Микола Дупляк

Famine in Ukraine 1932-1933:
Genocide by оthеr mеаns

Немов до 75-ліття Голодомору в Україні, яке відзначаємо цього року, на книжковому ринку появилася англійською мовою нова публікація про великий злочин московського більшовицького режиму в Україні - "Голодомор в Україні 1932-1933: Геноцид за всіма критеріями". Збірка вагомих своїм переконливим змістом матеріялів вийшла в Нью-Йорку у твердій обкладинці з датою 2007 року на 154 сторінках друку під редакцією професорів Тараса Гунчака та Романа Сербина. Про фінансування подбало Наукове Товариство ім. Шевченка в США.

У своїй передмові автори заперечують хибну думку деяких учених, що Геноцид в Україні був нічим іншим, як "радянським Голодомором". Якщо це так, - вони питають, - якщо Голодомор охопив увесь Радянський Союз, то чому Сталін указом від 23 січня 1933 року закрив кордони Росії та Білоруси перед українцями? - Невже тому, що там не було проблеми з харчуванням? Завданням цієї малої за обсягом, але вагомої за змістом збірки є дати читачеві короткі й переконливі дані про трагедію в Україні, якою і був умисно створений Голодомор 1932-1933 років.

Окремий вступ до збірки написав проф. Генри П.Гаттенбач - засновник і редактор "Журналу дослідження Голодомору". На його думку, двадцяте століття було свідком убивства мільйонів цивільних людей, яке здійснили їхні власні уряди. Багато з тих злочинів, згідно з Конвенцією ООН з 1948 року про Геноцид, клясифіковано як "геноцид". Одначе, збереглись різні думки щодо точного розуміння цього слова. Це відноситься передусім до створеного Сталіном в 1932-1933 рр. Голодомору в Україні. Відомо ж бо, що злочинець усе приховує свій злочин.

Автор пише, що від 1928 р. Сталін зміцнював свою диктатуру та намагався перетворити СРСР у централізовану модерну індустріяльну і мілітарну силу. На перешкоді його бажанням був український сепаратизм, тож він вдався до насильства.

Одною із хвиль насильства, що прокотилось через СРСР, була чистка в Комуністичній Партії, метою якої було позбутися льояльних до Леніна та інших (а не до Сталіна) більшовиків, т.зв. "старої гвардії". Жертвами чистки стали й українці, - носії державницьких аспірацій. Інша хвиля насильства охопила сільськогосподарський сектор економіки. У 1928 році почалася колективізація. Український селянин не бажав іти в колгоспи, тож Сталін примусив його голодом, так виморивши мільйони працьовитих людей. Третьою хвилею насильства була приспішена індустріялізація, бо зросли ряди фабричних робітників і уряд хотів забезпечити їх харчами, нестача яких відчувалася від Білоруси до Казахстану, - пише Гаттенбач.

На такому тлі страждання українців були дуже непропорційні у порівнянні з сусідами. Постає питання, чи українців знищували спеціяльно, чи ні. Дивлячись крізь призму радянської дійсности, відповідь є і - так, і - ні. Хоч Сталін брутально нищив усіх, хто противився йому, великі жертви насильства в Україні дають причину до іншої інтерпретації. Масове вбиство людей і депортації їх на Сибір, убивство політичної еліти дійшло до розміру геноциду.

Як підтведжують документи про Голодомор, метою кремлівського народовбивства була аннігіляція українства. Це була війна проти України. На це вказує статистика; це підтверджують нововідкриті документи. У тому, що це був Геноцид, не можна більше сумніватися. Сталін здійснив злочин екстермінації, - підсумовує автор вступного слова.

До збірки увійшло 6 статтів п'ятьох авторів, а доповнює її цінна документація, свідчення очевидців - жертв Голодомору та покажчик.

Свою доповідь "Голодомор в Україні в 1932 - 1933 роках: Геноцид за всіма критеріями", Тарас Гунчак виголосив у листопаді 2006 року на форумі ООН в Нью-Йорку. Засуджуючи тоталітарні режими XX ст., - нацизм і комунізм та їхні злочини, автор підкреслює, що жертвами Голодомору в Україні в 1932-1933 роках стало від 7 до 10 мільйонів людей, а точного числа не знаємо.

