ПОСТАТІ

 

 

Григорій Рудницький

 

Давид Бурлюк на тлі таврійського краєзнавства

Гілея

Початки живописної творчості Давида Давидовича Бурлюка (1882-1967) тісно пов'язані з таврійським краєм, який він називав Гілеєю.

Єдина згадка про неї - в Геродотовому описі Великої Скіфії. Перелічуючи найбільші річки Північного Надчорномор'я, батько історії зазначав, що відразу ж при Бористені розкинулася лісова країна - Гілея. Простягалась вона, як тепер уявляється, по Дніпровому лівобіччі від Лиману до порогів, а може, й геть далі.

Проминали у неспинному бігові століття. Під ударами східних нападників розпалася могутня Скіфська держава, але ще довго, особливо в добу Великого народоруху, прямуючи на захід сонця, топтали гілейську траву коні кочовиків і над степовими обширами зависали войовничі оклики.

І в середньовіччя, коли старожитна Гілея стала материковою частиною Кримського ханату, не було тут спокою. Аби заступити вихід у море запорозьким суднам, що постійно шарпали оттоманські та кримські береги, побудували турки фортеці з яничарськими залогами: в гирлі Лиману - Очаків і Кінбурн, а на місці давньої, часів великого литовського князя Вітовта, Таванської переправи - Кизикермен. Невзабарі й кримці спорудили навпроти Кизикермена, на лівому боці Озу (Дніпра) свою фортечку Іслам-Кермен. Там, де тепер Каховка. Відси був найкоротший, а тому найжвавіший шлях до воріт Криму - фортеці Ор-Капу, тобто Перекопу. Проходив він через розложисту долину, яку татари називали Кара-Джилґою, а запорожці - Чорною, що означало одне й те саме.

Чого тільки не перебачила Чорна долина - сама Історія полишала на ній численні карби. Тут бували майже всі бахчисарайські хани і багато наших гетьманів та кошових - Богдан Ружинський, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Сірко, Петро Калнишевський. А ще їхали долиною чужоземні посли з королівськими грамотами, мчали зі спішними повідомленнями гінці, роззиралися навсібіч допитливі мандрівники, зупинялися біля водопоїв повантажені перекопською сіллю чумацькі батави, нерідко в супроводі оружної охорони, бо зовсім не ідилічними були ті суворі часи. Зойками і плачем сповнювалася Кара-Джилґа, коли ординці, повертаючися з наїздів, переганяли нею від Озу до ор-капунської брами ясир. І не раз тут точилися сутички між кримськими та запорозькими загонами, шабля кресала шаблю, після побоїщ укриту тілами долину чорно обсідали зграї круків. Чи не тому її і прозвали Чорною?

А коли по завоюванні Російською імперією Кримського ханату та закінченні Очаківської воєнної кампанії лівобережна степова незайманщина переходила до захланних рук царських вельмож, високих військових чинів, урядовців соляного відомства, ця місцевість стала маєтністю адмірала Миколи Мордвинова.

Центром Чорнодолинської поміщицької економії, що проіснувала аж до падіння царату, було тоді ж засноване село Чорнянка. Новий маєток потребував робочої сили, і мордвинівські емісари перестрівали тих, хто рятувався в степах від покріпачення, умовляючи не шукати чогось кращого, якщо воно побіч. Заселяйтеся тут, переконували вони блукальців, адмірал дасть кожній родині пару волів, корову, десяток овець, а ви, устаткувавшись, трохи підсобите за таку панську ласку економії і житимете собі вільними людьми. Обачні, вислухавши тої мови, подавалися десь інде, хоча б і вглиб Олешківських пісків, цієї придніпровської Сахари, необачні приставали на спокусливу пропозицію. А як відбувся черговий ревізький перепис, їм оголосили, що відтепер вони - кріпаки графа Мордвинова. Донесхочу дісталося поміщицької доброти і їм самим, і їхнім онукам. Тому під час реформи 1861 року чорнянські селяни, аби мерщій скинути з шиї ярмо, відмовилися від викупних наділів (по 8 десятин на кожну чоловічу душу зі сплатою протягом п'ятдесяти літ). У такому разі Мордвинови мали виділити їм по чотири з половиною десятини, а виділили по дві.

