Галина Немченко

 

Особливості творення жіночих характерів
у прозі Миколи Чернявського

Микола Федорович Чернявський належить до тієї когорти вітчизняних письменників кінця XIX - початку XX століття, творчість яких успадкувала кращі традиції попередників - А.Свидницького, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М.Старицького, О.Кониського, Д.Марковича, С.Воробкевича та ін., увібравши водночас і мистецькі пошукання нової доби. Письменник репрезентував художній час - пореформену дійсність, добу капіталізму, передреволюційні зрушення й революційні події, порушував злободенні проблеми й виводив на літературний простір представників різних соціальних станів - інтелігенцію, духовенство, селян, міщан, поміщиків, робітників, декласованих осіб.

У доробку М.Чернявського спостерігаємо досить широку палітру жіночих образів - як у поезії ("Черниця", "Як фіалка, ти вродлива...", "Одна я на світі...", "Ніч"), так і в белетристиці: постаті знедолених дітей (Гапка з "Вогню життя"), безсловесних жертв антилюдяного суспільства (ключниця Олексіївна з образка "Божа коровка", баба Супруниха з оповідання "Змій"), зневажених дівчат (Люся з новели "Сніг", Софія Ткаченкова й Дора Фельдман з повісті "Варвари"), революціонерок (Люба Говорецька з "Весняної повіді", Ніна Ольшановська в "Блискавицях"), повій (Катерина Іванівна з "Кінця гри") тощо. Автор майстерно відтворює життєві ситуації, в яких вимальовується та чи інша постать. Так, в оповіданні "Вогонь життя" зображено дівчину-підлітка Ганку, котра змушена найнятися у місті, бо її родина голодує. М.Чернявський добирає деталі, котрі увиразнюють образ героїні: "…то було дівча літ тринадцяти, бліде, аж синє, обшарпане, аж неначе тіло в неї світилось крізь плахіття. Голова в неї була закутана великою старою хустиною, а на ногах були величезні зашкарублі чоботи" [2, с.122]. Драматичні сторінки життя родини постають з розповідей дівчини: її сім'я їсть бекмес (варення з кавунів) без хліба, бо його немає. Та від природи Ганна оптиміст, бадьора й завзята людина. Тож свою енергію та життєлюбство вона передає оповідачевій родині, в якій служила.

Образ баби Супрунихи з оповідання "Змій" розширює галерею занапащених постатей. Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип розмежування персонажів є визначальним для оповідання. Через образ старої жінки автор намагається простежити взаємодію соціального й психологічного в людському житті. "Супруниха лаялась. О як вона лаялась. В свою лайку вона вкладала всю свою ненависть до людей, виливала весь свій гнів на їх, всю свою злобу і весь пекучий біль од образ життя" [2, с.32]. Та лайка безпорадної баби була помстою "над усім світом, а може тільки над своєю долею", захисною реакцією на втручання жорстокої довколишності в її животіння. Основне навантаження у розкритті психології безталанної жінки несуть авторські характеристики, вчинки героїні, словесні самовиявлення. Використаний М.Чернявським і традиційний мотив провіщення - за допомогою сну посилюється трагічність звучання образу. Привертає увагу й образ змія, що набуває символічного значення. Прийом обрамлення надає творові композиційної стрункості та логічної завершеності. Похмурий пейзаж і метафоричний образ ночі - важливі художні засоби характеротворення, насамперед образу центральної героїні оповідання.

В оповіданні М.Чернявського "Земля" та новелі "Там, де гори шумлять" створено епізодичні жіночі образи. Але кожна така постать надовго запам'ятовується. Оповідання "Земля" репрезентує образ Зіньки - дружини селянина з Вавиловської волості Петра Стасюка, який живе справами громади, зі зброєю в руках обстоює право на хліборобське щастя і для себе, і для односельчан. Як і її чоловік, героїня мріяла про землю як довгожданне благо. За неї воював Стасюк як народний месник. Але землі селянське подружжя так і не отримало. Зінька переживає разом з Петром, поділяє його болі, підсвідомо розуміючи причини гнітючого стану чоловіка. Але нічим зарадити в лихові вона не може. Безпорадність жінки відтінено за допомогою деталі: "Руки в молодиці впали, мов не свої. Вона так і ждала, що щось буде, що Петро не даром такий похмурий" [1, с.2]. Переживання Зіньки - сукупно з чоловіковими та синівськими хвилюваннями - готують до приходу невідворотного: Стасюк вдається до помсти кривдникові-донощикові, а далі чинить акт самогубства.

