Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 28.03.2024, 23:56
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 59

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -7

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

XV


Квіти на могилі з’являлися щодоби, їх не прибирали, вони в’янули, але поряд з пришерхлими й посохлими знову на ранок пломеніли свіжі. Спершу прибита горем удова гадала, що так пошановують небіжчика його друзі, товариші поряд з тим, що вони кілька днів поспіль за упокій свого побратима пили тайкома, — та хіба на селі що потаїш. До її слуху доходили чутки одна за одною: там пом’янули і там... Але ж про квіти до підніжжя свіжої могили — ніхто ні слова. І вона першою прохопилася про це — розповіла сусідці, та — другій, друга — третій... І ось вже уся Озерянка гомонить про незвичайну пригоду, яку зрозуміти, зрештою, можна, але ж — хто це щодоби і, головне, крадькома ходить на гробки поклонитися прахові Павла Арсентійовича.
Тож коли на селі, вдруге після запізнілого прибуття на похорон заявився безпутній син небіжчика — художник чи хто він такий, виник несподівано вповні природний здогад: та ж, певне, він покладає квіти на могилу батька, аби спокутувати свою останню страшну провину перед ним. Повірила в таке і мати, яка була переконана: не зовсім же він там, на міських асфальтах, втратив відчуття землі, на якій зродився, і родини, в котрій виростав — бодай шолопаєм, але ж вибився таки в люди, серед художників потирається, щось там і сам, казав, малює.
Син, як завжди, прибився до батьківської хати напідпитку, але говорити з ним ще можна було, і мати запитала:
— На могилу батька ходив?..
У відповідь — майже тверезе і гранично щире:
— Не ходив і не ходжу. Я не переношу цвинтарної атмосфери. Пам’ять не в могилі. Онде в столиці людей на попіл обертають, по смерті урну з прахом у камінь замуровують, — це для цивілізованих людей більше підходить...
— А хтось ходить... Щодня, ачи, точніше, щоночі. Свіжі квіти щоранку з’являються на батьковій могилі.
— Не може бути! — геть протверезів художник і в якомусь торжествуючому настрої провадив:
— Щось недавно було і в нашій обласній столиці. Помер один благопристойний чоловік, батько зразкового сімейства. Ну, як годиться, родина його поховала за новим обрядом. “Родные по Проклу завыли, и все разошлись по домам”. А тут якраз і прилучилася дивовижа, достеменно, як оце у нас... Що не день — свіжі букети квітів на могилі благопристойного небіжчика. І, виявилося, ніхто з рідні тих квітів не носив. А носила їх... Правильно, не жахайтеся... Смерть є смертю, а любов є любов’ю, вона, як відомо, перемагає смерть... Квіти на могилу зразкового чоловіка, незабутнього мужа, тата і дідуся носила його...
— Замовкни! — гукнула крізь сльози Оксана Семенівна і, плачучи, додала: — Як у тебе язик повертається сказати таке про батька!
— Я про батька нічого не кажу, я просто навожу аналогічний приклад, хоча, якщо бути відвертим, як на духу: що ж наш батечко був таким незугарним, що його не могла полюбити ні одна інша жінка, крім... Вибачте, це ж нормальне явище — хтось комусь потаємно ачи й відкрито симпатизує, хтось когось любить до останньої миті, як пишуть поети.
— Він любив мене, — зболено мовила Оксана Семенівна. Синок не став розчаровувати матусю:
— А я хіба кажу, що не любив... Але чи не могла його любити якась інша землячка чи не землячка — батько їздив на річні наради, зльоти, на допомогу в сусідні господарства...
— Безсовісний ти, безжалісний! — витерла Оксана Семенівна натруджені очі. — Хіба ж можна так... Матері — в горі?..
— Що я такого сказав? Життя є життя... Це тепер, коли батька не стало, він, як і всяка людина в такому стані, не матиме за собою вже ніяких гріхів... А якщо в тобі ще б’ється живе серце — не зарікайся, не клянись, що ти святий та гожий... Краще зарані покайся, якщо не дано тобі замолити гріхи свої в храмі перед образом святим... Я сьогодні переконався: навіть такі добірні кадри, як секретар нашого райкому партії, грішні!.. Спокусився — на що б, ви думали? На колекцію ікон! Атеїст хоче мати в своєму домі святих! Ось що значить нове ставлення до опіуму для народу.
