Повертаючись із роботи пізно, — принаймні, засвітла майже ніколи додому не приходив, — Віктор Микитович у першу чергу поспішав до ванни. Одне, що після денних мандрів по степах пилючку належало змити з тлінних тілес, а друге: душ таки відсвіжував, повертав, як це кажуть медики, м’язову радість. У тридцять вісім років остання була не зайвою, негоже в такому віці скаржитися на всілякі болячки, як те роблять його старші колеги, що дослужують у секретарському кріслі до пенсії. Запитав недавно при зустрічі свого літнього колегу з сусіднього району — про справи, про здоров’я, як годиться. Той, потискуючи йому з невигаслою силою правицю, почав зі здоров’я. Радикуліт, поліартрит, гайморит — прямо хоч вірші пиши, римується. І то ще не все. Є ж іще лихо — не до тих воріт, якщо вже дотримуватися рими. А щоб ясніше, без рими, — щось таки високе нове начальство не сподобило в ньому, ветеранові, так би мовити, апаратної роботи. Недвозначно натякнули про перехід на іншу. Дали б хоч змогу дотягти до пенсії тут, де народився, жив і зростав, і всіх отих болячок наживав. Та з усього видно: не дотягне. На кожному пленумі обкому критикують його без ніякого стриму, навіть за умов поглиблення демократії — занадто, аж дуже занадто. А в чому тут річ, де собака зарита? Ми теж не ликом шиті, вміємо аналізувати хід подій. Усім, либонь, впам’ятку його виступ на пленумі, коли обласне високе начальство мінялося. Він тоді виступив зі словом — характеристикою нового секретаря, — треба ж було погодитися на такий необачний крок. Говорив пристрасно, не шкодував слів для похвали, аж самому незручно було (часи не ті). Та вказав, одначе, і на певні питання, над якими новому начальству треба попрацювати... Він і сам до пуття не збагне, де саме тут було допущено суттєву промашку. Ті, хто слухав його вірнопіддане белькотання, казали потім, що він передав куті меду, коли хвалив. Але самому йому здавалося, що не в похвальбі справа, зовсім навпаки: схибив тоді, як висловлював іменинникові побажання на майбутньому терені роботи (ясна річ, він сказав: “на поприщі”). Саме в той момент десь необачно підсік, як то кажуть, сук, на котрому сидів двадцять три роки, пересидів чотирьох високих начальників. А п’ятого — навряд чи вдасться. Та й не прагне він його пересиджувати на тому суку, тут би — до пенсії лише дотягти, піти саме з цією формуліровочкою, а не — “на іншу роботу”... Всього ж два годочки зосталося. А тепер, не інакше, згонять з крісла ще й напишуть у газеті: “за допущені серйозні недоліки в роботі”. Але ж, постривайте, шановний, у чому, скажіть, моя провина? У наш час не може бути закритих для критики зон. Та, власне, хіба я тебе, з молодих та ранніх, ти ж мені в сини годишся, — хіба я тебе критикував? Так, полоскотав трохи там, де тобі, вибачаюсь, не свербіло. Хіба ж це зле, що порадив рішуче боротися з паперотворчістю, — та ж таки так, бо на попередній роботі ти потопав у паперах по самі вуха. Це ж і представник ЦК завважив у своєму виступі на пленумі, так йому ти солі на хвіст насиплеш, а мені — в саму душу. Не про це гадкувати б, приймаючи душ, але Вікторові Микитовичу не йшла з ума саме недавня розмова з невдатним сусідом, геть облислим і вайлуватим у ході (роки даються взнаки). Може, воно й на краще, що переоберуть його — таки чув: допрацьовує той в райкомі останні дні. Піде, вже вирішено, директором риборозплідника — не пропаде. Престиж не той, зате повітря свіже і рибка — не який-небудь болотяний карась, а із самого Китаю завезений делікатес — товстолобик. Похвалявся, припрошував: заїзди при нагоді, може, з горя та з досади Указ про боротьбу з алкоголізмом порушимо. Бо все одно б’ють, чи ти його виконуєш ревно, чи порушуєш крадькома. У сусідньому районі та і в нашому подекуди геть повинищили технічні сорти винограду — спершу про це ніхто нічичирк, а тепер, коли діло