Сина-художника так і не дочекалися. Петро Артемович умовив родичку: рушати на п’ятий кілометр без Володимира. Може, над’їде. Чекати більше не можна: спека, вітер мов з горна… Та й стільки не прощайся, чоловіка вже нема, тепер тільки пам’ять по ньому. Та діла, які він у спадок людям зоставив… — Директора теж немає, — пошептом сказав головний агроном, звертаючись до секретаря парткому, молоденького Семена Гашка, який у відповідь тільки махнув рукою — ет, мовляв, про нього закон не писаний. Тим паче, що сьогодні зранку була ж у них із Попругою розмова про похорон Долинського, Семен ще запропонував директорові виступити на траурному мітингу, а той — “Не відомо, де я буду під час похорону…” Одне слово, некеруючий снаряд — цей Попруга, треба ставити питання на парткомі про його етику, а поправніше про бездушність… Багато хто з робітників скаржиться на директорові дивацтва. До старих людей звертається на “ти”, молодих і взагалі зеленцями обзиває, а з жінками… Не на похоронах згадувати таке… Прибули оркестранти з сусіднього радгоспу імені Гагаріна — свого духового в “Озерянському” не було, власне, труби є, але упродовж кількох літ вони лежать запилені в клубній будчині, нікому керувати оркестрантами, які вже й ноти позабували звідтоді, як новий директор з метою економії зарплати наполіг на тому, щоб у клубі скоротити до мінімуму гуртки художньої самодіяльності. Є струнний оркестр — і досить, а при урочистих моментах, коли треба Гімн зіграти чи яку-небудь парадну увертюру, — для цього існує радіола. Ниньки он весілля вже під механічну музику провадять, хоч як на його, директорову, думку, струнний оркестр тут — найбільш підходящий варіант. Ну, на похоронах, звісно, мандоліна, гітара та бас не звучатимуть — традиція не та… Але похорон у нашій діяльності не мусить стояти на чільному місці, головне — життя і робота, умерти кожен спроможеться, а ось життя побудувати, щоб воно було на пісню схоже, — це не так просто, дорогий товаришу парторг… Семен Гашко з острахом наслуховував ті мало не цинічні заяви Попруги, не в силі до кінця збагнути, серйозно чи жартома він отак прорікає. На превеликий жаль, слова його підтверджувались, як той казав, відповідними ділами. Ось хоч би й сьогодні… Директор будував своє життя — зустрічав якихось чергових гостей з міністерських верхотур. Яке йому діло до кончини і проводів у вічність рядового механізатора, на якого районна газета й некролога не дала, — за рангом не належить. Співчуття за гроші готівкою опублікувала. “Дирекція, партійний і місцевий комітети висловлюють глибоке співчуття з приводу передчасної…” Він приніс із собою кілька примірників свіжого номера “Прилиманської зорі” з тим траурним квадратиком в кутку четвертої сторінки, але вручати його зараз комусь із родини небіжчика було незручно. Так і тримав той згорток, зараз нікому не до нього, — не до газети. Оркестранти вже без поквапу, з дивним спокоєм протирали мундштуки, відтак діставали зашмаровані нотні зошити… Петро Артемович, як умів тільки він, без слів, де поглядом, де порухом руки, давав останні розпорядження всім, хто зібрався провести в останню путь Павла Арсентійовича, який сам, наскільки озерянці пам’ятають, не дуже полюбляв подібні процесії… Ходити на похорони ходив, але ніколи не виділявся серед сельчан, стояв було десь пообіч, весь — задума і самовідреченість, бо ж великим життєлюбом був, хоч ніколи про це й словом не обмовився… Оркестр поволеньки, обережно, аби не розранити чулих сердець, заграв траурний марш Бетховена в інтерпретації місцевого композитора