Наталія Шокарева
Антропонімікон роману "Марія" Уласа Самчука
Ім'я українського письменника Уласа Самчука надовго було вилучено з вітчизняного літературного процесу, хоча тематика його творів охоплює майже весь український простір і є відображенням усіх тих трагічних подій, що пережила Україна у XX сторіччі.
Довгий час творчість Уласа Самчука була поза увагою українських науковців (відомо, з яких причин), але сьогодні багатогранна діяльність митця привертає увагу багатьох дослідників, зокрема таких, як М.Жулинський, Г.Чернихівський, О.Слоньовська, С.Пінчук, Р.Гром'як, Р.Мовчан, Н.Ведмеденко та ін.
Невід'ємну частину письменницького словника складають власні імена різних класів. За допомогою ономастики автори художньо відображають об'єктивний світ, адже оніми - це одне із складових понять художності твору. На думку вчених (П.Немировська, В.Михайлов) оніми у літературних творах мають певне смислове й емоційне навантаження.
Вивчення та аналіз ономастикону творів письменника сприяє розширенню кругозору учня/студента. Адже інтерпретація творчого доробку будь-якого митця слова, який широко використовує оніми у своїх текстах, неминуче передбачає хоча б побіжне ознайомлення зі всесвітньою історією та історією рідного краю.
Про ономастику творів Уласа Самчука можна сказати, що вона ще недостатньо вивчена. Ми поставили собі за мету дослідити антропонімікон роману "Марія".
Це унікальний твір української літератури. Суворий реалізм оповіді, повага до факту сільського життя, прагнення передати атмосферу сільського побуту, важкої праці хлібороба поєднані у романі з одночасним розкриттям духовних горизонтів людини з її природною енергією, могутнім прагненням до життя.
У романі Улас Самчук наводить цілий ряд онімів: антропоніми (Микола, Михайло Кухарчук, Мартин Заруба), ергоніми (газета "Пролетарська правда", пісня "Світе тихий" та ін.), хороніми (Україна, Росія, Маньчжурія та ін.), теоніми (Бог, Матір Божа, Ісус Христос та ін.), ороніми (Карпати, Кавказ), наутоніми ("Аврора") та ін. Всі вони текстуально зумовлені і відіграють важливу роль у творі.
Серед зазначених онімів значне місце займають антропоніми (імена, по батькові, прізвища, прізвиська персонажів роману), які вибудовані за такими моделями:
а) особисте ім'я людини (Оксана, Марія, Андрій, Ганна);
б) ім'я + прізвище (Гнат Кухарчук, Мартин Заруба);
в) ім'я + по батькові + прізвище (вжито лише один раз): Максим Корнійович Перепутька;
г) ім'я + прізвисько (Гнат Господи Помилуй).
Улас Самчук використав у романі близько 45 власних імен (Мартин, Демко, Корній, Грицько, Пріська, Надія тощо). Антропонімікон "Марії" є мініатюрним відображенням загальнонародного українського антропонімікону кінця XIX - початку XX ст. Усі власні імена роману несуть у собі різний ступінь емоцій і суб'єктивної оцінки.
Так, імена дітей автор часто подає у зменшувально-пестливій формі (демінутиви з суфіксами -ус-, -к-, -ц-: Романця, Христуся, Семенко, Надійцю, Гафійка, Максимцьо і под.), що підкреслює любовне ставлення батьків до своїх чад, селян до дітей.
Іншу (переважну) частину імен персонажів подано без відображення оцінної характеристики: Гнат, Сергій, Карпо, Семен, Микола, Домаха, Надія, Сидір та ін.
