ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО
Павло Параскевич
Олесь Гончар про Херсон і херсонців
Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара був тісно пов'язаний з Херсонщиною, нашим містом, багатьма селами і містечками краю. Він неодноразово бував тут. Херсонщина багато разів обирала його своїм депутатом до колишньої Верховної Ради понад чверть століття і він сумлінно виконував обов'язки народного депутата. На матеріалах нашого краю, міста та про його невтомних трудівників він створив не одне оповідання, новелу, романи й повісті ("Таврія", "Перекоп", "Тронка", "Берег любові", "Бригантина", "Чари-Комиші", "На косі"…). Прототипами його творів ставали наші земляки. У свої тексти він увів багато імен, прізвищ, поширених у нашій місцевості. Ось як письменник згадував про роботу над своїми творами, ділячись враженнями з читачами "Літературної газети" від 13 грудня 1970 року: "Древня Таврія дивно помолоділа. Помолоділи красень Херсон і Асканія-Нова. Херсон… Знаю і люблю його давно - і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами "Перекоп" і "Таврія", а пізніше - над "Тронкою". Книги ці, як відомо, народжувались із життя, із історичної достовірності, яка тут, в "степу під Херсоном", і в самому місті постійно обступає мене".
Не раз він щиро зізнавався у своїй любові до Херсонщини, її працьовитих людей. "Не вперше мені бувати на Херсонщині, але ця недавня передвиборна поїздка чомусь особливо запала на душу, - згадував він у статті "Вогонь творення" (1966), - може, що травень був і все квітувало, і високі дощі ходили за нами по степах? Разом із степовим людом ми слухали музику тих майських дощів довгожданних… Було чому радуватись. Та найбільше радували самі господарі степу, ті, кого щоразу мовби знову для себе відкриваєш. У невичерпності своїй виступає щоразу цілющий дух людини-трударя, людини - глибоко творчої, вражає її оптимізм, душевне здоров'я, активність мислення, розум ясний і правдива, відкрита, як степ, душа. А яка молодь! Мати довір'я таких людей велика честь".
Іншим разом у публікації "Вершина" на сторінках "Наддніпрянської правди" від 24 лютого 1976 року він писав: "Життя назавжди зріднило мене з людьми сонячного степового краю. Доводилось бачити цей край в зимах і веснах, в красі золотих урожаїв і в шаленстві нищівних суховітриць, доводилось зустрічати безліч виявів людської мужності, трудової майстерності і хвилюючих свідчень зворушливої людяності, безкорисливості, доброти. Близький тобі цей край ще й тим, що ставав колискою твоїх книг. Не один образ художніх творів був навіяний саме зустрічами з людьми цього краю, з чабанами й мореплавцями, з будівниками каналів, з механізаторами і вчителями, глибоко в душу входило те, що бачилось тут на ранкових і на вечірніх зорях, про що розмовлялось з людьми так щиро, відкрито й довірливо. Думаю про Таврію - і щораз світлішає на душі: як багато там друзів, які чудові люди, які самовіддані трударі, що ти їх зустрічав на заводах, в широких степах і на лиманах дніпровських. Вітаю того, хто будує корабель, хто вирощує колос, хто в школі готує дитину до великого життя, хто горінням свого таланту створює книгу, - славна такими людьми херсонська земля".
Після створення молодіжного клубу при редакції газети він 21 жовтня 1969 р. тепло привітав його: "Юні мої друзі! Радий був дізнатися, що газета "Ленінський прапор" створила клуб сільської молоді під назвою "Тронка". Від щирого серця вітаю ваш клуб, бажаю йому цікавого змістовного життя. Хай полюбиться він юнакам і дівчатам Херсонщини, молодим трударям степового краю! Олесь Гончар".
Тепло вітав він наше місто й херсонців з окремими ювілеями, як от: "Вітаю красу Херсона, вітаю його чудових людей. Бажаю Вам, друзі, радісної творчої праці і щастя в житті. Вічного квітування цьому сонячному місту нашої прекрасної України. Олесь Гончар".
12 лютого 1978 р. у зв'язку з 200-річчям міста він надіслав з великою любов'ю для херсонського телебачення такі слова: "Двісті років виповнюється нашому славному Херсону, а він, мов юнак, повен снаги і сили, красується на своїх сонячних висотах.
