Геральдика, як відомо, займає далеко не останнє місце серед історичних дисциплін і має чимало років. Але, якщо міста Західної України завдяки близькості до європейських традицій обзавелися власною символікою ще починаючи з часів Галицького та Волинського князівств у ХІ-ХІІ ст., то традиція міського герботворення населених пунктів Наддніпрянської України набагато молодша. На цій території, що входила до складу Російської імперії, лише 1848 року було створено Департамент Герольдії Сенату, при якому з 1857 р. почало діяти Гербове відділення, яке очолив Б.Кене, що за дорученням царя Олександра ІІ узявся за свого роду “ревізію” раніше прийнятих гербів та проектування нових. Цей само Б.Кене й розробив проект Бериславського герба. Однак, у джерелах зустрічються дещо відмінні креслення та опис цього проекту. Так, у фундаментальній праці “Герби міст України”, яка побачила світ чотири роки тому, читаємо таке: “Герб: у золотому полі на чорній основі червона вежа із зубцями, золотими вікнами й зачиненою брамою, на ній дівчина з розпущеним волоссям у синій сукні”. В іншому джерелі можна надибати такий опис з малюнком: “в золотому полі на чорній горі червона башта, на якій стоїть діва в лазуровому вбранні. У вільній частині – герб Херсонської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою”. Утім, проект Б.Кене офіційного Височайшого затвердження так і не отримав. У недавні часи Берислав послуговувався гербом, що до норм геральдики мав вельми далеке відношення. До того ж, мені так і не вдалося установити, хто був його розробником і чи затверджувався він кимось офіційно.
Сергій Гейко
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ КОСТЯ ГОРДІЄНКА
У херсонських степах, поблизу села Республіканець Бериславського району, серед численних пагорбів, окопів та прив’язаних кіз стоїть одинаком, порослий мохом, кам’яний хрест, із ледь помітним написом: “Во имя Отца и Сына и Святого Духа. Здесь опочивает раб Божий Константин Гордеевич Атаман кошовый славного Войска Запорожского Низового куреня Платнеровского. Преставился року 1733 мая 4 дня”. Хто ж він, Костянтин Гордійович? Як закинула його доля у ці землі?.. „Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. А за ними й Гордієнко…”
(Т.Шевченко. „Іржавець”)
Після смерті Богдана Хмельницького в Україні розпочалася боротьба між козацько-старшинськими угрупованнями. Безкінечна міжусобна гризота виснажувала народ і ставила під загрозу саме існування Української держави. Цим не забарилися скористатися охочі до чужого сусіди — Московія, Річ Посполита та Кримське ханство, васал Османської імперії. За царювання Петра Першого Москва перейшла у відвертий наступ на незалежність українського народу. Україна, украй спустошена за роки Руїни, опору чинити не могла. Розуміючи це, гетьман Мазепа цілковито підкорився московському цареві, ставши на довгі роки його найближчим поплічником. Єдиним осередком незалежності залишалась Запорізька Січ. 1702-го року кошовим отаманом Січі обрали Костя Гордієнка. Як свідчить напис на могильному хресті, Гордієнко — це, певно, тільки похідне від імені його батька, оскільки в Центральній Україні було прийнято виводити прізвище від батькового імені. Д.