1907 року останній власник чорнодолинських маєтків Олександр Мордвинов запропонував зайняти вакантну посаду управителя економії вихідцеві зі слобожанських селян Давидові Федоровичу Бурлюку. Той добре знався на сільському господарстві, видав кілька брошур з агрономії, його діяльність як досвідченого фахівця заслужено відзначали сесійні річники Дніпровського земства, що випускалися спочатку в Херсоні, а потім у повітовому центрі Олешках.

Всі його діти кохалися в мистецтві. Малювала Людмила. Знаним графіком став Володимир. Писав поетичні твори Микола, який в 1901-1908 рр. навчався в Херсонській чоловічій гімназії. Після виїзду родини з Чорнянки він єдиний між Бурлюків не залишив Наддніпрянщини. 27 грудня 1920 року його розстріляли в Херсоні більшовики - щоб, як сказано у протоколі слідчого надзвичайної трійки, "скореє очистить Р.С.Ф.С.Р. от лиц подозрительных, кои в любой момент своє оружие могут поднять для подавления власти рабочих и крестьян". Отаке "обґрунтування" вироку, що коштував поетові життя.

І, нарешті, Давид Давидович Бурлюк, кому найбільше завдячує Чорнянка своєю тодішньою славою, - невтомний експериментатор в поезії та малярстві, засновник об'єднання футуристів "Гілея". До Чорнянки навідувалося немало художників і літераторів, у тім числі Володимир Маяковський, звідси здійснювалися їхні спільні творчі мандрівки по Таврії та Криму, тут задумувалися нові видання, серед яких збірка "Волчье Сердце", видрукована в Херсоні того самого 1914 року, коли сузір'я "Гілея" вже заходило за небосхил - Бурлюки виїхали з обжитого місця, а в серпні пролунали перші гарматні громи світової війни.

 

"Покинута садиба"

Ранні роботи Давида Бурлюка на таврійську тематику - це графіка і виконані в імпресіоністичній манері картини, наприклад, "Будинки в степу" (1908; Російський державний музей в Петербурзі) і "Покинута садиба", яка привертає осібну увагу мистецтвознавців, оскільки вони досі не можуть вияснити, де її було написано.

Ось що, зокрема, мовиться в збірнику наукових статей - додатку до виданого 1998 року Національним художнім музеєм України альбому "Давид Давидович Бурлюк", а конкретно - в розвідці О.Москальова "Давид Бурлюк и Исаак Бродський". Спинившись на тому, що в колекції Бродського були картини Бурлюка "імпресіоністичного періоду", автор далі зазначає (подаємо в перекладі з російської):

"Одна з них нині прикрашає експозицію Бердянського художнього музею імені Ісаака Бродського. Назва: "Покинута садиба" - скоріш усього музейна. На жаль, авторський надпис напівстертий, але дата створення картини простежується добре: 1907. IX. 26. Зберігся фрагмент ще одного надпису, який здогадно читається як "Самійлівка", що, можливо, уточнює топографію ландшафту. На жаль, на картах такого географічного пункту нині нема. Південний характер ландшафту вказує на те, що пейзаж написано в Чорнявці Нижньо-Дніпровського повіту Таврійської губернії, куди переселилася родина Бурлюка 1907 р.".

Справді, на теперішніх картах Самійлівки нема, зате про неї чимало згадок у старих таврійських виданнях довідкового характеру, а розшукані нами в Кримському архіві матеріали висвітлюють у достатній повноті й саму історію цього села.

1814 року таврійській адміністрації було дозволено за порівняно низькими цінами продавати поміщикам та урядовцям вільні скарбові землі в материковому Дніпровському (а не Нижньо-Дніпровському, як сказано у вище цитованій статті) повіті. Тривало це коротко, бо незабаром цар Олександр І наклав на розпродаж заборону. Поза тим, слушною нагодою скористалися насамперед чиновники Кримського соляного правління, в тому числі його керівник - колезький радник (у війську цей чин відповідав полковницькому) Микита Никифорович Самойлов.