— При чому тут ікони? — не витримала Оксана Семенівна синової філософії. А він раптом замовк, дивився кудись в невідоме спохмурнілим зором і нарешті відказав:
— Він іще не знає, чим ці ікони пахнуть. Не сріблом-золотом, не ладаном, а — як та бабуся казала, — атомом, що розірвався...
— Нічого я не збагну з твоєї мови, — перевчився ти в тому городі, — мовила Оксана Семенівна з проблиском забутої за останні дні осмішки, на що син відповів глибокодумно цитатою:
— Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. — Перегодом докинув:
— Я в найближчому часі їду, очевидно, в далеке довготривале відрядження. Прошу не хвилюватися і, що особливо важливо, не афішувати мій від’їзд... Ну, а хто це так ревно пошановує пам’ять мого покійного родителя — не турбуйтеся, я виясню. В найближчу пору, до від’їзду. А зараз я піду посплю, бо попереду безсонна ніч...
За хвилину він уже хропів на топчані в батьківській слюсарні, денний сон за останній роки у нього переважав нічний. Що не кажіть, а в темноті життя не менш колоритне і цікаве, ніж при світлі дня... Більше таємниць — у цьому відрада.

XVI


Дружина директора радгоспу Аделаїда Кирилівна Попруга, жінка, мов хортиця, гінка, нервова і владна (лише не по відношенню до свого чоловіка) працювала завідуючою сільським дитсадком, хоч у самої дітей не було і, сказати по правді, квіти життя вона не любила, врівні, як і її муж, в котрого однак діти були. Познайомилась вона і зійшлася зі своїм непотопленним сімнадцять років тому на сочинському усипаному чорною галькою березі, бувши в свої двадцять вісім незаміжня — жила для себе, а він у христосівському віці, мав уже на той час два розлучення за плечима і платив обом покинутим жінкам-селючкам аліменти. Про міських своїх любасок розповідати ніколи не розповідав, але вона безпомильною своєю інтуїцією відчувала: було їх у нього до неї — несть числа і ще буде не менше, хотіла б вона того чи не хотіла, але її це не лякало, хай собі потішається на стороні, аби зарплатню додому приносив. Правило, можливо, й примітивне, одначе при нинішньому життєвому рівні хіба вона одна сповідує подібний принцип, якщо його можна назвати принципом. До того ж, Аделаїда Кирилівна у питаннях подружньої вірності сповідала рівноправність: як ти, так і я, мовляв, зуб за зуб. Попруга не перечив: хай буде й так, аби лише без сімейний сцен, через які він двічі позбувався родини... Йому нерви для інших, більш важливих справ пригодяться.
Треба, однак, визнати, що нині ця оригінальна пара перебувала в нерівних умовах. На селі, та ще будучи завідувачкою дитячого садка, не дуже-то пофліртуєш, тоді як професія чоловіка для цього відкривала всі можливості: він удома живе менше, ніж по всіляких роз’їздах, планових і позапланових, розбери-но. Та ще й під боком — ЗВН, зона великого начальства, де воно полює, рибалить, відпочиває... Ну, і т.д. — про все інше знати всім не обов’язково.