Наймичка Ганна з твору "Там, де гори шуміли" відзначається вродою та лагідністю вдачі. Вона "тиха, спокійна й хороша собою" [1, с.46]. Ганною просто не намилуються довкола. Як свідчить оповідач, "вона йшла, мов співала тими ногами пісню. Весь наш двір задивлявсь на неї" [1, с.46]. Красуня покохала парубка з норовливої родини Чабанів, але шлюбне життя з Максимом так і не склалося. У нападі ревнощів чоловік убиває Ганну. Інтонації народних голосінь прориваються в щемливих словах оповідача: "Бідна, - думав я, - бідна Ганна, ота дитина простодушна, ота дочка гір гримучих, що ходила по землі, немов пісню співала. Заклював білу голубоньку чорний ворон!" [1, с.53]. Антиподом цієї благородної натури в творі виступає Горпина, Максимова сестра. Саме вона, гостра на язик, сварлива та гуляща, й стала, по суті, призвідцею загибелі Ганни.

Оповідання М.Чернявського "П'яниця" розкриває душевну драму безіменної героїні-страдниці. П'яниця, як вона сама себе називає, рано втратила чоловіка, дітей і тепер усе дожидає, коли ж зустрінеться з ними в потойбіччі. Хворобливість і приреченість жінки відтінює портрет: "Висока й сухорлява, з прямими вродливими рисами обличчя, смуглява, але незвичайно бліда, синьегуба й аж зелена, все-таки не здавалась старою. Але зразу помітно було, що вона хвора на сухоти" [2, с.155-156]. Героїня тяжко страждає, горе вплинуло на її психіку. Неврівноважений стан жінки передається за допомогою діалогу з Навроцьким - земським статистиком.

"Чого зітхаєте? - запитала молодиця й засміялась. - Святий Феодосій казав, що й за мною прийде і мене візьме. Я пішла до нього в Чернігів, прохала, щоб узяв. А він каже: "Ще рано. Нехай ще березки трохи підростуть, щоб діточки на вітах могли гойдатись. Тоді прийду". Давайте вип'ємо горілочки! - несподівано обернулась молодиця до Навроцького й простягла руку до пляшки.

- Ні, не треба, - м'яко положив свою руку Навроцький на її руку" [2, с.158].

Читача вражає й глибоко трагічний образ Мрозовської ("На березі морському"), котра марно чекає на свого чоловіка, якого без провини страчено. Насправді ж уже давно труп рідної їй людини з прив'язаним до ніг тягарем коливається на дні моря, поряд з багатьма такими ж жертвами репресій. Переживання жінки й морський пейзаж цілком суголосні. "Уже давно Мрозовська рішила, що чоловік її і всі, хто з ним, повинні вийти на берег тут, на цьому місці. Вони вийдуть. Вони можуть вийти щохвилини. І очі її стежили зелено-блакитну просторінь, приглядаючись до гребенів кипучих хвиль, коли вони, дійшовши до мілкого місця, ставали навшпиньки і з шумом стрибали через каміння до берега" [2, с.228].

М.Чернявський виводить образи скривджених, зневажених жінок з різних суспільних верств. Особливо запам'ятовуються Соня Ткаченкова та Дора Фельдман з повісті "Варвари". Змальовуючи їх, автор розкриває традиційну морально-етичну проблему. Однак, він акцентує увагу на новому, що з'являється у поведінці та характерах героїнь. Ці жінки хочуть мати рівні з чоловіками права. Фрагмент із щоденника Соні Ткаченкової, яка вдалася до самогубства, ставши жертвою похітливого викладача гімназії Кунцевича: "І я скажу без лицемірства, що він перший глянув на мене, як на рівню, забалакав зі мною, як з людиною" [2, с.485]. Тож дівчину великою мірою причарувала саме така поведінка вчителя, хоча за нею ховалися підступи ловеласа. Автор послуговується щоденниковими записами з метою розкриття внутрішнього світу, психологічної обгрунтованості вчинку дівчини. Передсметна сповідь Софії асоціюється з осіннім пейзажем.