Наступна група імен - Палажка, Ганка, Одарка, Демко, Грицько тощо - має зменшувальні форми з суфіксом -к-. "Значення й експресивна характеристика антропонімів такого типу варіюється залежно від контексту. У ситуації інтимних та сімейних стосунків вони можуть мати ласкаве значення. Ці ж форми набувають і фамільярно-дружнього звучання, а в окремих випадках і зневажливого. Крім того, саме ці форми, порівняно з іншими, проявляють тенденцію до нейтралізації" [7, с.47]. Подані Уласом Самчуком імена - не спеціально створені зменшувальні форми найменування персонажів, а реально діюча система загальноприйнятого серед українського населення антропонімікону. Слід зазначити, що ця форма імен уже давно була прийнята українцями як основна. Про це говорить навіть Б.Грінченко у своєму Словнику: "Дуже часто імена, які за формою є зменшувальними, використовуються народом як основні, наприклад, Грицько, Химка та ін." [2, с.547-563]. Ясно, що з часом зменшувальні форми втратили свій емоційно-оцінний елемент і набули нейтральності у своєму вияві.
Антропоніми у романі "Марія" різноманітні щодо будови, походження, методів використання. При дослідженні впадають у вічі такі особливості:
1. Назвами персонажів часто є лише власні українські імена, грецькі чи латинські за походженням, чоловічі: Микола, Петро, Тить, Максим, Конон, Грицько, Сидір, Андрій, Трихон, Семен, Лаврін та ін.; жіночі: Катерина, Марія, Улита, Христина, Химка, Феодосія, Палажка, Домаха тощо. Під такими назвами, як правило, виступають персонажі - селяни-бідняки, селяни-середняки. Прізвищ їхніх здебільшого не названо.
Як бачимо, серед імен, які подає автор, зазвичай переважають ті, які були властиві українцям. Проте серед них трапляються й антропоніми на позначення єврейського носія імені - Хаїм, Гершко, Янкель. Неукраїнські імена носять крамарі та представники більшовицької влади на селі, які "роблять комунію": "…а воно часу нема… Взяла, чуєте, пляшку і до Гершка аж на Шинківці" [8, с.47]; "Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хамові свою кривавицю…" [8, с.107].
Неозначені займенники якийсь, який-небудь, якомусь перед антропонімами вказують на узагальнений характер цього явища (мова йде власне про "межу осілості" євреїв у Європі, що обмежувалася на сході Правобережжям України (у власне Росії євреям заборонялося жити майже до 1917 року). Українські євреї заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом - крамарі, шинкарі, кравці, шевці тощо [11, с.245-247]. Протягом століть єврейські імена зазнали впливу україномовного оточення, тому автор і подав форми Гершко, Янкель. Для українців єврей був утіленням чужого й експлуататорського міста (більшість єврейського населення проживало в містах і містечках), що дешево купувало у селян продукти, а свої товари продавали дорого.
2. Персонажів-жінок письменник нерідко називає по імені чоловіка за допомогою суфіксів -их(а), -ов(а): Гапка Хомиха [8, с.49 i 74], Юхимова Ганна [8, с.32]. З часом такі оніми стають прізвищами.
3. Частина антропонімікону роману подана через імена та прізвища: Корній Перепутька, Михайло Кухарчук, Гнат Кухарчук, Мартин Заруба, Роман Заруба, Марко Закаблук, Андрій Балаба. В основному це селяни-хазяї, що мали свої господарки. Поряд автор подає і прізвища селян-колгоспників (Сергій Гнида, Карпо Фіян, Іван Казмирець, Середа Хоть, Архип Паньків), які з господарів у роки колективізації та голодомору стали повстанцями, грабіжниками, а один з них - убивцею.
4. Серед численних онімів подає автор і антропоніми церковного використання: Діомид (›Демко) [8, с.90-91], Ігнатій (›Гнат) [8, с.34] та ін.; назви релігійних свят, які регулюють повсякденне життя українців від народження до смерті: Друга Пречиста, Різдво, Водохрещі, Зелені свята, Великий піст, Великдень тощо.