Причини трагедії слід шукати в програмі Сталіна "Соціялізм в одній державі", метою якої була колективізація, або війна Сталіна проти українського села, проти приватної власности. Сталін хотів зробити українських селян закладниками комуністичного режиму. Політику колективізації офіційно проголошено в листопаді 1929 року. Почалася ліквідація т.зв. кулаків (багатих селян), мовляв, вони експлуатують працю інших людей. Від січня до березня 1930 р. режим став власником біля 61,887 господарств. Тих, хто противився колективізації - розстрілювали, або депортували на Сибір без засобів до життя, тож люди там гинули. Цього ж 1930 року на Сибір депортовано біля 850,000 селян. Тим часом усіх селян міліція і військо примушували йти до колгоспів.

Та все ж таки, основною причиною Голодомору були драконські Сталінські квоти, накладені на Україну, в яких Сталін примушував віддати державі мільйони тонн зерна. Коли ж селяни не змогли віддати стільки зерна, Москва вислала до України біля 12, 000 вірних йому посіпак, щоб ті відібрали селянам "приховані" резерви харчів. Представники Сталіна (В.Молотов і Л.Каганович) їздили по селах і повчали каральні загони як краще пограбувати селян, як відбирати від них дослівно останній кусень хліба. У висліді такої операції, голод почався вже у 1932 році.

У серпні 1933 року Сталін видав указ про захист соціялістичної власности. Згідно з тим указом, голодних селян, які збирали на полі колоски пшениці або корінці буряків, називали "ворогами народу" і розстрілювали, або карали десятирічним ув'язненням. На початку 1933 року 2,000 селян розстріляли, а 54,645 осіб засудили до тюрем. Голод був також на Кубані - в етнічному українському регіоні. Щоби не дозволити селянам придбати харчі в Росії або в Білорусі, введено пашпортизацію, але селянам пашпортів не дали. Без них вони не мали права піти навіть до міста. Тим часом уряд продавав українську пшеницю на західніх ринках, а західні ліберали, такі як Бернард Шов і кореспондент "Нью-Йорк Таймс-у" Волтер Дуранті прославляли Сталіна за великий прогрес СРСР.

Крім того, з посиленням Голодомору, селян нап'ятновували за націоналізм. Чому це так? - На це питання дає відповідь Сталін: - "Селяни - основа національного руху... Без них не може бути міцного національного руху. Національне питання, насправді, є селянським питанням".

На думку автора статті, бажанням Сталіна було знищити українське село, його інфраструктуру та селян, а разом із тим, - знищити основи соціяльної, культурної та політичної ідентичности нації. Свої висновки підтверджує переконливими даними та аргументами.

За всякими критеріями, Голодомор був інструментом Геноциду. Сталін і його помічники в Москві та в Україні будували свою імперію на кістках мільйонів невинних українських жертв, а світ дивився і мовчав, - підсумовує свої висновки Тарас Гунчак.

Обговорювана збірка знайомить нас зі змістом доповіді проф. Марка фон Гагена, яку він виголосив у 2006 році також на форумі ООН в Нью-Йорку п.н. "Терор-Голодомор і стан українських студій". Автор зосереджується на темі Голодомору як її сприймають у світі та в Україні, пов'язуючи її з іменем Дуранті, який послушно сповняв бажання Сталіна та його режиму і писав неправду.

Поштовхом до обговорення цієї теми було, мабуть, інтерв'ю Марка фон Гагена на українському телебаченні в Києві. Там його запитали, чому вдруге за десять років Комітет Нагороди Пуліцера відмовився відкликати свою нагороду Дуранті та чому "Нью-Йорк Таймс" не хоче рекомендувати такої відмови? - Невже тому, що Україна для освічених американців ще й досі відносно незнана? Чи це є також вислідом недорозвиненого стану українських студій та їхнього міжнародного авторитету та престижу?

