Валентина Тихоша
До питання про листування
М.Чернявського і М.Коцюбинського
Відомий європейський філософ Ф.Бекон писав: "Ми повинні зберегти пам'ять не про одні тільки діяння людей, а й про їх слова..." Велику роль у збереженні доброї пам'яті про думки і почуття людей відомих і маловідомих відіграють листи.
Епістолографія (грецьке epistole - лист, послання та grapho - описую) - це листування приватного характеру, що в кращих своїх зразках має історико-культурне значення [4, с. 242]. Епістолографія відома з дуже давніх часів, початок її можна віднести до періоду античності. Грецька та римська антична літератури подають нам зразки ранньої епістолографії - листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого, Плутарха. Ще давні риторики запровадили правила листування і навчали мистецтва складати листи, наголошуючи на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Лист як засіб заочного спілкування людей особливо розвинувся у 17-18 століттях. Він використовувався у різних сферах життя (політичному, приватному, офіційному тощо) і був різноманітним за своїм змістом. Поширення листування привело навіть до укладання так званих "письмовників", котрі подавали зразки листів мало не на всі випадки життя.
Упродовж століть сформувалася канонічна структура листа, яка у класичному варіанті передбачала: привітання (воно включало і звертання як першоелемент цього структурного компонента); домагання прихильності, дякуючи пишним виразам, у яких вона виражалася; розповідь про основні події, що сталися у житті; прохання; закінчення-прощання. Листи вимагали уміння красномовства. Як писав Дж. Боккаччо: "Прекрасна справа - уміти у всіх випадках володіти словом, але найпрекраснішим уявляється мені таке уміння, коли того вимагає необхідність" [7, с.269]. Це стосувалося не тільки дипломатичного листування, а й приватного, бо листи мали на меті не лише повідомити щось, а й переконати, вплинути на людину, спонукати її до певних дій.
Українська епістолографія своїми коренями сягає часів Київської Русі, в епістолярній культурі якої простежуються сліди впливу античної форми.
У добу Литовської Русі активно вводилося у листи кліше князівських грамот: називався титул, ім'я адресата, двома-трьома словами-означеннями давалася його характеристика, здебільшого панегірична.
У зв'язку з появою полемічної літератури епістолографія в Україні набуває соціального значення. Це була епоха відкритого стилізованого листа. До нас дійшли твори І.Вишенського, в яких письменник-чернець, який жив скорботами рідного краю, у короткій формі листа виявляє масштабність мислення, свою громадянську активність, виразну суспільну позицію.
В епоху бароко лист повернувся до своєї звичайної форми - "закритих листів". Листи культурних діячів середньовіччя писалися києво-руською, польською, латинською і давньоукраїнською мовами. Це листи Петра Могили, Галшки Гулевичівни, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, серед яких є листи суспільно-політичного і приватного характеру (як наприклад, листи Івана Мазепи до Мотрі, дочки Кочубея). До речі, листи пристрасного коханця Мазепи чи не найперший зразок такої форми спілкування українською мовою.
Фактично ж історія спілкування в Україні українською мовою починається з ХІХ століття. З цього часу маємо велику кількість листів культурних діячів зокрема письменників, фольклористів, композиторів, музикантів, що відображають світогляд, естетичні й політичні погляди, життєвий досвід авторів, їхні індивідуальні риси та ставлення до адресата.
Залишаючись фактом приватного життя окремих осіб, ці листи широко висвітлюють суспільне та культурне життя всієї нації. Свідченням цього є епістолярна спадщина Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської, В.Гнатюка, М.Лисенка та ін.
Письменницькі листи цінні, насамперед, тим, що в них містяться вкраплення літературно-критичних роздумів і оцінок. Наприклад, у листах Лесі Українки часто зустрічаються критичні зауваження, оцінки, роздуми поетеси на літературні теми. Так, у листі до Н.Кибальчич-Козловської від 15 вересня 1909 р. вона зазначає: "Критика наша, правда, дуже відстала, та се тому, що взагалі в межах "російської культури" людей літературно освічених дуже мало, й для критики не досить талану і громадських цнот, тільки треба конче спеціальної освіти..." [6, с.451].
