Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 00:54
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 78

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -9

1 << 2 << 3 << ... 6 << 7 << 8 << Читати спочатку

XX


Такого щось не пригадували в обласній спецлікарні, щоб до їхніх клієнтів прокуратура навідувалась. Були випадки, щоправда, коли хтось із високих прокурорських начальників лежав у спецпалаті, до нього, в порядку речей, навідувались співпрацівники. Але цього разу картина зовсім інша.
Директор прилиманського радгоспу Попруга лежав у загальній палаті з двома пенсіонерами республіканського значення, лежав із сумнівним діагнозом — передінфарктний стан буцімто, але аналізи свідчили, що до інфаркту йому далеко, тиск, щоправда, підскочив, настрій у чоловіка підупав: раніше, було, потрапляючи на “курорт”, так і сипав жартами, анекдотами, а нині прямо таки згас, хмара хмарою з лиця, не їсть і не п’є, сопе, ні на кого не дивиться… А тут іще ця конфіденціальна розмова з прокурором — наодинці, в кабінеті масажиста. Говорили сам на сам, проте зміст їхньої розмови слово в слово чула прибиральниця, яка в ту пору мила підлогу в сусідній кімнаті — в маніпуляційному кабінеті… Власне, мила підлогу до того, як почула секретну розмову, а коли вже прилучилася до неї, то не до миття було (стіна із сухої штукатурки — все чути і з одного, і з другого боку)… Спочатку розмова носила дивний характер.
— Слухаю вас, — вихрипів Попруга, чути навіть було, як важко він дихає.
— Мене слухати пізно, — відказав прокурор крижаним голосом. Прибиральниця сама колись пережила подібне: судили чоловіка за… бодай не казати… дівчисько з розуму звів… Тож від голосу прокурора їй стало не по собі. Але ось голос Попруги відтанув, і вона почула його спокійну, майже спокійну річ:
— Ви хочете сказати, що зобов’язані мене вислуховувати чи вислухати, так?
— А хіба може бути інакше?
— Може бути по-всякому.
— Ви на що натякаєте? — прокурор не приховував своєї зневаги до того, хто сидів перед ним.
— Ні на що не натякаю, — спокійно провадив Попруга. — Вас напевне цікавить ачи інтересує — не збагну, як правильно…
— Перестаньте корчити з себе Швейка!
— При чому тут Швейк?.. Я, до речі, так і не спромігся прочитати цю книгу… Ну, та гаразд, Швейк тут і справді ні до чого. Як я здогадуюся, ви хочете, щоб я розповів, з якою метою були відправлені на Урал яблука, не враховані в документах нашої контори… Що ж, розповім… Як той мовляв, був гріх, але не задля власних утіх…
— Ну, ну, це і взагалі — цікаво…
— Цікаво, та не дуже, скорше — сумно.
— Саме так…
— Ви коли-небудь були на кладовищі в нашому селі?
— При чому тут кладовище?
— Зразу видно, що не були…
— Давайте по суті.
— А я і так по суті… Про не офіційне розпорядження Першого привести по всьому району — в зразковий порядок місця захоронення ви ж напевне знали? Знали… Ну, так ось… Щоб наше кладовище довести до належного стану, — провести туди асфальт, водогін, дерева посадити, ритуальну площадку зробити таку, як слід… і таке інше… — потрібно для цього не менше двадцяти тисяч… А ніякими кошторисами ні по якій лінії таких витрат не передбачено. Можете перевірити…
— Логічно… Більше того: благородно! — осміхнувся прокурор. — Але як би ви не прикрашували свої дії, махінація залишається махінацією.
— Вам, звичайно, видніше… І вам, даруйте, не доведеш.
— Доводити тут нічого. Треба відповідати за всією суворістю закону.
— Не слід мене лякати… Подумаєш, знайшли злочинця… Десять тисяч хотів поза всяким кошторисом витратити для загального добра…
— Перестаньте, Попруго…
— Що значить: “перестаньте”? Це, може, вам треба перестати третирувати мене, чоловіка небезгрішного, але й не пропащого… Ви краще виясніть, куди поділося півмільйона з двадцятого магазину в обласному центрі і чому повісилась директриса магазину… А може, не сама вона покінчила життя, а її… прибрали як головного свідка?
— Це не вашого ума діло, до того ж, нам відомо, що у магазині тому ви теж… паслися.
— Я в двадцятому магазині ані разу не був…
— Були на квартирі в директриси.
— Що з цього випливає? Мало хто з нас де буває?.. Можна подумати ви — ідеальний мужчина…
— Замовкніть! — прокурор не витримав, підвищив голос: Попруга поцілив у його больову точку. Два роки тому прокурор покинув сім’ю і одружився на своїй модній любасці… Ну, тут усе в порядку, аморалки не пришиєш: любов є любов, навіть якщо ти прокурор.
— Гаразд — замовкаю, — сказав Попруга. — Але запам’ятайте: я знаю багато дечого, про що мені б не треба було знати — з вашої точки зору. Краще, справді, мовчати… Що я повинен ще зробити? Підписати документ про невиїзд?! Залюбки підпишу. Я й так уже сім років нікуди за межі свого району не виїжджаю… За що і мушу тепер відповідати.
Він таки, мабуть, підписав документ про невиїзд, бо чути було шурхіт паперу, а на кінець прокурор порадив:
— І не займайте, прошу, в лікарні місця — здоров’я ваше похитнулося, але не настільки, щоб сусідити з безнадійно постарілими пенсіонерами — чесними людьми.
— Ну, щодо їхньої чесності… історія про це мовчить.
— Цинік ви, громадянин Попруго.
— Товариш Попруга. Принаймні поки що. Але гадаю: і надалі теж. До побачення, товаришу прокурор.
Ось така тобі оказія трапилася в спецлікарні, з якої Попруга того ж таки дня був виписаний…