Треба сказати, Аделаїда Кирилівна не все знала про службові і позаслужбові походеньки свого дружини. Але дещо розкривалося перед нею таке, що навіть вона зі своїм проникливим аналітичним зором не могла втямити до пуття, всякі там “ліричні” або, скажемо прямо, клубницькі моменти до уваги брати не будемо. Та бурхлива діяльність, що її Попруга розгортав у ЗВН, по всьому було видно, до добра не призведе. Одне, що після кожного такого розвантажувального дня, а часто-густо і ночі появляється він додому з явно невивітреними і невикупаними в морі АЗ — алкогольними залишками. По нинішніх часах, треба ждати, це рано чи пізно вийде боком — і тому, хто гостює в ЗВН, і тому, хто приймає. Один профспілковий діяч, розповідають, уже полетів зі своєї престижної верхотури, його “перейшли” в Агропром, як і чимало кого іншого, хто проштрафився на керівному посту. Приказка нова появилася: “не закінчиться діло добром — пошлють в Агропром”. Пияцтво — гріх, але не смертельний. Попруга і тут виходив сухим із води. Кілька разів уже потрапляв на очі автоінспекції п’яний за кермом, але прав у нього досі ніхто не забирав, бо, кажуть, начальник тих пильних автоінспекторів, що затримували його, теж буває завсідником культурного відпочинку в ЗВН. А ще, може... Про це Аделаїда Кирилівна нікому ніколи й словом не прохопилася й не прохопиться, але вона знала: її чоловік постачає високопоставленим полювальникам триклятої зони імпортні рушниці і плати з них, ясна річ, не бере. Одного разу вона виявила п’ять бельгійських в домашньому кабінеті свого безумного чоловіка. Запитала, перепуджена:
— Що це? Навіщо?
— Рушниці. Стріляти. Зайців, фазанів, диких кабанів, — відповів незворушно Попруга.
— Але навіщо стільки? Багато?
— Так і їх же немало.
— Кого — їх?
І тут Попруга прочитав їй цілу лекцію про полювання і його роль в оздоровленні трудящих (а начальство що — хіба не трудиться?). Він говорив, говорив, жодного свого слова — цитував завчений напам’ять лист начальника обласного товариства мисливців, у недалекому минулому — секретаря обкому. Такий лист не завчити — було б злочином. Партія і Уряд, мовилося в тому документі, приділяють ненастанну увагу людському факторові, а це означає: поряд із розв’язанням соціальних, економічних питань — постійно тримати в полі зору культурний відпочинок трудящих міста і села, а однією з дійових форм такого відпочинку є полювання, риболовство і т.д.
Під кінець Попруга таки заговорив своїми словами, і що то була за слова, буквально виголосив таке:
— Ці бельгійські рушниці оберігатимуть труд, життя і відпочинок, до речі, і того, хто її, цю імпортну зброю, роздобув, — тобто, моє життя, благополуччя, в сяйві якого грієшся, дорогенька, і ти.
— Не хочу я твого благополуччя, не вбережуть тебе ці рушниці!.. — заволала Аделаїда Кирилівна, але чоловіка нічим було не пройняти.
— Помиляєшся, люба... Спосіб надійний і перевірений стократ: начальник, що приймає дар, здатен одвести від дарувальника удар.
Попруга іноді римував — під настрій. Того разу був саме такий випадок...
Сьогодні, однак, йому не до римування: удар наспів, і подивимось, чи хто його одведе від тебе.
Про злощасний вагон з лівими яблуками Аделаїда Кирилівна дізналася від дружини районного прокурора, будучи вчора у районі разом з нею на нараді. Під великим секретом Белла Сергіївна по знайомству — колись вона зустрічалася з нею на іменинах у колишнього голови райвиконкому — повідомила неприємну новину: органам стало відомо про невраховані бухгалтерією радгоспівські яблука, які реалізували аж на Уралі. Діло неприємне, знають про нього і в області, треба щось робити — створити презумпцію невинності. Вона так і сказала “створити”, сама додумалась до цього чи від своєї половини вчула. Як би там не було, над Попругою зависала грозова хмара, може, ще й з градом, він, очевидно, теж це передчував, бо останні дні заявлявся додому в непрокисаючому стані і з нею маже не розмовляв: діла, діла і ще раз діла. Сьогодні дзвонив уранці секретар райкому, розшукував невідь-куди зниклого директора, сказав, як тільки появиться, щоб зателефонував до райкому.
Аделаїда Кирилівна при цьому задалася питанням: ачи тому, хто шукає Попругу, бельгійської рушниці він не дарував?.. Питання аж ніяк не риторичне, якщо вже прокуратура займається лівими яблуками, нехай би погнили вони, як і “праві”, нікуди збувати все одно, неспроста аж на Урал запроторили.