5. Антропонімійна система роману відтворює всі способи творення українських прізвищ: морфологічний спосіб: за допомогою суфіксів (Грушевський, Кухарчук, Паньків, Перепутька), без застосування твірних афіксів, тобто шляхом усічення кінцевих морфем твірного слова (Хоть, Заруба, Балаба), основоскладання (Чорноокий); лексико-семантичний спосіб (Гнида, Закаблук).
6. Нечисленні власні назви, запозичені з книжних джерел - із Біблії, Євангелії, творів художньої літератури, використані автором як "семантично ущільнені одиниці" (В.Михайлов) для подачі необхідної інформації та створення відповідного асоціативного поля: Ірод, Матір Божа, Іисус Христос, Ной, Фавет, Мефістофель.
7. На окрему увагу заслуговують антропоніми - назви історичних, реально існуючих осіб: Грушевський, Микола II, Петлюра, Ленін, Сталін, Кащенко, Маркс.
Використані у романі "Марія" антропоніми на позначення історичних осіб виконують різні функції: 1) служать для створення колориту певної епохи - кінець XIX сторіччя - перша третина XX сторіччя.; 2) використовуються як "семантично ущільнені одиниці" (В. Михайлов) для стислості та лаконічності опису подій у романі; 3) створюють умови для відповідних асоціацій; 4) є об'єктом підкреслення, увиразнення думок персонажів до змальованих історичних подій та ін.
Згадані у романі історично значимі імена осіб, мимохідь і ненав'язливо, але досить чітко і лаконічно позначають історичні віхи у житті сім'ї Марії, селян-односельчан і одночасно всієї України. Як бачимо, власні імена історичних осіб опосередковано сприяють характеристиці тих історичних подій на шляху поступового розвитку України як держави. Це довгий і трагічний шлях. Так, ім'я всеросійського царя Миколи II нагадує читачам про той драматичний для України період, коли після відмови Миколи II від царського престолу у Росії через деякий час розпочалася революція. Жовтневі події змінили вектор розвитку. Україною (яка й не лишила себе нею, не знала, хто такі українці, а відчувала себе лише частиною великої Росії) смерчем пронісся вихор ідей: ідея української державності, ідея національного самоусвідомлення, ідея свободи - своєрідна отаманщина, ідея вільного землевпорядкування. І всі ці революційні на той час ідеї крутяться навколо одного - навколо землі, бо земля дає хліб, годує усіх, дає всім життя.
Наводить автор і прізвище письменника Кащенка, що визначає коло інтересів тогочасного українства [8, с.98].
Читання творів Андріана Кащенка відроджувало іскру козацького духу, почуття національної гідності і усвідомлення себе нащадками козацького роду.
Розуміння змісту і призначення антропонімів - одна з важливих сходинок у процесі пізнання художньої образності твору, яка веде до ідентичного розуміння авторського сприйняття світу.
Антропоніми Грушевський, Петлюра, Ленін, Сталін, Маркс та ергонім Центральна Рада Улас Самчук використовує у романі з метою відображення сприймання населенням України революційних подій "соціалістичних експериментів" Центральної Ради, гетьманщини за часів Павла Скоропадського (весна - осінь 1918 року), Директорії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, отаманщини (1919 р.) та захоплення влади більшовиками (т.зв. Савєцка власть [8, с.105]).
Імена відомих усім історичних осіб володіють, на думку російського дослідника В.Михайлова, однією дуже важливою властивістю: вони "здатні служити для вираження певного комплексу ідей та емоцій" [5, с.25] як персонажів, так і автора.
Селянам уже набридли революція і хаос: "Ах, коли б вже яка тверда власть прийшла, - зауважує Корній. - Сіяти он треба, а вони кожний день мітинги і мітинги… Україну якусь видумують…" [8, с.99].
Темноту селян, нерозуміння політичної ситуації, яка щораз змінювалася новою владою (Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни), бажання сильної влади, до якої вони звикли за царизму, і паралельно прагнення такої влади, яка б роздала панську землю і сприяла б вільній праці на своїй землі, змальовує перед нами Улас Самчук.