Олексія Скуратівського, який водночас за браком кадрів керував трьома оркестрами в різних кінцях району, маючи для пересування допотопний “Запорожець”, що його знала вся районна автоінспекція — бо правил руху для цього рано посивілого музикотворця не існувало. Особливо після поминок… Він і тепер стояв обіч оркестрантів, диригував ними так, як Петро Артемович похоронною процесією — непомітно й владно, що давалося тільки завдяки великому досвідові як одному, так і другому… Оркестр грав усе гучніше, все гучніше лунали і плачі дружини, дочки та інших жінок — родичок і неродичок, переважно сердобольних бабусь, яким цей похорон був не першою і не останньою, нівроку, згадкою про їхнє невиплакане до кінця горе. З-поміж них було чимало таких, котрі плакали по своїх дружинах рівно стільки, як минуло звідтоді, коли постукала в їхню хату чорна похоронка з фронту, хоч і були написані в ній високі, ба навіть красиві слова, але ж смерть ніколи не буває красивою… Тобто, можна загинути гідно, в ім’я великої красивої мети, але сам відхід у небуття — це завжди трагедія, і аж ніяк не оптимістична… Шурдук ішов попереду процесії, ніс прапор. В душі його було терпко до гіркоти. Почувався так, ніби він був у тому винен, що не стало Павла Арсентійовича. Вочевидь, так гадкував і директор, коли натякнув не без єхидства. Я, мовляв, на похорон устигну чи ні, а ви там пантруйте, це по вашій лінії… Що значить — “по вашій лінії”?.. “А не я ж ті лужечки на піщаних неудоб’ях розміщав і взагалі заварював цю кашу”… Бив, так би мовити, під дих, не дуже церемонився, це в його стилі. Самому не відповідати, а з когось потім спитати. Це він умів. Сонце стояло на полуденній міті, жарке і зав’южене. Хмар у небі не було, але синява пойнялася рудуватою каламутною пеленою, піски за селом завихрювали — і в душі агронома зародилася недобра тривога. Таки суховітриця, вітер з-під сонця, східняк. Цього йому ще бракувало нині, коли на новостворених луках тільки-но зерно загорнули в незлежалий грунт?.. За півгодини, стоячи над поспішно вирослим горбком свіжої глини, що його увінчували вінками і тимчасово фанерною тумбою з такою ж фанерною зіркою (потім поставлять гранітний надгробок), Шурдук уже напевне знав: східняк почався. Він оповівав не тільки земні простори надовкіл, — людські обличчя, притлумлені горем, стали також як та земля свята, навіть слова, що їх промовляли на траурному мітингу сільчани, здавалося, були ошпарені подихом нежданого гостя… А втім, на нього треба таки було чекати. Невипадково розірвалося серце Арсентійовича саме в переддень веремії, яка зчинилася в природі, — і коли то їй буде кінець, бо ж не на день, не на два завировує афганець… Люди поверталися з кладовища без тієї приспокійливої умиротворенності ачи відреченості перед неминучим, шкода, що не стало чоловіка, міг би ще жити та жити, але ж цієї дороги нікому на обминути, рано чи пізно. Були подібні перемови і тепер, одначе якісь поквапливі, вибачливі, адже за одним горем ішло інше, яке, можливо, й горем називати не годиться, якщо судити по людських мірках, та для землі це таки було справжнє лихо, для зела — смерть, хоч не всі трави однаково потерпали від сушини, більшість виживала, витримувала лиховісну крутію, особливо відчутну на піщаних голомозинах, де можна сміло фільм про пустелю знімати… Шурдук іще здаля побачив: курить, кушпелить і на його дослідному полі, яке відтепер зватиметься полем Долинського, про це хтось на мітингу казав, — здається, секретар парткому… Поле, звісно, буде, але створити його непросто, так, як