Чимало митців, творчість яких тісно пов'язана зі степовою Україною, із самобутнім Півднем, здійснили помітний внесок у розвиток мовно-літературного процесу початку ХХ ст. Завдяки власній мовній практиці як письменника, педагога, просвітянина, публіциста Микола Чернявський посів значне місце серед найвидатніших діячів України. До сьогодні поза увагою дослідників залишається діяльність письменника в поширенні рідномовної преси. Актуальним є опрацювання літературно-мовної спадщини Миколи Чернявського, все життя якого було присвячене наполегливій праці на користь рідній країні.
Дослідити діяльність М.Чернявського в процесі становлення української преси є метою даної статті. Наприкінці ХІХ ст. періодичні видання українською мовою були під забороною. Але письменники не могли залишатися байдужими до цього факту. М.Чернявського турбували питання виходу й поширення преси, про що свідчать його листи до Б.Грінченка, С.Єфремова, Є.Чикаленка, О.Лотоцького та інших.
У листі до Олександри Куліш від 30.VІІІ.1900 він звертається з проханням поклопотатися про український журнал перед князем Шаховським: "Чи не можна б було Вам запитати його потихенько* [...] дістати дозвіл видавати на Україні нашою мовою журнал. Невеличкий, чисто літературний, без жодної політики, журнал. Покаюсь Вам, що якби я дістав той дозвіл, то кинув би все, і присвятив би себе всього тому журналові... Запитайте, так з часом між ділом і напишіть мені його відповідь" [10]. Після дозволу "самого Звєрєва" на обмежену кількість часописів на Україні М.Чернявський у листі до Б.Грінченка від 8.VІІІ.1902 радиться з ним: "Може, час саме тепер добиватись дозволу давно бажаного і доконче потрібного українського журналу? Як Ви думаєте, і як думають люде?..." [5]. Пізніше, у листі від 27.ІІІ.1903 він повідомляє, що отримав новини від О.Лотоцького: "управляючий главного управління по ділам печаті звернув увагу на ненормальність стану українського письменства і може що зробе корисного для нас і в сій справі" [6].
* Тут і далі підкреслення М.Чернявського. Збережено правопис письменника.
У своїх спогадах про Б.Грінченка "Кедр Ливану" М.Чернявський так характеризує умови до 1905 р.: "був важкий час - час морального й духовного занепаду України. Режим Сепяґіних і Плеве приголомшив усе на Україні, і свідомі українці, а їх було тоді дуже мало, яка сотня, дві, купчились по потайних громадах і вели свою діяльність з великою обережністю. Тоді на Україні не було ні однії газети української й навіть не можна було марити про видання її по цей бік кордону. Вся Україна була закута кригою, і свідомі люди, як риба зимою в озері, задихалась під тією кригою. І тільки була в нас віддушина, крізь яку проходило вільне повітря, то - Галичина. Там були хоч деякі газети й журнали... Там українське слово не було заковане й запечатане сімома царськими печатями" [16, с.328]. Та вирішення головної проблеми - "підняти свідомість народу українського" - М.Чернявський і Б.Грінченко вбачали в перенесенні центру літературного життя у Київ.
Унаслідок революції 1905 р., коли в Росії зникла цензура на друковане слово і тимчасово "впали обмеження на видання українською мовою книг, газет, журналів" [2, с.4], швидко почала розвиватися українська масова преса. "Коли 1905 року імперська Російська академія наук визнала, що українська література має право на життя, тобто, що українська мова таки мова, а не наріччя, - це вже було антиклімаксом. І мова, і література існували й розвивалися. Стара криза минула - починалася нова" [1, с.43].
Переїхавши до Києва, Б.Грінченко взяв активну участь в організації перших періодичних видань. У недатованому листі за 1905 р. М.Чернявський звертається до нього з питаннями: "Чув я теж, що д. Єфремов був у Петербурзі у справі видання української часописі. Чи вернувся він назад з доброю якою звісткою, чи ні? Щось не видно нам полегкості і після указу 12 студня. Мабуть, "хахли" не достойні "довір'я"! Се мабуть такий каторжний народ, що йому пучки в рота не клади..." [3]. Письменник мав достатньо актуального матеріалу для вимріяного журналу, про що він пише у листі від 31.VІІ.1905 до С.Єфремова: "Коли б уже скоріш вийшов дозвіл на наші часописі, а то матеріал лежить, старіється і охоти немає писати. І так іде рік за роком, а потім, дивися, і смерть прийде" [13].