Місто-трудар, місто-звитяжець, місто повите легендами, що сходяться до нього з просторів усього таврійського хліборобського краю. Будує кораблі і вони несуть по всьому світу славу нашої Радянської Батьківщини, тче барвисті тканини, і вони, мов райдуга, єднають народ наш зі всіма братніми народами Країни Рад.
Вітаєм сьогодні і старшу і юну робітничу гвардію Херсона, і тих, хто поруч з нею вирощує золотий повнозерний колос для Батьківщини. Від душі вітаємо і тих, хто плекає духовні плоди для народу, натхненно збагачує українську радянську культуру. Юний вогнистий танок і пісня, що лунає з Херсона, і натхненне слово поета і театральна вистава - їх чути і видно далеко. Хай ще рясніше квітує і величними звершеннями трударя і мистецькими художніми талантами щедра херсонська земля. Хай почуттям високої гордості зігріється серце матері, чиї сини мужньо захищали цю землю від фашизму, хай з патріотичною гордістю озирнеться в день свята на пройдений шлях сивочолий солдат-ветеран, що себе не щадив в боротьбі за щастя народів…
…В дні славного ювілею міста бажаю Херсону й херсонцям добра та щастя від усієї душі! Ваш Олесь Гончар".
Не раз бував він у нашому Херсонському педінституті (нині університеті). Про хвилюючу зустріч із студентами, викладачами, працівниками вузу 23 травня 1966 р. свідчить такий лаконічний щоденниковий запис: "Зустріч в Херсонському педінституті. Вінець всієї поїздки. Студенти виступають, робітник з порту, понад програму - землячка з Орлика. Мудрі слова". А у відповіді на привітання з 70-річчям та запрошення взяти участь в науковій конференції, авторові цих рядків письменник відповів: "Вельмишановний Павле Кіндратовичу! Щиро вдячний Вам, ректорові, всім філологам Херсонського педінституту за увагу, виявлену мені в ці весняні дні. Як видно з програми, конференція була змістовною, відкрився неабиякий науковий потенціал: щедрість душі - теж. Всього Вам світлого! Ваш Олесь Гончар".
Цікавим і розмаїтим було листування Олеся Терентійовича з багатьма херсонськими письменниками та журналістами (М.Братаном, І.Гайдаєм, І.Стариковим, Файнштейном…), вчителями, виборцями, читачами, учнями, гуртківцями.
Це лише частка свідчень щедро розсипаної любові і пошани до Херсона і херсонців, виявлених Великим Українцем, Всесвітнім Інтелектуалом.
Херсонці пам'ятають і вдячні йому за ті добрі справи, які він зробив, теплі слова, активну участь у сприянні будівництва шкіл, будинків культури, зокрема й обласної універсальної наукової бібліотеки, яка носить його ім'я, музеїв міста - Художнього ім. О.Шовкуненка та Літературного ім. Б.Лавреньова.
Петро Бондарчук
Учень шостої школи
Минув 71 рік від дня народження члена Національної спілки письменників України Володимира Петровича Куликівського. Його багате на події життя відображено в художніх творах, спогадах та літературно-критичних статтях.
Але про незабутню пору дитинства і юності Куликівський в автобіографії написав тільки одну фразу: "Учився в Балтській середній школі №6". Спогади у нього про навчання були незабутні; і письменник у колі друзів, під час зустрічей з учителями та учнями, з хвилюванням розповідав про Балту і людей, з якими його звела доля.
За 218 кілометрів від Одеси, на берегах річки Кодими розкинулася Балта. Тоді в місті були забруковані вулиці та добротні кам'яні споруди.
У центрі - Будинок культури та просторий стадіон. Кожної неділі тут збирався великий базар. Лунав людський гомін, було чути іржання коней.
У післявоєнний час у Балті жили робітники, колгоспники, службовці. Робітники трудилися на заводах і фабриках, споруджували житлові будинки та громадські приміщення. Колгоспники розвивали тваринництво, вирощували врожаї сільгоспкультур. Службовці працювали в різних установах, закладах освіти і культури.