На ці всі питання автор дає коротку відповідь - так, а дальше детально аналізує незавидну дійсність. Каже, що більшість американських і європейських учених, політичних коментаторів і провідників досі бачить Україну як провінцію або регіон Російської імперії або СРСР і не може зрозуміти Голодомор як геноцид, етноцид, ба навіть злочин проти нації або народу. Автор закликає українську діяспору посилено вивчати історію, політику та культуру України. Він стверджує, що на терені колишнього СРСР досі жодного злочинця не покарали за злочини в Україні.

Проблему Дуранті окремо висвітлює Тарас Гунчак у статті "Волтер Дуранті брехун заради справи". Щоб ближче познайомити читачів із цією людиною, автор покликується на книжку В. Дуранті "Я пишу так, як бажаю" з 1935 року, в якій кореспондент "Нью-Йорк Таймс-у" в СРСР підсумовує свій досвід і висвітлює свої пляни. Для нього СРСР - це суцільна Росія. Він захоплюється здобутками більшовиків, особливо здобутками п'ятирічки, а насильну колективізацію називає "соціялізацією" мільйонів "найбільш впертих і найбільш неосвічених селян у світі". Захопившись політикою більшовиків, приховує їхні злочини, особливо в Україні.

У приватній розмові з представником закордонних справ Великобританії Вільямом Стренгом, після відвідин України, Дуранті висловив думку, що "до десяти мільйонів загинуло безпосередньо або посередньо з голоду в СРСР минулого року".

Пишучи для американського читача, Дуранті змальовує іншу картину, мовляв, "насправді там нема справжнього голоду або смерти від голодування, але є велика смертність від наслідків недоїдання".

Під час зустрічі з Дуранті на Різдво 1933 року, Сталін не без причини сказав: "Ви зробили добру роботу у своїх звідомленнях з СРСР". За цю "добру роботу" брехун опісля одержав нагороду Пуліцера.

Дуранті захоплювався п'ятирічним пляном (колективізацією), мовляв, "кінець оправдовує засоби". До вельми похвальної думки Дуранті про більшовицькі "подвиги" прислухався демократичний кандидат у президенти США губернатор Франклін Д.Рузвельт, який в 1933 році визнав СРСР. Дуранті навмисне приховував політичний тероризм, концентраційні табори та масове вбивство з допомогою голоду. Кращого аґента на Заході Кремль не міг мати. Можна здогадуватись, що й досі в Америці живуть послідовники брехні, бо ж всупереч виявленій правді, нагороди Пуліцера від Дуранті не відібрали.

У своїй довшій доповіді "Український Голодомор 1932-1933 рр. і Конвенція ООН з 1948 року про Геноцид" Роман Сербин підсумовує, що тепер ніхто не заперечує факту Голодомору в Україні, але політики досі встановлюють число жертв Голодомору, обговорюють причини цієї катастрофи та її рід. Між ученими й досі нема одної думки, чи Голодомор в Україні можна клясифікувати як Геноцид, а якщо так, то чи в жертвах злочину злочинці бачили українців, чи тільки селян-хліборобів. Голодомор 1932-1933 рр. Об'єднані Нації досі не визнали Геноцидом.

Посол України до ООН Валерій Кучинський в 2005 р. заявив, що "вперше в історії ООН Голодомор офіційно визнано національною трагедією Українського Народу, що була вислідом жорстокої дії та політики тоталітарного режиму". Він слушно домагався на форумі ООН, щоб міжнародна громадськість визнала цей злочин Геноцидом проти української нації.

Зі зрозумілих причин українські вчені й досі не мають одної думки щодо Голодомору. Послідовники та захисники комуністичного режиму оспорюють думку про штучно створений злочин, а інші вважають його Геноцидом і засуджують комуністів згідно з Конвенцією ООН з 1948 року про Геноцид. Деякі вчені оправдовують своє заперчення Геноциду в Україні на основі документу ООН. Одначе, інші вчені виявляють щораз то нові архівні документи, що стають незаперечним свідченням на користь визнання обговорюваного злочину Геноцидом.