Щодо "Літературно-наукового вісника", перенесеного зі Львова до Києва, М.Чернявський у листі до С.Єфремова писав: "Все якось цей єдиний наш орган не стане в свою точку, не увійде, як салдати кажуть "в плепорцію": то голова у його велика, то черево надметься, а ноги коротенькі все. І все він якийся важкий і не красномовний в смислі ясноти ідей і тенденцій, талановитості їх вислову" [11]. У цьому ж листі він обговорює можливості й перспективи нового літературного журналу "Українська хата". Висловлювання письменника про рівень національної свідомості серед українського громадянства того часу не були оптимістичними: "взагалі дуже-дуже туго йде українська справа. Так туго, що не розбереш, чи йде вона наперед, чи назад, чи просто стоїть - "ні туди, ні сюди" [11].
Отримавши листа від С.Єфремова зі звісткою про організацію нового літературного часопису, М.Чернявський щиро ділиться своїми міркуваннями щодо цієї справи: "письменникам українським треба гуртуватись, піддержувати одне одного, а не розтікатися врозтіч. Важкий тепер час для письменника, що не становить своєю метою бути партійною трубою і вигукувати тільки партійні лозунги" [12]. Саме від такого партійного спрямування застерігав М.Чернявський редактора, підкреслюючи важливість свободи, "простору в виборі тем і їх обробленні", оскільки на такі вади "хворіло" багато видань.
Після заборони "Громадської думки", яку видавав Є.Чикаленко, була організована нова щоденна газета "Рада". М.Чернявський брав активну участь у її поширенні. У листі до редактора від 4.VІ.1906 письменник так висловлюється про вихід цього видання: "А все таки "Рада" має вигляд немов навіть кращий, ніж "Громадська думка". Спокійніша й "діловитіша". Дуже вже багато було гніву, роздратовання, крику, грюку, перцю, хріну, шпичок, голок, завзяття, віри, фетішизму - хочеться більш-менш підвести ітоги всьому пережитому, хочеться дещо проаналізувати... Здається, "Рада" і йде на сей шлях" [4]. Здолавши численні перешкоди і здобувши можливість створення української газети, її організатори стикаються з новими труднощами, адже "нормальне функціонування української періодичної преси в переджовтневі десятиліття гальмувало також і те, що вона мала тоді дуже обмежене коло читачів, зокрема в Східній Україні, де зовсім не існувало шкіл із українською мовою викладання" [2, с.17].
М.Чернявський звертався до Є.Чикаленка зі слушними пропозиціями щодо поширення української газети, добору статей, їх мови. У листі від 23.ІІ.1907 він зазначає: "Рада" в сьому році дуже бідна на белетристику і се її, між чим іншим, робе скучною й читати її важко, ні на чім читачеві одпочити: все політика та політика та аршинні статті галичанські "твердомовні". Очевидно, "Раді" не вистачає літературного фейлетона, тобто красного письменства - поезії й белетристики. ... Газету слід би робити доступнішою для широкої публіки (не кажу вже про селян!). Один із способів для сього, - се давати більше белетристики, яку зможе читати і людина мало українізована" [8]. Письменник наголошує на тому, що при такій всеукраїнській газеті необхідно мати постійних робітників, на яких би лежали певні обов'язки, бо "на поміч тільки партиканів покладатися не можна", тут же він пропонує свої послуги. М.Чернявський став постійним дописувачем газети під псевдонімами Чермак та Наум Чермак.
