I

Павла Долинського ховали на другий день після наглої смерті, що сталася посеред поля на кучугурищі, яке він засівав спозарану травами. Засівав — як пісню співав, так захопила його та не звичайна для озерянців робота. Уперше на віку спостерігали вони таку дивовижу. Де це видано, щоб на безплідних пісках луги шуміли. А таки зеленітимуть, сокуватимуть лужечки на піщаному белебні, на землі, що досі була неплідницею, де хіба що молочай та кермек донині росли, вівці тирлувалися — нічого всмикнути було, одне слово — кучугури, пустизна. Розуміли односельці: не зі свого голосу, либонь, співає такої Павло Арсентійович, це все новації Олега Шурдука, їхнього головного агронома, ученого чоловіка, якого хлібом не годуй — дай щось таке сподіяти на землі, аби вона, як у тій пісні співається, цвіла-красувала. Ліс на кучугурищі висіяли — прийнявся, зеленіє, любо-мило глянути, з деяких пір — виноград кучерявиться, плодоносить, а це, бач, до лугів дійшло. В Озерянці вже й слово це потроху стали забувати. Які там луги — пшеницю сіяти ніде: як не солонець, так супісок, а то й всуціль — піски, голомозина, як у того Петра Демидовича, бухгалтера, який, подейкують люди, у потемках може без електрики обходитися — лисиною світить, відколи його й пам’ятають.
По правді кажучи, луги радгоспові потрібні, овець бо чимось треба годувати, на одній соломі їх не протримаєш. Можна протримати, звісно, але ні вовни, ні м’яса путнього не жди. На полі, де відбувалося оте чародійство, — з нічого луги мали народитися, — крім головного агронома та механізаторів, що сіяли трави, був рокованого ранку і радгоспівський атагас Микола Золинський, котрому нетерпеливилось подивитися, як же воно кучугури окультурюють, ясно, що при цьому пісок із торфом перемішують, але ж як це робилося — торф укладали шарами, як ото пиріг чи плачинду гарбузовим начинням наповнюють. Золинський, як потім вияснилось, останній розмовляв з трактористом, і була розмова навдивовижу радісна, життєлюбна, аж не віритья, що після такого чоловік може у небуття відійти.
— Здоров, Миколо! — гукнув чабанові механізатор-ветеран. — Прийшов із завтрашнім днем привітатися?
— З яким — днем? — не втямив запитання Золинський.
— Із завтрашнім, з грядущим, як поети пишуть! Адже робимо на оцих пісках плацдарм для майбутнього!
— Чи не далеко сягнув?!
— Ні-і! — засміявся дитинно Павло Арсентійович і натис на важіль — рушив у дальні гони, щойно заправивши сівалку насінням. Золинський провів його примруженим поглядом — сонце било в очі — і крізь гуркіт двигуна ледь розчув іще якісь слова тракториста, щось на кшталт “буде” чи “не забуде”... А що буде, чого не забуде і хто — про те можна тільки гадкувати нині, бо ж не перепитаєш...
Він лежав на подвір’ї своєї хати, власноруч збудованої в середині п’ятдесятих років, під розлогим горіхом, що ріс побіля веранди, прикриливши її густим листям, поміж якого вирізнялися тугі, з полиском, зелені плоди. Такого, як в Арсентійовича, горіха не було ні в кого з озерянців. Плоди — достеменно кокосові, хоч кокосів на селі, власне, ніхто не бачив, за винятком старого морського вовка Петра Артемовича Скиби, котрий в молодості не тільки де не плавав, але й смакував ними не в одному замежному порту, зокрема, в Сінгапурі, де сонце стоїть прямо над головою, а повітря — наче тобі в сауні, хоч про останню йому лише чути доводилося та читав про неї в журналі “Здоровье”.