У місті були вісім магазинів, їдальня. Діяли чотири лікарні та дитячі ясла-садок. Проводилося навчання у восьми школах та педагогічному училищі. Були дві бібліотеки та Будинок піонерів. Тут виходила районна газета "Комунар". У Балті височила каланча, яка, за свідченням місцевого історика Є.А.Бойка, "завжди символізувала життєдіяльність міста".
Назву Балта запозичено з турецької мови. В перекладі українською мовою це слово означає "сокира".
На південному схилі гори ще й тепер стоїть одноповерховий будинок, у якому тоді розміщувалася середня школа №6. У великому корпусі - просторі світлі класи. Біля школи росли високі тополі та багаторічні насадження. Тут учився Володимир Куликівський. Він жив на вулиці Чорноморській.
Дім Куликівських - на околиці міста. Вікнами він виглядає до сонця. Поряд розкинувся широкий вигін. Садиба була обгороджена тином. На ній батьки спорудили ще один невеликий будиночок. Вони мали надію, що колись у ньому житимуть їхні діти.
У Петра Прокоповича, коваля ливарно-механічного заводу, та його дружини, домогосподарки Варвари Терентіївни Куликівських були дочки Ганна і Клавдія, сини Костянтин та Володимир. Жили дружно. Старанно господарювали на садибі.
Тоді старшокласники вивчали українську мову і літературу, російську мову і літературу, алгебру, геометрію, історію, географію, природознавство, фізику, хімію, німецьку мову. І, звичайно, Конституцію СРСР і УРСР, на той час обов'язкові для всіх навчальних закладів.
Директор школи Володимир Степанович Бобровський та вчителі мали спеціальну педагогічну освіту.
Учні носили червоні галстуки. Вони належали до Всесоюзної піонерської організації імені В.І.Леніна. Їх називали юними ленінцями.
Школа відзначалася суворими порядками. Майже ніхто не порушував дисципліну. Вихованці прагнули старанно вчитися, адже ж бачили перспективу в майбутньому.
Навесні 1944 року учні вишикувалися на шкільному подвір'ї. Ліворуч стояли першокласники. Праворуч - вихованці старших класів. Вони уважно слухали промову директора школи, який закликав учнів старанно оволодівати знаннями, щоб стати гідними громадянами своєї Батьківщини.
Після закінчення промови директора школи учні пішли у свої класи. Так розпочалося навчання Володимира Куликівського у Балтській середній школі №6.
У просторому світлому класі разом зі своїми ровесниками учився Володимир Куликівський. Товариський веселий хлопець подружився з однокласниками Анатолієм і Володимиром Антиповими. Куликівський зайняв парту в першому ряду, коло вікна.
Дуже сподобалася Володі Куликівському доброзичлива вимоглива учителька української мови і літератури Віра Василівна Кухта. Вона закінчила Одеський державний педагогічний інститут імені К.Ушинського і виховувала в учнів любов до рідного слова. На її уроках Володя часто читав уголос твори українських письменників. Він умів яскраво передати зміст прочитаного, і Віра Василівна хвалила його за це. Навчання Володі давалося легко, але він усією душею переживав за однокласників, які мали незадовільні оцінки з деяких предметів.
Одного разу викладачі зібралися в учительській під час перерви. Раптом у коридорі пролунав голос директора школи В.С.Бобровського. Він зайшов в учительську і привів сюди Володю Куликівського.
- Хто дозволив малювати карикатури на однокласників? - суворо запитав Куликівського Володимир Степанович. Хлопець трохи зніяковів, але спокійно сказав:
- Нехай не ганьблять наш клас.
- Хіба можна самому це робити? Треба було показати карикатури класному керівникові. Так можна навчитися випускати шкідливі листівки.
- А я і не збирався це робити.
- Тоді навіщо ж намалювали карикатури?
- Про це говорила старша піонервожата Олександра Миколаївна. Помістимо карикатури в стінгазеті. Нехай усі знають двієчників…
Володимир Степанович поглянув на старшу піонервожату Олександру Миколаївну Трофимчук, і вона підтримала намір активістів критикувати невстигаючих учнів.
Карикатури Володимира Куликівського вирішили вмістити у шкільній стінгазеті. Вчинок старшокласника сподобався директорові.
- Гарний хлопець. Про загальну справу турбується, - сказав В.С.Бобровський після того, як Володя вийшов із учительської.