У листі до Є.Чикаленка від 14.І.1908 письменник турбується про долю "Ради" і пропонує деякі заходи щодо поширення україномовної газети серед читачів, наприклад, зробити публікації про газету в інших виданнях, які вже функціонують в Україні. Корисною була пропозиція надсилати газету "хоч раз на місяць [...] у всякі інституції, які єсть земські й городські управи, казьонні й контрольні палати, казначейства і банки, духовні училища і семінарії - духовні учительські гімназії, реальні училища на Україні і т. д. Скрізь там сидять земляки, але не одгукуються. Одгукнуться лише тоді, коли їх зацікаве газета. А зацікаве тоді, як вони її побачать. А побачать тоді, як пошлете їм. Тільки посилать треба саме найкраще" [7]. Щоб прихилити до газети широкий "неідейний" загал, М.Чернявський радить взяти гумориста. Не зайвим було б і поширення кола кореспондентів. "У Вас пишуть більше кияне та полтавці. Катеринославщина, Херсонщина, Харківська, Донецька область, Кубань, Курщина, Вороніжчина, Бесарабщина - більше "безмолвствують" [7]. Численні переклади статей з російських газет письменник уважає зайвими, чим більше буде в "Раді" оригінального, "чим газета буде доступнішою для всякого (а не тільки спеціального) читача, тим буде для неї краще" [7]. Ці зауваження були суттєвими і мали практичне значення, отже, М.Чернявський сприяв становленню української газети і дбав про належний рівень її змісту і мови.
У березні 1908 р. письменник отримав від редакції західноукраїнського часопису "Бджола" пропозицію до співробітництва. Редактор видання М.Венгжин, відзначивши досвід М.Чернявського у літературній роботі, запропонував йому: "Не одмовте ласкавої помочі нашому молодому видавництву. Додайте нам охоти до боротьби о кращу долю України. Зволіть ласкаво послать нам що-небудь до друку, а радості нашій не буде й міри. Віримо, що Ваше щиро-українське серце горить більшою любов'ю до меншого брата, чим тутешні галицькі "літературні аристократи", які місто додавать нам сил і надії у боротьбі, злобно і немилосердно топчуть нас і старають си знищити за всяку ціну. Місто тепла у рідних - найшли холод, розчаровання на нашу часопись..." [14]. Письменник охоче відгукнувся на цей заклик до роботи. У своїй відповіді від 3.VІ.1908 він зауважив, що "чим більше буде у нас часописів, де матиме притулок свобода творчости, тим буде краще як для авторів, так і для суспільства" [9]. Як зазначалося, М.Чернявський високо цінував видання, вільні від партійних гасел.
Письменник брав активну участь у вирішенні питань, що стосувалися підготовки, поширення й розповсюдження нової української преси. "Значення цих перших періодичних видань для центральних і східних українських земель було величезне. Це вони освідомили національно широкі маси української інтеліґенції та письменних селян, підготувавши їх до подій 1917 року" [15, с.176]. Піднесення визвольної боротьби українського народу на всіх українських землях відбулося після вибуху революції 1917 р. Скерування на "українізацію всього життя на Україні" означало "практичне застосування української мови". Це було "найбільшою ознакою українського національного життя" [15, с.269].
За сприяння М.Чернявського з 1917 р. почав виходити "Вісник товариства "Українська хата" в Херсоні". На його сторінках регулярно публікувалися офіційні матеріали товариства - статут, протоколи, постанови, матеріали агітаційного змісту, вірші. Яскравими були статті письменника: "Чого плакали люди?", "Рідна школа", "Україна, автономія, федерація", в яких він піднімав питання національно-культурного руху в Україні, рідномовної освіти, можливості самостійного розвитку країни тощо. З 1917 р. письменник редагував "Український відділ" ще в одному періодичному органі - "Віснику Херсонського уїздного земства". У статтях М.Чернявський пропагував національно-демократичні ідеї на Херсонщині.
Отже, збільшення українських періодичних видань на початку ХХ ст., активна діяльність багатьох громадських діячів, письменників свідчить про те, що "розбуджена українська мовна свідомість потребувала такого прилюдного вияву" [15, с.289]. Діяльність М.Чернявського у боротьбі за створення періодики українською мовою мала велике значення і значною мірою сприяла її становленню.
Література
1. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // До історії української літератури. - Київ: Основа, 1997. - С. 43.
2. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси. - К.: Наук. думка, 1970. - 304 с.
3. Лист М. Чернявського до Б. Грінченка (дату не вказано) 1905, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39913.
4. Лист М. Чернявського до Б. Грінченка від 04.10.1906, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39903.
5. Лист М. Чернявського до Б. Грінченка від 18.08.1902, Вороніж // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39931
6. Лист М. Чернявського до Б. Грінченка від 27.03.1903, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. ІІІ. - № 39921.
7. Лист М. Чернявського до Є. Чикаленка від 14.01.1908, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. І. - № 35788.