Особиста травма не лише не зламала натомість Дору Фельдман, але й загартувала її і навіть змінила. Так, Гармашеві - вчителеві гімназії - здається, що з Дори неодмінно повинна вийти революціонерка.

Новими у доробку М.Чернявського є образи революціонерок Любові Говорецької ("Весняна повідь") та Ніни Ольшановської ("Блискавиці"). До речі, назви обох повістей символічні і цілком характеризують змальовувані в них події. Типологічне спорідненими видаються постаті героїнь М.Чернявського та Саші Навроцької, Наді Мурашкової з повісті І.Нечуя-Левицького "Над Чорним морем". Це виявляється, зокрема й у певній декларативності образів. Одним із засобів окреслення постатей є деталь. Наприклад, "глибокі очі", "задумана посмішка" Ніни Ольшановської, "блискавки в очах" Люби Говорецької. Конкретизуючи портрет, письменник акцентує увагу на внутрішньому світі героїнь. Наведені портретні деталі визначають подальшу логіку розвитку образів. Автор простежує, як еволюціонують його героїні. Так, Любу Говорецьку не задовольняє пасивне міщанське існування, їй імпонує товариство Зембулата, котрий вирізняється активною життєвою позицією. Тюрма, в яку потрапила Люба, лише зміцнила прагнення покінчити з минулим. Тож у минулому залишається Трублаєвич, двоїста натура якого суперечить життєвим нормам Люби. Важливим для розкриття характерів героїнь є використання художньо-стилістичної структури діалогу. Уривчаста мова імпульсивної, до краю емоційно збудженої Ніни Ольшановської ("Блискавиці"), котра споглядає підготовку до екзекуції, усіма своїми складниками відтінює нуртування пристрастей у душі дівчини: "Що це таке? - звернулась до Юрка Ніна. - Що ж це робиться? -

Той мовчки відмахнувся. Тремтів, мов лист на вітрі.

- Це ж щось нечуване! Це неможливе! Ніно, Ніно, мовчи!

Катерина Андріївна вхопила дочку за руку.

- Іди сюди. Ходім.

- Я нікуди не піду!" [2, с.412]

І нарешті протиприродне "ха-ха-ха" героїні, яке передує її пострілові в віце-губернатора Шрама як головного екзекутора, висвітлює злам у психіці героїні.

Тож у трактуванні нових постатей спостерігається психологізм. Автор приділяє велику увагу внутрішньому світові персонажів, поєднанню свідомого та несвідомого у вчинках героїнь. Любу Говорецьку й Ніну Ольшановську не лякає майбутнє. Так, Ніна, як і її товаришки по ув'язненню, вірить, що "прийде день, і вийдуть на волю всі в'язні, і буде суд, останній суд гнобителям" [2, с.416].

Отже, незважаючи на окремі недоліки в окресленні постатей героїнь М.Чернявського, слід констатувати наявність еволюції в живописанні жіночих характерів, що посіли належне місце в галереї образів української класичної літератури.

Література

1. Чернявський М. Твори. Т.1-10. - Харків: Рух, 1929. - Т.5. - 364 с.

2. Чернявський М. Твори: У 2-х томах. - К.: Дніпро, 1966. - Т.2. - 541 с.

 

---

 

Марія Пентилюк

 

Дієслівні метафори в поезіях М.Чернявського

Мова - найважливіший засіб спілкування, передачі інформації. Але самим лише спілкуванням, інформативністю не вичерпується суспільне значення мови. Для письменників мова - це могутнє і єдине знаряддя створення художньо-естетичних цінностей.

Художнє слово, живописуючи предмет, прямо й відразу звертається до свідомості, що перетворює чуттєві сприйняття. Художня мова невичерпно багата й гарна, якщо виплекана рідним народом, живиться з народних джерел, що ніколи не замулюються.