В.С.Бобровський викладав історію. Енергійний вимогливий педагог сподобався Володі. Директор школи мав радіоприймач. До нього заходили сусіди, щоб послухати передачі. У будинку В.С.Бобровського висіли репродукції картин видатних художників. Про них Володимир Степанович охоче розповідав шанувальникам образотворчого мистецтва багато цікавого. Він мав чудовий голос і співав російські й українські народні пісні та виконував під акомпанування баяніста твори тогочасних поетів і композиторів. Умілий організатор стимулював розвиток художньої самодіяльності в школі.
В.С.Бобровський любив спілкуватися з школярами в позаурочний час. До нього заходив Володя Куликівський. Книголюб дозволив хлопцеві користуватися його домашньою бібліотекою. Тут він знайшов і прочитав "Кобзар" Тараса Шевченка, "Народні оповідання" Марка Вовчка, повість Михайла Коцюбинського "Дорогою ціною" і твори інших авторів.
Якось задумливий Володя Куликівський зник кудись після обіду і повернувся додому перед заходом сонця. Батькові сказав, що був біля Кодими.
- Що ж ти там робив? - запитав Петро Прокопович, вдивляючись в обличчя сина.
- Сидів… Уявляв… Думав… - поважно відповів син.
- Уявляв? - здивувався Петро Прокопович. - Кого? Що?
- Атомну електростанцію, - посміхнувся Володя.
- Ти жартуєш зі мною, - зауважив батько.
- Ні. Я правду кажу. Вона вже працює. Скоро ви дізнаєтеся про неї.
Учитель Петро Гурійович Кольцов зайшов до В.С.Бобровського і застав у нього Володю Куликівського, який із захопленням читав газету "Комунар". Через декілька хвилин Володя підійшов до директора школи і сміливо сказав:
- Я написав вірш. Може, прочитаєте? - І подав Володимирові Степановичу свій твір.
В.С.Бобровський проглянув декілька рядків і вигукнув:
- Подивіться, що пише наш вихованець! Він уже критикує заокеанських діячів, які зляться від того, що в нас працює атомна електростанція!
- Цікаво, - звернув увагу Петро Гурійович. Він прочитав вірш Володимира Куликівського "Чому сказився дядя Сем" і сказав:
- Уміло воює початківець із нашими недругами. Неначе сам був у Америці й бачив отих крикунів. Талановитий хлопець. Він буде поетом…
Куликівський вийшов із будинку директора школи і по дорозі додому зайшов на базар. Йому було цікаво спостерігати великий натовп людей, вслухатися в живу народну мову.
Це було тільки юнацьке захоплення, і він ще не усвідомлював, як колись пригодиться йому побачене і почуте.
Навчаючись у школі, В.Куликівський написав і надрукував у газеті "Комунар" ще такі вірші: "У селі в нас є дві жінки", "Їхав милий з України", "Агітатор", "Мчить шляхом широким бричка", "Рецепт", "Я іду з екзамена додому".
…У травні 1955 року учень десятого класу Володимир Куликівський сидів біля школи, під тополею, на лавці, й читав книгу. Був сонячний день, над ним розкинулося безхмарне голубе небо. Володя не помітив, як до нього підійшла учителька Віра Василівна Кухта.
- Що читаєш, Володю? - запитала з цікавістю.
Учень перестав читати, піднявся з лави.
- "Кобзар" Тараса Шевченка.
- Інтересна книга?
- Захоплююча. Закінчу школу і також буду поетом.
- Хай щастить тобі, Володю. Відбудовується Україна. І нам так потрібні поети. Хороші та різні.
Звідси починається дорога Куликівського в українську літературу. Він пішов нею сміливо і гордо.
ІСТОРІЯ
Микола Оленковський
Борис Мозолевський - українець, якого варто пам'ятати
Б.М.Мозолевський був неординарною людиною. Як археолог він відомий в усьому світі завдяки своїм дослідженням царських скіфських курганів на півдні України, перш за все, фантастичною знахідкою скіфської пекторалі у кургані Товста Могила. До речі, фахівцями ЮНЕСКО наша українська пектораль, за рівнем художнього та історичного значення, визнана однією з найвидатніших знахідок за всю історію археологічних досліджень! Але Борис Мозолевський не тільки легендарний археолог-везунчик, а й дуже здібний український поет. Гадаю, що як поет він в Україні відомий не менше, ніж учений. Досить назвати найважливіші книжки Бориса Мозолевського: наукові монографії "Товста Могила" (1979), "Скіфський степ" (1983), збірки віршів "Начало марта" (1963), "Шиповник" (1967), "Зарево" (1971), "Червоне вітрило" (1976), "Веретено" (1980), "Кохання на початку осені" (1985).