Яворницький ще вказує на варіанти: Гординський, Головок та прізвисько Кріт. Хто він, де й коли народився, якого роду — ніхто не знає. Вірогідно, походить із Полтавщини; вчився в Києво-Могилянській академії. Людина дуже освічена як для свого часу, рішучої та впертої вдачі, він наполегливо відстоював права рідного народу й був ворогом будь-якого поневолення. Через те Гордієнко й залишався все життя непримиренним ворогом Москви й особисто Петра Першого, який проводив політику поступового заневолення України, а потім і Запоріжжя. З цією метою цар наказав збудувати на лівому березі Дніпра, якраз проти Січі, фортецю Кам’яний Затон та кілька менших. Таке ставлення до козацьких вольностей украй обурило січове товариство. Прийнявши булаву кошового, Кость Гордієнко 23 жовтня 1702 року пише листа Петру, де прямо заявляє, що Військо Запорізьке не потерпить у себе під боком московитських поселень: “Приказания о построении города не будем слушать.., изготовимся и станем к военному бою” з царськими воєводами. Цар Петро, на той час втягнутий у Північну війну зі Швецією (1700–1721), змушений був змовчати на таке зухвальство й вирішив діяти інакше. У 1704 та 1705 роках він посилає козакам коштовні подарунки. Значна їх частина призначалася особисто кошовому. Так, за другим разом йому прислали: “2 вершка бархатных, 2 сукна кармазиновых, атласу 10 аршин, камки тож, две пары соболей по 7 рублей пара, два сорока соболей по 7 рублей пара, два сорока соболей по 50 рублей”. З цим скарбом прибув на Запоріжжя боярин Протасов, якому доручено було прийняти від запорожців присягу. Прийнявши дарунки, козаки два дні морочили боярину голову і врешті заявили, що, доки московські фортеці біля Січі не будуть знищені, присягати не будуть. Хрест на вірну службу царю кошовий цілувати на схотів. Мазепа в той час ще вірно служив Петрові. У його листах до царя надибуємо такі відгуки про січовиків: “псы запорожские, непостоянные и своевольные псы”, “вследствие природного своего скудоумия”. Тим же відповідали йому й запорожці: “Ще такого нежелательного гетьмана у нас не було”. Особливо ненавидів Мазепа Гордієнка. Дізнавшись про “новоизмышленные противные слова” кошового, він доносить у Москву: “Вся беда от зтого пса Гордиенка!.. Пока этого пса не уничтожат, до тех пор нельзя от запорожцев надеяться покорности”. Аби усунути небажаного кошового, він посилає своїх людей на Січ підбурювати козаків. Це йому вдалося: невдовзі отаманом обирають покірного Герасима Крису. Цим скористалися московити й швиденько закінчили будівництво Кам’яного Затону. Обурені січовики скинули невдалого отамана і знов обрали Гордієнка. Розуміючи, що добром від царського уряду нічого не добитися, Гордієнко у 1704 році виряджає 3000 козаків руйнувати російські фортеці та зганяти московських переселенців із запорізьких земель. Парадокс української історії: водночас із цим на Ладозі 2000 запорожців у складі царевого війська активно воюють зі шведами. Нові зловживання російських властей украй загострили їх взаємини із запорожцями. Тому коли наприкінці 1707 року на Січі з’явився майбутній керівник могутнього повстання на Дону Кіндрат Булавін, частина рядових козаків виступила на його підтримку. Кость Гордієнко, черговий раз обраний кошовим, дозволив усім охочим приєднатися до нього (Булавін обіцяв за це по 7000 червінців). Проте, більш вагомої підтримки донський отаман не отримав, хоч приїхав прохати “себе вспоможение”. Кошовий відмовив, заявивши, що “в поход подняться невозможно, Днепр и иные реки не замерзли”. Не одержав Булавін і листа від запорожців для поїздки до кримського хана. Ось іще один парадокс історії: два козацькі ватажки, що люто ненавиділи кріпацтво і самодержавство й відкрито виступили проти них, не знайшли спільної мови. Але це — тема окремого дослідження... Невдовзі після від’їзду Булавіна шведський король Карл XII, здолавши Данію й Польщу, з невеликим військом рушив в Україну. Раптом розійшлися неймовірні чутки, що Мазепа приєднався до нього. Не менше від інших здивований цими поголосками Гордієнко, який ненавидів Мазепу, вважаючи його