8. Лист М. Чернявського до Є. Чикаленка від 23.02.1907, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. І. - № 35786.
9. Лист М. Чернявського до М. Венгжина (редактора часопису "Бджола") від 03. 04. 1908, Львів // Відділ рукописів Інституту літератури НАН. - Ф. 134. - № 6.
10. Лист М. Чернявського до О. Куліш від 30.08.1900, Бахмут // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. І. - № 30916.
11. Лист М. Чернявського до С. Єфремова (дату не вказано) 1905, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. 317. - № 1409.
12. Лист М.Чернявського до С.Єфремова від 09.09.1907, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. 317. - № 1403.
13. Лист М.Чернявського до С.Єфремова від 31.07.1905, Херсон // Інститут рукописів НБУ ім. Вернадського. - Ф. 317. - № 1401.
14. Листівка редакції газети "Бджола" (Венгжин М.) до М.Чернявського від 09. 04. 1908, Львів // Відділ рукописів Інституту літератури НАН. - Ф. 134. - №16.
15. Чапленко В. Історія нової української мови (ХVІІ ст. - 1933 рр.). - Нью-Йорк, 1970. - 445 с.
16. Чернявський М. Твори: У 10 т. - Харків: Рух, 1929. - Т. 4. - 391 с.
Ідентифікація митця як духовної особи у своїй творчості здавна привертали увагу дослідників. Рефлексії породжені проблемами письменників були характерні і для творчості Миколи Чернявського. Зокрема, йдеться про такі твори, як "Душа поета", "Напередодні", "Червона лілея", "Шевченкова могила", "Іван Франко як поет", "Vae victis!", "Три брати. Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам". У них письменник наголошує серед інших мотивів і духовність митця.
Цей аспект творчості Миколи Чернявського досліджували побіжно, адже письменник, розстріляний у 1938 році, належав довгий час до заборонених та замовчуваних імен. Зокрема зверталися до образів митців у прозі та поезіях Чернявського Н.Шумило [16], І.Сивкова [7], Г.Земляна [2]. Але ще не надано заслуженої уваги філологів питанню духовного життя творчої людини у прозовому доробку письменника. Цю проблему і буде піддано аналізу у нашій статті.
Звернення до епістолярної спадщини письменника дає підстави говорити про високі моральні якості його як людини і митця. Правдивістю, чуйністю, делікатністю позначаються його листи до Є.Чикаленка, до дружини П.Куліша [7] та М.Плевако. І коли він відтворює життєві ситуації своїх героїв-митців, їх духовні запити, сумніви щодо цінності їх талантів, поцінування їх оточенням, то дуже часто йдеться про пережите ним самим, або аналізоване із життя його найближчого околу. Сам для себе він ставить високі цілі у творчості, про що, зокрема, пише у листі до М.Плевако, відповідаючи на його питання щодо світогляду і літературних уподобань: "Я хотів навчитися писати українською мовою так, як писав по-російськи Пушкін" [13, с.3]. Водночас М.Чернявський і рефлексує щодо свого таланту: "Може через скепсис і письменник з мене неважний" [11, с.3]. Гадаємо, тут він не лукавить, бо ще у листі до Є.Чикаленка у 1908 році зауважував: "…мене в останні роки точить сумління щодо моєї літературної здатності" [15, с.1].
Звернімося до повісті "Душа поета" М.Чернявського, що була опублікована у "Літературно-науковому віснику" 1914 року. Думається, прототипом героя повісті став Олександр Олесь, але й багато що додалося від життєвого досвіду самого М.Чернявського. Влучно запримітила дослідниця Г.Земляна типологічну спорідненість цього твору з фрагментом О.Кобилянської "Поети" [2, с.69], адже мовиться про несприятливі умови для реалізації таланту в тогочасному суспільстві, що турбувало багатьох митців і частиною з них те було оприлюднено у власних творах.
Герой повісті "Душа поета" - Рафалович, відчувши в собі талант до красного слова, відкриває для себе світ краси: "… і здригнулась його душа від невимовної краси того світу" [10, с.74]. Оспівуванню тієї краси він віддається з усією пристрастю і жагою, відчуваючи себе у цім "самотнім і всевидющим". М.Чернявський психологічно точно передає протистояння в житті поета творчості і побуту, буденної роботи ветеринара: "Внизу живе ветеринар, вгорі поет" [10, с.75]. Згадаємо, що двома роками раніше цю проблему талановито окреслила Леся Українка у своїй драмі-феєрії "Лісова пісня".