Роман Сербин обстоює думку, що:

1. Голодомор в Україні 1932-1933 рр. був Геноцидом.

2. Документи засвідчують, що навмисне влаштований голод був спрямований саме проти українців.

3. Докази провини відповідають критеріям Конвенції ООН з 1948 року про Геноцид. Згідно з Конвенцією ООН, рішальним елементом у визначенні Геноциду є інтенція злочинця знищити групу людей за її національну, етнічну, расову та релігійну приналежність. Автор статті детально й переконливо аналізує війну Сталіна проти українських селян, проти українців у загальному та задокументовує наявну політику Геноциду в Україні, що супроводжувалась жорсткими репресіями. Він не залишає поза увагою проблеми українського населення Північного Кавказу (Кубані), яке більшовики не лише брутально колективізували, але й русифікували. Наприклад: Козацьку Полтавську станицю ще в 1932 році депортували на Сибір (2,158 родин - 9,187 осіб), а на її місці поселили 186 демобілізованих солдатів. Українізацію замінили русифікацією. Українську мову заборонили в усіх установах державної адміністрації, в шкільництві. Газети і журнали мусіли також перейти на російську мову.

Указом, який підписали Сталін і Молотов 15 грудня 1932 року, ліквідовано українізацію на Далекому Сході, в Центральній Азії та в інших районах компактного поселення українців.

Указом з 24 грудня 1932 року, колхозам в Україні доручено віддати державі все зерно, щоб не лишилось у запасі нічогісінько. Про те, як людям прожити не думали: їх заздалегідь засудили на жахливу масову смерть від голоду.

Кульмінацією репресій проти українців був указ від 22 січня 1933 року, яким не дозволялось голодним селянам шукати порятунку в Білорусі та в Росії. Очевидним був факт, що війна Сталіна з українським селянством була війною проти української нації. У своєму звідомленні з Харкова італійський консул м.ін. писав: "Мій висновок такий: наявна трагедія доведе до масової російської колонізації України". Роман Сербин доречно відмічує, що наступ проти українського селянства супроводжувався також терором супроти української національної еліти.

Колись Іван Дзюба писав, що Голодомор - це не тільки страшні муки кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній силі нації, це й удар по її майбутньому, це нищення її духовности: зникла Атлантида традиційного українського села.

Проф. Юрій Шаповал знайомить читачів зі своїм дослідженням "Важливість нововідкритих архівних документів для зрозуміння причин і наслідків Голодомору-Геноциду 1932-1933 років в Україні". Ці документи міняють думку багатьох щодо Голодомору, бо вказують на ролю керівників СРСР у названому періоді, на поведінку регіональних провідників, в тому й на думку партійної номенклятури в Українській РСР. Такі документи спільно оприлюдили Юрій Шаповал і Валерій Васильєв у книжці п. н. "Командири Великого Голодомору" (Київ, 2001).

Нововідкриті документи підтвержують, що в 1931 році зменшено пляни здачі зерна державі для багатьох регіонів у Росії - на Уралі, на Поволжі, в Казахстані тощо, але не зменшено їх для України та Кубані. Коли ж Україна не змогла виконати пляну хлібозаготівлі, Сталін висловив своє невдоволення у листі до Кагановича з 11 серпня 1932 року. Неопублікований лист Сталіна пролежав в архівах майже 70 років. Червоний тиран писав про своє невдоволення працею ГПУ Української РСР в ділянці боротьби з "контрреволюцією". Унікальність цього листа в тому, що Сталін висловлював сумнів у льояльності всього проводу партійної організації в Україні, в якій нібито домінували послідовники Петлюри та агенти Пілсудського. - "Якщо ми негайно не почнемо виправляти ситуацію (в Україні - М.Д.), - писав Сталін, - ми можемо втратити Україну". Це, безперечно, стало протиукраїнським сигналом до дії.