XXI


Художник Чорноморський цілком випадково здибав у райцентрі одного свого давнього знайомого — не по роках дитинства чи юності, ні, а по тому казенному строкові, який мав за перше своє невдатне одруження. Там того діла було — дружині вікна з п’яних віч побив, його й закрили на півтора літа, не подивилися, що художник, ще й дармоїдство пришили… Ось тоді-то в тьмяній нерозгінчій камері стрівся він з таким же невдахою, як і сам, — тільки той сидів за якусь махінацію з продажем колгоспної пшениці, — загнав її на торговиці не за гроші, а за рибу — за азовський знаменитий балик, а рибу — в свою чергу — перепродав на степових обширах… Одне слово, потяг на три літа і три зими… Було йому тоді, як і художникові, менше тридцяти. На відміну від Чорноморського (хай буде й Долинського) сільський нетяга в класичній міській в’язниці скис, якби не весела вдача служителя муз, то невідомо, як би й витяг ті примітивні, зрештою, 36 місяців. Зійшлися в тому зарешітчастому світі, стали друзями-нерозлий вода, в шашки партій, видать, тисячу і одну зіграли, поклялися не раз: ось як вийдем на волю!
А вийшли — і розлетілися, мов пташечки, в різні боки, п’ятирічки зо три, вважай, не бачились і навіть невідомо, чи побачилися б, якби не цей випадковий здиб. Толюн (так звали невдаху) уже декілька років промишляв у розметаних по кучугурищах рибних промислах — в рибколгоспі, в риборозпліднику, в рибозаводі — розмордатів за ці роки, не те, що художник, натура нервова й кощава…
Але при першій же зустрічі пізнали одне одного.
— Толюн?? Чи півтора, ба навіть, два зразу?
— Йолі-палі! Владимир?!.
Поскільки ж розмова ця відбувалася біля винного магазину, то притьом отоварились на всі, що мали, й Толюн заволік художника на озеро неподалік од цвинтаря — куди полюбляють лебеді на ніч злітатися.
— Ну, а ми що — хіба за них гірші? — оскалився Толюн.
— О, та ти, бачу, змінився не тільки тілесно, а й розумово, прямо таки гігант мислі, — похвалив Чорноморський давнього друга по нещастю і за якихось хвилин десять були вони побіля озера в свіжозліпленому солом’яному курені, а ще за хвилину-другу, обоє добре на підпитку, — змагалися в краснобайстві.
— Ну, розказуй, як ти… що, де, коли?..
— А ти?
— Що я? Про мене вся область, бери вище — республіка знає. Як-не-як із самим Платоновим знаюсь, а він — зі мною.
— Це ж хто такий? — не втямив Толюн. — Який іще Платонов? Чи не той, що до Києва з області перебрався, в прокуратурі там, у великих чинах, наче тут йому прав не вистачало.
— Наївно мислиш, Толюн: я тобі про мистецтво, а ти про закон… Чого загальмував? Наливай… Як писав класик: “А вот у поэта всемирный запой, и нету ему конституций”.
— Висоцький? — тямковито запитав Толюн, певний, що не помилився в авторстві.
— Висоцький у порівнянні з цим, кентику, примітив.
— Ну, ти, обережніше на поворотах: я за Висоцького можу й горло перегризти! І не називай мене кентиком, я — товариш.
— Перепрошую, згоден, ти — товаришок… Ну, вип’ємо за Указ, який не обходить нас. Це — в дусі того, кого ти знаєш і любиш…
Толюн примирливо цокнувся з колишнім однокамерником, вихилив гранчак, занюхав хлібцем і вгризся поспіль металевими зубами в шматок сала, що тільки й могли вони роздобути для закусенції.
— Хоч ти, йолі-палі, художник, — прорік Толюн, з трудом жуючи не зовсім свіже сало, — хоч ти і любиш, я знаю, красиве життя, але запевняю, ніколи зроду горілку не закушував лебедятиною… Смакота — словами не передати!