Певний час для Рафаловича в його поетичній праці приваблював сам процес творчості; вся радість була "в моментах, коли зароджувалися образи і одягались в плоть слова" [10, с.75]. Через певний час поет почав журитися - духовні запити творчої людини не знаходили реалізації в провінції, де як письменника його не цінують належно. Психологія митця, який рефлексує, передана М.Чернявським досить виразно. Це, фактично, роздуми кожного митця в слух, коли, досягнувши певного рівня майстерності, створивши немало гарних речей (поезій, картин, симфоній і т.п.), він не знаходить у пересічного оточення захоплення його здобутками: "Хто з блискучими очима й безкорисним захопленням скаже: "Гарно!"? - Ніхто" [10, с.76].
Отже, героя турбує комунікативна функція творчості, бо чим більше він виражає себе у творчості, тим більше його сподівання на визнання цінності її. Йдеться про головний стрижень усіх творчих пошуків митців [6, с.190]. Тож, не витримавши напруги у досягненні очікуваного визнання в суспільстві, Рафалович "рятується" у пиятиці. Автор змальовує чорні дні героя на тля осінньої сльоти, що також безнадійна, як його мрії: "осінній дощ, нудний і байдужий, мов старий підсліпуватий ткач, всю ніч снував над селом свою водяну сітку […] Село мокре, потоплені в багні розмитих вулиць… " [10, с.78]. Врешті, зрозумівши, що може загинути, він періодично повертається до творчості, бо "визнав себе людиною тільки як поета", адже робота ветеринаром для нього - "гидка професія". Та біда в тому, що "суспільству більше й відомий і корисний не поет, а ветеринар Рафалович" [10, с.79]. Крім того, Рафалович ще й мусить терпіти несправедливі дорікання багатих і вередливих хазяїв, які принижують його гідність. Осмислюючи в гніві ситуацію приниження, він декілька разів звертається до думки про фатальну помилку у виборі ним - поетом професії зооветеринара: "Поет, людина артистичної вдачі й високих настроїв - бабрається в смердючій свинарці" [10, с.83]. Водночас автор уміло окреслює й егоїзм поета, який забув, що має бути захисником сім'ї, яка потерпає на грані злиднів - мала дочка не має одягу, в кімнатах обдерті меблі, а він здумав їхати до Києва, бо гнітить його, що "тут людська душа міняється на молоко, на м'ясо, на аршин паршивого коленкору!..." [10, с.86].
Неприваблива картина істерики Рафаловича і втішання його дружиною, як малої дитини, М.Чернявський подає дуже правдиво і динамічно. Образ ранимої душі підкреслюється й тим, що не він - мужчина стає опорою, а його дружина: "І враз його голова упала на її хисткі плечі і він забився й затремтів з ридання" [10, с.87]. Дякуючи її пораді Рафалович не кинув служби, а взяв відпустку і, думається йому, як Толстой тікає од старого життя. Зауважимо, що Л.Толстой був одним із творчих орієнтирів М.Чернявського, про що писав наш письменник М.Плеваку: "Любив і люблю Стендаля, Флобера, Альфонса Доде, Золя, Мопассана, Гамсуна Кнута, Толстого, Тургенєва, Достоєвського, Чехова" [11, с.3]. Саме через Рафаловича Чернявський висловлює свій сердечний біль з приводу останніх днів і смерті Льва Толстого.
Дослідники вже звертали увагу на мотив богошукання у М.Чернявського і його витоки з ідейних маніфестів Льва Толстого та сковородинської філософії [8, с.76-77]. Стосувалося це аналізу малої прози українського письменника. Зазначимо, що і в повісті "Душа поета" Бог як дух, шлях до вищої істини теж присутній. Його герой прагне до духовних вершин, і його втеча до Києва в коло тих, хто досяг визнання - один із шляхів до свого ідеалу. Спілкування з київськими письменниками для Рафаловича було життєво необхідним. Дивлячись на їх спосіб життя, самопожертву в ім'я мистецтва, він почував себе "мов серед рідної сім'ї", бо вони, на його думку, "поза колом літературних інтересів" мало чим цікавились. Їх професіоналізм, упевненість і богообранність згнітила провінційного Рафаловича, а образ Данко, з яким він порівнював себе, видався дуже недоречним і надуманим.