На основі архівних матеріялів можна підсумувати, що доцільна організація масового вбивства українських селян голодом має всі характеристики Геноциду. Знайдені в останніх роках документи дозволяють на більш систематичне оцінювання, без спрощення і упередження щодо засобів, які застосовано з метою "нанести рішучий удар" проти українських селян.

Документальну аналізу людських втрат України під час Голодомору подає Олег Воловина у статті "Демографічні розміри Голодомору 1932-1933 років в Україні". "Хоча важливо встановити, хоч приблизно, число жертв масового злочину, - пише автор, - точне число не основне. Важне те, що завдяки цілеспрямованій політиці уряду СРСР мільйони невинних людей загинули в жорстокий спосіб". Цю трагедію треба об'єктивно студіювати, задокументовувати фактами та широко публікувати.

Згідно з наведеними обрахунками О. Воловини, в роках 1927-1938 Україна втратила чверть свого населення з 1926 року, тобто біля восьми мільйонів.

Збірку документів про Голодомор-Геноцид в Україні доповнює 11 вибраних документів, що вказують на злочин Кремля в 1932-1933 роках. Про цей злочин переконливо говорять і фрагменти свідчень очевидців Голодомору, які подано під кінець книжки. Вони переконують читача у тому, що обговорюваний злочин Кремля в Україні має всі дані на те, щоб його кваліфікувати як Геноцид проти Українського Народу. Це, незалежно від того, чи це до смаку теперішнім спадкоємцям СРСР, чи ні. Цінну збірку про Голодомор в Україні в 1932-1933 роках доповнює іменний покажчик.

На мою думку, обговорювана збірка була б ще повніша, коли б у ній поміщено ще більше матеріялів про Голодомор, наприклад, дослідження Джеймса Мейса та висновки Конгресової Комісії Голодомору. Збагатила б її також загальна бібліографія матеріялів про страшний злочин Кремля в Україні тощо. Дуже корисними були б ілюстрації про злочин, а їх не важко знайти.

Звичайно, збірка не претендує на висвітлення повноти проблеми, але є ще одним важливим і переконливим свідченням-документом про злочин в Україні, який доповнюватимуть щораз то нові публікації, присвячені боротьбі Кремля проти Українського Народу та стають важливим доповненням до вивчення обговорюваної трагедії 1932-1933 років, що її тепер Уряд України пропонує всім народам світу визнати Геноцидом проти української нації. Було б дуже побажано, щоб збірка Гунчака і Сербина була в кожній американській бібліотеці та в кожній середній і вищій школі. Дуже важливо також, щоб прочитав її кожен американець українського роду.

Іван Дойч

З життєпису політичної вітрогонки

(Осипенко Ю. Повитиця, або мистецтво racum: Сексуально-політичний роман. - К.: ТОВ "Лтава Лізинг", 2006, 344 с.)

Для нашого сучасного рафінованого читача, вихованого на превисоких зразках міської культури, успішно нав'язуваних велемудрим "Русскім радіо" і здебільшого таким же за якістю та мовою "украінскім тєлєвідєнієм" (я вже не говорю про тонни російськомовної контрабандної літературної макулатури по книгарнях та кіосках, покликаної переконати в цілковитій неспроможності й непотрібності вітчизняного письменства), слово "повитиця", винесене в заголовок роману черкаського автора Юрія Осипенка, навряд чи видасться близьким і зрозумілим. Тож порекомендуємо звернутись до патріотично налаштованих лінгвістів, які не стомлюються продукувати словники мовою держави, яка вже вісімнадцятий рік намагається стати незалежною і самодостатньою - ніби й прагне європеїзуватись та цивілізуватися за західними стандартами, але фактично продовжує сидіти в тій же зоні та з тією ж халепою, яка ніколи "слєзам нє вєріт". Отже, "Новий український тлумачний словник" за редакцією В.Дубічинського (Харків, 2008) так пояснює значення малознайомого слова "повитиця": це "витка, без коренів, паразитична однорічна трав'яниста рослина".

