Обжинки цієї осені в цілинному радгоспі “Цюрупинський”, куди Павло Долинський щороку їздив на жнива, справляли не в радгоспній їдальні, як зазвичай давніше, а на лоні природи, поміж березових гаїв, що їх тут називають колками. Чинили так не тільки з любові до білокорого дива серед степового довкілля, але й з тактичних міркувань — менше хто бачитиме, скільки буде випито цього дня і цієї ночі — обжинки триватимуть до ранку, а то й на другу добу перейдуть, вміють у “Цілинному” віддячувати за поміч українським комбайнерам. Ясна річ, віддяка та вилилася не тільки в тонни казахстанської пшениці, яку вони везли до берегів Дніпра, але і в незліченну кількість грішної води, як тут, за тисячі кілометрів від України, називали донині горілку і все інше, гідне цього імені. З їдальні радгоспної привезено під берези тесові столи і ослони. З механічної майстерні прикотили пересувну електростанцію, аби, як стемніло, ту ж таки грішну воду мимо рота не понести. А ще ж запаслися двома баяністами, на випадок якщо один переп’ється, — одне слово, обжинки мали бути на славу, а то як же — першими по району впоралися цюрупинці зі збиранням врожаю, вельми скромненького, але це не притлумлювало святкового настрою. І таки насправді розлунисто й весело празникувалося від зорі до зорі, яких тільки тостів не проголошено, пісень не проспівано, всі були в доброму гуморі, пили і не п’яніли, баяністи грали навпереміну, тамада однак (завідувач їдальні) трудився безперебійно сам-один, його вже й не слухали, а він захриплим голосом видавав: “Так вип’ємо, щоб хліб родив і телята брикалися, щоб ми не тільки пили, а й з жінками цілувалися”. — А яка радість від такого поцілунку? — докинула сумовито куховарка Люба, що її механізатори зазвичай Федорівною звали. Давніш було — просто Люба красунечка, кров з молоком, а звідтоді, як овдовіла — чоловіка у дальньому рейсі в скипень замерз, — усі по-батькові її величають, знають, як-то їй в розповні літ удівство переживати. Не один з-поміж заїжджих комбайнерів в утішники напрошувався — все надаремне, Федорівна замкнула серце перед ними, врівні, як і перед односельцями, ба навіть молодими одинаками, що, не зважаючи на неранні літа Федорівни, готові були до загсу піти з нею, — таких жінок, як вона, в цілинних несходимостях пошукати… Ще до того, як живий був її чоловік, у перші свої цілинні жнива, Павло Долинський не раз було наражався на пильний погляд Любиних очей — позирне, погляне, усміхнеться краєчком уст: — Кушайте, Арсентійовичу, щось вам наша їжа не до смаку, схудли у нас, приїдете додому, — рідня не пізнає. — Прекрасна їжа, — одповідав. — А що схуд — так це від роботи і від серця. — А що з серцем? — Та кажуть лікарі, що — недостатність. — Багато вони тямлять у вашому серці. Ви самі того не знаєте, яке воно у вас… Стільки потому думав-гадкував: звідки їй і що про його серце відомо. Сам не знав до пуття, чого треба його хворобливому і невгамовному. Здається, не обійшла його стороною доля: у війну вижив, родину мав не згіршу, ніж в кого-будь, ото хіба що син-художник безпутнім удався. Ну і в роботі мав неабияку втіху — механізатор завжди на видноті, як писали про нього в газеті. І все-таки, десь уже коли на осінь повернуло, ні-ні, та й закрадався сумнів: ачи ж так все у житті склалося, як жадалося. Мабуть, це відчувала і Федорівна, коли запитала цієї осені ніби знічев’я: — Арсентійовичу, ви давно були на лимані? — Давненько. А що? — Там лебеді живуть? — Та живуть. Куди ж їм подітись? Стріляють хіба що браконьєри, але всіх іще, хвалити Бога, не познищували. — Ви бачили, як лебеді танцюють над лиманом? Кажуть, танго виникло в Іспанії. А мені думається: воно зародилось у нашому прилиманні. Від лебедів, від їхньої повноти життя, від любові… Йому тільки й залишалося, що з прикрістю визнати: лебедине танго над лиманом він бачив, але сам за все життя навчитися танців не зміг. Навіть будучи під хмелем, ніколи не танцював. — Значить, лебеді творили танок — для вас. Розмови такі розмовами і залишалися, але цього разу сталося незбагненне. На відміну від попередніх обжинків Павло Арсентійович випив більше, ніж зазвичай, — десь пішла чутка, що це останні цілинні жнива українських комбайнерів, тож пили, і то неоднораз — за те, щоб усе-таки не заростали дороги з України до Кустаная. Він, сказати по правді, не уявляв, як може таке бути, щоб залишити без допомоги, без дружби колишніх земляків своїх — цілинників, ці несходимі простори, цей типовий вітчизняний безлад, а йому, по щирості кажучи, не хотілося розвітуватися назавжди з Федорівною, з Любою, з лебедицею, що забилася в ці краї з південних прилиманських далей, які для неї далями не стали, як і для нього — земля цілинна… Ой, ты, дорога длинная, Здравствуй, земля целинная!.. У два баяни розлунювала музика, п’яно клекотала різноголосиця класичної пісні цілинників, а він уже нічого не чув, не бачив, — такого з ним давно не бувало, звідтоді, як перепив на своєму весіллі, що, власне, весіллям і не було, — війна, окупація, зійшлися двоє, мов лебеді над лиманом, а тільки ж не до танців було — і людям, і птицям. Отямився другого дня в передсвітанковій тиші на домотканім рядні, не інакше в колку — серед беріз — ні столів, ні ослонів, і нікого з женців — одне-єдине обличчя над ним світанковіє… Федорівна? — Де я? Де — ми?.. — На планеті Земля. На одній паралелі з космодромом Байконур. — А чому берези — без людей? — А ми — хіба не люди? Ми в іншому колку, тут спиртним і не пахло… Випий айрану — після перебору допомагає.
— Федорівно… Любо! — Що? Арсентійовичу! Павле!.. Я люблю тебе. Давно люблю… Ще від першого твого жнивування у нас… — Але ж… — Але ж у мене був чоловік… Тепер — пам’ять про нього. У тебе є дружина… Сім’я… А душі наші — двоє лебедів у небі над лиманом… — Не знаю, що сказати… — А ти нічого не кажи. Люби мене! — я тобі скажу. Так ніхто ж бо не скаже. Дружина говорила так? — Ні, не казала. Вона любила і любить когось іншого, я це знаю і відчуваю усе життя. — Цілуй мене… Світанок студенить. Допоки сонце зійде — заміни мені його. — А коли зійде? — Про це наразі не питають. Ти — мій, мій!!. — Моя!..
IХ
Райком щоранку порожнів, особливо в ці дні, коли на часі — другі жнива, як писала преса, коли хлібороба непокоїла одвічна проблема: в які строки сіяти озимину. Літо знову — уже вкотре поспіль — відзначалося класичним таврійським бездощів’ям, поливалки всіх систем кружляли, рухалися по прямій, вистрілювали — розметували дніпровську воду, де тільки була змога, — на поливі сіяти можна і в сушину, але ж поливні землі відведені в основному під просапні, пшениця, як правило, планується з року в рік по богарі... Хоча, як визнає тепер і високе начальство, тут не може бути якогось стереотипу. В “Озерянському” якраз озиму цього року планують сіяти на поливних ділянках. Цей Попруга таки — рішучий парняга, вирішив, так би мовити, не ганяти за журавлем у небі, а мати синицю в жмені. Віктор Микитович ніяк не міг зрозуміти цього новатора. Він прийшов у райком, коли Попруга вже директорував у радгоспі, заявившись у Придніпров’я десь із Криму за рекомендацією самого міністра чи заступника. Але всі в господарстві і в райкомі, ба навіть в області знали: у цього директора — там, угорі, впливова рука. Сила подібного впливу нині підупадає, командно-адміністративна система відходить у минуле... Але