зроблене, спохопилися: варварство, безголов’я, — наша преса ниньки вміє гласність виявляти. Де вона була в часи не вельми далекі, коли тільки й знала: схвалюємо, вітаємо дорогого і шановного, видатного... Віктор Микитович несамохіть посміхнувся, згадавши, як сусід сміливо, прямо таки відважно критикував заднім числом непривабливі явища застійного періоду, на хвилях ачи на безхвиллі якого він і виріс як діяч районного масштабу. Інша річ, він, Віктор Микитович Гладун, чия зоря як керівника того ж масштабу сходила в новий час. Ачи — зійшла: чогось певного у відповідь на це питання сказати не міг. Треба довести правомірність перебування в кріслі, де не один до нього погорів. Поки що його не лають і не хвалять, а це — і добре, і погано. Хто не помиляється, той не працює. Або ж працює, мавпуючи. Стривай, хто це так сказав, де й коли? Ага, це було тижнів зо два тому, на прийом до нього прибув секретар парткому глибинного степового села Гамаза Юрій, здається, Петрович. Прийшов без виклику, так би мовити на довірчу розмову. Вони там, у своєму колгоспі “Україна” новацію запровадили — назвали поле ім’ям передчасно померлого механізатора, самовідданого трудівника, але не героя, не лауреата, не заслуженого фахівця. Та ще й встановили серед поля стелу на честь того, хто орав, сіяв і жав з року в рік, днював і ночував серед поля, гарував. Але це все, вибачте, поезія, пам’ять серця, а тут завітав до колгоспу один відповідальний працівник з області, уздрів стелу серед степу і, цілком природно, поцікавився: — Він хто був? Себто хотів дізнатися, які заслуги в того, чиїм ім’ям поле назване. — Хлібороб, — одказав Гамаза коротко, не без певного спротиву начальницькому тонові гостя. — Цього мало для того, щоб серед поля пам’ятники встановлювати, — вирік незворушно високий гість. — За інструкцією не дозволяється? — не приховав іронії Гамаза. І там, перед лицем пам’ятника і пам’яті, спалахнула гостра суперечка, що закінчилася візитом Гамази до першого секретаря райкому. — Ви мені скажіть, поясність неотесаному, в чому моя помилка, може, я, справді, чогось не розумію в цій делікатній справі?? Віктор Микитович, не кваплячись, скорше для себе самого, ніж для молодого секретаря парткому, пояснив: — Якщо на честь людини-трудівника поле назвати, а вона, ця людина, за життя не мала, вважай, ніяких ні нагород, ні відзнак, то цілком природно постає питання: куди ви, місцеве начальство, дивилися тоді, коли ця людина жила й працювала — самовіддано, я вам вірю. Але ж це посвідчують нині слова, а не нагороди... Щось тут не в’яжеться... — З чим? — перепитав Гамаза. — З відповідним параграфом відповідної інструкції? Хіба ви не знаєте, як ми до нагород представляли? Щоб обов’язково — молодий механізатор, активіст громадської роботи, жінка... — Ну, для чого ви так перебільшуєте? Можна подумати, літніх механізаторів-чоловіків у вашому колгоспі не нагороджували. — Нагороджували. — Чому ж не нагородити його? — Не підходив, кажу ж, під параграф. У громадській роботі активістом не був. Та ще ж в період окупації воду качав на єдиному в селі колодязі. А з цього, ясно ж бо, не тільки окуповані воду пили, а й окупанти, будь вони тричі Богом прокляті, як мовить Віра Пилипівна — вдова механізатора — не Героя. З тим Гамазою щораз розмова навперебаса — сиріч, навкіс, він іще не забув, що означає те соковите слово, яким колгоспний парторг оперує де треба і де не треба. — Навперебаса з людьми працюємо. Навперебаса владою користуємось. Чи ти бач, який промовистий! Та що це, справді, він про того незручного секретаря згадує не там, де годиться. Розтирав махровим рушником міцні, густо засмаглі плечі — море, пляж — неподалік, за літо встиг разів з п’ять побувати в тому курортному закуті, в місцині, де крупними літерами застерігає табличка: “Стороннім в’їзд заборонено”. А спробуй-но серед літа