У наших південних краях цього ворога полів та городів ще називають "поволікою" або "повілікою" (пор. з рос. "повилика"). Існує також тенденція називати повитицею (рос. "повилика") і багаторічний бур'ян березку (рос. "вьюнок"), але ця рослина має своє власне коріння, а тому не є паразитом, що живе за рахунок інших. Цього літа авторові цієї рецензії довелося їхати автобусом по трасі вздовж полів одного з прихерсонських господарств - і скільки сягало око, поміж дорогою та розкішними плантаціями соняшників, помідорів та іншої буйної рослинності виднівся й аж очі вбирав яскраво-жовтим і помаранчевим відблиском пояс повитиці, що слався по землі. Де-не-де з нього визирали високі зеленолисті бур'яни, ще не подолані цим ненажерливим сисуном. Здавалось, зачепи той яскравий пас гаком і потягнеться він за автобусом по дорозі, наче довжелезний нахаба-жовтобрюх, що часто лякає степовиків. Чи руки вже просто не дійшли у сільгосппрацівників, щоби призупинити цього трав'янистого паразита. Певно, махнули рукою та, може, вкотре вилаяли Президента, що тягне Україну до NATO та Євросоюзу. А того й не усвідомлюють, що дах Євроатлантичного блоку допоможе розправитись і з таким внутрішнім ворогом як трава-повитиця. Бо європейські стандарти не дозволяють викохувати на полях чи городах якої-небудь Німеччини або Бельгії паразита-повитицю. Для "них" - це ознака безгосподарності й нехлюйства, елементарного безкультур'я в агросекторі. А в наших пострадянських угіддях це заледве не окраса, яка милує око сільгоспкерівників.

Що стосується іншого - не менш загадкового слова "racum", ужитого в назві роману Юрія Осипенка, то не будемо поспішати і завчасно розкривати його значення читачеві. Інтуїція йому вочевидь підкаже, що й до чого. Принаймні, інтригуюче жанрове визначення "Повитиці" як "сексуально-політичного роману", безперечно, може привабити тих читальників, які сумлінно відвідують телешоу "суничок" на НТН - з солоденькою назвою "Клуб Нічки", а відтак у захопленні від сексапильних екранних членкинь-суничок.

Композиційно книга Ю.Осипенка складається з двох частин (перша містить десять, а друга складається з шістнадцяти розділів) та епілогу. Кожний розділ починається короткою анотацією його змісту, націлюючи на основні моменти, ситуації, вчинки героїв. Оскільки автор переконаний, що сучасний читач, особливо ж "крутий українець" успішніше почувається серед міріадів словесних витворів типу "бізнес", "рейтинг", "акредитація", "імідж", "корпорація", "брифінг", "інтернет", "сайт", "піар", "альтернатива", то подає до тексту численні пояснення найелементарніших понять з минулих років, з'ясовує речі, які колись були кожному зрозумілі, а тепер - навряд чи. Наприклад: Анна Кареніна - "героїня однойменного роману Л.М.Толстого" (с.6); неандерталець - "первісна людина, яка жила 100 000 років тому" (с.8); Н.К.Крупська - "дружина вождя більшовизму" (с.20); Микола Джеря - "герой однойменної повісті українського письменника І.Нечуя-Левицького" (с.32); Айвазовський - "відомий художник, який у своїх картинах малював море" (с.81) та ін. Але яке відношення має, скажімо, високошляхетна Надія Костянтинівна Крупська або її чоловік Володимир Ілліч Ульянов-Ленін до сексу, - спитає шановний читач поважного віку. І цілком справедливо. Адже в країні, народженій з важкої руки чи голови великого вождя, сексу не могло бути й не було. В цьому переконують високоморальні життєписи радянських політиків. Хоча в такому разі лишається загадкою, яким же чином у них з'являлись діти.