і пісню, — то тільки Скуратівський похваляється, що йому написати пісню нічого не варто, що в його доробку — до тисячі пісень. А хтось невідомий одну створив, щоправда народ відредагував, — і то навік: Косіть, хлопці, очерет, Наваримо вечерять, Укинемо чабака Та пом’янем чумака… Весь день сьогодні, вважай, звучала йому ця послана у віки журба чумацька, до якої ми, нащадки чумаків, якось непомітно зглухли, вже й пісні цієї ніхто в Озерянці не співає. Хіба що найманий оркестр журливої наостанку чумакові або чумачці заграє. З деяких пір і поминки на селі відмінено — в боротьбі проти пияцтва і алкоголізму добра слов’янська традиція (а може, ще від язичества велося так?) здала свої позиції перед запопадливими перестраховниками. Ніхто ж тебе не примушує на поминках, як і на весіллі, набиратися до втрати подоби людської, але ж чистити картоплю на свайбі — це не менш абсурдно, ніж вино цмулити без пуття (показували недавно по телевізору безалкогольне весілля)… Вдова Долинського поминки справляє уперекір загальній настанові. Це по-справжньому знепокоїло парторга Семена Гашка, — чого доброго, візьме хтось та напише до районної газети або куди-інде вище — в Озерянці забули про відомий Указ… Але на поминки таки пішов. Інакше вдова образиться.
IV
Десь наприкінці сорок четвертого року до озерянської семирічки прибув учитель німецької мови Данило Якович Фенцик. Вилицюватий, завжди чисто виголений, з пронизливими чорними очима, він одразу ж став душею учительського колективу, а вже серед тих, що прилучалися до пам’ятної знедавна Deutsch, він був справжнім кумиром. Ich bin, du bist — одне, а то ж іще Данило Якович, виявляється, вірші писав і не тією, що важко дітям давалася, а рідною, материнською. Саме він — “німмова”, а не вчитель української вів літературний гурток, на засіданнях якого, виявилося, що, крім віршів, Данило Якович іще й повість пише. Про те дізнався мимохідь відмінник із сьомого класу, староста літгуртка і, звісна річ, юний поет Володя Чаплига, коли був на квартирі в улюбленого вчителя — Данило Якович лежав із запаленням легень, Володя приніс йому овечого лою. Хворий учитель показав йому товстий, з кількох шкільних зошитів склеяний гросбух, майже всуціль помережаний чітким каліграфічним почерком. Зшиток таїв крамольну повість, за яку потім ворога народу Фенцика серед ночі напровесні сорок п’ятого забрали і більше про нього — ні слуху, ні духу. Поповзла селом чутка, що німцям він слугував, перекладачем був (ось тобі і ich bin, du bist!), а в повісті тій — суцільні наклепи на радянську владу, більшовицьку партію… Володя Чаплига, а відтак Володимир Григорович Чаплига, ані тоді, хлопчиком, ні пізніше, в зрілості і під літами, настільки пам’ятає, у тому, що встиг прочитати, нічого антирадянського не вбачив. Ішлося там про війну, окупацію, партизанське підпілля. І діялося все те не десь, а в таврійських степах, і люди були чимось такі схожі на озерянців, хоч прізвища там знайомого жодного не здибав. Та не в імені суть, як той мовляв. Степовицької вдачі люди оживали під пером безвісти зниклого письменника. Сьогодні, через більше як чотири десятки літ, Володимир Григорович, додаючи собі пенсію на радгоспній пасіці, здавалось би, мав геть забути прочитане тоді і нікому про те не розповідати. Але ж диво дивне — з часом все чіткіше і чіткіше поставали в пам’яті каліграфічно карбовані рядки, сторінки, розділи. Їх було десь близько десятка, останній, недописаний таїв щось щемливе і незбагненне, — двоє серед розтелесованого війною світу жили, раювали, святкували