Увечері до них, у їхню розцяцьковану фазенду на краю довжезного села завітав симпатичний чорнобривий чолов’яга літ на сорок, не більше, який теж питав директора. З лиця — хмара хмарою, прізвища свого не назвав, а тільки залишив номер телефону, куди мав подзвонити Василь Матвійович, тільки з’явиться — негайно... Е-е, голубчику, та в тебе також, видать, рильце в пушку, якщо при таких фізичних даних цілковито в полоні психології, суцільна тобі апатія. Аделаїда Кирилівна, однак, уявила, яким цей красунчик буває у хвилини п’яного блаженства, а що такі в його житті бували і не раз, навіть після відомого Указу про боротьбу з алкоголізмом, вона не сумнівалася. Не давніше, як у травні цього року познайомилась вона з подібним начальничком (що це був керівничок — поза всяким сумнівом), — приїздив він перевіряти якість дитячого харчування. Ну, перевіркою залишився вдоволений, а обідом, який затим йому влаштували на лоні природи, — ситий був, як то кажуть, по зав’язку. При першій же чарці сп’янів, почав розповідати сусальні анекдоти, підморгувати масними невстидними очицями, а відтак дійшло до того, що буцімто несамохіть погладив раз і вдруге її круглясте коліно. Їй би відчитати номенклатурного ловеласа, а вона, підпивши заодно з ним, прийняла його виклик, запитала не без лукавства:
— Ви часом не з розряду гладіаторів?
Високий гість, хоч і під градусом, але збагнув образливий зміст її запитання і майже тверезо відповів:
— Ви недооцінюєте моєї змоги... Гадаєте, якщо п’ю, то вже й пас... Щодо так званих інтимних моментів (щоб ви не сумнівались), запрошую до пансіонату “Хвиля”, без чоловіка, звичайно... путівку гарантую... Ну, і все інше... Фірма віників не в’яже.
Знудьгована за подібними розвагами, Аделаїда Кирилівна виклик прийняла, та до пансіонату поїхати їй не вдалося, оскільки той, хто обіцяв путівку, невдовзі полишив своє профспілкове гніздов’я — в зв’язку з переходом на іншу роботу, але вона-то напевне знала — в зв’язку зі старою прив’язаністю до пияцтва. Працює теперечки в системі агропрому — зміцнює його у невизначеній ролі. Недавно цей ловелас приїздив тепер уже не в дитсадок, а в радгосп. Випадково здибався з нею біля контори і — анічичирк про пансіонат, лиш привітався, почервонівши злегка, — як видно, не всю ще совість пропив, дещо залишилось... для домашнього вжитку. Тепер, не інакше, став порядним сім’янином, не те, що її половина, — цього, як того горбатого, лише могила виправить. А проте вона без Попруги жити вже не змогла б, незважаючи на його безоглядну розбишацьку вдачу. Правду кажуть: звикне Сірко за возом бігти...
Відчуваючи підсвідомо, що її суджений влип і, очевидно, серйозно, Аделаїда Кирилівна вирішила діяти. Був з-поміж її знайомих один всюдисущий і всевідаючий, — працював в обласній юридичній консультації, часто-густо навідувався в радгосп, випивав з Попругою — вона ж знала, може, навіть на блудохід разом пускалися, — Борис Юхимович Гонтар був явно не святенником, все його єство про це свідчило, як тільки таких перевірених тримають в “кадрах”... Близько познайомилися з ним у Ялті, щоразу при зустрічі кланявся мовби не помічаючи, з ким вона курсує до моря чи від моря, гаразд, що й сам не ходив по тій стежці самітнім, тримав під ручку якусь рудоволосу, ясно, що не ту, котра в пашпорті значиться. “Дружба всего дороже”, — мовив натяком, коли вони в передостанній день санаторного раювання зібралися купою в ресторані на безалкогольний прощальний вечір. Дружба чи не дружба, їхні стосунки з Попругою, мабуть, інакше називаються, але вона вирішила притьмом поговорити з ним... по-дружньому, ясна річ. Прихопила пляшку таврійського коньяку, береженого на всякий урочистий випадок, і рано-вранці, ще до початку робочого дня, була біля одноповерхової, критої гонтом, хатинки, де містилася служба Бориса Юхимовича, в якій він грав не останню роль.