не будемо квапитись, вона ще нам нагадає про себе не раз і не два. Не кажи гоп... Сьогодні Віктор Микитович, ненароком завітавши до “Озерянського”, хотів був зустрітися з його енергійним директором, але так і не вдалося напасти на його сліди, — таке, треба сказати, траплялося вже не раз. Попруга міг буквально на очах звітрюватись, і це викликало в секретареві райкому негарну підозру. Повернувшись до райкому пополудні, Віктор Микитович згадав цей прикрий, якщо не сказати обурливий факт, і негайно ж подзвонив у РАПО. Начальник районного агропрому Віталій Карпович Кожин, на подив, був у своєму кабінеті. Говоримо-балакаємо, треба працювати з масами, а виходить, крісло не втрачає своєї магнітної сили. — Ви можете зайти до мене на хвилинку? — не викликав, як ведеться, а запросив у такий делікатний спосіб “агрослужбу”, хоч тон розмови привітливістю не відзначався. — Зараз буду, — привітно відчеканив Кожин, і диво дивне: Віктору Микитовичу ця самозречена покірливість не сподобалась. Хоч би ж спитав, з якою метою запрошують абощо, а то — як солдат, “слухаюсь”. Може, й руку під козирьок — заочно... Саме з цього він і розпочав розмову з районним рапначальником, як прозивали Кожина злі язики, вимовляючи перший склад скорше як “раб”, від чого інші склади відверто втрачали своє значення. Потис без особливого вдоволення кострубату руку свого бойового, вважай, помічника і черконув напряму: — Навіть не запитуєте, навіщо вас викликають, чи то пак, запрошують. — Я гадаю: по ділу. — Діла бувають різні. — По службовому. — Не терплю цього слова. — Але ж з пісні слова не викинеш... — Ну, гаразд... Немає часу для дискусій... Я хотів би з вами поговорити ось про що, точніше, про кого... Я щойно повернувся з “Озерянського”... — Вам уже відомо? — закліпав циганкуватими очима рапначальник, в жилах якого текла кров степових аборигенів дослов’янського періоду, яких саме — одному Богові та нашій історичній науці відомо. — Що — відомо? — Віктор Микитович не вперше бачив розгубу на обличчі Кожина, але цього разу він і взагалі мав вигляд першокласника, який забув удома палички (згадав власний прогріх тридцятилітної давності). — У ньому, розумієте, живе авантюрний дух... — Циганкуваті розгублені нараз ожвавилися, хоч і зберігали десь у глибині не відлетілий до кінця присмуток. — Він, як той мовляв, не може без пригод, без сумнівних новацій... — Говоріть прямим текстом. А то “дух”, “пригоди”, “новації” — це щось туманне... Що там скоїлось? — Та ревізор наш, може, знаєте, Люлька, перевіряв цими днями радгоспну свиноферму... і викрив приписки у живій вазі поросят... Ми хотіли цей факт розібрати на місці, вжити заходів, а він, себто Люлька, написав до обласної газети, і там уже підготували фейлетон... Я хотів Вам повідомити про це, але не встиг, замотався... — Звідки дізналися про фейлетон? — запитав несамохіть про наслідки, хоч годилося б у першу чергу поцікавитися причиною. — Приїжджав знайомий кореспондент. Попередив: будуть друкувати. — Де він — зараз?! — Кореспондент? — Любитель пригод! — підвищив голос Віктор Микитович і тут же вибачився: — Перепрошую, але ж... Ми з вами теж будемо дійовими особами фейлетону, не інакше... — Я й раніше казав: авантюрист він... Треба знімати, не буде з нього пуття... Але ж до нього вже прибули захисники — із самої столиці. Більше всього, він же їх і викликав. — Він має таке право: столичних працівників викликати? На наші курявні обрії? — Якби ви знали, що це за чоловік!.. Та в нього зв’язки, — ще кримські і вже наші, — по всій країні!.. Хто ж проти відпочинку на євпаторійськім чи сацькім берегах! Тепер має лише солоне озерце, однак високе начальство