Кожне слово мусить нести в собі емоційне навантаження, без якого руйнується зміст. У художньому слові постає предмет, перетворений у художнє переживання. Безпосередня суттєва даність асоціативно відтворюється читачем, але вона вже не мислиться ним сама по собі, а тільки в зрощенні, в злитті з переживанням. Це й є те, що ми можемо назвати інтелектуальною силою художнього слова.

Павло Мовчан відзначає: "Вражаюча феноменальність мови - передавати щоразу новий зміст, нову інформацію. При всій словниковій обмеженості мова спроможна відбивати світову необмеженість, пропускаючи через себе необмежений життєвий потік, перетворювати швидкоплинне в позачасове" [1, с.2].

Справжній майстер слова відчуває постійну потребу, жадобу новизни у творчості. Можливості цього закладені в природі самої мови - мови взагалі і мови художньої зокрема.

Мова художньої літератури, функціонуючи в системі загальнонаціональної мови й використовуючи засоби різних мовних стилів, уводить словесний матеріал в особливу сферу, де засоби мовного вираження перетворюються на засоби художнього зображення.

Найповніше ці функції національної мови поширені в поезії, бо саме там слово набуває особливого забарвлення - образного, емоційно-експресивного.

Такі зразки слова зустрічаються в поезіях нашого земляка М.Ф.Чернявського. Він сам писав: "Мій поетичний символ віри - свобода у виборі тем і безпосередність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слово" [2, с.38].

Мова поезій М.Ф.Чернявського ще мало вивчалася, тому один з її аспектів - образно-естетична функція дієслівних метафор - став предметом нашого дослідження.

Властивість метафоризуватися - важлива якість слова, що має велике значення в його житті й розвитку. З цим явищем пов'язані численні й різноманітні процеси як у сучасній мові, так і в її історії, як у загальнонародній нормі, так і в живих народних говорах. Це явище дуже виразно виявляється і в різних мовних стилях і особливо в художній мові. Саме з метафоризацією часто пов'язане багатство слова, гнучкість, краса.

Будучи потужним засобом збагачення мови, метафоризація створює все нові й нові значення. Таке творення виявляється безмежним як у колективній мовній практиці, так і в індивідуальній майстерності художників слова.

Письменник, поет у своїй мовній практиці ставиться з особливою увагою до явищ метафоризації як до художнього прийому. Він широко культивує метафоризування, намагається на цьому ґрунті досягти повного художнього ефекту. Його метафоричні пошуки виявляються в двох напрямах. По-перше, поставити на службу своїх завдань метафоризовані факти літературно-національної мови. По-друге, створити власні, індивідуальні, метафоричні засоби на основі загальномовного матеріалу, віднайти в надрах складної мовної структури свіжі й виразні метафоричні явища, доступні й прийнятні для читача, - це важливе творче завдання, яке розв'язується майстром художнього слова.

Потяг до метафоризації - типове явище у сучасній українській поезії.

У словесній структурі метафори особлива роль належить дієслову. Воно створює динаміку, надає всім переносним ознакам рухливості. За своєю природою дієслово здатне викликати таку експресивність слів у метафорі, яка найбільш вразливо діє на емоції. Не випадково метафоризація дієслів найбільш відчутна в поезії М.Чернявського. Наприклад:

І в блискучім уборі
При величній тишині
Ніч іде за сині гори
В край, де сплять огненні дні.
Вслід за нею позлотистим
Роєм в'ються зграї снів… [2, с.199]

Дієслова в цьому уривку вірша вжиті в переносному значенні. В системі поетичних засобів М.Ф.Чернявського чільне місце посідають явища функціонування слів з переносним значенням. У багатьох випадках їм належить основна роль, вони часто стають опорою для інших засобів, метафоризовані слова випливають на поверхню в численних контекстах М.Ф.Чернявського. Поет особливу увагу приділяє метафорам, які виражені дієсловом.