Окремі листи можна взагалі віднести до жанру літературної критики, наприклад, "Писулька" П.Гулака-Артемовського до редактора "Русского вестника", "Супліка до пана іздателя" та лист до редактора "Русского вестника" Г.Квітки-Основ'яненка; відкриті листи М.Максимовича до Г.Квітки-Основ'яненка та ін. У листах цього типу зафіксована творча історія відомих і малопомітних творів літератури (наприклад, про роботу над драмою-феєрією "Лісова пісня" Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27/Х 1911 р. пише: "Писала я її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла: бо такий уже був непереможний настрій..." [6, с.475]); міститься оцінка творів художньої літератури (Наприклад: "Дорогий Олесю Терентійовичу! Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!" - писав Григір Тютюнник до Олеся Гончара 16.11.1968 р.); [8, с.292] відбиті стосунки письменників між собою, з редакторами, видавцями (наприклад, лист М.Коцюбинського до Івана Франка від 7 червня 1903 р. "Високоповажаний добродію! Позволяю собі ще раз нагадати Вам нашу уклінну просьбу прислати щось нового до нашого альманаху. Хоч невеличке, хоч дрібницю, а пришліть, бо не уявляю, як ми випустимо збірник без Вас, якого так люблять і поважають читачі на Україні. Будьте ж ласкаві - не забудьте нас. Ваш щирий М.Коцюбинський") [5, с.349].
В умовах бездержавності, розчленованості українських земель між двома імперіями (Російською та Австро-Угорською), заборони української мови і літератури, певна річ, літературна критика не могла активно розвиватися (про що й писала Леся Українка), бо навіть постійних видань для цього не було. З приводу чого П.Куліш писав у своєму "Зазивному листі до української інтелігенції" у 1882 р.: "Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під впливом чужої й освіжала б Духа народного серед нашого безголів'я" [3, с.365].
Отже, листи письменників ХІХ - початку ХХ ст.ст. цікаві для нашого покоління і як твори, що розкривають характер самого автора, особливості його творчої манери, і як форма літературно-критичних оцінок власних та чужих художніх і публіцистичних творів.
В епістолярії Миколи Чернявського і Михайла Коцюбинського ми виділяємо дві групи листів: а) приватні листи з уміщеною в них літературною критикою; б) листи як жанр літературної критики.
За змістом їх можна поділити на три групи:
1) листи, в яких письменники безпосередньо висловлюють своє розуміння твору чи ставлення до автора;
2) листи, в яких автори переказують власну чи чужу (але авторитетну) думку про певні твори;
3) листи, адресанти яких діляться враженнями від прочитаного чи почутого.
При цьому будемо враховувати, що своєрідною формою вияву оцінки є також постійний інтерес до творчості певного автора і прохання переслати його твори або критичні статті інших письменників про них.
Познайомилися Микола Чернявський і Михайло Коцюбинський у січні 1901 року, коли перший прибув до Чернігова на посаду земського статистика. Знайомство переросло у велику дружбу. М.Чернявський захоплювався не лише творами Михайла Михайловича, а й ним самим як людиною. Про це він писав у своїх спогадах: "У Коцюбинського була ясна душа. Як у чистім, гарно одшліфованім дзеркалі, в їй одбивалася краса світу" [9, с.496]. Тому, вочевидь, і тягнулися до нього талановиті люди, внутрішній світ яких був співзвучний. Чернявський пише, що Коцюбинський в період їхнього знайомства "набрався сили, як молодий дубок. Тоді він багато й легко писав і сам дивувався: - От розписався! Цілий томик оповідань за цей час написав!" [9, с.498].