запроданцем українського народу, восени 1708 року одержує два листи. Один — від Мазепи, де той закликав Січ піднятися на захист Вітчизни від Москви, другий — від Петра, який умовляв запорожців бути відданими цареві. Разом з листом Петро прислав 500 червінців кошовому, 2000 — старшині і 12 000 — козакам. Прийнявши подарунки, Кость Гордієнко за згодою ради відповів царю довгим листом, де докоряв за порушення вольності не лише Січі, а й України у цілому. Наприкінці він ставив вимоги: скасувати усяке панство, повернути простому народові всі його вольності, знищити російські фортеці у пониззі Дніпра. Як зазначав М.Костомаров, “запорожці збезчестили присланих до них царських стольників”. Не дочекавшись відповіді Петра та прислухавшись до поради кримського хана — підтримати Мазепу і шведів, — Гордієнко за згодою більшості січовиків відкрито виступає проти Москви: громить петрові загони під Царичанкою і Келебердою, займає низку фортець на річках Орелі й Ворсклі. До нього охоче приєднується простий люд, число якого сягнуло 15 000, щоправда неорганізований і неозброєний. Своєрідно описав тодішні дії кошового Микола Костомаров: “Прикметно, що запорожці, які завжди трималися інтересів черні у боротьбі із козацькою старшиною, і цього разу заявили таку вимогу, що була супротивна як Петрові, так і Мазепі: аби у Малоросії не було старшини і щоб увесь народ був вільними козаками як у Січі… Гордієнко проголошував усезагальну козаччину і наказував народу з обох боків Дніпра збиратися і бити старшин”. Навесні кошовий із тисячею козаків їде на зустріч з гетьманом. Ще один парадокс нашої історії: люди, що люто ненавиділи один одного, стають пліч-о-пліч, об’єднуючи зусилля задля досягнення політичної мети. Мазепа прийняв Гордієнка 26 березня 1709 року в селі Диканьці. Забувши давню ворожнечу, кошовий сказав: “Ми бажаємо вірно вам сприяти, ми разом з вами будемо жертвувати і кров’ю, і життям своїм, будемо в усьому повинуватися вам, аби лиш досягти бажаної мети”. У відповіді Мазепа дякував запорожцям за довір’я і запевняв, що пішов на союз із шведським королем, не у змозі терпіти за Україну. (У своєму слові, до речі, гетьман ще й сказав, що ніби царський уряд планує переселити запорожців на інші землі і перетворити їх з вільного стану на регулярне російське кавалерійське військо. Слова його справдилися: після ліквідації Січі у 1775 р. козаків дійсно переселили на Кубань і поставили на службу імперії). Наступного дня відбулася аудієнція Гордієнка з Карлом. Кошовий вітав шведського короля латиною, дякував за допомогу проти Московії й висловив певність у скорій підтримці кримського хана. Від імені короля відповідав державний секретар Гермелін, який поздоровив козаків з перемогою та побажав українцям здобути визволення. По тому запорожцям було даровано чималу суму грошей і частовано обідом. Повертаючись від Карла, козаки показали шведам свій військовий хист: проїжджаючи повз Полтаву, Гордієнко наказав дати залп по москалях, що вишикувалися на фортечних мурах. Сотня козаків з відстані 500 кроків ударила так, що чоловік сорок росіян упали мертвими. Гордієнко зауважив, що таких стрільців у нього чимало... Тим часом на Січі йшла боротьба між прихильниками отамана й промосковською опозицією. На деякий час переважили останні й на посаду кошового обрали Петра Сорочинського. Та за кілька тижнів і цей отаман перейшов на бік Мазепи й поїхав у Бахчисарай по допомогу. Зачувши це, Петро відрядив полковника Яковлєва розгромити Січ. З неймовірною жорстокістю розправляючись по дорозі з населенням, московити у травні атакували Січ і, завдяки зраднику, зруйнували її. Розправа була нелюдською: таких жорстокостей, писав український історик Андріян Кащенко, “не вміли вигадувати навіть татари”. Ця звістка дуже засмутила Гордієнка та його прихильників, як співалося у народній пісні “На бідную головоньку кошовий зостався; Ой, умерла в кошового старенькая мати, Ой, нікому кошовому порадоньки дати”. Проте, ніхто не подумав покинути Мазепу та Карла. 