Дієслівні метафори творять емоційно-експресивний тон:

І як сонце в небі гасне,
Умира проміння ясне,
І вдяга ніч все помалу, -
Так її між нас не стало [2, с.351].

М.Ф.Чернявський створює такі складні форми метафоризації слова, що не сприймаються прямолінійно. У вужчому контексті вони стають загадкою для читача. Процес розгадування їх хвилює, дає художнє задоволення. Розгадування полегшує глибокий контекстуальний фон, звідки читач довідується про поетичні наміри. Так, наприклад, важко вловити переносне значення слова з такого контексту:

Йдуть північні люті раті,
Край південний воювати,
Воєвода їх веде [2, с.209].

Але метафора, як цілий образ, створений нею, виявляється з такого широкого контексту:

Йдуть північні люті раті,
Край південний воювати,
Воєвода їх веде.
Йдуть снігів полки крилаті.
Білій пані шлях рівняти,
І вона за ними йде [2, с.209].

У процесі метафоризації слова можуть обростати оригінальними значеннями, семантичними нюансами, які виступають єдиними в своєму роді формами художньої виразності мови. Тільки метафоризація дозволяє такі, наприклад, сполучення слів: ліси поснули, рине смерть, обняв світ, ліс весну зачува, сонце оживає, плаче сніг, ліс шепоче, ніч стоїть, Дніпро стогне, думка росте, сміється сич, дим встає, колос співає та ін.

Метафоризовані дієслова можуть помножувати, збільшувати свою виразність у багато разів, розширювати функції, вони можуть перетворюватися, зміцнюватися у своїй поетичній силі або додавати зміцнення іншому слову. Ось, наприклад, скільки має метафоричних значень кожне з наведених дієслів у поезії М.Ф.Чернявського:

Ти не загинеш, Україно!
І мова прарідна твоя,
Що кожне слово в їй перлина,
Не вмре повік. І світ-зоря,
Твоя свята зоря засяє…
Ні, не умре ніколи мова,
Якою син співає твій [2, с.82].

Побудова поетичних текстів на метафоризованих дієсловах уже сама собою розв'язує завдання створення художніх якостей.

У багатьох поезіях М.Ф.Чернявського метафоричні значення служать основою поетичної мови. Метафоричність у його поезіях не залишається в межах значення лише окремого слова. Це - ширший процес. Часто метафора накладається на цілу групу слів, тобто охоплює контекстну одиницю. В такому разі певна група слів міцно в'яжеться ще й спільними метафоричними властивостями, узгодженими з поетичним задумом. У поезіях М.Ф.Чернявського ми спостерігаємо часто вживану не тільки словесну, а й контекстну метафору, тобто таку, що не вміщується в одному слові. Створюється своєрідний синонімічний ряд, досить широкий за обсягом і складний своєю внутрішньою побудовою, на якому виступає метафоричність. В такому контексті виявляється не просте складання метафоризованих слів і не згущення їх, а нова семантико-поетична якість, створена рукою майстра художнього слова. Наприклад:

То - град, пізнаєш, тільки глянь.
І він сипнув… І грім луною
По хмарах з сміхом покотивсь.
І знову степ загородивсь
Холодноводою стіною,
І ніби змерз і затремтів,
Почувши неба лютий гнів [2, с.186].

Тут метафоричність має вигляд суцільної лінії, виступає над цілим контекстом, над усією поезією і перетворюється у виразний персоніфікований образ.

У такий же спосіб змалював поет свої переживання на фоні опису природи в поезії з циклу "Пісні про кохання" - "Пролог". Метафоричні значення тут такі потужні, що змальовують дуже складні процеси в душі поета, в природі їх взаємозв'язку. Подається зворушлива картина, сповнена за своїм оформленням:

Ходять в небі вічні зорі;
Ходить місяць золотий;
А у вільнім синім морі
Ходить батенько грізний.
Ходить царство оглядає,
Суд і правду подає;
Він провин не вибачає,
Кривді волі не дає.
Де він пройде - море грає,
Хвилі піняться, киплять, -
Милосердя він не знає,
І плавці бліді тремтять…
Ходять в небі чорні хмари,
Потім сонечко ясне,
При журбі прилинуть чари,
Лихо стихне і засне.
Ти сумний… А над тобою
Ходять зорі в вишині,
І з усмішкою ясною
На співця зорять вони [2, с.164].