Однак облаштовував нову економію, ставши невдовзі власником отих близько тисячі степових десятин, яких ще не торкався леміш, його брат Петро Никифорович. Започаткувалася Самійлівка неподалік Чорнянки та волосного села Чаплинки, поряд з транспортними, поштовими і чумацькими дорогами на Берислав (колишній Кизикермен), Оріхів, Нікополь. З Переяславщини поміщик перевів півтори сотні кріпаків, і згодом тут уже були свій конезавод, вівчарні на п'ять тисяч овець іспанської породи, вовна яких вивозилася в Каховку для продажу за кордон, вирощувався виноград, з'явився сад, жалюгідні залишки якого - двоє хирлявих дерев - змалював на картині "Покинута садиба" Давид Бурлюк.

Як свідчать родовідні документи, діда землевласника звали Самійлом, звідки і пішло прізвище спадкоємців, а батько був військовим товаришем, потім сотником Переяславського полку і належав до тих представників козацької старшини, котрі після лиховісного указу Катерини II від 1785 року запопадливо кинулися кріпачити гречкосіїв. Писався він уже на московський штиб: Самойлов.

Що ж до Петра Самойлова, то службу він почав 1790 року, в дванадцять літ, канцеляристом Переяславського нижнього земського суду, опісля служив у Київському губернському правлінні, особливого успіху не досяг, бо тільки 1799 року отримав чотирнадцятий, найнижчий у табелі про ранги, чин колезького реєстратора. Набагато ліпше (звичайно ж, за братового сприяння) повелося йому, коли 1803 року він потрапив до виконавчої експедиції таврійського губернського уряду, а через три роки був на деякий час переміщений у Кримське соляне правління. 1814 року Петро Самойлов вийшов у відставку, отримавши за вислугу літ чин надвірного радника, рівнозначний підполковницькому, надалі господарював у своєму маєткові, в 1830-х роках обирався предводителем дворянства Дніпровського повіту.

Мав він ще одного, старшого на п'ять літ, брата, з яким замолоду служив у Переяславі та Києві. Це - Степан Никифорович Самойлов, приятель Т.Г.Шевченка, добра, привітна, але нещаслива в особистому житті людина (див.: П.Жур. "Дума про вогонь". К., 1985. С. 168-175). У грудні 1845 року, вертаючись із Полтави, Тарас Григорович захворів і близько двох тижнів прожив у С.Н.Самойлова в селі В'юнище на Переяславщині, написавши там "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр", ряд інших поезій, а також створивши малюнок, на якому, за припущеннями дослідників, зобразив скромну оселю свого гостинного приятеля.

Таким чином, таврійська Самійлівка теж, нехай і опосередковано, причетна до Шевченкового імені. По смерті Петра Самойлова всі маєткові статки перейшли до його дружини Олімпіади Христофорівни. При ній, у наступні після знесення кріпаччини десятиліття, земля поступово розпродувалась, економія занепадала, перетворившись урешті-решт на недоглянуте, запустіле дворище.

Півторастолітня історія Самійлівки, села Чаплинського району Херсонської області, обірвалася в середині 1960-х років. Волюнтарним рішенням облвиконкому вона була "знята з обліку у зв'язку з переселенням жителів", тобто ліквідована як "неперспективне село". Тому і не знайти її вже на географічній карті. Між іншим, схожий кінець і В'юнища, затопленого під час будівництва Канівської гідроелектростанції. З їхнім зникненням згасла, мов жарина в охололому попелі, місцева історична пам'ять, позникали стежки, що вели відси до Тараса Шевченка і Давида Бурлюка. Тепер про Самійлівку комусь може нагадати хіба що твір чорнянського митця, збережений Ісаком Бродським і переданий 1930 року в подарунок землякам разом з полотнами інших авторів, завдяки чому в Бердянську заснувався художній музей.