За величезною інформаційною агресією, яку пропонує в своєму романі Ю.Осипенко, нещасний читач може розгубитися й безповоротно загубитися, як у міфічному лабіринті. Хоча, правду кажучи, то й не агресія, а так собі - агресієчка, і не більше. Тим паче, що вся ця інформаційна катавасія, якою перевантажений твір - усього лише культурологічне, історіософічне й політологічне місиво в голові головної героїні роману Віліни Єфімовни. Тож автор тут абсолютно ні при чому. Це незрівнянна Віліна, мов губка, вбирає в себе інформаційні повені, а потім не відрізнить грішного від праведного, дійсного від бажаного і час від часу "зависає", неначе комп'ютер, щоб перезарядившись, знову поглинати нові потоки даних.

З перших рядків роману читач потрапляє до пародійно-гумористичної й епатажно-сатиричної стихії, запропонованої автором. Осипенківська героїня самоназивається Віліною Єфімовною (саме "Єфімовною", а не "Юхимівною", бо то була б ознака сповзання в "буржуазно-націоналістичне" болото з усіма належними наслідками для діячки). Тож на кожному кроці вона намагається доводити протилежне, тобто виступати і лояльною, і вірнопідданою, і сексуально відданою начальству та заїжджим і зустрічним чиновникам (особливо ж коли вони з самої зореносної Москви).

Кар'єристично-паразитичні устремління Віліни Єфімовни та її псевдопатріотичні візії реалізуються через багатющий сексуально-політичний досвід як у рамках радянського, так і пострадянського часопростору. "…Вона, як герой труда, - трудиться. Та ще й хмурить високе чоло. Точнісінько як Ілліч на картині за спиною" (с.3). Оця міцна комуністична закваска і впевненість у своєму "трудовому призначенні" дають можливість цій успішній політичній шльондрі-повитиці перебувати в суспільному авангарді незалежно від змін у державі - і за більшовицького режиму, і за декоративно-декларативної мальованої незалежності.

І в конкретних випадках, і в своїй діяльності назагал Віліна Єфімовна "безстрашно вчитується у непрості московські рядки, аби збагнути їхню мудру сіль і, не гаючи жодної дорогоцінної партійної хвилиночки, невідкладно взятися за доручену справу" (с.4).

Хто ж вона - центральна героїня твору Ю.Осипенка? На початку роману Віліна Єфімовна Селезень постає "секретарем районного комітету КПРС на завершальному етапі будівництва розвиненого соціалізму, коли ось-ось повинні розпочатися казкові розмови про його людське обличчя" (с.3), тобто майже рядовою учасницею боротьби за комунізм. Вона завжди перебуває на своєму багатотрудному бойовому посту не залежно від пори року чи настрою - "не зважаючи навіть на нестерпну червневу спеку".

Героїня, певно, найкраще засвоїла постулат комуністів: чим гірше в Україні, тим ліпше для комуністичної справи (читай: для імперської Росії всіх часів, кольорів і прямувань). Настанови "із самої Москви" вона завжди вивчала "з глибоким інтересом і підвищеною увагою". Хоча й без ейфорії ("Щоправда, без звичних оплесків, які переростали б у бурхливі овації"). Але ще на вихідних позиціях - з самого початку - ставши промосковським муравликом, вона ніколи більше не зраджує "отєчеству". Героїня мусила пройти певну еволюцію на шляху свого громадянського змужніння та сексуальної розкутості. Якщо в більш молодому віці "слова вона вимовляла поважно, ліпила їх докупи, довго, як невміла дівка вареники" (с.4), то з часом набула досвіду в подоланні як мовної неоковирності, так і яких-небудь моральних застережень. Віліні заімпонувало заочне прізвисько "залізна леді" і в цьому плані вона не бажала розчаровувати співпрацівників.