мить серед вічності… Що було далі — Володя (Володимир Григорович) не міг тоді уявити, а пізніше, хоч і повертався подумки в описаний його учителем світ, якось не міг уловити сув’язей поміж героями, осягти причин їхнього чину — слово це, пригадується, вперше у тій повісті вичитав. Та хіба тільки це одне. Німмова аж ніяк не затлумила в Данилові Яковичеві рідного, прадідного, материнського. Дослівно всього ниньки не спогадати, але багато чого впомку, так немовби перечитує той акуратно склеєний гросбух, на титульній сторінці якого крупно й красиво виведено: “Танго над лиманом”… Спроста й не втямиш, що чого воно і про що, це потім уже Володимир Григорович збагнув сутність заголовку — ішлося про любов, про свято душі, як ото в лебединому леті буває, коли закохана птича пара над лиманом — кружляє, мовби танець витворює, саме танго, а не що-інде. У лебедів те діється зазвичай, у людей трапляється не у всіх, різні вдачі, різні долі, забаганки і уподобання. Події в повісті розгорталися зі швидкістю такою ж, як на війні. На першій сторінці — таке знайоме змалоліт, з незагасного пам’ятку: повітряний бій, месершмідти женуться за кукурузником, кулями прошите спекотне серпневе небо, але дарма — не вполюєш сталінського сокола! — так і хотілося вигукнути в дитячій наївності, читаючи буряний зачин. Але ж ні — не так сталося, як гадалося. Відбулося — може, сказати б, не типове, не характерне, але ж автор знав, на власні очі бачив те, про що писав, принаймні не повірити жорстокій правді написаного було неможливо… Повітряний бій закінчився на землі, посеред вимерхлої од сушини розлогої царини. А було так (згадується, мов читається)… Кукурузник з вишумом гупнувся колесами об затвердлий на камінь чорнозем, круто розвернувся на півоберта і знепорушнів після шаленого лету у нерівному герці з мессершмідтом, який, не чекаючи на такий поворот бою, геть здаленів, мало не за обрій, — може, гадалося тому, хто кермував ним: таки вцілив у чудо радянської авіатехніки. Але ж ні. Відслонилися дверцята кабіни — і на землю ступив рославий, засмаглий чи закіптюжений льотчик, постояв якусь хвилю, озирнувся надовкіл і впав на суху полинову поросль, розметавши руки, наче хотів обняти землю на віддяку за те, що залишився живим-здоровим після довгого двобою, котрий і двобоєм не назвеш… Стільки пролежав отак на розпашілій полиновій подушці, не пам’ятає, отямився, коли почув поблизько гарчання мотоцикла. З-від села примчали поліцаї, свої ж таки, вчорашні громадяни СРСР, але чомусь їм забаглося щосили гарикнути йому не по-наському: — Хенде хох! — Гутен таг, майне лібер брудер, — привітався осміхнено полонений, але руки вгору підняв, — на нього злісно зиркали три дула німецьких автоматів. — Ти бач, він ще й може по-німецькому шпрехати, — оскалився мизатий, як не лусне, вочевидь, старший з-поміж трійці. І злорадно: — Що, долітався, квакнув твій тихохід, збили, — скажи спасибі Богові, що не згорів. Можеш опустити руки, а то ще затечуть… — Спасибі, пане шуцмане… А щодо квакання… Літак мій цілий, цілісінький, хоч зараз — у небо, подивіться лишень. — А й справді, — подивувався наймолодший, зовсім юний, ще, видать, не голиться, шуцман. — Чого ж тоді сів, як не збитий? — розважливо запитав третій, що припадав на ліву ногу, обходячи літак. — Справді, чого? — суворо перепитав мизатий. — Довго пояснювати. — А ти поясни, в комендатурі — все одно розв’яжуть тобі язика, нікуди не подінешся. — То ведіть до комендатури, втікати я не збираюся, в полон самохіть приземлився, ви — свідки. — Але — чого? Варум? — …Warum? — запитав на диво ввічливий комендант — типовий арієць, з усього видно інтелігентського походження, спортсменистого складу, в легких (не для війни) красивих окулярах. Полонений пояснив — перекладач переклав, що ж спонукало радянського льотчика добровільно приземлитися на окупованій ворогом території. — Не схотів бути кроликом перед пащею удава. То лише у наших фільмах та піснях — “все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц”. У поєдинку з мессершмідтом у мене надії на перемогу не було ніякої, щоб жити — я мусив скласти крила, здатися в полон… — Логічно, — докинув комендант, і вже не в порядку допиту завважив: — Але ж тисячі радянських льотчиків чинять відчайдушний опір нашим асам, багато з них, справді, гинуть, однак є втрати і з нашого боку. Кролик теж має зуби… — Для трави, не для удава, — осміхнувся полонений. Комендант сприйняв його гумор. Які там у кроля зуби… На цьому, власне, допит і закінчився. Погасивши усміх, комендант пильно глянув на знекриленого льотчика і поставив питання руба: — Waiter ist? — Що далі — це залежить від вас… До табору полонених я потрапити б не хотів… На волю ж ви мене не відпустите. Розстріляти — за віщо? — Аллес ріхтік, — все правильно, — зронив по-українськи комендант. І через перекладача: — А що, як ми вам запропонуємо службу в поліції? Нам треба замінити начальника — дуже любить пити… як тут кажуть, джугу. Вам дати час подумати над цією пропозицією чи відповісте зараз? — Я подумав про це ще в небі. — Ja ober nein? Так чи ні?.. — Ja…
V
Шурдук на поминки пообіцяв прийти, але тепер, передавши через Петра Артемовича своє вибачення, сягнисто прямував проти вітру не до села — а на поле Долинського. І чим ближче підходив до новоствореного лугу, тим неспокійніше ставало на душі: вітер бив, шарпав, завихрював кучугури, пригинав до землі одинокі кущики трави, навіть будяк і той хилився під ударами “афганця”… А ось і новий луг — суцільна кипінь звихреного піску, тече, визміюється, гостро січе в обличчя. Шурдук прикриває долонею очі, крізь розчепірені пальці спостерігаючи, що верхній піщаний шар місцями вже зметений, тут і там прозирає торфяна “подушка”, а це означає: крах!.. Він добирається до лугу, падає на коліна, розгрібає новостворений грунт і з жахом упевнюється, що грунту як такого вже нема, тобто, він є, але намарне ждати врожаю трав на цьому десятигектарному квадраті. Зерно летить у повітря разом з піском і торфяною масою, її верхнім шаром, подрібненим сошниками та боронами… Ось тобі і експеримент! Виходить, мав рацію Попруга, виступаючи, хоч і не відкрито, супроти цієї комедії, хіба що з визначенням жанру помилився. Що то він скаже тепер? Заявлено було ж недвозначно: “Під вашу відповідальність…” Доведеться відповідати. Нічого не поробиш, карта бита, і нічого тут списувати на стихію, це тобі південь України, а не субтропіки… Східняк буйнував — стояла суцільна крутія на лузі, що вже лугом не був. Шурдук підвівся, і заточуючись, ледве не падаючи під ударами вітру, пішов уперекір йому до села, — в контору, до телефону. Тепер у нього єдина надія — на того, хто, власне, був хрещеним батьком відлетілого в небо лугу. За його плечима — наука, інститут, підтримка сільгоспакадемії в особі такого світила агрономічної науки, як академік Лисогоров. Останній, наскільки Шурдуку відомо, знав про їхній експеримент на кварцевих пісках, благословив цю важливу справу, чекав і сподівався на успіх, їхній успіх. Хрещений батько так і сказав: “їхній” — себто “наш”, він-бо прилучив Шурдука до своїх наукових