Він з’явився на роботу за півгодини раніше, брезклий і оспалий, — напевне, перебрав допіру, але її одразу ж запримітив, пізнав і замість привітання мовив охрипло:
— Зайдіть на хвилинку до мене, це добре, що ви приїхали.
В кабінетику включив на повну катушку кондиціонер і повів річ напряму:
— Каша заварилась така, що невідомо, як тільки її розхльобувати. Весь район, вважай, під ковпаком. Та що район! Обласні начальники влипли... Але їм легше...
— Вони мене не цікавлять, — сказала Аделаїда Кирилівна і виставила загорнутий в газету коньяк, — лише головка стриміла з-під районного часопису.
— А це вже зайве, — набурмосився Борис Юхимович, миттю сховавши пляшку в шухляду стола, — хтось побачить — не оберешся лиха.
— В чому винен Попруга? — не зводила Аделаїда Кирилівна погляду з бісівських очиць Гонтаря. І той не примусив довго чекати відповіді:
— Загнав ліві яблука на Уралі... Щоправда, сюди ж додається інша стаття: хабарі... У вигляді бельгійських рушниць... і натурою — грошима, — я в це, признатися, не дуже вірю... Тобто рушницю подарувати він міг, як і кожен з нас... були б нагода та були б рушниця.
— Що можна придумати? — Аделаїда Кирилівна запитала, сама не знаючи, що мала на увазі. В таких ситуаціях придумування навряд чи зарадить лихові.
— Будемо мізкувати, — відказав Гонтар і додав щось подібне, що свого часу казав їй і Попруга:
— Якраз рушниці і повинні його зарятувати. Тим паче, що одна з них уже вистрілила...
Аделаїда Кирилівна відібрало мову, а Гонтар спокійним тоном (ну й нерви!) повідомив:
— Сьогодні вночі застрелився заворгвідділом Олефіренко. Прокуратура розбирається, що до чого... А вам я по секрету, по-дружньому скажу: — Ця смерть багато кого зарятує, в тому числі і нашого спільного друга. Мертвих за нашими законами не судять... і страму вони не імуть, як в давнину говорили... Такі-то діла... Голова розривається не від п’янки, ні, — гіпертонія, ішемія. А тут ще магнітна буря. Позавчора була... І сьогодні.
— Сьогодні немає, я в “Известиях” читала.
— Де там немає! Покійник, — ну, цей, що застрелився, — теж страждав гіпертонією. В передсмертній записці написав: “Не в змозі витримати фізичних страждань”.
— Про моральні не згадав?
— Про це треба у живих запитати, — зле засміявся Гонтар, а за хвилину знову обм’як і подобрів: — “Дружба всего дороже”. Скажу вам як на духу: моральна перебудова — це вам не сімейний чи арендний підряд. А про чоловіка вашого подбаємо — щось придумаємо... Тільки це між нами, тет-а-тет...

XVII


Не можна сказати, що для Віктора Микитовича стало несподіванкою те, що накоїв Попруга. Цього треба було чекати. Одне, що натура безшабашна, а друге — особливістю цієї натури багато хто користується, як балалайкою, майже ні для кого в районі та і в області не являло секрету, що скривалося за тією зленькою абревіатурою — ЗВН, приспокоювало одне: полювання у нас нікому не забороняється, ба навіть і високому начальству, а воно що, не люди? Онде, в Казахстані на кожному кроці мисливські будиночки були — для кого? Авже ж не для простого трудівника. А в нас, на Дніпрі, — як не Біла, так Червона хата, — що воно і для кого?
У ЗВН (тьфу ти, несамохіть і сам подумки уживав це слово), в зоні приморського екологічного заповідника теж була хата-вілла... Невідь-хто з жартівників-інтелектуалів нарік її цим заморським назвиськом, і не перший рік служить вона вітчизняним любителям веселого життя, яких поспіль звинувачувати може хіба що той, хто уяви немає про їхню щоденну архіклопітку роботу.