поїхати на відкритий для всіх міський пляж, — обов’язково здибаєшся там з кимось із підлеглих, які при нагоді можуть доповісти, куди слід — секретар райкому серед жнив прохолоджується на пляжі. То ж краще тишком-нишком у заповідній зоні перегрітися, ніж затим потіти на килимі в обкомі. Відверто кажучи, обласні начальники теж полюбляють заповідну зону і то не лише серед літа. Восени тут можна й на качок помилуватися — стріляти нині небезпечно, але сторожам-охоронцям дозволяється таке — пробний відстріл з науковою метою. Ну, а коли вже ті пташата поцілені, то не до Америки ж вони потраплять, а до казана, певна річ, тут і Указ антиалкогольний порушити не гріх... Віктор Микитович не належав до прихильників спиртного (хто б такого сьогодні тримав на його посаді), але іноді доводилося за кумпанію не лише з обласними, а й зі столичними, такими, як оце недавно у володіннях Попруги гостювали. Ясна річ, побували вони з цим анархістом і на морі, в радгоспному пансіонаті, де сьогодні відпочивальників катма, але наїзди туди тривають упродовж всього року, це ні для кого не секрет. Гнати б цього Попругу з директорського крісла в тришия, але ж у нього покровителів — тьма. Навіть у Москві благодійників має. А, може, чого доброго, і в ООН: приїздила ж бо в ці краї міжнародна комісія. Це було ще до секретарування Віктора Микитовича, і саме він, Попруга, обслужував високе представництво. Одначе цур йому пек, тому Попрузі, чи немає інших клопотів, крім службових. Накинувши на плечі халата, Віктор Микитович зайшов до кухні випити мінеральної води (у нього щось печінка починає хандрити). Біля плити клопоталася, готуючи вечерю, дружина, розповніла, але ще при повному збереженні форм, чорнявка з підсивленим волоссям. — Ліниві вареники зараз будуть готові, — сказала вона, не повертаючись до нього, і тут же додала, ніби поміж іншим: — Дзвонив прокурор, поки ти мився, просив негайно зателефонувати йому на роботу. Знову якась надзвичайна пригода, не інакше, — чого-чого, а подібних фактів вистачає. Район курортний, звідси — всі, пов’язані з цим причини і наслідки. Він уже не дивувався, коли йому доповідали про аварії, крадіжки, махінації в торгівлі і т.ін. Але те, що повідомили йому зараз, кинуло в холодний піт: на Уралі затримано двох досвідчених аферистів з трьома вагонами яблук, вивезених з радгоспу “Озерянський”. Один вагон “лівий”. — Як “лівий”? — не одразу збагнув Віктор Микитович суть злочину, хоч у самому злочині сумніву уже не мав. — Яблука виписані на ім’я сторожів радгоспу “Озерянський” — один Саркісян, а другий — Лемешко, — доповідав прокурор. — Ми перевірили факти: два вагони яблук їм відпущено у фонд зарплати. Але ж є ще третій вагон — а це, виявляється, фонд Попруги, директора. Кримінальний випадок. — Ну, і що ви думаєте робити? І, взагалі, при чому тут я? Чому дзвоните мені? Ви що, не читаєте газет? Правоохоронні органи мусять мати повну самостійність. — Але ж Попруга, самі розумієте... — Що я повинен розуміти? — Нам уже дзвонили щодо цього прикрого випадку. — Хто дзвонив? — Пробачте, це не телефонна розмова. — Так чого ж тоді ви мені морочите голову! — підвищив голос. У відповідь спокійне: — Вікторе Микитовичу, тут емоції ні до чого... — Гаразд, завтра на свіжу голову розберемося, що до чого. — Це інша справа. До побачення. Ну ж і чортів пройдисвіт — Попруга, де він тільки взявся! Звідки приплив до наших берегів — цей злочинець, котрого, одначе, ніхто ще не позбавив партійного квитка, депутатського мандата, здається, нинішнього літа його обрано до районної Ради. Виправдав народне довір’я, негідник!.. — Що з тобою? Знову якісь негаразди? — увійшла до кімнати дружина, пропахчена кухнею і невідь-якими духами, — жити без них не може, як і без цього дикого слова “негаразди”... Вірить, як і раніше, в молодості, у велике майбутнє рідної мови. — Кримінальний випадок, — відповів прокурорськими словами, розчісуючи перед дзеркалом залишки буйної колись чуприни (темнорусої). — Оце тобі, як пише преса, і відродження твоєї мови, яка в дитинстві була і моєю, але зараз не до цього...