Рефлексії чутливого, неврівноваженого Рафаловича в столичнім середовищі відтворено досить правдиво і психологічно. Вони передані як через бесіди поета з Олександровичем і Дударевським, так і через роздуми Рафаловича, який приходить до висновку, що працюючи для часописів, він собі не заробить на життя. Тож треба задовольнятися самим процесом творчості, а не їсти хліб "з свого високого дару" [10, с.93]. І, зрозумівши цю істину для себе, він уже вільніше спілкується з працівниками редакції. Спостерігає за життям, сміливіше висловлює думку про творчість інших письменників, накопичуючи вражень для нової літературної роботи: "Поет і художник, він обгортав їх усіх своїм поглядом і дивився на них, як Бог. Всі ви мої, бо всі увіходите в мою свідомість" [10, с.93]. Прощатися з Києвом поет іде на Володимирівську гірку, де зміцнюється в почуттях до краси, творчості, в силі природи. І в розмові з Дударевським, коли той пропонує Рафаловичу залишитися в місті, поет апелює до імпонуючої йому думки Святого Письма: "Дух дише, де хоче".., але, безперечно, дихає його легше, де вільніше" [10, с.98]. Він інтерпретує цю думку у потягу, їдучи додому, і ніби молить небеса, щоб той дух творчості дихав: "Аби дихав, аби дихав"… А подуву вітер йому треба сприяти "скрізь і всюди", тоді й матиме щастя - "радість давати людям і нічого, нічого не брати від них!" [10, с.100]. У цім відродженні поета до нового етапу життя і творчості через емоції і вираження, отримані під час своєрідного intermezzo герой М.Чернявського схожий на персонажа новели М.Коцюбинського "Intermezzo". І йдеться не про запозичення, а, почасти, про однодумство, адже письменники були близько знайомі, малі спільні проекти і їх втілення з активізації модернізму в українській літературі. А у 1918 році М.Чернявський написав про М.Коцюбинського спогади "Червона лілея". Про добрі плідні стосунки обох митців яскраво свідчить і їх листування [9, с.43].
До речі, один із відомих діаспорних літературознавців Ю.Бойко-Блохин у 1933 році їздив у Херсон до М.Чернявського, щоб "довідатись в нього щось про Коцюбинського" [1, с.XXVII]. І, як згадував Ю.Бойко-Блохин, М.Чернявський дав йому поштовх для кращого розуміння модерністських зацікавлень М.Коцюбинського. Прислужилася Ю.Бойко-Блохину для роботи над творчістю Великого Сонцепоклонника і праця "Червона лілея", в якій М.Чернявський подав немало психологічних картин із життя письменника, акцентуючи його талант, відповідальність, життєлюбність, самотність, тактовність і естетизм.
Читаючи ці спогади, сторінка від сторінки сповнюєшся переконанням, що це дуже наближена до чеховського ідеалу Людини, в якої все прекрасне - і душа, і помисли, і одяг. Споріднює М.Чернявського з М.Коцюбинським і розуміння своєї письменницької місії. Наприклад, у спогадах він цитує слова М.Коцюбинського щодо сюжету для наступного твору: "…я вибираю з їх найцікавіші, що були б не тільки мені самому до вподоби, але й мали громадський інтерес" [14, с.503]. Хоча в листі до М.Плевако М.Чернявський підкреслює, що були у них і розбіжності у поглядах на мистецтво: "Для нього мистецтво було самоціллю, для мене засобом, при допомозі якого ми рогадуємо світової таємниці, виявляємо філософію життя, виявляємо своє власне "Я" …[11, с.3].
Акцент у ставленні М.Чернявського до обдарованості митця, як дарунка Божого, пронизує як спогади "Червона лілея", так і повість "Душа поета". В обох творах підкреслено делікатне ставлення дружин до своїх талановитих "половин", адже вони розтрачуючи свої духовні сили, втомлюючись "буденщиною", потребують реабілітації новими враженнями та спокоєм. Завершуються спомини про М.Коцюбинського мотивом скорботи, що як художник той "не сказав у нашому письменстві свого останнього слова". Отже, М.Чернявський, знаючи талант до письменства і до самого життя М.Коцюбинського, розумів навіки втрачене через нереалізованість цим "ясним сином сонця", якого любив як людину й як письменника з гарним талантом і смаком" [11, с.3].