пошуків, тим паче що сама ідея залужити піщані неудобини народилася-таки в радгоспі, і, як на те пішло, навіть не він, Шурдук, був її автором. Першим сказав “а” радгоспний чабан Золинський, той самий, котрий “інспектував” сівбу трав на кучугурищі. Від пильного ока чабанового не сховалося: на тих одвіку безплідних пісках часом проростає деяка рослинність, зокрема й така, що вівці їдять, — і той проріст буває саме там, де проходить отара. Уловлюєте, мовляв, у чому тут справа? Дайте цим піскам перегною або органіки, скажемо по-науковому, — і побачите, що тут буде, якщо посіяти кормові трави. Золинський у цьому питанні був не таким уже й простаком, як могло видатися на перший погляд. Те, що він чоловік спостережливий і досвідчений, відомо кожному озерянцеві, але ж також не секрет, що радгоспний чабан має диплом ученого-зоотехніка, — закінчив сільгоспінститут років п’ять тому. Навчався в ньому заочно, а це, як то кажуть, все одно, що цілуватися крізь хусточку, проте в біології Золинський розбирався ниньки набагато краще, ніж до інституту. Хоче нову породу овець вивести, і нібито щось там у нього виходить, добився свого, з допомогою тих же таки інститутських супротивників, які стали тепер спільниками. В ботаніці учений-зоотехнік, може, розбирався не так досконально, як в зоології, але кормовиробництво знає, либонь, не згірше тих учених мужів, котрі забули, як буркун по-нашому зветься, лише пам’ятають по-латині — Melilotus coetea. Шурдук бачив чабана на похороні Долинського, жодних словом з ним не перемовився, але прочитав у його зазвичай привітливих очах, окрім скорбота по Арсентійовичу, ще й тривогу, навіяну чорною бурею. І в інших випадках, коли порошив східняк, чабан, бувало, зашерхне, потемніє з виду, а зараз у його погляду була прямо таки розгуба. Може, відчував свою провину перед головним агрономом, адже це він, Золинський, усіх сколотив лугами на кучугурах. Хто-хто, а Золинський знав: чорні бурі не те що луги — озимі посіви у повітря виметуть. Знав про це і Шурдук, але ж не міг він передбачити, що чорна буря нарине саме цієї весни, саме після залуження кучугур… Шурдукові не довелося дзвонити в інститут: біля контори віч-на-віч зустрівся йому науковий наставник, “НН”, як той жартома називав себе сам. Веселий за натурою навіть після другого інфаркту, повнявий, крутоплечий сивань Валерій Павлович Серебро — прізвище нині якраз пасувало до його колись чорноклобуцької чуприни, він щойно вийшов з контори, де шукав директора. Від секретарки довідався, що в радгоспі сьогодні похорон, а директор у від’їзді, де саме — про те ніхто ні слова. Службова таїна, відома хитрість. Василь Павлович сам свого часу керував радгоспом на Алтаї, знає оте невизначене “Директор поїхав у степ”. Гість привітався мовчки, — міцно потис долоню. Шурдукові навіть здалося: міцніше, ніж зазвичай, — так, немовби Валерій Павлович тим дужим потиском своєї широкої хліборобської правиці висловив йому своє співчуття з приводу відлетілого лугу. — Я тільки що звідти, — мовив Шурдук голосом, який не вимагав пояснення. — Уявляю, — в тон йому відповів наставник, але тут же обличчя його просвітліло, і він сказав Шурдукові таке, чого той аж ніяк не чекав: — Може, це й добре, що перший захід виявився з отаким драматичним поворотом. Інакше що ж: прийшов, побачив, переміг. А я в такі перемоги мало вірю. В нашій справі, як і в сільському господарстві взагалі, за одного битого двох небитих дають, принаймні, треба давати… Зайдемо до контори, тут же розмовляти неможливо — пилюжить, як в Кара-Кумах… Комусь