Петро Артемович доводився Долинському далеким родичем, врівні, як і добрій половині села, тим, хто належав до корінних озерянців, що походження своє ведуть од славетної козацької паланки, тієї, котра супроти цариці — баби вражої, як у пісні мовиться, повстала, бунтувала в непокорі. Не треба, отож-бо, дивуватися, якщо його родичів здибаєте в Сибіру, а то й на Сахаліні, — казав же його онук, що бував на тому острові, буцімто в музеї там бачив записане рукою Чехова прізвище, на їхнє схоже, дещо переінакшене, але корінь — наш, спробуй вирвати. Долина — Дольський — Долинський — Долинюк... А може, й Доля — одного походження.
Він завжди отак, коли проводжав у вічність своїх родичів, близьких і далеких, про їхню основу нагадував тим, хто сходився на похорон. Стояв нині побіля воріт, оточений чоловіками, які тяглися до нього, мов залізо до магніту. Не стільки через те, що хотіли почути якісь оповідки про його морські мандри, — все, що знав, Артемович давно оповів, — просто їм, здебільша молодим і менш досвідченим у життєвих проблемах, затишніше і надійніше коло його сивин, коло його крутих, ослаблих з літами, а проте ще досить кріпких плечей, обтягнутих, як завжди, ревно випраною тільняшкою.
Микола Золинський мовчки слухав тиху мову старого морехода, а сам поглядав раз по раз на тітку Оксану, вдову передчасно померлого, як напишуть, надрукують у газеті. Вона вже плакала не слізьми — самим болем. І не лише смерть чоловіка шматувала її струджене серце. Зближувався час останньої дороги Павла Арсентійовича до тої пристані, що рано чи пізно дана людині на віки вічні, а досі ніхто з дітей не приїхав. Дочка — та через несходиму відстань забарилась — у Новосибірську при своєму капітані-ракетникові, де захищають мир ось уже сьоме літо. А син — бодай не згадувати при такій годині — цей поряд, в обласному центрі, теж в чинах, ось тільки невідомо: чим він там зайнятий, чим живе п’ятий десяток літ. Одне знають про нього озерянці: тверезим його ніколи ніхто не бачив при зустрічах у рідному краї ачи в тому ж не такому й далекому місті, де він мешкає і де озерянські базаряни частенько бувають, а він, їхній славетний земляк, базару обласного ніколи не обходить, вивчає життя в такий спосіб. Солоні огірочки любить пробувати вранці, зокрема і в своїх земляків не цурається відкуштувати, хоч не кожного пізнає, — з очима в нього нелад, окуляри носить такі, що за стеклами зіниць не видко. А каже, що — художник. Як же він і що малює? Щоправда, тепер є такі малювальники, які наосліп можуть шедеври творити, наквацяють — не розбереш потім, що воно вийшло з-під їхнього пензля...
Донька прибула ополудні — ставна, повновида і геть біла, з-поміж густо засмаглих озерянців лише мати її могла блідістю обличчя зрівнятися з нею. Болюча сцена зустрічі Катерини (так звали дочку) з любим татусем, що навіки закрив свої оченьки, збентежила до сліз навіть мужньосердих чоловіків. Багато хто з них не зміг спокійно сприймати, як ридали, голосили водночас дочка і мати. Петро Артемович, якому в далеких плаванях не такі трагедії доводилося бачити, теж одвів погляд убік, аби не дивитися на жіночу неприховану розраду.
Саме о цій хвилині до воріт, зарані розчахнутих для прощання з хазяїном, підійшов головний агроном Олег Васильович Шурдук, смаглочолий кремезняк з жорсткими рудуватими вусами, чоловік, який і на свята рідко усміхається, а зараз і взагалі — журний, охмарений. До того ж був запилюжений — прийшов прямо з поля, з того згубного лугу, де Арсентійович, земля йому пером, востаннє засівав багатолітні трави, рости й цвісти яким — уже без нього.
— Як там, на піщаному полігоні? — запитав Петро Артемович головного агронома, аби не мовчати, не скорятися безборонно скорботі, дух якої витав над залюдненим дворищем Долинських — відтепер доведеться казати “Долинської” — самотою житиме удова, чи може, дочка повернеться на рідні обрії? Так чоловікові ж до відставки ще далеко.