XIV
Андрій Федорович полишив своє нічне пристанище на вокзалі, ще тільки-тільки заясніло у вікні. Вирішив пройтися пішки до центру міста, до єдиного путнього готелю, де зупинялися інтуристи — про що він знав із тих же радіо- і телепередач, та й сам якось бачив, перебуваючи в обласному центрі: німецька (пізнав по мові) делегація зупинилася в “Якорі”, гомоніла, не звертаючи уваги на місцевих жителів: “Вас іст дас? Гут... Я... Найн...”. У нього донині залишалося в душі не зовсім прихильне ставлення до мови, якою колись його погорджено й катовано, хоч ясно ж: не мова в тому винна, а ті, хто нею користувався, хто зробив її знаряддям катування. Онука в школі вчить “дойч”, і часом, аби запам’ятати вірш, шпарить по-німецьки цілими годинами, й звучить із уст ця сама ж мова зовсім інакше, ніж тоді, в полоні, у рабстві “Айн фіхтенбаум штет айнзам”... Сосна стоїть у самоті... І в тому далекому гірко-пам’ятному часі був момент, коли ця ж таки мова звучала йому як пісня. Недовго, неймовірно казково те діялось посеред страшної тодішньої дійсності, але ж було, було!.. Французької він так і не встиг утямити, не годен був і слова до пуття завчити, а тому до нього, що втік із фашистського полону, зверталися по-німецьки “Ві гайзен зі? — Як ваше ім’я? А відтак — Ду біст... грос... Ти великий”, — це вже лебеділи дівочі снажливі уста, коли він очунював, набирався сил, лежачи на горищі селянської хати, і вона, та, що так говорила, прийшла до нього опівночі, тайкома від батьків (а може, вони й знали про це) у його затишне, запашне (лежав на сіні) лігвисько... Прийшла як дивне видиво, як мана, тепла і ніжна, в м’якому, текучому одінні, яке небавом, несамохіть обласкане його незграбними обіймами, полетіло навсебіч і вона залишилася гола-голісінька, зовсім дівча, з кутастими плечиками, тонкими гнучкими руками і на диво міцними жагливими стегнами. Такого він у житті своєму не знав — ні до, ні після, стільки разів відтак згадував, омріював, уявляв ту неповториму ніч — і все намарне: не відтворити, не відчути ж бо того, що на віку, можливо, тільки раз і буває... і то не в кожного... Кому судилося... Чи батьки її дізналися про їхні любощі, ачи інша причина — боязнь наразитися на фашистську покару за приховування військовополоненого та ще радянського, — як би там не було, а невдовзі, коли він уже міцно став на ноги, раніше привітливий хазяїн скорше на мигах, ніж на словах, пояснив: іди, хлопче, своєю дорогою, тут-бо тобі залишатися небезпечно, голови не зносиш — капут, сиріч, і тобі, і мені, усім нам. Тож вибачай, росіянине, до побачення — ауф відерзейн... Припас на дорогу харчів, дав злинялий одяг, насамкінець не стримався — потис руку... Він же й провів його, як стемніло, за село, до ліска, повз який проходила залізниця. Там уже сам гадкуй, що діяти, — пішаницею добиратися до своїх невідь-де розташованих країв, чи, можеш під’їхати товарняком, якщо вскочиш ти в нього так, щоб тебе варта не помітила. Француз, певне, відчував провину перед вигнанцем, не інакше він був у розраді. Розсталися мовчки, розійшлися врізнобіч, ніби й не зустрічалися ніколи, кроки селянина віддаленіли, затихли, а він стояв побіля розложистого дуба край ліска, а врівні і край свого несподіваного короткого, як мить, раю. Куди йти? Що на нього чекає в цьому невідомому чорному світі — темно, хоч в око стрель, зірок не видно, по чому ж визначити шлях на Схід — там десь його земля, батьківщина, рідня... Потріск хмизу вивів його із стану розгуби й нерішучості. Нараз відчув небезпеку, притисся до стовбуру, злився з ним. Так чапів усього кілька хвилин, а здалося — вічність... Більше