"По-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби… Якусь там Центральну Раду завели і тільки знай - радять. Де власть?" [8, с.99].
"І нарешті "тверда влада". Настав гетьман. Покликали дядьків до волості і "потребували" вернути все, що забрали у пана" [8, с.99].
"Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій обов'язок, стань у ряди народної армії" - скиглить плакат" [8, с.101].
"Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.
- Який йому дурень піде сповняти обов'язок… Цар як хотів брати, не просив, а брав…
- Кажуть якийсь памєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має…
- А Грушевський, думаєш що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав…" [8, с.101];
"…От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А То - тьху! - не власть. Влада якась…" [8, с.101];
"- … нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука" [8, с.107].
"- А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці…
- Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!... Тра було строгий режим, і все… А то оголошення щодня… Ні, он не оголошення, а деруть…" [8, с.106].
Українські селяни і не думали, що поява більшовиків буде початком жорстокого пореволюційного етапу і дасть сильну владу - диктатуру, а з часом стане причиною докорінних змін у політичному мисленні. Українські політики не змогли захистити український народ від "великого голоду" (у майбутньому), вони впустили на терени України страшний вірус, який і до сьогодні розкладає людей. "Бацила (підкреслення наше - Ш.Н.) розкладу родини натрапила на свій ґрунт. Настав початок кінця… Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…" [8, с.104].
Улас Самчук сказав правду про встановлення радянської влади на теренах України, про голодомор в українських селах, що мали чудові чорноземні ґрунти. Сказав у той час, коли за це накладали санкції. Оскільки письменник був за кордоном, то й покарати його можна було лише забороною друку і розповсюдження його творів на території колишнього Радянського Союзу.
Власні імена відомих літературних персонажів - Фауст і Мефістофель - Улас Самчук використовує для підкреслення тієї чорної згуби, що насувалася на Вкраїну: голод. Це подано образно: "Душа хліба мороком спаде на твої міста, на твої села, на цілу землю. І впадуть ваші храми, бароко і готика. І не буде Фавста, влуче Мефістофель, і квітуча яблуня засохне, не принісши плоду. Смерть вам!.." [8, с.126]. Оскільки голод нищить усіх без розбору - старих і малих, жінок і чоловіків у розквіті сил, тобто забирає десятки, сотні, тисячі, мільйони життів, то разом з ними "впадуть" віра (духовність) і культура, наука і революційний дух. (До речі, храм - це символ "святині", величне прагнення до духовності у повсякденному житті. Так сприймається храм релігією і світською соціокультурною традицією).
Мефістофель - ім'я одного з духів зла, демона, злого ангела. У художній творчості народів Європи це образ злого духа, з яким людина укладає союз у своєму прагненні пізнати невідоме.
Фауст - астролог і алхімік, який жив у першій половині XVI ст. у Німеччині. Учений Фауст став улюбленим героєм літературних творів в епоху Відродження, він вступив у союз із духом зла - Мефістофелем, який за його душу обіцяв відкрити таємниці природи, показати небо і пекло, віддати всі земні насолоди. Фауст у Гете - це образ науковця, для якого пошук істини і щастя для всього людства значить більше, ніж життя.
З часом образ Мефістофеля зазнав трансформації: образ диявола, злого Духа набуває значення критичного начала, що висміює соціальну світобудову, це сміливий бунтар, який повстав проти Бога і всього світу.
Використання автором імен Фауста і Мефістофеля для характеристики трагічної суті катастрофи, що насувалася на Вкраїну, - Великого голоду - стало можливим завдяки здатності цих власних імен розвивати додаткове значення, конотації, основані на рисах характеру і властивостях справжніх носіїв цих імен. На думку російського вченого О.Суперанської, залучення антропоніма для порівняння, підкреслення, увиразнення "можливе лише в тих випадках, коли у нього [у власного імені] достатньо конотації" [12, с.115].