не гребує й таким водоймищем. Заночувало в білій хаті. — В якій ще “білій хаті”? — В хатині на березі озера... Де наші мисливці зазвичай ночують. Ну і деякі інші гостювальники. — Ви теж там бували, напевне? — Був кілька разів, шукаючи по службових справах Попругу. Попереджав його — не зариватися. Хіба послухає!.. Ми для нього ніщо — дим… ранковий туман. Головна його опора — там, на верхотурі… — Що ви хочете цим сказати: він — і райкому не вбоїться? — І обкому. — Це ж як? Це чому ж?.. Він — проти шостої статті Конституції? Він що — член Народного Руху?.. Чи, може, самої Гельсинської Спілки?.. — Він скорше належить до антинародного руху, шановний Вікторе Микитовичу, — Рапначальник промовляв абсолютно спокійно і, що головне, без найменшої тіні перестраху. — Такі, як Попруга, як його покровителі, авторитет партії звели… ну, якщо не нанівець, то до меженної відмітини… — Це що за шкала, хто її визначав? — Той же таки Народний Рух, який би я не став ганити подібно до нашої офіційної пропаганди. Ви, я бачу, й дотепер не хочете визнати, але ж факт, — рух цей існує і діє. Оце тобі — всепокірливий рапначальник! Та він, чого доброго, збориська Руху відвідує, всілякі підпільні саморобні газетки читає! — Ну, ну, цікаво, чого ж ви замовкли? Що я не хочу визнати? — Крах командно-бюрократичної системи… — Кра-ах?! Ну ж ви й гуморист!.. Хто є ви, як не породження нашої рідненької, що нас виплекала, виростила на вірність народові і, не зайве нагадати, зарплату нам подвоїла — в переддень свого краху?! Перехрестіться, товаришу голова агропрому, хоч ви і атеїст… Чи, може, вже той… і до храму вчащаєте? — Я не про партію, я — про систему. Віктор Микитович примовк, пильно подивився в очі рапначальника і запитав зшерхлим голосом: — В прокуратуру самі підете чи ждатимете виклику? — Я при чому? — залебедів, де й поділася войовничість, збитий з пантелику Кожин. — Та за цим Попругою в сім очей дивись — не устежиш… — Сім очей — це з розряду фантастики, а з боку юриспруденції… На тлі продовольчих дефіцитів — паперові свині, приписки, а отже і розкрадання м’яса… Нам не тільки місце в фейлетоні, але й там, де найбільші архітектурні прикраси — грати… Як могло статися, — це я не тільки вас, а й себе запитую, — яким чином безсовісна, безчесна людина опиняється на чолі великого, передового в районі господарства?? — Тоді ж іще директора не обирали, а призначали… Попруга мав направлення, рекомендації, характеристики — до речі, бездоганні. — Знайдіть усе те, якщо воно збереглося… — Вам принести? — Фейлетоністові передасте. З проханням: щоб не проминув згадати і тих, котрі під паперову музику танцювали — танго над лиманом. — При чім тут — танго? — Більш підходить до теперішнього моменту. Танго — танок любові, а Попругу — люблять там, вгорі. Він — їхня основа. О цій хвилині двері до кабінету прочинилися й секретарка повідомила: — Вікторе Микитовичу, представники з главку… — Вони, — знову пискляво і відречено проказав рапначальник. Віктор Микитович зміряв його критичним поглядом і зазвичай безпристрасно докинув секретарці: — Нехай заходять... — То я піду? — підвівся на здерев’янілих ногах Кожин. — Ідіть, — пожалів його Віктор Микитович, подумавши при цьому: хто ж тебе пожаліє, коли через Попругу чи кого-інде доведеться іти на звіт, на суд, — а колись таки доведеться, важка ти, шапко Мономаха!.. Гості заходили по зворотньому ранжиру: першим прошмигнув крізь двері найнижчий на зріст, супроти Віктора Микитовича прямо таки недоросток, відтак постав у всій величі рівня йому і певний власної значущості — окуляри золотом виблискують, на обличчі — ознака утоми і печать службової величі, дарма що перед ним