У листах М.Чернявський не раз критично оцінював твори Михайла Михайловича, й останній прислухався до його думки. Так, про оповідання "В путах шайтана" Микола Федорович писав, що "слабким боком його є відсутність єдності, розпад його на якихось дві частини, майже не сполучені психологічним моментом" [2, с.46]. Коцюбинський на критику не ображався, а навпаки прислухався, брав до уваги. Уже наступне оповідання-акварель "На камені" Чернявський прочитав із захопленням і такою ж була його оцінка: "До цього часу ви нічого кращого не написали. Це є верх вашої творчості. Бажаю вам і далі йти од сили в силу й бути таким, як зараз, ясним і об'єктивним, і виявляти таку артистичну повноту і закінченість" [9, с.498]. Хоча як прискіпливий критик Чернявський не втримався від зауважень про "деякі дрібні стилістичні недоладності" [9, с.498]. Завдяки листуванню М.Коцюбинський одного разу навіть урятував Миколу Федоровича від звільнення з роботи. Перебуваючи у кінці 1902 року у Воронежі за завданням статистичного бюро, Чернявський разом з сім'єю бідував страшенно, писав до Чернігова в статистичне бюро про стан речей. На одповідь - ні звуку. Тоді написав різкого викривального листа начальству про ставлення до своїх працівників. Через деякий час одержав листа від Михайла Михайловича: "Що ви, з глузду зсунулись у тому Воронежі, що пишете таке?... Ліквідуйте роботу і їдьте до Чернігова. Папір я ваш порвав і до корзини кинув. Бо показати його управі - це значить наробити вам великої неприємності" [5, с.502].
Коли Микола Федорович переїхав до Херсона, дружба двох письменників підтримувалася листами. А в кінці літа 1903 року завітав у земській справі М.М.Коцюбинський. Він зачарував усю сім'ю Чернявського своєю тактовністю, елегантністю, умінням спілкуватися. Микола Федорович згадував у "Червоній лілії":
"В ту зустріч Коцюбинський був в повному розквіту свого таланту, в повній силі. Я тоді починав друкувати альманах "Перша ластівка"... Тоді, в Херсоні, ми вирішили дати назву альманахові - "З потоку життя" - й друкувати його теж у Херсоні" [9, с.507].
Письменники домовилися про видання літературного альманаху "З потоку життя". З цього часу листи їх набирають більш ділового характеру. В листах обговорюються питання оформлення альманаху, його розповсюдження, фінансові проблеми тощо. Але разом з тим у них приділяється значне місце критичному оглядові творів як самих адресантів, так і інших письменників. Так, Чернявський про оповідання Коцюбинського "Під мінаретами" пише йому, що твір свідчить про те, що матеріалу на повість, а довелося написати оповідання: "Шкода, що у Вас не було часу, щоб намалювати всю картину повільно" [9, с.113].
Михайло Коцюбинський у листі до Чернявського висловлює думку з приводу мовного оформлення авторських творів в альманасі:
"І.С.Левицький застерігає, щоб ми друкували його оповідання "Гастролі" так, як він хоче: скрізь треба, щоб було цей, ця, а не сей, ся. Міні, а не мені... Мусимо догодити старому, що ж діяти. Через те, будьте ласкаві, зверніть на се увагу, а може ще, коли потрібно, спишетесь з ним... Нетерпляче чекаю "Киевскую Старину", щоб прочитати Ваше "Vae victis" (Лист від 15.04.1905 р.) [5, с.399].
Микола Чернявський згадує, що Коцюбинський провадив активну роботу по збору коштів на альманах "З потоку життя", про що свідчить його лист за № 303 від 4.04.1905 року:
"Дорогий пане Миколо!
Посилаю Вам 300 карбованців на видання "З потоку життя", які тільки що мені прислано. Посилаю рівночасно і посилку. Звістіть мене зараз, чи дістали те й друге.
Ваш М.Коцюбинський"
Дружні стосунки не переривалися й тоді, коли Коцюбинський виїздив за кордон на лікування. Звідти надходили короткі поштові листівки типу:
24 травня 1905 р. Рим.11.V.1905.
Привіт з Риму Вам, дорогий друже, і вп. Дружині Вашій од М.Коцюбинського.
Повернувшись із своєї закордонної мандрівки, М.Коцюбинський тут же сповіщає про це товариша, описує враження від відвідин Італії, зокрема діючого вулкана Везувія, Австрії, Німеччини. Разом з тим живо цікавиться літературними справами:
"Не забудьте написати також, чи дістаєте "Вістник". Бувши у Львові, я вистарався для Вас безплатний примірник "Вістника", який Вам будуть доставляти додому. Але за те мусите щось дати до "Вістника" - поезію чи прозу...
Як там наш альманах? Маю надію, що він уже весь видрукуваний (за 3 місяці). Як іде передплата? Пришліть мені, будьте ласкаві, примірник книжки, не чекаючи дозволу на випуск...
А що ж Ваша "Ластівка"? Певно, давно вже випурхнула з гнізда?