він не чув ніякого пошуму, тільки вгледів у темряві, як до нього безшелесно зближувалась тонка дівоча постать. Сумніву бути не могло: Маржолена! Але яв чи мара — збагнути не міг, допоки дівчина не кинулася до нього, розметавши золоті, тепловійні рученьки, які за мить обіймали його, милували, м’які лагідні пальчата бігали по його все ще задубілому тілу, і вологі губенята її зливалися з його, зшерхлими і, вочевидь, прогірклими... Тиша відринула, на цілий світ запанувало жагливе шепотіння: — Лібе діх!.. Лібе! Майн, майн!.. І як тоді, на горищі, вільно, безсоромно обгладжувала його всього, пробуджуючи до життя, любові, пристрасті. Сама ж розкривалася, мов квітка до ранкового променя, така ж, як і вона, тендітна, беззахисна, запашиста... Дурманіла йому голова — і тоді, і тепер, і стільки разів потому — у снах-відлуннях, у терпких спогадах, про які можна було б крізь літа розлуки й забути вже, але ж ніс-таки із собою до останку... У перші повоєнні роки, повернувшись до рідного села й заставши удома хвору дружину (померла в сорок сьомому), він і взагалі не марив тим далеким хмелем, не міг позбутися почуття провини перед жоною, від котрої все те, що сталося з ним на французькій землі, потаїв. Може, якби здорова була, й розповів би, а навіщо тривожити болящу, котра згасала в сухотах, так і не відтеплівши до нього, як в молодості, до війни, коли вона одаровувала його тихою, непоказною ласкою, мов земля-плідниця хлібороба. Двох дітей — дочку і сина — йому народила, яких тепер, не соромлячись і не жалуючи, називала сиротами... Невдовзі вони справді стали сиротами, а відтак він одружився вдруге, привів їм до хати мачуху — жінку, яку знав ще замолоду, яка теж овдовіла, маючи двох таких же, як і його... Сім’я одразу побільшилася вдвоє, клопотів додалося, а чи була у цьому поєднанні любов — ні вона, ні він, вважай, ніколи не замислювалися, — жили, як судилося, як багато хто зазвичай живе другим шлюбом... І все далі, все туманніше поставало, здавалось уже майже нереальним те видиво з воєнної круговерті — Маржолена... Два роки тому Дарина (так звали другу жінку) померла, діти на цей час порозліталися по світах, кожен має свою родину, онуки ростуть, а він залишився один, як перст, добре хоч знайшли йому роботу, а то хоч вовком вий у самотині. Старість наринула невблаганно і жорстоко. Все життя, за винятком фашистського полону та голодних літ у своєму рідному селі, він почувався на силі, ніколи, навіть у найбільшу скруту, не падав духом, хоч і не числився у веселунах, але й світом не нудив, не цурався чарки, пісні в дружньому колі, — тепер усе це позаду, відійшло, відлетіло... ...Сказали б йому декілька днів тому, що ось так подасться він до міста на розшуки слабкого відлуння своєї молодості, — не повірив би. Зараз же, крім сум’яття душі, почував у собі ще й змогу — їхати на перекладних, ночувати де попало, а тепер ось простувати ранковим містом, поминаючи тролейбусні зупинки, де юрмилися ті, що квапились на роботу, — і диво дивне: не відчував ниньки важкості в ногах, і груди вільніше дихали, і надія блискотіла, достеменно, як ранкові промені сонця, що десь там, за бетонними хмарочосами вітчизняного виробництва, сходило в цей час, хоч на нього в міській колотнечі ніхто не звертав уваги, може, навіть і не згадував. Буває ж таке у людей: живуть ніби окремо від землі і неба, від жайворонка і мурахи, — достеменно такий директор їхнього радгоспу, у якого тільки прізвище сільське, а сам він — асфальтний, бетонний. Не раз чував од нього відверті зізнання поп’яну: “І ви, і земля ваша, і мурашине порпання на ній, — все це блеф... примітив... не життя, а лише його видимість. Справжнє людське існування — там, де ватерклозети і відеотеки, ресторани і жінки на вибір, а ще — рожева мрія кожного солідного мужчини: кооперативне кафе”. Його знайомий директорує в