27 червня сталася нещаслива для українців та шведів Полтавська битва. Московські війська, маючи значну чисельну перевагу, перемогли. Відступаючи, Мазепа, Карл та Гордієнко встигли переправитися за Дніпро, але через брак човнів більшість їх війська не змогла це зробити. Тому, коли Меншиков підійшов до Переволочної, шведи запросили умови капітуляції. Їм пообіцяли життя, — за винятком „українців-зрадників”. Розуміючи, що їх чекає, запорожці кидалися у Дніпро й перепливали, тримаючись за кінську гриву, колеса, дошки, ярма, в’язки очерету. Більшість урятувалася, та чимало й потонуло у рідній річці. Ті ж, що потрапили у полон до московитів, згинули в страшних муках. “Французька газета” від 21 вересня 1709 року писала: “Немилосердний цар був спрагнений української крові”. Діставшись Бугу, невелика група утікачів разом із Карлом та Гордієнком щойно встигла переправитися через ріку, як надійшла звістка про наближення московитів. Запорожці, які ще не перебралися за Буг, повернули коней у добре відомі їм придніпровські байраки, де з’єдналися з рештками січовиків Петра Сорочинського. Вступивши до турецьких володінь, Карл дозволив козакам діяти на власний розсуд. Відтак чимало з них повернулось до рідних місць. Гордієнко ж, не бажаючи кидати бойових побратимів, з кількома сотнями запорожців залишився з Карлом та помираючим Мазепою, за видачу якого Петро обіцяв туркам 300 тисяч талярів. Зрештою, біля Бендер 2 жовтня 1709 року старий гетьман помер. Тут, у Бендерах, Гордієнко бере активну участь у складанні гетьманом в еміґрації Пилипом Орликом умов подальшого порядкування в Україні. Цей документ, знаний як “Конституція Орлика” („Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”), заслуговує окремої розмови; зазначимо лише, що у ньому здекларовано нечувані доти демократичні ідеї, наприклад, про соціальне забезпечення убогих, сиріт, вдів тощо. Та, як відомо, здійснитися цим мріям не судилося... Там само, у Бендерах, Гордієнко підписав угоду з кримським ханом Девлет-Гіреєм, як представником султана, про верховенство Туреччини над запорожцями. Отаман отримав ранг паші та штандарт з двома кінськими хвостами, двоколірний прапор (на червоному тлі був зображений срібний півмісяць, а на білому — золотий хрест), сибірське соболине хутро, а решта козаків — зброю та хутро. За клопотанням Гордієнка йому дозволили заснувати новий козацький кіш у Буджацькій бухті, на березі озера Ялпуґ (Бесарабія), відбудувавши стару запорізьку фортецю. Іншій частині запорожців на чолі з Петром Сорочинським була виділена земля вище Кази-Кермена (у районі сучасного села Республіканець). Це було перше перебування запорожців на Кам’янській Січі, що дістала назву від тамтешньої р. Кам’янки. Віковічні суперники, що століттями воювали один з одним, живуть по-сусідськи, здружуються. Хоча, якщо подумати, все так і повинно було статися. І у Стамбулі, і в Бахчисараї чудово розуміли небезпеку наближення Московії до Чорного моря. Ковтаючи одну за одною навколишні землі, вона невпинно просувалася до Криму. Острах справдився за якихось 70 років, коли всі ці, раніше кримськотатарські, володіння опинилися під владою Москви. Та була ще одна причина прихильного ставлення хана й султана до безпритульних козаків: мусульманська релігія забороняє видавати