Чи готуєте що на новий конкурс "Киевской Старины"? Похваліться...
Ваш щирий М.Коцюбинський.
P.S. Посилаю бандероллю "Під мінаретами". Не забувайте ж" (Лист № 332 від 23 липня 1905 р. Чернігів).
Як бачимо, Михайло Михайлович був, як кажуть, у курсі всіх справ Миколи Чернявського щодо його літературної діяльності. Не зважаючи на погіршення власного стану здоров'я, він постійно турбується, як почувається М.Чернявський і вся його родина.
На конкурсі творів журналу "Киевская старина" (жовтень 1905 р.) повість Миколи Чернявського "Весняна повідь" одержала другу премію. Його щиро вітав Коцюбинський у листі. Більше того, маючи змогу одержувати журнали з Галичини і Росії, він переказує авторові думку критиків про його твори.
Так, у листі від 9 жовтня 1905 р. за № 337 Михайло Михайлович пише: "Чи не читали Ви, що в 5-й книжці місячника "Наука и жизнь", в статті "Очерки современной малорусской литературы" написав про Вас якийсь добродій Б.Фусе? Дуже Вас хвалить, прочитайте собі, і хай Ваші крила ростуть..." [5, с.425].
Відомо, що Коцюбинський дуже скрупульозно, навіть прискіпливо ставився до слова у своїх творах, окремі місця, як наприклад, в "Intermezzo" опис пісні жайворонка переробляв більше тридцяти разів, добираючи ті слова, які зможуть передати те, що чув музичний слух письменника. Тому, не дивно, що в листах до Чернявського від 18 жовтня 1905 року читаємо:
Любий Миколо Федоровичу!
Спасибі Вам, дістав знов 5 аркушів альманаху. Переглянувши "З глибини", я відкрив дві дуже досадні помилки друкарські. Особливо перша калічить зміст (В таких маленьких речах, як мої, друкарські помилки часом нищать ціле враження). Отже, чи не можна було б зазначити ті помилки. Ось вони: Стор.206, рядок 3-й згори, замість "до хмари" має бути "бо хмари". Стор. 207, рядок 12-й знизу - замість "І хоч і тепла" - має бути "І хоч тепла..." Дуже досадно [5, с.428].
Микола Чернявський надсилає Коцюбинському "зведення" витрат по альманаху "З потоку життя", які письменник жартома називає "отчётом". У листі-відповіді обговорюються зразки обгортки, а також питання преміювання авторів альманаху: "На мою думку, - пише Михайло Михайлович, - треба конче видрукувати, що "чистий дохід і видання призначено на премію за кращий літературний твір" (Лист № 341 від 24 жовтня 1905 р.).
Микола Чернявський і Михайло Коцюбинський по-різному підходили до творчості, або, як вони говорили, до техніки писання.
Чернявський свої твори виношував у душі і в думці, не ділячись ні з ким, аж поки вони не визріють остаточно. Коцюбинський же навпаки обмірковував свої оповідання, розповідаючи дружині й іншим, вислуховуючи їх зауваги, і коли відчував, що все вже склалося в думці, сідав і записував. Він писав другові:
"Сюжетів у мене завжди буває багато. Але я вибираю з їх найцікавіші, що були б не тільки мені самому до вподоби, але й мали громадський інтерес" [5, с.503], і пізніше, уже будучи тяжко хворим: "сидіти за столом тепер не можу, здоров'я не служить... Дуже досадно, бо маю дуже багато всяких цікавих тем. Жалкую, що не можу деяких передати Вам, може б, покористувались. Та в листі цього не можна зробити...
Чи не приїдете часом в Борзну 7 вересня на відкриття музею Куліша?... Я, може, поїду, то б побачились, а це було б дуже гарно, бо я скучив за Вами" [5, с.421] (26.VIII.1905. Чернігів).
Микола Чернявський у листах до Бориса Грінченка, з яким теж мав дружні стосунки, не раз дивувався творчій манері Коцюбинського і переказував деякі образки оповідань, які переповідав йому Михайло Михайлович, але які чомусь зостались літературно не використані, зокрема сюжети оповідань "Утік" та "Мурзаки".