 

"Морська повість"

1919-го Давид Бурлюк на Далекому Сході, по суті це початок еміграційного періоду його біографії. Ще два роки митець пробуде на Японському архіпелазі, а потім переїде до Америки. В тихоокеанських портах щемливо згадуватимуться інші побережжя, і літературна таврійська мариністика поповниться "Морською повістю" - першим художнім твором про зовсім молодий тоді Скадовськ.

До речі, як часто, всупереч усім засадничим принципам топонімічної науки, в "паспорти" наших міст вперто заносяться занижені дати їх заснування! Те саме і зі Скадовськом. Зазирніть до будь-якого довідника, скрізь: 1894 рік. І впритул не помічається написане власною рукою Сергія Балтазаровича Скадовського прохання до губернатора щодо найменування заснованого ним містечка своїм прізвищем. Там - куди ще ясніше! - говориться, що причал почав приймати судна для перевезення зерна та іншої продукції 1 вересня 1893 року. Хіба це не відправна точка в хронології міста?

Д.Бурлюк побував тут, найімовірніше, 1908 року, коли вже облаштувалася гавань, діяли лоцманська служба, митниця, карантинне агентство, телеграф, а на Джарилгацькій косі наукова експедиція на чолі з професором Казанського університету О.Остроумовим обстежила фауну, склала гербарій та провела інші дослідження для збереження екології цього унікального куточка природи. На східному окрайку Джарилгача появився маяк, металевий каркас якого на замовлення власника порту виготовлявся в Парижі. Першим доглядачем, у 1902-1903 рр., був Володимир Олександрович Дунін, опісля - по 1915 рік - колезький секретар (старший лейтенант на флоті) Аркадій Павлович Чеков, у товаристві якого провів кілька днів Давид Бурлюк.

У "Морській повісті" є замальовки портового Скадовська, є вставна оповідка про рибалок із Кларівки, а загалом вона джарилгацька. В її основі то лірична, то стримана розповідь прибулого на етюди художника про обслугу маяка та дочку доглядача, курсистку, котра прагне щасливішого життя, усвідомлюючи при тому нездійсненність своїх поривань. Звичайно, сюжет побудований на художньому вимислі, однак описи тодішнього Джарилгача реалістичні, в них усе ґрунтується на безпосередніх авторських враженнях і спостереженнях.

Написана в Нікольську-Уссурійському "Морська повість" друкувалася 1920 року в "Дальне-восточном обозрении". Окремим випуском (Нью-Йорк, 1927) вона появилась у видавництві, заснованому дружиною автора Марусею Бурлюк, а 2003 року вийшла в Токіо - в репринтному варіанті та перекладі А.Судзукі японською мовою.

Щирий шанувальник творчого доробку нашого краянина Акіра Судзукі народився 1939 року. Навчався на курсах російської мови при товаристві "Японія - СРСР", як фахівець бував на Сахаліні і в Приморському краї, згодом заснував перекладацьку фірму "Кіодо-хон'яку", що популяризує спадщину митців, які свого часу відвідували Японські острови. Працюючи над перекладом "Морської повісті", він постійно звертався до голови Фундації імені Д.Бурлюка Олександра Капітоненка та інших консультантів. Найбільше картографічних матеріалів, світлин, виписок з документів Скадовського краєзнавчого музею йому надіслав знавець історії міста Микола Тимофійович Дударенко. Дуже вразив японського перекладача намір новочасних спритних ділків задля наживи пустити старий Дкарилгацький маяк (майже ровесник порту!) на брухт. "Думаю, - схвильовано писав він, - що потрібно розгорнути кампанію за його збереження, в тім числі і як пам'ятника всесвітньовідомому українському художникові Давиду Бурлюку. Адже які ще матеріальні пам'ятники Бурлюкові є в Україні?".