гнаних долею, якщо вони звертаються по допомогу. За короткий час на Кам’янській Січі зосередилося близько 8 тисяч козаків і кількість їх продовжувала зростати за рахунок утікачів з України. Ті приносили лихі вісті. Наказом царя всіх січовиків оголошено зрадниками. Українцям заборонялося з ними спілкуватися; заборонили навіть чумакам ходити у Крим по сіль, аби не бачилися вони із запорожцями. Козаків, що підтримали Мазепу, люто катували, вбивали. Усіх вояків Миргородського та Полтавського полків було заслано до Сибіру. Решту гнали копати на Ладозі канали й будувати Петербурґ, де не звичні до рабської роботи й гнилого клімату українці тисячами гинули, а хто вижив, верталися додому каліками. Крім цього, козаків стали посилати на Північний Кавказ — боронити російські кордони, де на них чекали кулі горців та лихоманка. У нового гетьмана Скоропадського владу фактично відібрали, приставивши до нього царського боярина. Проте запорожці не полишали надій на кращу долю, яку вони все ще пов’язували з Карлом Великим. Збереглися листи, надіслані до шведського короля з Кам’янської Січі. В одному з них (від 6 червня 1710 року) козаки зичать Карлові щастя, перемоги і висловлюють готовність боротися до кінця. Тим часом Гордієнко серед інших представників старшини (полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Киліян Довгополий, генеральний осавул Григорій Герцик, 1-й секретар посольства Іван Максимович) у травні 1710 року їде з Буджаку до Стамбула, щоб домогтися відкритого виступу Туреччини проти Москви. Водночас він клопочеться про надання запорожцям іншого місця для поселення, бо Кам’янська Січ, розташована, власне, на кордоні з Московією, повсякчас перебувала під загрозою. Візит був вдалим і на початку листопада Гордієнко приносить на Кам’янку звістку про дозвіл на поселення поблизу Олешок (сучасне м. Цюрупинськ). Та перейти туди запорожці не встигли, бо розпочалася російсько-турецька війна. На початку 1711 року Гордієнко, якого ще раз обрали кошовим, з кількома тисячами козаків рушає разом з Орликом визволяти Україну. Спочатку похід був досить успішним: владу Орлика визнали Канів, Корсунь, Чигирин, Богуслав. Об’єднані війська гетьмана, кошового та татар дійшли аж до Білої Церкви. Але тут сталося лихо. Фортецю взяти не вдалось і татари, за звичаєм, почали грабувати й полонити навколишні села. Козаки полишали Орлика і йшли боронити свої оселі. Справу було програно, й Орлик з Гордієнком відступили за Дністер. Війна загалом була невдалою і для Петра: згідно з умовами миру з Туреччиною, Московія змушена була зрити укріплення на Запоріжжі, в тому числі й Кам’яний Затон, а також позбавлялася прав на володіння січовими землями. Для Орлика і Гордієнка, які воліли визволити усю Україну, цього було замало. У складі козацької делегації вони 3 грудня 1711 року їдуть до Стамбула, благаючи султана поновити війну з Росією. Та марно... Після смерті Мазепи, від’їзду до Швеції Карла XII, еміґрації Орлика, Гордієнко залишається один. Проте, для нього не стояло питання — куди податися. Він повертається на Січ. Оскільки за наказом Петра козацький табір на Кам’янці ще під час війни було зруйновано, січовики, скориставшись попереднім дозволом султана, стали кошем під Олешками. Безрадісне то було життя. Необжиті, пустельні місця, піски, солончаки; постійна туга за Батьківщиною — Дніпровською Січчю... Воєнна могутність була підірвана, у козаків не залишилося гармат. До усього, доводилося терпіти постійні утиски з боку татар: то встановлять мито на сіль, то заборонять вільно рибалити, то змусять брати участь у конфліктах зі своїми мусульманськими ворогами. Козаки