Поетичній мові М.Ф.Чернявського властиві метафоричні контексти з часто вживаними дієсловами на означення процесу горіння типу горіти, загоратися, палати, палахкотіти, згоріти. Використовуючи те саме слово в різних лексичних поєднаннях, автор досягає оригінального звучання поетичної мови. Так, на переносному значенні дієслова горіти створюються метафори. Наприклад:

Над ним горять останні зорі
Ще мент - і жито побіжить… [2, с.147]

І тільки віра непохитна,
Що десь-то там, у тім житті;
Горить зоря її привітна, -
Єдиний світ в її бутті [2, с.272]

У поезіях М.Ф.Чернявського відбувається постійний процес оновлення загальномовних метафор, створення індивідуально-авторських образів.

Семантика метафор із дієсловами бити, битися може розширитися через своєрідну сполучуваність з метафоризованим іменником. Повертаючи дієслову бити його пряме значення "ударити, стукати", поет поєднує його з іменником вітер.

А вітер стріху б'є і смиче на хатині,
У вікна грюкотить, неначе крильми птах. [2, с.211]

Конкретизація метафоричного ядра відбувається за рахунок порівняння, яке уточнює зміст усієї метафори.

Дієслово битися в загальномовному сполученні серце б'ється означає "рівномірно рухається, працює". Завдяки поєднанню з прислівниками, іменниками, що деталізують, уточнюють зміст усієї метафори, спільним для них є значення "радіти, бути схвильованим, піднесеним, зворушеним". Наприклад:

Серце б'ється, серце рветься
І щемить з натуги [2, с.412]

Дієслово розбива в поетичному контексті означає неперевершеність людського розуму.

Розум - іскра громова,
І як грім на небі хмари,
Він облуди всі й примари
Освіщає й розбива [2, с.141]

Дієслово дзвеніти, виступаючи в переносному значенні, у своїй семантиці зберігає вказівку на звуковий образ, підкреслює високий зміст, позитивну оцінку чого-небудь:

Скільки й сміху між страждання
На землі дзвенить [2, с.143]

Процес збагачення, оновлення лексико-семантичної структури вживаних у поезії загальномовних або традиційних поетичних метафор виразно простежується на прикладі словосполучень із дієсловами, що пов'язані з загальним значенням руху або конкретної фізичної дії: іти, проходити, текти, протікати, наприклад: проходити шлях, дорогу, степ, пустиню. У метафоричних сполученнях, утворених дієсловами названої семантики та іменниками дні, весна, ніч, луна та ін., виступають і стилістично нейтральні дієслова іти, бігти, спішити, і розмовні типу брести, чвалати, повзти, сунути, лізти. Загальне значення таких дієслів - переміщення в просторі - рух. Вони вживаються для характеристики переміщення неживих предметів, перебігу психічних процесів, характеристики змін у часі.

У традиційних метафорах типу йде час, весна, літо поетичний контекст розвиває семантику дієслова, пряме значення якого стає метафоризуючим, тобто відбувається процес перенесення ознак з живого на неживі предмети, явища. Наприклад:

Йде весна. Земля розкутая
Димом, парою вкривається [2, с.149];

І тільки рельсами легка
Ще йде луна і замовка [2, с.98].

Семантичні особливості дієслів на позначення фізичного стану, дій людини у поезіях М.Ф.Чернявського досить різноманітні. Введення їх у лексико-семантичну структуру метафори як метафоризуючих компонентів виявляє особливості лексичної сполучуваності, характерної для поетичної мови взагалі і для індивідуального стилю зокрема.

Поширеним типом метафор у поезіях М.Ф.Чернявського є такі, в яких вільне значення дієслова, допускаючи найширшу лексичну сполучуваність, взаємодіє із зв'язним значенням, обмеженим певними лексичними типами.

Дієслово дихати у сполученні з іменниками степ, вічність реалізує первинне значення: степ, вічність уподібнює людині.