В наступних роках, залучивши до спілки дослідника Олександра Капітоненка, директора Ошимського музею селянського мистецтва Торао Фудзії та автора монографії "Давид Бурлюк в Америці" Ноберта Євдаєва, А.Судзукі ініціював випуск (2005 і 2006) прекрасно ілюстрованих збірників, присвячених перебуванню творця "Морської повісті" на островах Ошима і Огасавара.

Перекладацька і видавнича діяльність зацікавила Акіру Судзукі Україною. В його листах до автора цих рядків - завжди пізнавальні розповіді, наприклад, про підручник професора К.Накая "Українська мова", переклади поезій Т.Шевченка, а також про класика японської дитячої літератури В.Єрошенка. До речі, в біографічній повісті письменниці-есперантистки Надії Гордієнко-Андріанової "Запалив я у серці вогонь..." (К., 1977, С.119) твердиться, що на Островах прізвище Василя Єрошенка звучить приблизно як Айрошяньке чи Айлосяньке. З цим Акіра-сан не погодився: "Це прізвище японці вимовляють майже натурально - Ерошенко. Між іншим, у нашій мові "л" не вимовляється, його замінюють на "р". Тому ваше місто Сімферополь ми називаємо Шимферопорі".

За свідченням перекладача, з-поміж наших співвітчизників найвідоміші в його країні Василь Єрошенко та Давид Бурлюк. От і недавно портрет Єрошенка, який написав 1920 року художник Цуре Накамура, знов експонувався на виставці в Токіо, крім того, був ще й репродукований на художній поштовій картці. І джарилгацьку повість Бурлюка знають тепер у Країні вранішнього сонця.

 

---

 

Павло Параскевич

 

Поет, філософ, громадський діяч М.Руденко

"Я з тих людей, хто всюди був удома,
хто світ тримав у себе на плечах"
("Сини, пробачте")

У серії "Бібліотека Шевченківського комітету" ("Дніпро", 2004) вийшла книжка поезій Миколи Руденка "Вибране. Вірші та поеми" (1936-2002). Це найповніше на сьогодні видання поезій видатного письменника, Героя України, Лауреата Національної ім. Т.Шевченка та інших премій, де найширше представлені поетичні твори останніх літ (1960-2002). Збірка складається із шести розділів: I. Із ранніх поезій (1936-1944) - 6 віршів; II. З походу (1946-1959) - 45; III. Оновлення(1960-1976) - 369; IV. За ґратами (1977-1986) - 176; V. Пером із янгольского крила - 103; та VI. Поеми (1947-1986) - їх 10 ("Сльоза Хіросіми", "Прощання з партквитком", "Реабілітований", "Атомний цвинтар", "Цунамі", "Хрест", "Побачення", "Вічна вдова і диявол", "ЦАР БУЖ", "Рогніда і Володимир"). Вступну статтю "І ніде не кінчається серце" та післямову до неї написав Лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай. "Віхи життя і творчості М.Д.Руденка". Перша поезія написана у 1936 р. - "Юність" і остання "Попелюшка" - 13 листопада 2002 р.

Крім поезій, М.Руденко написав низку романів, повісті, драму та ряд наукових праць економічного, філософського та космологічного характеру.

Доробок і діапазон творчості його широкий і розмаїтий. Він дав підставу докторові економічних наук професорові Володимирові Шевчуку запитати: "чи хто-небудь у світовій науці колективно або одноосібно досягнув те, що вже зробив українець М.Д.Руденко, який порушив гіпотези, доведення чи принаймні оприлюднення яких перед якомога ширшим міжнародним загалом науковців підносить сучасну українську філософсько-космологічну школу до світового рівня?! Відповідь на це питання дозволяє стверджувати, що в особі М.Д.Руденка маємо мислителя, який заслуговує національного та світового визнання, його інтелектуальний здобуток мусить бути належно поцінований державою та міжнародною громадськістю" [9, с. 779].

Перед нами неординарна, знакова особистість, яка проявила себе як видатний поет, прозаїк, драматург, а також філософ, економіст і дослідник Всесвіту, а ще правозахисник і борець за незалежність України.