Отже, Фауст символізує собою науку, вічний пошук невідомого, а Мефістофель - бунтівний дух.
Ім'я Ірода, царя Іудеї (на той час Римської провінції), служить для появи певних асоціацій у читача і фактично позначає людину, яка володіє відповідною харизмою, але є аморальною.
Примітка. Дізнавшись про народження Спасителя Світу, нового царя Іудейського, Господа Ісуса Христа, Ірод, побоюючись, щоб він не відняв у нього в майбутньому царство, наказав знищити 14 тисяч немовлят, прагнучи в такий спосіб умертвити Богонемовля Ісуса [1, с.298-298].
Улас Самчук наводить у романі легенду, що переповідається із уст в уста, про народження великого пророка, який "виведе народ наш з неволі. Чорні духи сповістили про цю вістку Ірода-знущателя, а той поморок і голод великий на народ наслав. Сто тисяч немовлят мусить вмерти" [8, с.130].
Таким чином, автор натякає на Сталіна, людину, яка керувала більшовицькою державою і заради втілення своїх марксистських ідей через своїх представників сприяла поширенню рукотворного геноциду - Великого голоду в Україні.
Ми виявили декілька способів фіксації антропонімів, які виконують у тексті відповідні функції або розраховані на певні асоціації.
Частину антропонімів автор подає у романі у мінімальному контексті (Оксана - мати Марії, Аникій Балаба та ін.). Про них іде розповідь на одній-двох сторінках або просто при побіжній згадці.
Інша частина антропонімів подана у широкому контексті - Марія, Гнат Кухарчук, Корній Перепутька. Розповідь про них пронизує всі три частини роману і пов'язує їх між собою: 1 - "Книга про народження Марії"; 2 - "Книга днів Марії"; 3 - "Книга про хліб".
Читач, можливо, і не звертає уваги на символічне використання автором імен і прізвищ героїв, наприклад: Марія і Корній Перепутька. А вони не випадкові і розраховані на цілий ряд асоціацій, суттєвих для ідейного змісту образів. Ім'я Марія (д.-євр.) має значення: 1) "чинити опір"; 2) "гірка" і 3) "кохана, бажана". Життя Марії було дійсно багате на кохання і в той же час сповнене гіркоти. Перед нами постає жінка, сповнена любові до життя. Про дух любові до всіх свідчить життя Марії - її любов до батьків, до людей, до праці, до співу, до чоловіка, до дітей, до природи.
В імені Марії - зерно всієї діалектики цілісної натури героїні, всього психологічного її складу. Це не просто жінка, це сильна жінка, це мати, яка здатна на любов, на розуміння і на всепрощення. Але в основі всього цього лежить праця, велика виснажлива праця. Автор оспівує у романі не просто жінку, а жінку-матір, яка нагадує нам Богоматір (Матір Божу), чий син віддав своє життя служінню іншим людям і пішов на смерть, щоб спокутувати їх гріхи на землі. Образ Марії, образ сильної жінки, яка бореться за своє щастя, їй чужі сльозоточивість і жалісливість, по життю вона - борець. Автор подає нам образ жінки-матері, що асоціюється нами з матір'ю-Україною, яка, як і Марія, втратила своїх дітей (тисячі тисяч) у роки голодомору.
Значну частину антропонімів автор подає у сполученні з однослівними загальними позначеннями відповідних осіб (вказівка на певний рід діяльності, родинні зв'язки тощо): матрос Корній Перепутька [8, с.53], служниця Гафія [8, с.137], сусідка Химка [8, с.87], товаріщ Сталін [8, с.102], тітка Катерина [8, с.10], дядько Тить [8, с.11], жінка Одарка [8, с.20], син Роман [8, с.29], селянка Оксана [8, с.7] та ін.