Українці - унікальний народ, що, як ніякий інший у світі, дотримується постулату - "немає пророка у своїй вітчизні". Саме тому необхідно постійно нагадувати нації про її славних синів і дочок. Упевнений, що абсолютна більшість сучасних мешканців України нічого не знає, або вже забула, про Бориса Мозолевського, який пішов з життя 14 вересня 1992 р.
Борис Миколайович народився 4 лютого 1936 року в с.Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області, у селянській родині. Батько його загинув на фронті у 1944 році. Після завершення 7 класу Борис у 1951 році потрапив вихованцем до армії - існувала тоді така форма "підкорму" синів загиблих фронтовиків. Спочатку навчався у спецшколі ВВС, потім вступив до Єйського військово-морського авіаційного училища. У 1956 р. потрапив під скорочення збройних сил СРСР і 10 років працював кочегаром у Києві, паралельно навчаючись (з 1958 року) на історико-філософському факультеті Київського державного університету. У ті ж роки почав писати вірші.
Незважаючи на те, що його спеціалізацією в університеті була археологія, до тридцятирічного віку він про власну археологічну діяльність і не думав. Але вже з 1962 року влітку виїздив працювати в експедиції, в 1965 році керував археологічним гуртком Київського палацу піонерів. Ще більше він захопився наукою, працюючи з 1965 по 1968 роки редактором археологічної літератури видавництва "Наукова думка" АН України.
У 1968 році в археології України розпочалася нова ера - ера величезних курганних експедицій, пов'язана з меліорацією Південної України. Для Бориса нарешті відкрилася "брама недоступної фортеці". Адже раніше, до 1968 року до елітного Інституту археології АН України могли потрапити переважно "отприски", родичі та друзі вищої компартійної та наукової номенклатури. Але Борису недовго довелося працювати в Інституті. Один з невсипучих стражів комморалі, член парткому, побачив на робочому столі Мозолевського аркуш або копірку, де прочитав фразу з вірша, в якому Борис писав, що не вважає себе однодумцем Щербицького та Брежнєва. Ну й виконав цей "страж", як водилося, свій партійний обов'язок!
І знову Борис Мозолевський опинився у кочегарці - найпоширенішому, мабуть, місці роботи більшості українських поетів-патріотів (пригадаймо хоч би Василя Стуса). Але ж соціалістична меліорація потребувала не стільки номенклатурних ледачих "отприсків", скільки фахівців-археологів. Тому саме наступні роки, кожного літа, Мозолевський проводив розкопки на правах сезонного "договірника". А з 1970 року став договірним начальником великої - Орджонікідзевської - археологічної експедиції. Випадок безпрецедентний в археології СРСР!
У 1971 році відбулася дуже важлива для Бориса подія. Він став, нарешті, членом Спілки письменників. Але тому передували казково вдалі розкопки царського скіфського кургану "Товста Могила", з її фантастичною за рівнем художнього виконання та історичної значимості пектораллю, що зробили Бориса Мозолевського, за якийсь місяць, всесвітньо відомим археологом. Хоча й без знахідки пекторалі "Товста Могила" була б визнана найбагатшим за знахідками й найцікавішим за науковою інформативністю скіфським курганом.
Треба сказати, що це відкриття належить до розряду щасливого збігу обставин. Сама історія організації розкопок дуже цікава. Керування Орджонікідзевською експедицією звело Бориса з іншою неординарною людиною - директором Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату, кандидатом технічних наук - Григорієм Середою. Розуму й енергії цій людині вистачало практично на все - й на добування марганцю, й на розбудову міста, й на рекультивацію знищених кар'єрами земель, й на археологію.
