого крутого берега, на якому розкинулося дуже гарне село, Кочкарівка, між мешканцями якого чимало вільних матросів. Народ тут у більшій частині живе добре. Сюди приходять човни за вантажем, і тут я уперше на Дніпрі зустрів ловитву оселедців. Звичайно, у Кочкарівці цієї риби вельми небагато, однак ловами її займаються вельми діяльно, готуючи для цього густі сітки. Свіжі дніпровські оселедці дуже смачні: я пробував варити юшку, смажити в олії і завжди їв з великим апетитом, хоча, по правді, я усе їв з великим апетитом, постійно живучи на свіжому повітрі, проходячи пішки великі відстані і частенько обмежуючись лише сухоїденням. Хоча тутешні вільні матроси і не мають власних дубів, однак, знаходять собі місця на купецьких суднах, для чого вирушають навіть у порти Азовського моря. Невелике їх товариство якось особливо діяльне, і, причиної чи місцеві умови чи випадкові обставини, тільки тут народ цей менше бідує, ніж на інших місцевостях. Хати у кочкарівських мешканців добрі, оточені подекуди садами, і у селі для мандрівника немає ніякого утруднення у відшукуванні життєвих припасів. Остання обставина у моєму побуті значить багато, і я прошу вибачення у читачів, пригадуючи часто про цю, певно не важливу обставину. За відсутності молока, масла, птиці, харчуючись лише чаєм з чорним хлібом, несамохіть зрадієш мисці борщу і каші з молоком. У невеликих сільцях важко іноді дістати усіх цих приладь. Треба вирушати по хатам і умовляти продати що небудь, тому що ґаздині якось недовірливі до людей … Кочкарівці займаються рибальством не у значних однак розмірах, а так ловлять собі рибу дещо для дому, дещо для продажу, як і, загалом, придніпровські мешканці. Ніде на усьому оглянутому мною просторі немає значного рибальства у селян, хоча і є для цього сприятливі умови. Я вважаю, що важливу роль грає тут звичай віддавати цю статтю на відкуп. У поміщицьких маєтках селяни не сміють ловити риби, оскільки власник віддає на відкуп кращі угіддя, казенні перебувають під тими само умовами, тому що палати, ледь тільки де вигідно, роблять з рибальства прибуткову статтю, і бідним простолюдинам неможливо зайнятись промислом, який тому і не має потрібного розвитку. Є села, де річка не на відкупі, але, займися мешканці рибальством і успішно, немає сумнівів, що з’являться відкупники і заключать контракт з палатою, яка не замислиться перешкодити розвиткові благоустрою мешканців. Дніпро, що має біля Кочкарівки порядну глибину, 5 і 6 сажнів, робиться раптом нижче селища, на просторі, може бути, півверсти, вельми мілким, хоча далі, повертаючи уліво, піде знову глибше, але теж з мілинами, і лише прийнявши зліва протоку Переволоку, досягає значної глибини. З Кочкарівки шлях йде звивистим берегом, на якому над плавнями, багатими силою озер, лежать два невеликих хутора, а далі містечко Мелова, яке простяглося берегами великої балки і належне поміщику Вертильяку. Знаючи турботу цього поміщика до залишок місцевої старовини … і що він походить від запорожців, я довго не міг утямити, яким чином пішов від січових козаків француз, тому що згадане прізвище чисто французьке. Але коли навколишні селяни усюди називали його Воротиляком чи навіть просто Воротилом, тоді я здогадався, що закінчення льяк закралося уже згодом. Одначе ж мені не судилося познайомитися з п.Вертильяком, володіючим, як подейкують, великим запасом відомостей про козацтво: якщо я приїздив у Мелову – він був у Херсоні; якщо я їхав до Херсона з метою побувати у нього – він жив у маєтку. Містечко Мелова невелике і нічим не відрізняється від села. Народ, проте, живе доволі порядно і займається землеробством та скотарством. Є навіть маленькі спроби до промисловості, вірогідно, внаслідок відкритих тут ярмарків, та я не думаю, щоб у цьому куточку, позбавленому зручностей сухопутного сполучення з причини яристої місцевості і оточеному малонаселеними степами у глиб краю, могли утворитися значні базари для закупівлі сирих виробів. Євреї не селяться тут з торгівельною метою, оскільки вантажити хліб вони можуть вище – у Кочкарівці, Леонтіївці і Гирлах, а нижче – у Бериславі, куди зручніше приходити транспортам. Утім, усе ж таки і найменші ярмарки хоч якось оживляють містечко і дають можливість мешканцям, особливо під час сухої погоди, заробити зайву копійку. У кінці Мелової проходить великий шлях і заснована поштова станція. Дніпро тут доволі віддалений від берега, протікаючи за великим островом, але сполучення не перерване, бо тягнеться великий лиман Заток, південний край якого має достатню глибину. На усьому описаному просторі, від Покровського і до Мелової включно, мешканці малоруського племені, за винятком Гирл і хутора Саблуківки, населених великорусами, але такими, що прийняли, особливо у першому селі, місцеві звичаї. За найретельніших спостережень я не помітив ніяких особливостей, тому що населення тутушнє не корінне, а прийшле, яке принесло з собою вдачу і звичаї різних місцевостей, знайомих мені з моїх попередніх етнографічних мандрів. Життя на нових місцях ніяк не вплинуло на вимову, і лише закралися деякі слова, зачерпнуті у степах нечисленними первісними поселенцями, уживаними, утім, не повсюдно. Слова ці я занотував до мого словника малоруських наріч.
(А.Афанасьев-Чужбинский. Поездка в Южную Россию. — СПб., 1863. — ч.1)