іншому Шурдук, може, й заперечив би щодо биття, але ж його наставник на своєму віку був битий і не раз, йому вірити можна. Ось тільки що скаже невідь-куди зниклий директор? Заявиться на лузі, що полетів за вітром, — не інакше видасть на гора черговий свій афоризм, Шурдук уже звик до цього, хоч ніяк не міг збагнути: кажуть, наявність гумору в людині — ознака розуму, але ж останнім Попруга похвалитися не міг. — Директора не бійся, — ніби вгадавши думки свого учня, провадив Валерій Павлович. — Директор — це своєрідна свекруха з отієї пісні “Хоч не лає, та бурчить…” — Бійся, не бійся, а я свою свекруху знаю. На пересів грошей не дасть, та й чим пересівати?.. — Насіння нашкребемо у нашому дослідному господарстві, я там приберіг дещо. — А техніку де взяти? — Та що він, справді, такий скупердяга? Ідеться про науковий експеримент. Він просто — зобов’язаний!.. Він за це повинен ще гроші інститутові платити, гаразд, що я не вимагаю, мене в даному випадку моральне питання більше цікавить, ніж матеріальне. — Все треба починати спочатку: і торф завозити, і пісок нагортати. — Почнемо і вдруге, і втретє, якщо буде треба, відступати нікуди, ось на почитай, що пише Дід… Валерій Павлович витяг з потертої дерматинової папки помережаний непевним дідівським почерком аркуш паперу, подав Шурдукові, той прочитав про себе: “Освоєння кварцевих пісків вважаю дерзновенним і вельми сучасним актом, бажаю успіху, завжди радий допомогти, чим зможу. Щиро ваш Лисогоров”. — На випадок чого, скористаємося допомогою Діда, — сказав Валерій Павлович, приймаючи від Шурдука листа назад. — Ми не самодіяльністю займаємося, хоч у нас і самодіяльність поціновується в державному масштабі. “Алло, ми шукаємо таланти” — дивишся таку телепередачу? — Тепер вона інакше називається. — Справа не в назві. Он у Моторного є навіть колгоспна спеціальна група “Пошук”, яка на основі творчої самодіяльності оновлює технологію виробництва зерна, кормів, овочів… Шурдук осміхнувся чи не вперше за весь день: — Так то ж у Моторного! Це ім’я стало в краї символом новаторства і зваги в колгоспному ділі. Господарство, яке очолює двічі Герой Соціалістичної праці, Дмитро Костянтинович Моторний, жило, діяло, творило, здається, не в сьогоднішніх, а в грядущих літах. На фоні інших господарств, собі подібних. — Відверто кажучи, — розмірковував Валерій Павлович, — у нашій з вами, як раніше казали, царині, від таких, як Моторний, залежить багато, дуже багато. Та якби ж то отакі керівники були скрізь. — Не будьмо ідеалістами. “Бог є, але ім’я йому випадок”. — Причому тут Бог? — Скорше: причому — випадок… Адже Моторний свого часу, можна сказати, випадково став головою колгоспу: знакомитий його попередник погорів на операціях зі збутом овочів. — Не скажіть, не скажіть: Моторний за покликанням — хлібороб, господар землі. — Але міг же він бути, як то кажуть, у других ролях? — Не міг! Такі, навіть якщо вони на найнижчих посадах, — сівачі, поливальники, скотарі… — Знову ж таки ідеалізуєте, дозвольте повторити це страшне для матеріаліста звинувачення… Сівачі і скотарі бувають різні, навіть дуже різні… Один — як Арсентійович наш, нехай йому земля пухом, а інші — як ті торбешники на базарі, для яких найголовніше — це закон вартості при минулій формації… Суперечка на цьому загасла: до контори зайшла незнайома жінка, струнка, повнява, під літами, з очима, що й донині таїли нерозвійну звабу. — Вибачте за турботу, директора можна бачити? — запитала вона зшерхлим голосом, видно, здорожилась у таку погоду. — Директора в конторі немає, — відказав