Антропонім документального типу (ім'я + по батькові + прізвище) поданий автором лише один раз, щоб підкреслити офіційну посаду представника влади і офіційність документа. Це лист-самозречення Максима Корнійовича Перепутьки своєї родини, поданий у газеті "Пролетарська правда" [8, с.123]. Тричленною конструкцією найменування персонажа автор підкреслює його приналежність до офіційної влади на селі, яка негативно сприймається селянами - господарями землі: радянська влада пообіцяла роздати землю селянам, а з часом забрала і селян (т.зв. кулаків) відправила на Соловки ("Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України" [8, с.118]).
Заангажовані автором і антропоніми з використанням внутрішньої форми, семантики твірної основи (Порівн.: Корній Перепутька [8, с.53], Іван Казмирець [8, с.100], Середа Хоть [8, с.100], Сергій Гнида [8, с.132]). Прізвище наймита (а згодом матроса) Корнія Перепутьки підкреслює те, що один із головних героїв роману довгий час був на перепутті - між роботою і ледарством, нахабством і достойною поведінкою батька і господаря тощо. Згодом перед нами постає люблячий батько і гарний господар на власній землі, який зростає духовно і по-своєму протистоїть драконівській владі на селі, представником якої є його син Максим. Серце Корнія не витримує того, що принесла нова влада в їхнє село - гинуть старі і малі, не витримує мук совісті сивий Корній і йде вбивати рідного сина сокирою як скаженого звіра, що загрожує селу пошестю.
Прізвище Гнида підібране письменником зі слів зниженої сфери використання (Гнида. - 1. Яйце воші; 2. Уживається як лайливе слово [10, с. 92-93]). На нашу думку, тільки прізвище подібної форми може з усією повнотою характеризувати вчинок селянина, який все життя йшов поряд із Карпом Фіяном, а за складних життєвих обставин не витримав випробувань долею - убив свого друга лопатою за гнилу бараболю, залишки якої викопували з напівмерзлої землі: "Гніда хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати" [8, с.132].
Прізвища селян Казмирець і Хоть своєю внутрішньою семантикою підкреслюють їх ганебні вчинки - мародерство під час повстанської стихії на українській землі (Порівн.: Прізвище Казмирець походить від власного імені Казимир (пол. Kazimiers; від kaz - "руйнувати" і mierz - відомий), а прізвище Хоть утворене від дієслова хотіти шляхом усічення словотворчого і формотворчого суфіксів [хот' і ти] > [хот'] > Хоть).
Власне ім'я іншого персонажа Гнат (з лат. - вогнений), який творить другу сюжетну лінію після сюжетної лінії Марії: "Вогненність" Гната у перших розділах роману проявляється в одержимості до роботи ("Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку. сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавищі поробив і помалював їх гнідою барвою [8, с.20]), у любові до Марії, власних дітей ("Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу" [8, с.36]. "Гнат оббігає зо всіх сторін Марію і дитину, а натішившись, вертається знов до роботи" [8, с.39]), а з часом, зазнавши поразки у сімейному житті, "вогненність" Гната проявляється не лише у підпалі хати Марії, а й у духовному зростанні. Поєднуючи у "Марії" жанр агіографії і соціально-побутового роману, автор наділяє Гната (як і двох інших головних героїв - Марію і Корнія, що об'єднують усі три книги роману) здатність до видіння-пророцтва.
Нерозуміння того, що сталося на рідній, споконвічно родючій землі, викликає страх і породжує легенди, містичні сни тощо. (Пригадаймо сон Гната [8, с.81], легенди про пророка, про оновлення церкви у Києві [8, с.130] тощо).
На думку селян, Великий голод прийшов у село за те, що осквернили церкву, за те, що вкрали хліб із церкви, під дахом якої більшовики зробили склад, та ін. А можливо, за давні гріхи українців - за втрату ідеї державності, за втрату почуття національної гідності, за втрату чуття родинних зв'язків тощо. Пророче звучать слова Гната: "Горе… вам, що відреклися й плюнули на матір свою" [8, с.141].