також не пішак який-небудь — секретар райкому партії, все-таки. Обоє з гідністю потисли йому руку, назвалися. Коротун залепетав першим, явивши в голосі якщо не сталь, то її подобу — повна незалежність і явна самовпевненість, що їхній прихід є для секретаря райкому радість, та ще й яка. — Перепрошую, що ми ось так без попереджень, без умови…Ми, власне, не з офіційним візитом, а так би мовити, за порадою до вас… “Хитрує, прикидається, чи справді — перебудувався?” — незле подумав Віктор Микитович, а вголос мовив: — Яким же вітром занесло вас у наші кучугури? — Попутнім, звісно, і тільки. Їдемо з Криму, там перевіряли, чи точніше, вивчали — сьогодні це поправніше — одну ініціативу. Ну, та це довга справа. Ініціативи там, власне ніякої, а безпорядків — як і скрізь. Наша робота без них, кажучи самокритично, — не робота, а сниво… Той, хто не працює, не помиляється. На помилках вчимось. На те — гласність, плюралізм суджень… — І підсумував, зручно вмостившись у крісло праворуч господаря: — Перебудовуємось трудно і, на жаль, повільно… — Швидко перебудувалась тільки преса, та й то не вся, — докинув високорослий, тут же пояснивши свою “крамольну” думку: — Взяти, приміром, рисосіяння. Нам нині спокою не дає радіопередача “Сільські обрії”. Коли ми ліквідуємо рисові чеки в Причорномор’ї, коли перестанемо збруднювати акваторію курортної зони? Чого, чого, а екології сьогодні маємо по зав’язку. Навіть у дитсадках захищають природу. Віктор Микитович згадав, як три дні тому із “Сільських обріїв” дзвонили і йому. Ставлять саме це питання: що думають робити в районі з рисосіянням? Він тоді відповів запитанням на запитання: “А ви що пропонуєте?” Нетерпучий кореспондент чернув не без гнівливості: “Висушити болотнечу, що ж іще”. “З цієї, даруйте, болотнечі ви кашу рисову їсте”. “Ми й гречаною обійдемось, — докинув незговірливий опонент. — А якщо говорити принципово, то Ваша відповідь не зовсім відповідає Вашому положенню. Питання це серйозне настільки, що…” Тут кореспондентові забракло слів, і секретар райкому доказав за нього: “Настільки серйозне, що ми його з вами не вирішимо, є вищі компетентні органи”… Власне, тепер ці органи чи їхні повноважні представники були перед ним, і питання про болотнечу й рисову кашу поставало в іншій іпостасі, одначе ясності поки що в цьому ділі немає: — З рисовими чеками, справді, робити щось треба, — мовив Віктор Микитович, але від рису відмовлятися притьмом навряд чи слід… Альтернативи рисовій каші в наших краях не бачу. — Не зовсім зрозуміло, — вирік статечно бородань. — Ви пропонуєте залишити все так, як було? — Не зовсім так. Перебудовуватись треба. Але з розумом. — Ну, знаєте! — це вже довготелесий висловив загальне обурення — і за себе, й за колегу свого, й за колег, котрі в столиці. — Якщо відмовимось від рису, то на чеках тоді залишиться неплідна земля — ні більше, ні менше. А щоб море не забруднити, не опріснити затоку, треба стічні води з рисових чеків повернути назад і пустити їх знову і дію. — Тобто, будувати новий канал? — спокійно, без амбіції запитав коротун. — Так. Це обійдеться дорого, але не дорожче, ніж ліквідація рисових чеків. — Самі до цього дійшли чи підказав хтось? — на здавався довготелесий. — З допомогою рисівників, — одказав Віктор Микитович так, немов у голосі його співрозмовників і не було іронії. Хай чоловік потішиться своєю зверхністю — може, то головна особливість його характеру, є ж такі, що без задоволення свого себелюбства жити не можуть. Ого, стільки їх серед керівного корпусу, та й не тільки серед нього. А серед людей мистецтва… Втім, то — особлива стаття. Розмова про долю рисових чеків на цьому обірвалася. Мизатий