ремствували, вимагали повернення до рідного краю, та хан, якому вигідніше було тримати непокірних запорожців під наглядом, дозволу не давав. Незважаючи на це, у 1714 році козаки двічі звертаються до Петербурґа з клопотанням про повернення під владу московського царя. Розуміючи, що царська “ласка” призведе до втрати старовинних прав і свобод козацтва, Кость Гордієнко, якого на той час прихильники Москви усунули від отаманства, їде до Бахчисарая і, користуючись своїм авторитетом при ханському дворі, вмовляє Каплан-Гірея припинити утиски, інакше, мовляв, запорожці повернуться під владу Петра. Відтак хан дарує козакам Таванський перевіз проти Кази-Кермена з усіма його прибутками. То був знаменитий перевіз — прибутки він давав чималі, і це на деякий час утримало січовиків в Олешках. Наприкінці 20-х років XVIII століття, по смерті царя Петра, в Російській імперії розгорілася боротьба між боярсько-дворянськими угрупованнями. Потребуючи підтримки українців, влада йшла на деякі поступки — дозволено було обрати нового гетьмана. Серед козаків це породило надії на повернення до Запоріжжя. У цей час стався остаточний розрив з татарами і кошове поспільство, зібравшись на раду, зажадало переходу на свої колишні терени. Рішуче проти виступив Кость Гордієнко, якого у травні 1728 року в одинадцяте було обрано отаманом. Та цього разу січовики його не послухали, — позбавили влади, побили і навіть закували в кайдани. А потім, погромивши олешківські оселі, забравши свої святощі та цінності, переправились під Кази-Керменом через Дніпро й оголосили про перехід коша на старі місця на Великому Лузі. Там тільки зняли з Гордієнка кайдани. Та ба, російський уряд, не бажаючи тоді загострювати відносини з Туреччиною і Кримом, відмовився прийняти запорожців під свою владу.Схвильовані козаки, розуміючи невідворотність ханової кари за самовільне переселення, кинулися з благанням до Гордієнка. Його знову обрали кошовим, але він, пославшись на старість, а, мо’, з глибокої образи, рішуче відмовився від влади. Лише гарячою любов’ю до козацтва, рідного народу можна пояснити те, що літній уже чоловік сідає на коня і вкотре їде до Бахчисарая, аби залагодити стосунки з ханом. Він доводить, що запорожці залишили Олешки лише через погану місцевість і що вони не мають наміру переходити під російську корону. Вгамувавши лють, кримський хан наказує залишити Запоріжжя й повернутися на татарські землі. Не бажаючи вертатись у спустошені Олешки, козаки 1730 року знову стали кошем на річці Кам’янці. Так удруге постала Кам’янська Січ. Саме тут знайшов свій останній притулок Кость Гордієнко, славний козак, якого дванадцять разів обирали кошовим отаманом (більшої честі удостоївся лише славнозвісний Іван Сірко — 15 разів). Помер Гордієнко 4(15) травня 1733 року. Про останні роки його життя відомостей не збереглося. Не маємо даних і про особисте життя кошового. Відомо лише, що мав він сина Василя Головка, котрий, як і батько, козакував у Платнерівському курені; мав також племінника. “Запорізьке товариство,— зазначає історик А.Кащенко, — пам’ятаючи правдиву душу, завзяття й лицарство свого старого кошового отамана, поховало його урочисто, з мушкетною та гарматною пальбою, й насипало над його домовиною таку ж високу могилу, як було насипано й над домовиною Івана Сірка”. Наступного 1734 року припинила існування й Кам’янська Січ. (Історія Кам’янської Січі загалом вивчена украй слабо. Довгі роки замовчувався сам факт її існування: не вписувалися в нав’язувану імперією формулу “навіки з російським народом” ні факт збройного опору запорожців Московській державі, ні постать волелюбного козацького ватажка Костя Гордієнка. Відтак донині немає ясності навіть щодо датування: дехто з дослідників заперечує думку про існування Кам’янської Січі 1709–1711 років, з чим не погоджуються інші авторитетні історики. Не претендуючи на остаточний висновок, гадаю, що представлені в цій статті матеріали підкріплюють твердження Д.