Провідними мотивами його післявоєнної творчості є: Людина, природа, суспільство, Всесвіт, сонце і серце та багато інших. Вони чи не найчастіше привертають увагу поета до оригінальних роздумів про них. "Я живу, як живе антена, Що приймає світи на екран" і "Спрямую душу на далекі зорі. Бо я і Всесвіт - це одна судьба", - заявляє співець і його ліричний герой. У відповіді на запитання хто він, читаємо: "Хто я такий? І чому не вмирають звуки, Якими я сповнений вщерть? Я - інструмент, на якому грають Сонце і вітер… Кохання і смерть…" [7, с.144].

Його хвилює все: морально-етичні проблеми, наше минуле, сучасне й майбутнє, правда, кривда, брехня, добро, зло, віра, надія, любов, совість, душа та інші. "Душа - та ж сама! Породити може Нелюдський злочин і святе добро" ("Совість", 1970). Право і обов'язок, життя у найрозмаїтіших проявах, кохання, смерть, безсмертя, час і простір, завдання літератури і мистецтва… Ось, для прикладу, хід думки і роздум у поезії "Спокій": "Краплина доростає до ріки. І "Я" тепер у неї вже не те - Воно до океану доросте" (1970).

Народився Микола Данилович Руденко 19 грудня 1920 р. в с. Юр'ївці на Луганщині. З шести років залишився напівсиротою, втративши батька, "шахтаря і кожум'яку", який згорів у шахті, рятуючи товаришів, що залишилися живими. Зазнав горя і злиднів. Але траплялися іноді й радісні хвилини. Восмикласник М.Руденко на літературному конкурсі, що його проводив Наркомос України, посів перше місце серед учнів шкіл та технікумів і був нагороджений стипендією в 150 карбованців, що після закінчення школи мали виплачувати аж до закінчення вузу. Але змінились обставини. І коли він приїхав, аби поступити до Київського университету, нове начальство відмовилося від попереднього рішення. Та хлопець вступив, оскільки на його захист став поет Леонід Первомайський, з яким познайомився ще під час конкурсу. Однак провчився М.Руденко лише місяць і був покликаний до армії. Служив у спеціальному кавалерійському полку по охороні Кремля, мавзолею і дачі Сталіна. Коли почалася війна, він подає рапорт з проханням послати на фронт. Спочатку М.Руденка послали на курси політруків у Ново-Петергофі. Не закінчивши їх, він у блокадному Ленінграді був тяжко поранений розривною кулею. Довго лікувався, майже рік. Лікарі вважали його безнадійним, але М.Руденко одужав і надалі служив інструктором-пропагандистом польового шпиталю. 1946 р. був демобілізований у чині капітана і повернувся до Києва. Почав працювати редактором видавництва "Радянський письменник". У 1947 р. вийшла перша поетична збірка М.Руденка "З походу", потім і наступні "Незбориме плем'я", "Ленінградці", "Мужність", "Світлі глибини", "Переклик друзів". Був прийнятий до СПУ. З 1947 по 1950 рр. - редактор журналу "Дніпро". Працював секретарем письменницької парторганізації.

Життя автора згаданих поетичних книг та романів "Вітер в обличчя" (1955) і "Остання шабля" (1959) після ХХ з'їзду КПРС круто змінилось. "З доповіді Хрущова я дізнався про злочини Сталіна, - згадував М.Руденко. - Я й себе відчував винним у цих злочинах. На мені також колись красувався блакитний кашкет. Я пишався тим, що охороняв вождя… Перевернулася моя душа. Колишнім я вже бути не міг. Почалися болісні шукання коріння помилок, що породили сталінщину… Коли цих помилок не знайти, вони лишаться у фундаменті нашого суспільства, як міна уповільненої дії". [9, с. 773-774].