— Засіяли перші десять гектарів — відповів на запитання Шурдук. Здавалось би, мав і порадіти чоловік з такої новини, але ж не ті обставини. І не тільки передчасна кончина (хоч передовсім — вона) смутила душу головного агронома. Щойно, обходячи окультурену піщану ділянку, набачив він підступні вихорці, що здіймалися то там, то тут поміж кучугур, поступово перекочовуючи і на майбутній луг. Невже — вітер з-під сонця, шалений вітер-східняк, афганець, триклята чорна буря?.. Може, й серце Арсентійовича не витримало, зупинилося в передчутті негоди, — від різкої зміни тиску, як мовить прогноз погоди. В газеті сповіщалося, що треба очікувати магнітну бурю, і не одну... У нього, Шурдука, в самого, певне, з цієї причини була безсонна ніч, почувався нині — як після шторму на морі, де він, хоч і не корінний озерянець, плавав чотири літа моряком строкової служби — “ходили ми походами”...
Але де ж він, справді, той художник некерований? — Петро Артемович починав нервуватися через блудного сина небіжчика, якому, зрештою, зараз було байдужки — яка погода, і хто прибував, хто запізнився на похорон, — це справа пам’яті і совісті живих, задля яких він у житті своєму добра не шкодував, серце перетрудив. Стільки й пам’ятали його сельчани, воно в нього боліло, усе до лікарні збирався, та сільську закрили, а до районної далеченько — так і не встиг підремонтувати моторець, — зупинився в дорозі...

II

Кілометрів за двадцять від Озерянки розрісся на піщаних пагорбах при самому чорноморському лимані молодий сосновий гай, посаджений місцевими лісівниками і сподобаний начальниками всіх рангів, починаючи від бригадира рибгоспу “Лиманський”, чия обвітрена бригада на лимані тарань промишляє, і кінчаючи... А втім, не всім і не кожному треба знати, хто в тому рукотворному гаю при лимані серед літа буває чи кого не буває.
Намет розіпнули край самого сосняка, за кільканадцять метрів од привітної теплої хвилі, що врівні буває і солоною морською, і прісною річковою. Ниньки, по всьому видать, прісна — горішняк дме сьогодні як на гріх, суховітриця в степу, та й тутечки відчувається, сквар буде той! Але взавтра, можливо, розпогодиться, подме маїстро, хвиля морська хлюпне, шовковиста водичка — ліпота! В разі чого, — якщо, приміром, жарота не спаде, доведеться перебазуватися на кут — до моря, там єсть Біла хата або Вілла, — яка не яка — цивілізація. І холодильник, і кондиціонер, — правда, душ не діє і, вибачаюсь, “удобства во дворе”, провінція все-таки...
Директор “Приозерного” Василь Матвійович Попруга як тільки міг приспокоював і обнадіював високих гостей із самої столиці, з Міністерства меліорації, котрі не тільки чинами знатні, ще ж і звання в кожного: доктор, кандидат наук, заслужений працівник, лауреат... Вони критично озирали довкілля, чомусь пильно придивлялися до палатки, яку він, Попруга, позичив у місцевого військового гарнізону — про це, однак, розводитися не будем, військова таємниця все-таки...
— Ви нам, звичайно, пробачте, коли що не так... Палатка — це ясна річ, примітив, але з часом, як тільки дозволять умови і Комітет охорони природи, — побудуємо тут пансіонат з усіма вигодами...
— Палатка — це не примітив, шановний, — заперечив бородатий і геть сивий, найстарший за віком, але не за чином гість. — Палатка, як ви сказали, або ж намет в музеї революції стоїть, а ось пансіонату жодного я там не бачив...
— Так то ж цілина, — осмілився перечити високому гостеві Попруга. — На цілині, правильно, палатка-намет відіграла, можна сказати, історичну роль. А тут відіграти таку роль має лиман, сосновий гай і найчистіше в Україні повітря, — чорнобильська хмара сюди не дослизнула... Але намет усе-таки потрібен: у нас, по секрету, — сонце радіоактивне.
Молодий повносилий, спортсменистого вигляду чолов’яга з вусиками, в окулярах, що тримався найбільш незалежно, — певне, службовий ранг не з останніх, вирік безпристрасно:
— “Пізнаю це життя і сприймаю!”... Життя, як казав філософ, — це вдих, а смерть — видих... З наукової точки зору — вельми сумнівно, але з філософської...