раптом заговорив про долю рекультивованих пісків у радгоспі “Озерянський”. Власне, і привели їх у райком наслідки експерименту, що його проводить сільгоспінститут у цьому радгоспі. Вони не на жарт зацікавили міністерство меліорації, хоч тут і обходилися без води. Представники міністерства вирішили “сторгуватися” з радгоспом — директор не проти, чоловік зговірливий і тямковитий. Суть справи проста: радгосп віддає для міністерського підсобного господарства уже освоєні площі пісків, а міністерство допомагає йому залесити — вкрити сиріч п’ятнадцятиметровим шаром лесу решту піщаних просторів, гаразд, що лесу на трасі каналу, споруджуваного підрозділами міністерства, хоч греблю гати. Вислухавши цю пропозицію, Віктор Микитович знизав плечима: — Хтозна, чи можлива така операція з точки зору юриспруденції. Довготелесий тут же відкарбував: — А що таке юриспруденція? Це ми з вами, це люди, які чекають на виконання продовольчої програми, ну, звісно, не лише чекають, але виконують, принаймні, мусять виконувати її. — Так-то воно так, але міжвідомчі перепони… — Хай вас це не турбує, — з гідністю мовив бородань. — Нині все-таки здоровий глузд і економічна вигода беруть гору над всілякими, як ви сказали, відомчими бар’єрами. — Але ж ідеться про землю. Як може радгосп віддати комусь власність держави? — А ми хіба не держава? Що, цей лозунг уже застарів? — осміхнувся бородатий. — Я так гадаю, що питання, яке ви порушили, вирішується не в цьому кабінеті. — Власне, воно ніде не вирішується, якщо бути відвертим до кінця, — зітхнув коротун. — Але думка низів у наш час важить багато. — Отож бо й треба порадитися з низами, котрі, відверто кажучи, розташовані не нижче, аніж ми з вами… — Філософія поетів, які сьогодні дуже вже багацько дозволяють собі… Хто їм, до речі, дав право говорити від імені народу?.. “Літературну Україну” прочитаєш — аж моторошно стає. У нас не література — п’ята колона. — Вам там ближче, вам видніше, — осміхнувся Віктор Микитович. — Ми тут одне знаємо: треба зробити все, щоб нагодувати країну… — А в нас хіба інше завдання? Зрештою, ми з вами — як голка й нитка. Ніхто між ними не ставить бар’єру, а між міністерством і низами — чи ти бач!.. — Давайте все-таки вирішимо питання про рекультивовані піски, — наполіг коротун. — Осмілюся запевнити: радгосп не прогадає. І тут Віктор Микитович запитав про таке, що примусило гостей пекти раків: — Чия це ідея — щодо продажу рекультивованих пісків? — Яка різниця, чия, — спробував уникнути конкретної відповіді довготелесий. Бородатий таки докинув знітло: — Директор радгоспу, до речі, не заперечує, готовий піти назустріч міністерству. — Він у нас зговірливий, — усміхнувся Віктор Микитович. — А це що — погано? — запитав коротун. — Ні, чого ж… Такі зв’язки… — Пробачте, я не розумію вашого натяку… Він нам не кум і не сват… Такий, як і тисячі інших… — Не кажіть. У нас такий один. Унікум… Зняти б його з посади, так не зручно ж вас підводити… — Попругу зняти?! — щиро подивувася коротун. — З ким же ми тоді залишимось? — З народом. — “Вийшли ми всі із народу, як нам вернутись туди”. Я гадаю, це не тільки міністерського корпусу стосується. — Ви маєте рацію. Це стосується всіх вихідців… — Я помилився: перебудуватися встигла не лише преса, — підвівся бородань і подав руку на розвітання. — Якби ваші слова та дійшли до Бога… — Дійдуть… Коли саме — це інша справа… — І цілком буденним, навіть дуже буденним тоном попрохав: — Ви б не допомогли нам з бензином? А то навряд чи дотягнемо до Каховки, не кажучи про Київ… — До Каховки — допоможу, а до Києва… — І на тому спасибі. Будете в столиці — завітуйте. Може, й ми вам у послузі станемо…