З історії відомо, що 1905 рік в Україні був тривожним: страйки, селянські бунти сколихнули суспільне життя. Сам Коцюбинський брав участь у страйку робітників статистичного бюро на захист прав звільнених без зарплати колег, тому у листах до Чернявського звучить щира тривога за долю друга:
"Що з Вами сталося, дорогий Миколо Федоровичу, що нема од Вас жодної звістки? На останній лист одповіді не було, кінця альманаху не дістав. Турбуюся, чи живі Ви і здорові. Напишіть мені про все зараз..." (від 17 листопада 1905 р. Чернігів) [5, с.430].
Отже, листи відкривають нам нові, часто потаємні сторінки життя великих людей, майстрів слова, які тепло і сердечно ставились один до одного, спільно працювали на українській літературній ниві для народного добра, підтримували один одного й шанували. Дружба, яка зародилася, власне, з рецензії М.Коцюбинського на альманах "Дубове листя", що вийшов у світ у 1903 році, у якій він писав: "Очень хороши также стихотворения М.Чернявского, несомненно одного из даровитейших современных украинский поэтов", витримала нелегкі випробування часом і вистояла. Бо обидва письменники були гармонійними, цілісними особистостями, непересічними художниками українського слова.
Письменник М.Чернявський безмежно вірив у відродження України. У статті "Чого плакали люди?" 1917 року він звертається до своїх друзів, що передчасно пішли з життя: "Друзі любі й товариші, Грінченку Борисе, Коцюбинський Михайле! Який жаль, яка туга, що не дожили ви до оцих великих днів, про які ми втрьох марили на березі Десни і які я вітаю сам на березі Дніпра! Гуділи дзвони, навертались сльози. А там промови й привітання. А там поклики тисячами вуст: - Нехай живе вільна Україна!" (Вісник т-ва "Українська хата" в Херсоні 23 квітня 1917 року, число 3).
Література
1. Калениченко Н.Л. Великий сонцепоклонник.- К., 1967.- 249 с.
2. Коцюбинская Ирина. Михаил Коцюбинский.- М., 1962.- 191 с.
3. Куліш П. Вибрані твори: У 2-х томах. - К., 1999. - Т.2 - 365 с.
4. Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997. - 752 с.
5. Коцюбинський М. Твори: У 6 т. - К., 1961. - Т.5. - 463 с.
6. Мороз М.О. Літопис життя і творчості Лесі Українки. - К., 1992. - 592 с.
7. Сагач Г.М. Золотослів. - К., 1993. - 365 с.
8. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження. - К., 1988. - 632 с.
9. Чернявський М. Твори: У 10 томах. - Харків: Рух, 1998. - Т.2. - 569 с.
У ВІНОК СЛАВИ М.ЧЕРНЯВСЬКОМУ
Микола Василенко
Микола Чернявський
Сидіти б тихо, наче птах у лісі,
Навчитися писати ні про що,
Повірити, що на землі безхмарно,
І споглядать, як чепурні дівчатка
В міському парку пустощі заводять…
Відтак, задивленим у юну вроду,
Ходить неспішно з дому і додому, -
Немов несеш води мале відерце, -
І тим гаряче остудити серце.
Та що робить, коли воно не хоче;
Коли незримим ходиш ти по небу,
Літаєш соколом над берегом Каяли,
Вступаєш з раттю в землю Половецьку,
На Кончака свої метаєш стріли,
І витираєш сльози в Ярославни,
Яка ридає на валу в Путивлі:
"Ой, Дніпре, - каже, - ясноокий Дніпре,
Мойого князя принеси до мене!
Іржуть вже бистрі коні за Сулою,
У Києві дзвенить велика слава!…"
Та що робить, коли твій дух - є неслух;
Коли вночі приводить Дорошенка
І Орлика, поранених шаблями;
Коли Чурай приходить із легенди,
Співає пісню про Вкраїну й Гриця.
А сам Шевченко "Сон" тобі читає:
"Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися…"
І ти зректися вже себе не можеш;
Ніяк не можеш бути незворушним,
Коли від болю горбиться земля,
Чужі й свої кують бридкі окови
На руки,
ноги
й помисли краян.
І ти летиш в забуті Богом села…
За це тобі - ґратоване віконце,
В якому більше не побачиш сонця;
За це тобі уже остання міра:
Червоні очі ворона-вампіра,
Неправий суд і кров твоя гаряча,
І біль, і стид, і куля сатаняча.