Попруга заплутався в сентеціях мудрого міністерського начальника (це ж таки старшина), і тут же вставив у розмову своє фірменне:
— А шашлик, як дехто з авторитетів твердить, тільки з баранини, ні з якого іншого м’яса — відновлює нервові клітини...
— Гадаю, не баранячі?
Попруга вибалушив очі на міністерського старшину, язика проковтнув, не знаючи, сміятися йому з такого жарту чи пропустити мимо ушей. Кого він має на увазі? Невже його, якого не є, та господаря цієї палатки, цього шашлика, що смажиться вже, пахтіючи на сотні метрів по узбережжю, зрештою, господаря становища, як на те...
— А хоч би й баранячі, вони, вівці, розумні та ще й які! Між іншим, свині — теж...
Тут уже настала черга хмурити начальственного лоба керівному товаришеві з міністерства.
— Ну, ну, доказуйте, товаришу директор... Це що ж — ваші особисті спостереження, чи як?
— Стосовно свиней? Так, мої особисті... Працював я, не криюсь, начальником свинокомплексу в радгоспі Миколаївської області... Ну, а кінцева мета комплексу, звісно, яка — відправляли вирощене поголів’я на м’ясокомбінат. І ось уявіть собі таку, сказати б, картину. Назавтра підгонять грузовики з комбінату до комплексу, а сьогодні серед тих свиней, котрі відібрані на відправку, — починається... як би вам це сказати, тривога, справжня тривога, якесь прямо таки не твариняче передчуття кінця. Я не можу вам цього пояснити, але скажу одне: сам я звідтоді свинини не вживаю... Мені здається, що свині, як і дельфіни...
— Готові шашлики! — донеслося від мангалу, зробленого з паленої цегли, де чаклував над бараниною вірменин із сусіднього села Рибальського, якого (вірменина) брали в таких випадках на прокат усі відпочивальники навперебій, бо краще ніж Левон Саркісович ніхто на все побережжя справжніх шашликів не приготує.
— Ну, це ви загнули, товаришу директор: свиней з дельфінами порівняти! — озвався, позіхаючи, сивобородий. — Свиня — свинею і є, тут усяка філософія не витримує критики... — Він помовчав, широкими ніздрями довгого грящуватого носа вдихаючи гострий запах шашлика, і, всівшись на брустевр окопчика — сідала шашликоїдів, попросив Попругу: — Ви краще, замість захисту свиней від невегетаріанців, розкажіть нам, як же ви кварцеві піски примусили родити...
Попруга звів червонясті очі на сивоока. Звідки йому відомо про залуження пісків в Озерянці? Не інакше, цей всюдисущий Шурдук уже накатав петицію в міністерство, просив, не інакше, допомоги, ці двоє, не інакше, з цього приводу і прибули. Піски їх зацікавили.
— Поки що затія з пісками нічого нам, крім клопотів зайвих, не дала, — неохоче відказав Попруга. — Буде що на них рости, чи не буде, а затрати і втрати вже маємо... Вчора навіть одного з найстаріших трактористів утратили.
— Техніка безпеки? — продовжував свердлити поглядом Попругу підсліпуватий.
— Який там техніка безпеки. Навпаки! Тобто, не стало чоловіка на рівному місці... Серце зупинилося...
— А при чому тут піски? — це вже запитав, той, що, старшина, беручи з рук Левона Саркісовича ваговитий шампур з пахучим начинням.
— Як-то при чому? Не сіяв би на тому кучугурищі — дивись, і донині жив би...
— Дивна логіка у товариша директора. Виходить, хочеш довго прожити — не працюй, — філософствували окуляри.
— Але ж на тих пісках тракторові тяжко, що вже про людину казати. Гибле діло — луги на кварцевих грунтах, які, власне, грунтами і не є...
— Постривайте, — статечно мовив бородань. — Якщо діло це гибле, як ви сказали, тоді, прошу, поясніть мені: навіщо ж ви, як директор, це діло благословили?