Один з успішних проектів, здійснених Єфімовною на догоду начальству з Москви, полягав у підготовці до зустрічі з іноземцями бомжуватого "товариша фуражира" Олександра Совгиря як колишнього учасника офіційної явки "між рядами височенної кукурудзи" в рамках французького руху Опору ("Коли йдеться про міжнародний авторитет СРСР - то це надзвичайно серйозно. Серйознішим може бути хіба що героїчний перехід великого російського полководця Олександра Васильовича Суворова через неприступні Альпи в 1799 році"). Ніхто навіть гадки не має, скільки довелось перетерпіти діячці задля окультурення цього напівдикуна не без "власного передового свинячого досвіду" та пікантних звичок ("Його задушевна розмова з Віліною Єфімовною ледве не закінчується трагедією для світової цивілізації. Завдяки рішучим діям останньої людство врятоване"). З легкої та майстерної руки "залізної леді" пересічний любитель півлітри Совгир стає директором солідної страхової компанії, а його дружина Марсель Іванівна звільняється від "важкоатлетичної ходи передової радянської свинарки з двома відрами дерті в руках" і досить граційно перевтілюється "у талановитого хореографа місцевого театру опери й балету".

Тож Віліна Єфімовна комфортно почувається й потрапляючи "на вітчизняні простори рідного соціалізму", де можна боротися з "бандерівсько-петлюрівською загрозою", й осягаючи можливості всіляких перетворень та адаптацій, даровані вже добою української незалежності. Адже в пору демократії лише дурень не скористається нагодою використати свій "високопродуктивний український патріотизм" - от хоча б "у зв'язку з небувалою суперечкою навколо українських вишкварок і турецьких шашликів". Невтомній діячці до снаги найфантастичніші заміри. Особливо ж вона відзначається в царині нових технологій, організації науково-дослідних інститутів та лабораторій, що мають подивувати світ виведенням дійного поголів'я "спочатку із шістьма, а в перспективі і з десятьма дійками" та чотириногих курей, гусей та індиків, схрещуванням "кращих порід українських свиней з індійськими слонами" та продукуванням унікальних індостраусів до двохсот кілограмів живої ваги. Тож численні звання - від академіка всіх існуючих академій та "почесного інкубатора України" до не менш почесної ланкової колгоспу "Маяк" Херсонської області - це гідне пошанування неймовірних успіхів Віліни Єфімовни.

Автор роману неспішно гортає сторінки насиченого життя "подвижниці" як у рідних Помийниках, так і на ширших горизонтах, не шкодуючи сатиричних барв, часто пародіюючи партійну риторику, що багатьом уже приїлась. Це карикатурне дійство на суспільно-політичні теми завершується цілком щасливо й перспективно для центральної героїні. Віліна Єфімовна - наша успішна сучасниця, що має "високий особистий рейтинг" і непохитний авторитет серед мас, завойований усіма можливими й неможливими способами.

Читачеві, безперечно запам'ятається арія Московського гостя у виконанні Вікентія Марксовича, котрий "щиро вважав, що в хохлів є лише один письменник - Тарас Кобзарович Шевченко". Не забудеться й передвиборча діяльність "завжди наїжаченого Фантомаса" чи то пак Першого, котрий спустився до електорату "із самих київських небес добродушним і дуже привітним Борисом Іллічем", що роздаровує навсібіч своїм потенційним голосувальникам пенсії під виглядом дарунків від Діда Мороза. Залишаться в пам'яті й особистий лікар Віліни та "іноді громадянський її чоловік" Леопольд Леопольдович Кициковський, і колоритний професор Власлен Крупіянович, який відважно жертвує своїм тілом для здійснення "відповідних сексуальних коректив" у зв'язку з "сексуальною блокадою" періоду курсової перепідготовки, але водночас виявляється для почуттєвої експериментаторки Єфімовни "справжнісінькою мумією часів єгипетських фараонів ХХХVІ-ої династії" і не більше.

Роман Ю.Осипенка жваво й гостро реагує на характерні негативні явища пострадянської дійсності, що безпардонно вриваються в наше сьогодення. І хоч автор іноді втрачає міру та смак у натуралістичних описах, часом захоплюється бруталізацією епізодів та мовної тканини твору, це багатомістке й густонаселене сатиричне полотно сприймається з цікавістю і претендує на неабияку увагу сучасної читацької аудиторії. Нам невідомі інші твори цього письменника, але навіть знайомство з однією "Повитицею" дає підстави сподіватись на помітні літературні здобутки її автора в царині вітчизняної сатири та гумору.