Бантиш-Каменського та М.Костомарова про те, що запорожці ставали Кошем на Кам’янці двічі. Вочевидь, козакам було зовсім непросто взяти й оселитися в глибині татарських володінь — в Олешках. Дозвіл на це давали не у Бахчисараї, а в Стамбулі, і на його отримання потрібен був певний час. Тобто, після розгрому полковником Яковлєвим Чортомлицької Січі запорожці могли оселитися тільки на прикордонних теренах, якими й були на той час землі у гирлі Кам’янки). На місці Кам’янської Січі здавна селилися люди. Археологічні розкопки указують на залишки скіфо-сарматської кочової культури. У травні 1737 р. під час російсько-турецької війни тут тимчасово таборилася російська армія й знаходилася ставка її головнокомандувача фельдмаршала Мініха, який навіть пропонував відновити тут укріплення. Під час іншої війни з турками — 1768-74 рр. на Кам’янці розташовувалися козацькі форпости. Після закріпачення України ці землі перейшли у поміщицьке володіння. Тут був маєток Консулівка або Розорівка, що по черзі належав Байдаку, Розоровичу, Константинову, Єсаулову, Огарку (Агаркову). Останній наприкінці ХІХ ст. збудував тут палац з басейном, парком, скульптурами, водограєм, ґратами. Після встановлення більшовицької влади маєток порожнів. Та наприкінці 30-х років заявилися якісь два брати, що заходилися знімати покрівлю з палацу, мабуть для своїх осель. Один з них зірвався з даху і розбився. Розлючений другий брат підпалив будову, від якої досьогодні майже нічого не лишилося.
У 1856 році місця, де колись стояв козацький кіш і де навіки спочив його легендарний отаман, відвідав відомий український письменник і етнограф О.С.Афанасьєв-Чужбинський. “Поміщик, який володіє цією незвичайною місцевістю, анітрохи не цінує старовину, й долю давніх могил цілком віддав на поталу часу і тваринам, повсюди тривожать прах лицарів степу й освічений поміщик, і неосвічений селянин, і дикі череди”,— із сумом констатував він. Довкола могили кошового Гордієнка колись знаходилося ціле козацьке кладовище. Н.П.Вертильяк — прямий спадок останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського — писав, що наприкінці 20-х років XIX століття місцина була вкрита хрестами “й намогильними пам’ятками з написами; навіть фортечні вали зберігали обличкування з тесаного каменю”. Він особисто бачив ще чотири надгробки, два з яких описав. Перший – на могилі Гордієнка з наведеним на початку статті написом. А на другому, який до нашого часу не зберігся, було таке: “Во имя Пресвятыя и животворящія и неразделныя Тройцы, Аминь. Зде опочивает раб Божий Васілій Іерофеевич атаман Кошовый славного войска Запорожского Низового а куреня Тытаровского Преставися в року 1731-м в месяце май. Дня 23”. Яворницький бачив імена козаків на інших хрестах — Федір та Яків. Ці надгробки стояли дещо осторонь маленьких курганів приблизно за 300 м на північний схід від центру Січі. Пізніше тут бували відомі дослідники старовини А.Скальковський та Л.Чирков. Відомий учений початку ХХ ст. В.Семенов-Тянь-Шанський свого часу записав народну думу про Гордієнка: “Гордієнко, хоробрий молодчина Моторний для ворога хлопчина На коника вороного сяде І попереду, як метіль мете. Гордієнко тільки свисне — Усе каменем стоїть. Гордієнко тільки крикне — Ворог нишком на землі лежить. Кивне чорним вусом, Махне здоровими руками, Іде за вражим улусом Степом, морем і річками. Ой, Гордієнко, сине степовий, Не вдавсь проти тебе І Дорошенко-Кошовий”