одному такому закладі, має — і це не гіпербола — міністерську зарплату на шашликах і лаваші... А тут... як той мовляв, — гризіння сухарів до другого пришестя... І ось таке стерво (часом думалося похмуро) керує людьми, рухає перебудову... Невже ніхто з начальства не бачить, хто перед нами... Про нетяг і говорити нічого: вони все бачать і розуміють, але, за давнім рабським звичаєм, мовчать та дишуть. Андрій Федорович знав: самовільне відлучення зі сторожового поста йому даром не минеться. Чи не тому й гадки його раз по раз поверталися до “гетьмана”, як багато хто називав Попругу в радгоспі. Хоча, прости господи, він скорше гендляр, а не гетьман, а ще п’яндика такий, що спробуй рівних йому на куті знайти, а ще... одне слово, риси березневого кота в ньому проявлялися не лише напровесні — цілий рік. І що вони в ньому знаходять, ті жінки? Брезкла масна парсуна, руки наче гумові, надуті, роздягнеться — ні грудей, ні опліччя тобі чоловічого, та ще й ноги криві — кавалерист!.. Ну, та фізичні дані — це таке, що їх не переінакшиш. Така вже конституція, як мовить радгоспний зоотехнік. Відверто кажучи, Андрієві Федоровичу не подобається, що одним і тим же словом називають Основний закон і будову тіла живого організму. Ще добре, що живого. Готель іще спав, принаймні, не гомонів, німував, коли Андрій Федорович додибав під його розлогий, всуціль скляний, фасад, — з вулиці видно, що в сінях діється... Усього один тільки раз доводилося тут бувати Андрієві Федоровичу, коли ночував у цій залізобетонній коробці, будучи вибраним на обласну конференцію риболовів та мисливців. Що йому тоді впало в очі — таблички побіля кожного службового віконця: “Свободных мест нет”, та величезний плакат, на півстіни: “Летайте самолетами Аэрофлота СССР”. Ниньки все було, як і тоді. Вільних місць таки поспіль немає. Аерофлот устами звабливої стюардеси ненастанно агітує: літайте... Ще одне повторюється достеменно, як і тоді: на порозі прибульця зустрічає вусатий крутоплечий відставник, безпристрасно, як робот, скрипить на диво тонким голосом: — У вас што?.. Вимагає, сиріч, пропуск або ж дозвіл на поселення, який того разу в Андрія Федоровича, звісно, був, а тепер — ні одного, ні другого. Він береться пояснювати охоронцеві готельного режиму мету свого приходу, той навіть слухати його не хоче, “не позволено”, а ще як зачув про делегацію французів, де й пристрасть узялася в його казенному голосі: — Ви что, гражданин, порядков не знаєте? Про яких французів річ? Думаєте, як у нас тепер демократія, так усе дозволено? Хочеш — тут Берлін тобі, а тут Париж... Обнімайся, цілуйся... Ви хто такий, який у вас інтерес? Для чого вам ця сама делегація з капстрани — не забудьте, прошу мати на увазі, там ще революції, такої, як у нас, не було. — Була! — докидає гнівно Андрій Федорович. Його супротивник у відповідь кліпає червонястими очима, на його широкому лобові з’являється печать роздуму, він згадує, розмірковує, виважує свої знання історії Франції і таки знову перечить: — Не було! Не плутайте, гражданин, Парижком — це одне, а у нас — зовсім інше... — Як то інше? — А так, що вони ще не мали програми такої, як у нас!.. А потім... у них не було партії! — Були — і програма, і партія!.. — Ну, ось що, уважаємий. Я на посту і мені з вами дискусії розводити нічого... До французів йому забаглося! Наче закордонна делегація — це часна лавочка. — Мені треба конче побачити одну жінку з цієї делегації. Я вчора слухав її по радіо... — А по телевізору не дивився? — Не дивився... У моїй сторожці телевізора катма... І тут портьє як стій міняється у своєму ставленні до простакуватого прибульця — щось таки їх об’єднує, виходить, чоловік теж стоїть на сторожі чогось, дарма що, по всьому видать, на сільських обріях... — Шановний, — уже мало не від щирого серця прорікають незворушні вуса, — я готов би допомогти