Ворушиться світанками земля.
На повний зріст виходять із могили
Пророчі люди з добрими очима.
І знову ти по небові ідеш,
Закоханий у світлу далину, -
І оре плуг духовну цілину.
Іван Немченко
Триптих
1
Чорний гість М.Чернявського
Чом німує душа? І за чим
Вона плаче, не маючи сліз?
Звідки шлях приведе, що по нім
Заблукає до вас чорний гість?
І чому, коли він завіта,
Ви не в силі здолати його,
Коли світ навкруги розцвіта,
Стільки руху, завзяття, пригод?
Де ж той міст і рука рятівна,
Що в безодню упасти не дасть?
Чом зневіра з глибин вирина,
А надію на дно відкида.
Чорним гостем отруєні дні.
Душу зимна протнула стріла.
Та не гаснуть життєві вогні,
Десь взялася ще хвиля тепла.
Темний гостю, іди собі геть -
На осоння виходить душа.
Не скорився тобі ще поет,
Тож ховать його не поспішай.
Вже співає душа, вже співа,
І відлунює пісня в полях,
І від хмелю гуде голова,
І танцює сп'яніла земля.
Скільки див не дарує життя,
А як смерть погукає у тан,
Посміхнетесь маленьким дитям
На порозі одвічних питань.
2
Рабський дух
Усе, що славне в Тебе, гине -
Живучі тільки лиш раби…
М.Чернявський
Я слухаю: "Єдиний він, баштан -
Ще зброя нам на голод і на злидні…"
М.Зеров, "В гостях у поета"
Дід на баштані, з розкішними вусами:
"Де ж те козацтво? Де праведний гнів?
Наче скаженими псами покусані
Браття-вкраїнці - в шаленім вогні".
Душать, мордують, гризуть одне одного -
Все задля примхи вождя із Кремля:
"Хай тридцять третього року голодного
Зникне навік українська земля!
Бо за померлими тими мільйонами
Решті покажемо "кузькину мать" -
Всіх до душі - до ГУЛАГу, вагонами,
Щоб залишилась пустеля сама…"
Дід на баштані - самотній лелеченько.
Думи болючі, криваві, трудні:
"Бідна Вкраїно! Невже ти приречена
Вмерти в московській страшнім казані?!
Землю цю швидко заселять москалики,
Твердячи: ето родниє мєста.
Будуть частенько собі зубоскалити,
А по "хохлах" не лишать і хреста".
Дід на баштані - сивесеньким соколом
Дивиться в простір, у завтрашні дні:
Бачить Вкраїну, безмовну й безокую,
Що потопа у московськім багні.
"Боже мій, Боже! Чому відвертаєшся
Ти від розпуки Вкраїни-дочки?"
"Так, відвертаюсь! І в тому не каюся.
Мабуть, вам личить кінець отакий!"
Дід на баштані - жерцем позачасовим,
Сам мов свіча - Богу шану склада…
"О не зрікайся! Бо плем'я Тарасове
Тисячоліття терзала біда.
Зглянься на муки, яви нам науку,
Щоб ожили Україна й Дніпро…"
"Добре! - промовив Господь громозвуко, -
Хай із раба воскресає герой!"
3
Тюремні звізди,
або Останнє Різдво Миколи Чернявського
Світе ясний! Світе тихий!
Т.Шевченко
"О світе ясний
І непогасний,
О мій Ісусе, о нещасливий!
Хоча з любові,
Та серед крові
Ти народився усім на диво…"
Залізні ґрати.
Злий усміх ката
І звинувачень єхидна нота:
Жде опівнічна
Дорога звична
Від кам'яниці до ешафота.
Співав би гоже
"Зароди, Боже…"
На повен голос, аж до надриву,
Та тільки п'яно
В ту ж мить загляне
Брутальна лайка у душу сиву.
Не посівати
Під рідні хати
Ідуть крізь темінь чужі і знані -
На кладовище
На щонайближче
Несуть вечерю кістлявій пані.
Серпасто-грізні
Червоні звізди
Скаляться іклами на кашкетах -
І на тюремні
Кошульки темні
Криваво пада калини кетяг.
"Христос родився!
Христос родився!" -
Співають душі людей убитих,
І наказати
Їм замовчати
Уже не може ніхто на світі.