— На мене натисли... згори... — пробелькотів у відповідь Попруга, не будучи певен, що міністерські гості схвально поставляться до його відгуку про натиск “згори” — вони ж бо, по суті, теж представники керівної верхотури, та ще й якої!
— На вас натиснеш, — оскалився “очкарик”, простягаючи великі руки до запашистого шашлика. — Скільки вб’єш, стільки й влізе...
Бородатий, підставляючи гранчака під мускатне вино, — коньяк йому був протипоказаний, — перефразував: “Скільки вп’єш, стільки й влізе”.
А вони нічого, ці різношерсті високі начальники з міністерства, з гонором, але свої, не цураються низів і низин, зокрема, прилиманських!..
— Так за ваше здоров’я, дорогі наші гості, або, як моя матуся покійна казала: гостоньки!.. Хай вам щастить на вашому трудному поприщі...
— “Терені”, — поправив старший...
— На терені, — з незвички й Попруга спромігся виліпити кляте слово переспраглими м’ясистими губами. Чарка з коньяком ще тремтіла в його кощавій чіпкій правиці.— До дна, як той мовляв, ауфвідерзейн...
Вихиливши одним ковтком таврійського коньяку, занюхавши огірком, додав:
— Це до нас колись німці приїздили... демократичні... Дак один так наафвідерзеявся, що отутечки, під тією розлапистою сосною і нічку ночував, і ранок стрічав: “Гутен морген, водка гут...” — І сміється так же по-нашому, аж не віриться, що у війну в цих же таки пісках він загарбником гостював, і гостини ті були кривавими, смертоносними...— Попруга раптом заговорив зовсім не схоже на себе, бо ж не власними словами сипав, а цитував статтю з обласної газети, де той, що під сосною ночував, зі статею виступив, у якій своє минуле переоцінює, кляне Гітлера і виступає за мир у всьому світі. Чи то, може, він, Попруга, переплутав, — у газеті, здається виступав другий німець — турист, із ФРН, але теж з демократичним, принаймні миролюбним духом...
— Миролюбний дух у шашлика, а те, що ви кажете, у мене особисто викликає сумнів, — устряг до розмови автор смаковитої закуски.— Ви знаєте грузинське слово “мегобарі”? Так ось воно в перекладі означає: ті, що сидять за однією тарілкою. А з поміж наших туристів, які разом з нами за одним столом сидять, шашлики їдять, коньяк п’ють, друзів на словах буває хоч греблю гати, але коли треба зупинити наступ американських ракет у тій же західній Європі, мені здається, вони зі мною за одним столом ніколи не сиділи...
— Це ви даремно так — категорично, неквапно заперечив міністерський начальник.— У всьому світі є розумні особистості, які виступають за мир, у тому числі й з-поміж тих, кого ви запопадливо критикуєте...
— Я, звичайно, теж дивлюсь телепередачі... Мітинги протесту, марші миру... Все це добре, але мусить бути щось більше, реальніше. Аби вони знали, що таке війна, так, як знаємо ми... Я хоч і вірменин, але родом з Каховки далекий родич Спендіарова, композитора нашого славетного, — напевне, чули...
— Ім’я чули, а музики... — Попруга був напрочуд самокритичний і критичний водночас, бо мужі міліорації, з усього видно, теж про творіння Спендіарова мали досить поверхове уявлення...
— Я хлопчиськом був, але запам’ятав, що вони творили в наших краях... Мене і взагалі мало на той світ не спровадили, дуже їм видався я схожим на єврейського хлопчика... А чим ті нещасні єврейські діти завинили, що ними криниці позакидувано було під Каховкою?.. Ні, немає прощення цим варварам — на віки вічні!.. І тут я не можу збагнути деяких нащадків тих вихрастих, безвинно убієнних своїх ровесників, які — нащадки, звісно, а не убієнні — все, все забули, чкурнули в обітоване замежжя і лигаються з колишніми своїми катами!..
— Слухайте, та вам же не шашлики смажити, а в ООН на сесії виступати!— щиро чи удавано — не розібрати — подивувався підпилий бородатий гість, який, судячи з його поведінки, не дуже страждав од заходів по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом. До алкоголіка він ще не доріс, але пияком був заповзятливим, і начальство наразі не вельми схвально сприймало його нинішні вибрики.