вам, але правила єсть правила. Для того, щоб із французами зустрітися, необхідимо мати дозвіл із однієї компетентної організації... Принаймні, так раніш було. — Правильно. Раніше було. А зараз не треба ніякого дозволу. — Що, в газетах про це писалося? — В серці моєму записалося, як тобі це пояснити? — Серце до діла не підшиєш, уважаємий... — Знову коржавіє охоронець готельного режиму, і Андрій Федорович в розраді відходить од нього, присідає на кріслі побіля стюардеси, що запрошує користуватися послугами Аерофлоту... — Почекаємо... — Кого? Чого? — Поки всі люди на землі стануть людьми... — Чи ти ба, мудрець який! Сам же сторож, мусиш знати: інструкція — це інструкція... Причому тут люди?.. — Оце правильно: люди і інструкція — це дві великі різниці, як в Одесі кажуть... Почекаємо, поки... ліквідують твої інструкції. — Не ліквідують, без цього, уважаємий, неможливо. — Можливо, цілком можливо! І тут у суперечку двох сторожів з-від службових віконець втручається третій, а поправніше третя — старша адміністраторка. — Дядя Льоня, кінчайте базар, усіх клієнтів побудите. Що цьому громадянину треба? — Французів хоче бачити, наче це йому кіно. — Французька делегація ще вчора поїхала на лиман, там і заночувала, — дочулося з-від адміністраторського віконця, і Андрій Федорович у розгубі запитав невідь-кого: — Як на лиман? На який лиман? — Лиман у нас один, — відказав з достоїнством портьє. — І турбаза “Лиманська” теж одна, біля села Станового, отам вони і отаборилися, степову пилючку змивають з грішних тілес, — позавчора в Чаплинку їздили, а там порохи!.. — Сам з тих країв, знаю, — проказав відречено Андрій Федорович, який не відав, що ж робити: додому повертатися, тут замежних гостей чекати ачи, може, й собі поїхати на лиман — автобуси туди, напевне ж, ходять. Поки стояв, гадкував, видивляючись на плакатну стюардесу, наче вона могла йому зарадити щось у його становищі, клацнув ліфт, розчахнувши дверцята, і з нього вивалився, треба ж тобі такий здиб! — Попруга. — Ви що тут робите? Помінятись хочете місцем роботи із портьє? — єхидно запитав, не привітавшись. — Але ж сюди беруть дисциплінованих, анархічні замашки тут не проходять... — Кого ви маєте на увазі? — Ми це питання дома вияснимо... — Аби він був тільки, дім, — шмальнув незле Андрій Федорович, якому зустріч із анархістом-директором була зараз ні до чого. — Їдьте притьом на сторожування, будемо вважати, що конфлікт вичерпаний: я вас тут не бачив, а ви мене, — зронив недбало Попруга і так само, ніби поміж іншим, запитав: — Знайшли тут, кого шукали? — Знайшов, — спокійно відповів Андрій Федорович. — А тільки мені треба терміново з’їздити на лиман, на турбазу. Ви з машиною тут може, підкинете? — Ну й ну! — Попруга не приховував зневаги. — З вами — тільки те й залишається, що демократію утверджувати... Ви чули, товаришу портьє, як у нас розуміють свої права і обов’язки? — Мені треба, конче треба поїхати на турбазу!.. — А мені треба, щоб ви повернулись в радгосп і стерегли те, до чого приставлені, а то, чого доброго, нагрянуть наркомани, вони там наведуть “порядок”... — Завтра повернусь, а сьогодні — прошу вас, — Андрієві Федоровичу було бридко принижуватися перед Попругою, але він таки директор, ніхто поки що його прав начальника не позбавляв... — Звихнувся чоловік на старості літ — захворів на любов до закордонів. — Може, й захворів, може, я все життя хворів цим. — Ну, то їдьте. Але машини я вам не дам, самому потрібна. Та й не заслужили ви за вчорашнє... Тож добирайтеся на турбазу ракетою — вигідно і зручно... Справді, до Станового ж ходить “Метеор”, про це в обласній газеті оголошення було. — Спасибі за підказку. — Нема за що. За хвилину Андрій Федорович уже простував центральним проспектом униз до Дніпра, туди, де причалювали і відчалювали “ракети”. Ачи буде вільний квиток до Станового?..