Час і бездарні нащадки зруйнували геть усе. Відомо, що могила Гордієнка мала понад 40 метрів у діаметрі та п’ятиметрову висоту. Зверху, на постаменті, стояв хрест, витесаний з брили пісковику, заввишки 189 сантиметрів. Зараз від кургану залишився невеликий горб, хрест, надбитий і понівечений, стоїть осторонь. За переказом, перед Другою світовою війною приїхали сюди невідомі люди, назвалися вченими й за допомогою місцевих жителів стягли хреста та розкопали могилу. Прах отамана, похований у дубовій домовині, зберігся, оселедець та вуса були цілі, проте на повітрі швидко розсипалися. У домовині лежали одяг, шабля, золотий хрестик, інші речі. “Вчені”, забравши все це, поїхали. Хто вони були, звідки — ніхто не знає... Було тут також татарське кладовище. Нічого цього нині немає. Ще недавно на козацькому городищі Бериславський військкомат проводив навчання допризовників, тут копали шанці, кидали учбові гранати, — підлітки училися воювати з власною історією. Іван Драч з цього приводу навіть вірша написав: Мішень Костя Гордієнка Всюди стругана бляха іржава, Наче стружка іржавих століть… Чи була тут козацька держава?! Зараз розпач іржавий стоїть… А вітри тут, вітрища, вітрила… Це ж туди відпливли козаки? Це кого знов шапками накрили — Знов тебе, Гордієнку, таки?.. Занехаяно тут, як в сортирі. Тут банальщина дуже проста — Школярі тут лежали, як в тирі, І стріляли у твого хреста. І, діставши патрони з кишені, У десятку лупили сповна По отій по козацькій мішені, Аж здригався на дні сатана… Не тевтони, не турки, не галли. Рідний вчив їх тиран і дурко. Вчителі тут над ними чигали — Не стріляти ж бо їм в молоко…
Невпізнанно змінилась сама місцевість. Колись тут був рукав Дніпра — Козацьке Річище, в який і впадала Кам’янка. Її дельта утворювала острівець, який у XVIІІ столітті називався Коженін, а пізніше — Кам’янським. Природа тутешня вражала подорожніх. Афанасьєв-Чужбинський писав: “У цьому тихому куточку, між цими похмурими скелями, любитель природи просидів би декілька годин, віддавшись безжурним думам і, певно, надовго зберіг би в пам”яті оригінальний дикий краєвид з мандрів у пониззі Дніпровському”. Немає вже тієї краси, немає і самої річки Кам’янки — гирло її разом з Козацьким Річищем та островом поглинуло Каховське водосховище.
Останніми роками, з відродженням української державності, з’явилася надія на врятування видатної історичної пам’ятки нашого народу. У 1989-90 роках тут проводила дослідження наукова експедиція “Запорізька Січ: зруйноване та уціліле”, організована Хортицьким державним історико-культурним заповідником та Інститутом археології АН України. Вчені прийшли до невтішного висновку: пам’ятка козацької доби під загрозою цілковитого знищення, потрібні негайні рішучі заходи для її захисту і порятунку. Архітектор В.Красенко розробив проект каплиці, яку передбачається збудувати на колишньому козацькому городищі. Є пропозиція щодо заміни хреста на могилі Гордієнка копією, з тим, щоб оригінал після реставрації перенести до музею (хоча, як на мене, краще б зберігати історичні місця в їх природному вигляді). Нині встановлено нові меморіальні дошки на могилі кошового та на території місцезнаходження Січі. Сучасні нащадки козаків спорудили величний монумент Костю Гордієнку. Регулярно проводяться спортивні змагання на його честь. Зараз згідно рішення Кабінету Міністрів України ведуться підготовчі роботи по створенню Національного історико-культурного заповідника „Кам’янська Січ” у с. Республіканець. Обнадійливі задуми! Хотілося б лише побажати їх швидшого втілення.