— Все ясно, — відказав художник, — відомого твору нашої літератури “На косі” ти, звичайно, ні за якої погоди не читав…
— Я взагалі нічого не читаю. Навіть газет. А особливо нашої обласної, найнуднішої в світі. Тільки й знають. “Служба 03” повідомляє.
— Ну, допустім, рубрику “Міліція розшукує” ти читаєш. Адже там знічев’я можеш зустріти і своє ім’я.
— Не жартуй. Я зав’язав.
— Якщо й за це набивати “кічу” по зав’язку, то куди ми тоді заїдемо? Куди відправляти хабарників, казнокрадів, гвалтівників — до таких я, слава богу, не належу.
— Гаразд, наливай, розфілософствувався. З мафією покінчено, до того ж, у нашому краї такого не було і, тим паче, нема.
— Розказуй байки.
— Толюнчику, не богохульствуй…
Сутеніло, коли запаси питва зійшли на нуль, обидва друзяки були уже доведені до кондиції, але художник наполягав:
— Треба для поліровки… Що, не розумієш? Вина!
— Але де ж його викопати?
— Не викопати, а виконати. Сходи на село, там, якраз біля сільради, живе однорукий Пилип Снігач. У нього є. Треба бабки? Ось, візьми. Я за останні роботи одержав. На “Перлину степу” вистачить.
Толюн тут же непевною ходою побрів до села, а художник вирішив спуститися до води, відсвіжитися. Роздягнувся догола — темінь уже загусла так, що плавки були ні до чого, та й не мав їх з собою, взагалі не мав — на пляжах він тепер, відколи там не продають навіть пива, не буває, купається влітку здебільша в єриках та каналах, а там і Адамом стати можна, як оце ниньки.
Вода в озері була не дуже тепла, хміль у зачумленій голові художника пройшов, і вибравшись на берег, він уже ловив дрижаків, поспіхом, як хлопчак, одягався. Тут і сталася пригода, що на неї можна було чекати, але вона таки не на жарт сполошила художника. Начепивши окуляри, він знічев’я роззирнувся й зогледів на дорозі, що пролягала від озера до цвинтаря, чиюсь постать, сумніву бути не могло — жіночу. Рухалася постать у напрямку до вічного спочивища озерянців, і художник збагнув: вона, та, що носить квіти на могилу його батька.
Немов сновида, не думаючи про наслідки, рушив він слідом за незнайомкою. Так і є — жінка тихо простувала туди, куди вночі не кожного завабиш, ішла тихо, не озираючись, ніби зглухла і осліпла до всього, що діялося на цьому розколошканому світі.
Художник несамохіть рушив услід за нею. Він уже не сумнівався, що це була та, котра покладала день крізь день — а поправніше, ніч крізь ніч квіти до батькового спочивища.
Невдовзі жінка — чи не безумна!? — ні на мить не спиняючись, переступила цвинтарні ворота і попрямувала на край гробків, до того, єдиного, який тільки і міг її розрадити, де ще не встигли посохнути вінки, стояли квіти в банці, — чи то пак, у банках, бо їх щодоби побільшувалось. Ось і тепер… Зупинилася, постояла з часинку, схиливши низько голову і поставила квіти в банці з водою, як роблять зазвичай сельчани…
Він стояв од неї за якихось десяток кроків, усе збагнув, не ясним залишилося одне — і він, зблизившись, запитав:
— Перепрошую, але я хотів би знати: хто ви і звідки?..
Жінка не зреагувала на його слова. Зглухла чи в знетямі?
— Я — син, і мені не байдуже, хто ходить до батька на такі пізні побачення…
Ніби нічого й не трапилося, вона обернулася до нього і проказала зшерхлим голосом:
— Ти доросла людина, і мусиш знати: якщо я сюди проходжу, у мене є причина і право. Зовуть мене Любов’ю, приїхала я з цілини… Побачення, справді, вийшло пізнім, дуже пізнім…
Більше він її ні про що не розпитував, мовчки провів до села, а відтак побрів до куреня при озері, де на нього мав чекати кент…

Читати далі >> 10