Через деякі причини на комбінаті простоювало кілька скреперів й Середа запропонував (хоча можливо, навпаки, погодився на пропозицію Бориса) використати їх на розкопках "Товстої Могили", яка для досліджень на той рік узагалі не планувалась. Таким ось чином людство отримало одне з найвидатніших археологічних відкриттів двадцятого століття. А Бориса Мозолевського, наскільки це зараз відомо, відкриття врятувало від долі його колег-поетів - Василя Стуса та Василя Овсієнка.
Мало того, як тільки по усьому світові заговорили про наукове відкриття Мозолевського, закрутилася комедійна карусель. Борис миттєво був зарахований на посаду наукового співробітника Інституту археології. Розкопки "Товстої Могили" було відзначено ЦК КПУ. Постановою Ради Міністрів та Президії АН України було встановлено персональний оклад, надано квартиру у Києві, нагороджено іменним золотим годинником. Але, на щастя, цим його не було куплено, своїх поглядів учений не змінив.
"Товста Могила" - не єдине археологічне відкриття Мозолевського. Серед сотень розкопаних Борисом Миколайовичем курганів була ще низка дуже цікавих та цінних курганів скіфської знаті (Мозолевський якраз і був фахівцем зі скіфської археології). Серед них - Бабина, Водяна та Соболева Могили.
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні, -
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією - всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівникам осінні кураї!..
Гай, гай!... Все так. Колись я був тут юним,
Ходив на бій, поїв коня з ріки...
Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,
Авари, печеніги, кіпчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть вітри в сталевих струнах,
Під ними землю крає чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне,-
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто майбуття із минулим зв'яже,
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов гелгочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,-
Мій спис і меч, і кінь мій при мені.
Б.Мозолевський
(Пролог до книжки "Скіфський степ")
У 1980 році Борис Миколайович захистив кандидатську дисертацію. Він залишив після себе до сотні наукових праць, серед яких 3 монографії. Видано й 8 його поетичних збірок.
На завершення автор не може не звернутися до власних спогадів про Бориса Миколайовича. Хоча ми й раніше зустрічалися з ним кілька разів у Києві, по-справжньому ґрунтовно познайомилися у 1980 році, в Дніпропетровську, під час проведення археологічної конференції Академії наук України. Так уже вирішила доля, що я одночасно з ним прийшов улаштовуватись у готель і нас поселили в одному номері. Те перебування у готелі запам'яталося мені на все життя. Щовечора, після засідань конференції, наша кімната щільно заповнювалась колегами, прихильниками поезії Бориса, й він на їх прохання все читав і читав напам'ять свої вірші.
Тоді ж я пізнав Бориса ще й з дещо іншого боку. Чудового весняного ранку я побачив біля вікна дуже сумного Мозолевського. Несподівано він досить голосно сказав: "О ідоле, ти й за ніч не зник". Я підійшов до вікна й спитав у Бориса: "Де ж той ідол"? Він відповів, показавши у вікно: "Ось стоїть, і скільки ж їх, отих ідолів, поставлено, а ідолопоклонників - то й не перерахувати". І я побачив, що то за ідол - вікна наші виходили на центральну площу зі скульптурою Леніна у центрі. Через 3 роки було опубліковано вірш Бориса Миколайовича "Ідол", дійсний підтекст якого мені вже було не важко зрозуміти.
Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й таємно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби!
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
А люди, нарікаючи на долю,
Бояться темні очі підвести.
Моя душа зчорніла вже від болю
За те, що ви сліпі, немов кроти!
Торкніться вуст німих моїх руками,
Й моє мовчання жах ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь -
У барикаду покладіть мене.
Чи Борис Миколайович відчував інстинктивну довіру до мене, чи то була його відверта прямота, я й досі не розумію. Але довірити такі думки малознайомій молодій людині тоді, у часи розгулу брежнєвсько-сусловської реакції, могла, мабуть, тільки така людина, якою був Борис Мозолевський. В останній період життя Мозолевського ця довіра вилилася у дійсно приязні стосунки між нами. Борис Миколайович - український патріот - довідався, що я - мешканець українофобського Херсона - ще за часів існування Радянського Союзу став членом Української Республіканської партії (єдиної на той час української патріотичної партії) й визнав у мені вже не тільки колегу-вченого, а й ідеологічного побратима.