Ото лише й забувають про ненастанні службові турботи, коли заникають на віллу, де — не посій, все одно вродить, гостинний до неможливості директор озерного радгоспу Попруга, в якого, сказати б, прямо-таки біологічна повага до високого начальства. Якось підпив (а тверезим на віллі він, як і начальство, не буває), розчулився, мов хлоп’як, і видав тост за вищестояще начальство як таке, маючи на оці присутніх:
— Ви для нас у цьому світі — як батько-мати. Навіть більше, прошу мене правильно зрозуміти. Батько-мати що? Народили, виростили, а далі? Щасти тобі, синку, на твоїй путі. Як же, пощастить, обома руками хапай те щастя. Якщо тебе не примітить і не пригріє начальство. Через те я вважаю: не гріх продати і батька з матір’ю, якщо цього вимагає той, хто тебе підняв у житті до яких не є, але все-таки висот.
Віктор Микитович не втримався — припинив п’яне варнякання вірнопідданого.
— Батька-матір не можна продавати ні за яких умов.
— Е-е, не кажіть, — потряс закучмленою туманною головою Попруга. — Продаємо, як той мовляв, наліво й направо, тут і там... Мене це, признатися, і страшить і радує. Страшно — гендлюємо святим, а радує — живий Курилко!..
— Який курилко? — перепитав Віктор Микитович. — Може, курилка?.. — Він гадав, що Попруга сп’яна переплутав ім’я літературного героя, але той і під хмелем знав, що говорив: — Курилко — незамінний діяч нашого недавнього минулого — п’ятьох вождів пережив — всім вірно служив. Має персональну пенсію і це саме... вибачаюсь, принципи, якими не можна поступитися, оскільки їх у нього ніколи зроду не було.
— А у вас — є?
— Принципи? Може, принципів, як таких, у мене і немає, але платформа жизняна, як мій татусь мовив, вона — є. Вона — не стану критися — перед вами.
— Що ви маєте на оці? — знітився Віктор Микитович, подумавши несамохіть, що Попруга натякає на щедро заставлений наїдками і напоями стіл. Той приклав до грудей правицю з товстими, як сосиски, пальцями.
— Ось вона, моя платформа — душа відкрита навстіж. Ти до мене з добром — я відповідаю тим же. Ти мені спиці в колеса — я тобі навзаєм баюри на дорозі.
— Дорога у вас тут, справді...
— Але це не моя парафія! — поспішив залагодити конфлікт Попруга, який до пуття нового начальства не знав, — хто те відає, як воно сприйме його чорний гумор. Про те, що в нього чорний гумор, сказав Попрузі якось районний прокурор, якого він знав не гірше, ніж той його, бо мали вони прямо-таки протилежні характери, класичні антиподи, це ж і дурневі ясно: прокурор створений для того, щоб закони охороняти, а Попруга весь вік їх обходив, порушував... Єдине, що єднало його з райпрокурором, — полювання та все інше, пов’язане з цим популярним способом культурного відпочинку трудящих.
Віктор Микитович усієї розмови їхньої про чорний гумор не чув, але хтось із підлеглих йому доповів про ту принципову дискусію, котра закінчилася опівнічним купанням у затоці...
Це було років зо три тому. Сьогодні гумор Попруги набрав явно кримінального характеру і прокурор недвозначно говорив про це секретареві один-на-один, Віктор Микитович мовчки слухав його, хоч багато чого з того, що він зараз почув, таємницею для нього не було. Хіба що ця приховувана від людського ока сув’язь Попруги з кримінальним магазином в обласному центрі, директриса якого зникла невідь-куди, встигши розтратити півмільйона.
— Що ж будемо робити? — запитав по закінченні доповіді прокурора Віктор Микитович, розуміючи, що на це запитання доповідач ждав відповіді од нього .
— Слідство покаже, — була класична відповідь.
Віктор Микитович розумів, що схилити співрозмовника до якогось компромісу, а тим паче протизаконного акту, сьогодні він аніякого права не має, не ті часи, коли прокуратура і суд підлягали телефонному дзвінку з цього кабінету... Але ж треба щось робити, щоб район через цього анархіста Попругу не прогримів на область чи на республіку...
— Все правильно, — мовив так, що прокурор і не втямив, що саме схвалює секретар.
— Справа ж не лише в махінаціях Попруги. Є й інші “діячі”, — докинув і той, ніби поміж іншим Віктор Микитович однак зрозумів натяк і запитав:
— Хто конкретно?..