Письменник старанно вивчає велику літературу, вчення багатьох філософів, економістів світу і приходить до висновку, що марксистське вчення хибне у погляді на природу додаткової вартості. Про це своє відкриття пише листи до ЦК КПУ і до ЦК КПРС. З Москви надійшла порада: "Пусть Руденко прекратит писать". Але не таким він був. Почалося цькування, плітки, дано вказівку не публікувати творів. Його звільняють з роботи. М.Руденко змушений був працювати нічним сторожем, продати спочатку машину, а потім і дачу. Його виключають з партії (1974), із Спілки письменників України (1975), позбавляють громадянства. У 1977 р. письменника заарештовують. Відбувається суд не в Києві, а на його батьківщині у Дружківці (Донбас), виносять суворий вирок - 7 літ ув'язнення і 5 заслання на Півночі.

У цей складний період він не припиняє своєї творчості і пише ряд статей, книг. Назву лише деякі із них: романи "Формула Сонця", "Орлова балка", поему "Хрест", "Економічні монологи", "Шлях до хаосу", трагедію "На дні морському", книги поезій "Прозріння", "За ґратами" та інші. За розповсюдження і популяризацію його творів заарештовують його дружину Раїсу Панасівну і засуджують на 4 роки таборів. Про сталінську "школу" таборів Микола Данилович розповів на зустрічі з студентами і викладачами КДУ, про що повідомила "Літературна Україна" від 18 лютого 1993 року: "Той, хто не пережив тюрми, концтаборів, той, мабуть, важко уявляє, яка це страшна кара - позбавити людину простору, поставити перед її очима стіну, забрати далеч горизонту. Це найтяжча кара. Та й, власне, сам Радянський Союз - хіба то не кара? А берлінська стіна, яка відгороджувала нас від світу, від цивілізації, від безмежності? Людина народжена для безмежності, вона є створіння безмежності, безмежність у природі її душі і забрати в неї почуття безмежності - це означає духовно вбити людину".

Звільнили його та дружину лише в травні 1987 р. Позбавлене житла в Києві подружжя виїхало спочатку до Німеччини, а потім до США на лікування. Ще в дитинстві семилітньому Миколі у бійці камінцем було перебито зоровий нерв і відтоді він осліп на ліве око.

У вересні 1990 р. після 14-літньої розлуки з Україною, М.Руденко прибув до Києва для участі в Міжнародному фестивалі української поезії "Золотий гомін". Йому М.Горбачов, тодішній президент колишнього СРСР, повернув радянське громадянство. Але радість від зустрічі з рідною землею обернулася новою трагедією: внаслідок колишніх страсів і нинішніх позитивних емоцій митець осліп на своє єдине видюще праве око. Було втрачено 95% зору. Він не міг ні писати, ні читати. І коли письменник майже примирився з сліпотою, сталося диво (правда, не без допомоги лікарів): почав бачити лівим оком, яким не бачив з 7 літ. І цей період був досить плідним у його творчості.

М.Руденко, опинившись на розпутті, не каявся в своїх "гріхах", не писав покаянних листів, а продовжував працювати. Він пробує свої сили в публіцистиці, пише книгу "Слідами космічної катастрофи" (1962), оповідання та нариси "Біла акація" (1962), науково-фантастичний роман "Чарівний бумеранг" (1966), де використано попередню статтю "Слідами космічної катастрофи" про загибель десятої планети Сонячної системи. В еміграції він ґрунтовно його переробив і замінив назву на "Син Сонця - Фаетон". У 1968 р. з'явилась нова збірка поезій "Всесвіт у собі", в 1971 "Сто світил" - підсумкове видання віршів та поем перед ув'язненням. Ще вийшла збірка поезій "Оновлення" (1971) та повість-феєрія "Народжений блискавкою" (1971). У 1970 р. М.Руденко подав до видавництва "Радянський письменник" рукопис твору "Формула Сонця", який у закритій рецензії львівського професора Кубланова і сумнозвісного Маланчука був "зарізаний", а його автора названо "лакеєм імперіалізму, націоналістом, богошукачем та махновцем".