Пам'ять про талановитих синів Батьківщини для Чернявського-поета і Чернявського-педагога та громадянина є обов'язковою ознакою кожного інтелігента. Його поважливе ставлення до класиків особливо окреслене в спогадах "Шевченкова могила" [1918], де докором звучить фраза: "Національна святиня потребувала б до себе іншого відношення. Хоч би зроблених з цегли постійних східців". Вражає його хрест пописаний іменами відвідувачів, неохайна хата - сторожка біля могили - "сумний свідок нашої несвідомості й некультурності" [14, с.514-515]. На могилі Шевченка Чернявський звертається до нього, як до месії:
"Чи чуєш, батьку України,
Як прокидається вона?
Чи бачиш, як неволя гине
І доля йде до нас ясна?" [14, с.518].
І пропонує не Шевченко, а сам Чернявський, коли "відповідає" за Тараса Григоровича: "Багато ще горя зазнає Україна. Важкі часи готує їй доля" [14, с.519]. У поетичному запалі, піднесено Чернявський снує в душі легенду про Шевченка і присягається бути дуже вірним "нашій матері єдиній!".
Знаючи таке поважливе ставлення Чернявського до Кобзаря, можна собі уявити, які емоції вирували в його душі, коли він довідався про зруйнування у 1919 р. денікінцями пам'ятника Шевченкові у Києві. Завжди тактовний, він називає у вірші "Вандали" цих зловмисників "новоявленими хамами". Короткий вірш завершується пророчими рядками до всіх недругів України:
"Ви в силі знищить монумент,
Але - не Україну!" [15, с.319].
На жаль, самому Чернявському довелося постраждати від не менш страшних вандалів радянських часів, для яких він своєю ерудицією, глибокою вірою в кращу долю українського народу, високою духовністю був небезпечний і сімдесятилітнім. Але його творчість, зокрема - проза, яка повертається до читача на початку нової ери українства, здатна знаходити відгуки і мотиви високої духовності митців психологічно вмотивованими картинами, образами з життя письменників.
2. Земляна Г.І. Проза Чернявського в українському літературному процесі кінця ХІХ - поч. ХХ століття. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - К., 2004. - 201 с.
3. Камінчик О. Поетична творчість Миколи Чернявського в дискурсивно-типологічному контексті української поезії кінця ХІХ - початку ХХ ст.// Слово і Час. - 2004. - №1. - С.35-44.
4. Миронець І. З історії літературознавчих взаємин 90-900 рр.// Прозаїки 90-900 рр. - Харків-Київ: Книгоспілка, 1930. - Кн. 1. - С. ІІІ-XL.
5. Плевако М. Микола Чернявський. Проза// Червоний шлях. - 1926. - №1. - С.206-240.
6. Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. посібник. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 2001. - 288 с.
7. Сивкова І. Проза Миколи Чернявського в літературознавчій рецепції першої третини ХХ віку// Вісник Черкаського державного університету імені Б.Хмельницького. Серія "Філологічні науки". Вип.36. - Черкаси, 2002. - С.60-68.
8. Сивкова І. "Через нетрі безвір'я…": образ світу в малій прозі Миколи Чернявського// Вісник Черкаського державного університету імені Б.Хмельницького. Серія "Філологічні науки". Вип.47. - Черкаси, 2003. - С.71-78.
9. Сорока В.І. Михайло Коцюбинський і Микола Чернявський // Микола Чернявський - письменник, громадський діяч, педагог: Тези доповідей наукової конференції. - Херсон: ХОБГ, 1993. - С. 43-44.
10. Чернявський М. Душа поета // ЛНВ. - 1914. - Т.LXV. - Ч.І. - С.74-110.
11. Чернявський М. Пливаку М. Ант. Лист від 23.05.1926 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. - Ф. ХХVІІ. - Спр.505.
12. Чернявський М. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1959. - 478 с.
13. Чернявський М. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1966.- Т.1. - 514 с.
14. Чернявський М. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1966.- Т.2. - 541 с.
15. Чернявський М. Лист до Є.Чикаленка від 1908 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. - Ф. І. - Спр. 35787.
16. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. - К.: Задруга, 2003. - 354 с.