Шурдук. — Може, буде надвечір… А ви в якій справі до нього? Звідки ви? — Здалека я, з Казахстану, з цілини… Там, вважайте, все життя, найкращі роки прожила… На пенсію вийшла… А тепер… Лікарі порадили змінити місце проживання. Астма у мене… Жінка замовкла, не годна розповідати далі про своє життя-буття. Шурдук хотів було запитати, які вітри занесли її в Озерянку, але побачив у привітливих темних очах несподіваної відвідувачки сльози, поспішив приспокоїти її: — Люди нам потрібні, якщо ви справді хочете переселитися до нас. Хоча знав Шурдук напевне: директорові не дуже до вподоби такі відпрацьовані, як він каже, кадри. Молодь потрібна в господарстві, тут не будинок для перестарілих. Щоправда, перестарілою відвідувачку аж ніяк не назовеш. Засмагле, з правильними рисами, обличчя, незважаючи на вік, зберігало в собі красу невигаслу, якою воно приваблювало в юності, в повносилій зрілості, — і то ще треба визначити, коли більше знади було. Це ж бо не секрет, що молодість багата на красу, яка на поверхні лежить, з першого погляду в очі впадає. А в зрілості людина, жінка зокрема, розкривається глибинами, таїнами, які не кожному дано пізнати, часом, і самій володарці цих таїн. Шурдук знову уловив погляд темнокарих очей незнаної цілинниці — і десь підсвідомо відчув, що вона в житті пізнала мить, коли розквітає папороть… — Ви де зупинилися? — запитав він співчутливо, бувши певен, що їй треба допомога в цій справі. І таки не помилився. — У мене на тому березі Дніпра є родичі… Але я не хотіла б їх турбувати. У вас є готель? — Чого нема, того нема… Є одна хатина, де зупиняються приїжджі. Шурдук написав записку до “директриси готелю” — прибиральниці баби Марини з проханням поселити… — Як Ваше прізвище, ім’я, по батькові? — Лідіна Любов Федорівна… — Ось вам моя рекомендація до баби Марини. Поселитесь до завтра… А там вирішить директор, бути вам у нас в радгоспі чи не бути… Жінка вже збиралася виходити з контори, подякувавши агрономові, коли він запитав: — Пробачте, а на цілині — яка ваша адреса… була?.. — Кустанайська область, Урицький район, село Моховка. — Так це ж наш радгосп, тобто, в ньому наші земляки працюють… — Працюють. Хоч більшість уже на пенсії… — з присмутком відказала Любов Федорівна, ще раз подякувала за приділену їй увагу і пішла шукати бабу Марину, адреса якої була вказана в записці. — Перепаде мені від директора за втручання в кадрову політику, — осміхнувся невесело Шурдук. — У нас це прерогатива лише одного Попруги. Повна єдиноначальність. — Цікавий він чоловік, — завважив не то серйозно, не то з іронією Валерій Павлович. — Цікавий для виставки “Ширнетреба”, — була колись така рубрика на сторінках “Перця”. Зараз щось не видко її, чи все у житті нашому так, як треба, чи не бачимо таких, як Попруга, — замаскувались, в колодочки новочасних бюрократів вибились… А він, бюрократ, ниньки зовсім не той, що був колись, це загальновідомо, одначе ми чомусь довго про це мовчали… — А чому “ми”? Чому — не “я”, вельмишановний Олеже Васильовичу? Ох, звикли ми за всемогутню стіну колективного рішення ховатися! А “ми” ж то складається з “я”, колективна думка — це і думка кожного з нас! Час би вже не те що зрозуміти, а сповідувати цю істину, ділами її стверджувати!.. — Не знаєте ви Попруги, — відказав з гіркотою в голосі Шурдук. — Це страшний чоловік. Для нього немає нічого святого… — Як тоді, дозвольте запитати, такий чоловік опинився на посаді директора радгоспу? — Це для мене загадка. Для мене — не для нас. Хоч знову ж таки: невже ми не бачимо, хто є хто?..