У 1974 р. у московській квартирі А.Сахарова відбулося обговорення наукової праці М.Руденка "Енергія прогресу", яка згодом з'явилась у "самвидаві" з передмовою генерала-дисидента П.Григоренка. У 1976 р. М.Руденка підступно заманили у психоневрологічний шпиталь, ізолювали від громадськості й оголосили, що він несповна розуму. Тут він написав поему "Хрест".

За час перебування М.Руденка в ув'язненні, за межами Радянського Союзу було опубліковано понад десяток його книжок українською, англійською, французькою та німецькою мовами, зокрема роман "Орлова балка", економічні праці "Шлях до хаосу", "Економічні монологи", трагедія "На дні морському", збірки поезій "Прозріння", "За ґратами", поема "Хрест"…

1988 р. у Детройтському видавництві "Українські вісті" було опубліковано філософську працю "З приводу реформи у СРСР", де він попереджав, що вона приречена на поразку і приведе до "хаосу, а не порятунку".

Виступаючи перед студентами та викладачами КДУ, М.Руденко говорив: "Я вважав своїм громадянським обов'язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувалася з найближчих десятиліть. Я обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називала себе союзом вільних республік, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, скажімо, як розвалюється скирта соломи. Як правило, імперії своїм падінням калічать і винищують цілі покоління. Відомо, чим завершилися мої звернення до ЦК, - нещадною розправою!" [9, с.777].

Не все написане М.Руденком опубліковане у нас і тепер. Назвемо основні твори останнього періоду (1990-2002). Це збірка "Поезії" (1991), футурологічний роман "Ковчег Всесвіту" (1995), спогади "Найбільше диво - життя" (1995), "Лірика" (1997), поезії "Заграва над серцем" (1999), романи "Син Сонця - Фаетон" (2002), "Орлова балка" (2002), "У череві дракона" (2007).

Побачили світ збірка поезій "Пером із янгольського крила", п'єса "На дні морському".

Особливої популярності набули наукові праці М.Руденка "Енергія прогресу" (1998) та філософсько-космологічне дослідження "Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)" (2001).

Незадовго до своєї смерті (а помер митець 1 квітня 2004 р.) у приватній розмові з притаманним йому спокоєм і відвертістю щиро зізнавався: "Я не боюся помирати, свою місію на цьому світі я виконав… Все, що міг, написав, і відчуваю себе щасливою людиною" [9, с.779].

Глибина думки, лаконізм, афористичність, філософічність, висока майстерність, народність, багатопроблемність, простота вислову - такі основні константи поетичного стилю Миколи Руденка.

Він цілком заслужено відзначений багатьма преміями й "за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність" був удостоєний 19 грудня 2000 р. звання Героя України з врученням ордена Держави.

Перед нами справді Людина знакова, коронована могутнім і розмаїтим Божим талантом.

Література:

1. Бровко Олена. Лірика Миколи Руденка. - Луганськ, 2003. - 174 с.

2. Власенко Іван. Двічі народжений. Миколі Руденкові - 75 // Літ. Україна. - 1995. - 28 квіт.

3. Козак Сергій. Від охоронця Кремля до політв'язня: Розмова з Миколою Руденком // Літ. Україна. - 1992. - 30 квіт.

4. Коли йдуть на бенгальські вогні та шумові ефекти: Розмова з Миколою Руденком // Молодь України. - 1994. - 12 квіт.

5. Микола Руденко про себе і свої переконання / Розмову вів Михайло Слабошпицький // Народна газета. - 1991. - № 2 (10), березень.

6. Руденко Микола. Вибране. - К.: Дніпро, 2004. - 800 с.

7. Руденко Микола. Поезії. - К.: Дніпро, 1991.

8. Сверстюк Євген. Зачарований життям: Інтелектуальна драма Миколи Руденка // Літ. Україна. - 1998. - 3 груд.

9. Талалай Леонід. Віхи життя і творчості М.Руденка. - К.: Дніпро, 2004.

10. Талалай Леонід. "І ніде не кінчається серце" // Руденко М. Вибране. - К.: Дніпро, 2004. - С. 5-24, 772-779.

 

Можна погратися :) русские игры поиск предметов