— Про це достеменно можна дізнатися в Товаристві мисливців і рибалок.
— Причетні до цієї неблаговидної справи усі, хто цього року зареєстрував нові рушниці бельгійського зразка.
Віктор Микитович спалахнув як стій: у нього теж була бельгійка... Подарунок на іменини від кума — директора місцевого риборозплідника...
— Може, я не зовсім тактовний, але краще сказати те, що думаєш, ніж плести павутиння мнимої делікатності... Рушниця в даному випадку — синонім хабара, так би мовити, в його матеріальному виразі...
— Але ж у мене теж бельгійська рушниця! — проказав напрямки Віктор Микитович.
— Краще б вона була вітчизняного виробництва, — в тон йому відказав співбесідник і тут же пояснив: — Одне, що наша дешевша, а друге — Попруга вітчизняних не закупляв, а бельгійок — сім штук придбав у Сімферополі. І всі вони опинилися в нашому районі в руках у вельми шанованих людей.
— Але який зв’язок між Попруги і — мною?
— Опосередкований, — безпристрасно прорік страж законності і, виждавши паузу, що запанувала, додав:
— Ваше ім’я у цій веремії, можливо, й не назовуть, поскільки маємо тут подарунок, а дарованому коневі, кажуть, у зуби не дивляться. Однак решта покровителів Попруги рушниці одержала безпосередньо з його рук... Безплатно, ясна річ...
— Це — доведено?
— Доведено, особливих труднощів у цій справі не бачу.
— Є свідки?
— А хіба ми з вами сліпі...
— Сліпоти у мене, може, й немає, але короткозорість є, — осміхнувся невесело Віктор Микитович, знявши окуляри й подивившись на прокурора не крізь побільшувані скельця — той одразу ж втратив чіткі обриси, не можна було розрізнити, який в нього на грудях знак — юрист ачи лісник, — Ви з чим усе-таки до мене приходили? З повідомленням про імпортні рушниці чи, може, ще з чимось?
— Є не менш вражаюча новина. Мушу доповісти: трагічний випадок...
— З ким? Де? Коли?
— Олефіренко застрелився з бельгійської рушниці на Качиному куті...
Віктор Микитович засклів од такого повідомлення...
— Як застрелився?! Коли?? Він же сьогодні зранку був у його кабінеті — без жодних ознак фатального сум’яття! Як завжди, підтягнутий, чисто, до голубизни на щоках, виголений — заходив порадитися щодо кандидатури секретаря парткому на риборозпліднику, — там парторг нагло помер і ніяк не можуть визначитися, кого ж на заміну поставити. Ще осміхнувся безхмарно, з іронією: “Ну, не поставити, а обрати, але в тім-то й річ, з ким не говорили, ніхто не хоче бути обраним...” Віктор Микитович зрозумів, у чім тут річ, не хочуть комуністи риборозплідника ділити владу з його директором Кролевецьким, який недавно ще був першим секретарем райкому і до такої дільби не звик... Віктор Микитович сам до пуття не знав, як тут чинити, а тому сказав завідуючому оргвідділом: — “Розбирайтесь на місці”. І ось маємо: розібралися...
— Суть полягає в тому, — провадив ніби знічев’я прокурор, — що місце трагедії в даному випадку виступає і як чинник її.
— Що ви маєте на увазі?
— Небіжчик перед тим, як пустити собі кулю в серце, мав розмову з Кролевецьким... Розмова точилася за закритими дверима, але я більше, ніж певен, зміст її не міг не спричинитися до фатального пострілу. Зрозуміло, її прилучити до справи не можна.
— До якої — справи?
Віктор Микитович не зовсім дотямив, на що натякнув прокурор. А той діло своє знав — пояснив, ніби школярові:
— У кожному випадку самовбивства порушується кримінальна справа...
— І... ніяк не можна інакше? — зболено мовив Віктор Микитович, сам того не відаючи, запитував він чи розміркував.
— Може, ще й пресі про це повідомити?
— Некролог доведеться давати. Два роки тому пішов із життя обласний колега нашого фаталіста, обласна газета давала прощальну статтю — без жодного відхилення від прийнятого стандарту, оте “пішов” — не помер, а “пішов з життя”!