Таким чином автор уводить елементи народної символіки і вірування у психологічну характеристику персонажів. Віра - це одна з джерел існування українця. Віра для українця, як відомо, - друга родина.
Образ Гната підкреслює цю глибоку віру українця в Бога, у Божий промисел, який не завжди дано зрозуміти людині. За Гнатом, як ми здогадуємося, стоїть сам автор і його погляди на змальовані події в Україні. Автор вкладає в уста Гната пророчі слова про втрату людьми віри в себе, втрату любові до матері, до рідного краю. Гнат-чернець проповідує і пристрасно закликає односельчан: "Повстаньте і повірте в себе. Повірте у вашу силу, у вашу землю. …Зверніть очі ваші на вас самих. Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого…" [8, с.129].
Християнське світосприйняття письменника піднімає героя (Гната) над усім побутовим і протиставляє хаосу. Із його (Гнатового) способу життя (що відповідає вимогам агіографічного писання) і внутрішнього стану душі автор видобуває енергію і наповнює потужним філософським узагальненням з відтінком заклику і вірою в людей.
Мудро, грізно і пророчо звучать останні слова Гната (перед відсилкою на Соловки - "Гната забрали ще того вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся" [8, с.141]) до напівмертвих односельчан: "Слово моє не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором! Нема кінця нашому життю! (Підкреслення наше - Ш.Н.). Горе тобі, зневірений!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!" [8, с.141]. Останнє речення звучить грізним вироком, який відновлює ієрархічну модель світорозуміння: "Знає Бог про людину те, чого людина не знає". Якщо людина відмовилася від матері (родини й України), від віри, то на неї чекає страшна кара. Прообразом матерів, що загинули голодною смертю, прообразом України, що тяжко постраждала від рук зневірених людей, виступає у романі Марія, проста селянка з сильним характером, з великою силою духу.
В одному лише імені героя, у цій невеличкій естетичній частинці літературного твору міститься значна, прихована "художня енергія".
Отже, як бачимо, автор органічно вводить антропоніми у тканину роману, використовуючи їх для виразного окреслення характерів та поведінки героїв. А власні імена історичних осіб, пов'язаних з певними історичними подіями, автор використовує як "семантично ущільнені одиниці", що опосередковано сприяють характеристиці історичного поступу України на довгому шляху розвитку, а в плані стилю - стислості і лаконічності самчукової прози.
Література
1. Библейская энциклопедия: репринтное издание/ Художн. И.Е.Сайко. - М.: Терра, 1991. - 904 с.
2. Грінченко Б. Д. Словар української мови: В 4-х т. - К., 1907-1909.
3. Краткая литературная энциклопедия: В 9-ти т. Т. 4/ Под ред. А.А.Суркова. - М.: Сов. энциклопедия, 1967. - 1024 с.
4. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.
5. Михайлов В. Н. Собственные имена как стилистическая категория в русской литературе. - Луцк, 1965. - 54 с.
6. Немировская Т. В. Некоторые проблемы литературной ономастики //Актуальные вопросы русской ономастики: Сборник научных трудов. - К.: УМК ВО, 1988. - С. 112-122.
7. Олексенко В. П., Іващенко О. В. Ономастичні координати. - Херсон, 2003. - 190 с.
8. Самчук Улас. Марія; Куди тече та річка. - К.: Наук. думка, 2001. - 416 с.
9. Скрипник Л. Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. - К.: Наукова думка, 1996. - 336 с.
10. Словник української мови: В 11-ти томах. - К.: Наук. думка, 1971. - Т.2. - 550 с.
11. Субтельний Орест. Україна: історія. - К.: Либідь, 1992. - 512 с.
12. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного. - М.: Наука, 1973. - 366 с.