— При чому тут ООН, — зауважив старший. — Не треба вживати високих слів без потреби.
— Ну, нехай не ООН... Але до комітету захисту миру, якщо на селі є такий, його ввести треба неодмінно!..
— А я і так входжу до групи сприяння Фондові миру... — заявив з гідністю Левон Саркісович.
— І як же ви сприяєте?
— Вніс три зарплати...
Попруга потвердив:
— Це факт... Чотириста п’ятдесят карбованців — на його рахунку, як писала недавно наша райгазета...
— Поважаю директорів, які читають районні газети, — прорік самовпевнено міністерський старшина. Ні, він таки злий, дарма, що має на вузькому худому обличчі повні м’ясисті губи — кажуть, це ознака добрості душі.
— Ми, коли треба, і стінну пресу читаємо, — Попруга відпарирував без образи і тут же заходився наливати в чарки чергову порцію коньяку. — По останній.
— Остання в попа жінка, — це бородатий докинув — він п’янів швидше за всіх і пив без утриму, як мовить, чи то пак мовив той, кого сьогодні повезли на п’ятий кілометр... Попрузі нараз прикро стало, що не пішов на похорон такого славного чоловіка, — що трудівник був, що взагалі душа відкрита, як оце лимання, що синіє за молодими соснами. Але що міг він, директор, подіяти, як збіглося дві такі пригоди: сумна і радісна — похорон і гостини. Та ще ж які гості прибули! Відверто кажучи, Попругу не дуже обходило те, що вони з верхотури, він і не таких зустрічав — членів Політбюро, космонавтів... Але гості були, окрім того, що високі, ще й потрібні і це відігравало неабияку роль у тому, що він зараз мусив відречено сидіти з ними, пити, порушувати відомий Указ, — не приведи мати Господня: якесь пильне око дізнається, обов’язково буде анонімка. Та нічого, йому не первина, переживе ще одну супліку без підпису, аби тільки вибити од шановних гостей те, що треба для розвитку радгоспу. А таки треба, скільки можна пасти задніх у цьому державно важливому питанні...
— Ще раз, дорогі гості, за ваше здоров’я!.. Ворогам не безголов’я!.. Гарні тости були в наших предків... — І тут Попруга перейшов у наступ. — Вибачайте, що скромна вечеря... Гадаю, наступного разу, коли приїдете до нас, ми зможемо і той... юшицю приготувати — матимемо своє рибне господарство, бо ниньки, як той мовляв, що в Дніпрі, що в лимані, ні рибця, ні тарані...
— Кажіть зразу, що вам треба від нас,— вибалушив начальник побільшені од випитого очі. — Не люблю недомовок, хитрувань.
— Озеро, друге озеро потрібне. Село ж наше зветься Озерянка... Маємо природнє, солоне — там нічого не водиться, крім лікувальних грязей... Приїздіть лікуватися, коли що... А нам треба зробити озеро... При сучасній техніці...
— Все ясно... Нас хочуть купити за пляшку коньяку...
— Що ви, що ви, ми — від душі...
Старшина потер спітніле чоло і на повному серйозі перепитав, майже тверезий:
— Площа штучного озера? Кубатура?
Попруга таких даних не мав, але зопалу видав:
— Гектарів п’яток... Глибиною... щоб діти не тонули...
— Все ясно... Водоймище ми вам зробимо... Наш водбуд вишукає резерви...
— От спасибічки!..
— Постривайте дякувати... — Старшина випив мінеральної води, — опісля шашлика діймала спрага, — і сказав, мов наказав: — А ви нам зробите гектарів п’яток — навзаєм — лугів на безплідних донині пісках ... для нашого колективного садівництва... А то наші сади на Прип’яті…
— Ясненько... — Попруга вимовив це звичне слово у повній неясності. Звідки в шановних гостей така прихильність до штучних лугів? Невже його норовистий головний агроном має руку — в міністерстві?! Правду кажуть: тиха вода греблі рве!..