— Я пам’ятаю, — сказав майже пошепки Віктор Микитович, — пересохло в горлі, — але пригадайте й ви... Тоді теж на пленумі обкому, сказано було, що прокуратура порушила кримінальну справу. Однак про наслідки її донині анічичирк...
— Тоді ще ж гласності в нашому нинішньому розумінні не було.
— А зараз є?
— Не розумію вас...
— Чому ж зараз про той випадок мовчать, як і тоді, до гласності?
— Є не менш важливі справи...
— Отожбо... — Віктор Микитович підвівся з-за столу, підійшов до столика з водою, вцідив газованої — і залпом випив до дна... — Я зараз їду в обком...
— Я теж... до свого начальства. Але поїдемо різним транспортом, щоб не плодили зайвих нездорових слухів.
— Він зараз де? — запитав після паузи Віктор Микитович.
— Там, де належить бути в такому випадку... Але, гадаю, в судексперта не багато буде роботи.
— Сім’я знає?
— Весь район уже знає.
— Ох, і вміємо ж ми роздзвонювати... Завжди вміємо, а тепер — особливо... Яка ж, на вашу думку, причина... такого сумного фіналу?
— Веселе життя до того, — відповів прокурор, скориставшись естрадним популярним виразом, що являв не що інше, як знущання над мовою, але в даному випадку, здавалося, дикий жаргон не був протиприродним, не був таким і фінал, що про нього запитував секретар райкому, і його причина та передумова, про які Віктор Микитович напевне ж таки знав, але дивився крізь пальці, а зінкола й сам потрапляв у лабети ЗВН, яка, мов той спрут, жила, тлустіла, не зважаючи на несприятливу атмосферу нових віянь, про які багацько мовиться, та мало робиться.
— Некролог треба дати все-таки, — розміркувався уголос Віктор Микитович. — А тільки справді, не “помер”, не “трагічно загинув”, а — “пішов із життя”...
Тут же секретар подзвонив редакторові райгазети і дав відповідне розпорядження, той уже, як видно було з розмови, сам збирався дзвонити: чи давати некролог, а якщо давати, то хто ж його повинен підписати: члени бюро чи група товаришів...
Віктор Микитович і сам до пуття не знав, як бути в цій ситуації, але підказав прокурор, з його професійно чіткою пам’яттю:
— Обласна газета в таких випадках давала “Члени бюро”.
— Ставте прізвища всіх членів бюро, — сказав Віктор Микитович у трубку, яку тут же поклав, і підвівся за столом на повний, досить таки солідний зріст, — в інституті грав у баскетбол:
— Піду. Сходжу пішки до сім’ї небіжчика... Як-не-як... працювали під одним дахом... Я ж його ще по комсомолу знав...
Прокурор теж підвівся, але до дверей не рушив, — у нього ще була справа до секретаря, і він поквапився її і викласти, хоч спішити в даному випадку не варто було б:
— Віктор Микитович, Вам би треба перевірити радіаційний фон у вашій квартирі...
У секретаря очі на лоб полізли:
— При чому тут радіація?
— Всюдисущий художник Чорноморський до вас приходив? Картини вам продавав?
— Купив я в нього три... ні, чотири картини... А хіба що?
— А те, що вони — з Чорнобильської зони, мародери викрали з мертвих будинків, а тепер через нашого землячка, псевдохудожника, — продають.
— Так чому ж їм дозволяють це робити? Чому не вкоротять рук?! — щиро обурився Віктор Микитович.
— Вкоротимо... Нині якраз ті руки шукаємо... Він коли тут востаннє був?
— Чорноморський? Учора чи позавчора... І що ж ви його — за грати?
— Слідство розбереться. Суд вирішить.
— Не вистачало родині Долинських ще цієї замороки... То що ж мені з тими картинами моторити? Спалити їх, чи як?
— Підшиємо до речових доказів злочину.
— Але ж вони — радіоактивні.
— Все життя наше, Вікторе Микитовичу, радіоактивне. Онде магнітні бурі — одна за одною... В додаток, — чорнобильська... її однієї вистачить на сто літ уперед.

Читати далі >> 8 >> 9 >> 10