Жаром дише степ огнистий,
В млосних чарах спить земля
І крізь одяг свій барвистий
Груди сонцю підставля [2, с.379];

І вічність дише… І в пустині,
Якій нема ніде кінця,
Нечутно зносить з острівця
Щомиті щось і щохвилини [2, с.370].

У своєрідних словосполученнях дише степ, дише вічність реалізується пряме значення. Конкретний образ виникає як синтез прямого і переносного значення.

Метафори з дієсловами сміятися, засміятися, всміхатися конкретизують внутрішній психічний стан людини:

Як душа в тобі сміється -
Не спиняй.
Як із серця пісня рветься,
То співай [2, с.323].

Дієслово сміється, поєднуючись з іменниками типу зорі, сонце, створює традиційно-поетичні метафори. Наприклад:

А зорі сміються,
І сяють, і грають [2, с.60];
Сміється діброва, степ маревом грає.
Сміється дніпрова долина скляна [2, с.49];

І були ті хвилі сині,
А під берегом зелені
І сміялись, мов шалені,
На підводному камінні [2, с.314].

Метафори зорі сміються, діброва сміється, хвилі сміються актуалізують первинне значення дієслова, що не має обмеженості щодо сполучуваності з поняттями на означення явищ природи.

Значну групу метафоричних сполучень формують дієслова із загального семантичного мовлення, побудовані на звукових асоціаціях. Ці метафори відзначаються багатством емоційних відтінків. Зміна в семантиці дієслів тут супроводжується також і певними граматичними змінами, зокрема, взаємодією категорій перехідності-неперехідності.

Дієслова ридати, ревти, що передають стан людини і асоціюються із звуковим вираженням, досить часто використовуються для змалювання явищ природи. Перенесення ознаки відбувається з живого на неживе.

Наприклад:

Море, море!.. Люте море!
Диким звіром ти ревеш
І в безкрайому просторі,
Що зустрінеш, все береш! [2, с.226];

Заревла-завила
Буря-хуртовина
І зачервоніла
Славна Україна [2, с.52].

Дієслова мовлення часто вступають у предикативні відношення з абстрактними іменниками:

Так кричить зухвало
Ненасить людська,
Та цього ще мало:
Бог за бідняка!.. [2, с.142].

Досить поширеними є метафоричні вислови з дієсловами говорити, казати. Вільна сполучуваність цих дієслів не обмежує утворення метафор, у яких перенесення ознак відбувається з живого на неживе. Наприклад:

І сонце з неба каже їй: (квітці)
"На кручі тій, красуне прірви: цвіти,
Тебе в красі твоїй
Ніхто не зірве [2, с.369].

М.Ф.Чернявський уживає дієслово шепотіти, яке найчастіше сполучається з поняттями, що називають явища природи, надаючи їм рис і властивостей живих істот. Наприклад:

Лісом блукаю, й шепоче мені
Ліс свої тихі слова таємничі [2, с.180].

Подібне перенесення ознак характерне і для дієслова співати:

І доки сятиме зоря -
Все будуть хвилі нам співати
Свої незрівняні кантати,
Горнути гори янтаря [2, с.374].

Основна якість метафори М.Ф.Чернявського полягає в тому, що вона доведена до великої різноманітності як у своєму обсязі, так і в застосуванні. Вона простягається від слова до цілої поезії, від згущення метафоричної атмосфери до мінімальних натяків на неї. В його поезіях використовуються однаковою мірою традиційні та індивідуально-авторські метафори. В їх основу найчастіше лягають зорові, звукові, дотикові відчуття.

У поезіях М.Ф.Чернявського метафоричний образ, побудований на дієсловах, виступає як засіб подвійного бачення світу: реальне виступає на фоні фантастичного, створеного уявою поета. М.Ф.Чернявський створює свіжі, оригінальні метафори. За допомогою метафор поет досягає глибокого впливу на читача, як позитивного, так і негативного.

Література:

1. Мовчан П. Мова - явище космічне// Літературна Україна. - 1989. - 16 листоп. - С.2.

2. Чернявський М. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1959. - 478 с.