(Земляна Г. Проза Миколи Чернявського: питання типології, жанрово-наративна система. — К., 2008. — 580 с.)
Нині для багатьох дослідників вітчизняної літератури безсумнівною є вагомість місця письменника, критика, громадського діяча Миколи Федоровича Чернявського в історії української культури та національного розвою. Творчості митця в різний час присвятили свої кандидатські дисертації Ю.Датченко, Г.Земляна, Л.Корівчак, В.Костенко, І.Сивкова. Про здобутки М.Чернявського йдеться в ряді капітальних досліджень з царини вітчизняного письменства ХІХ-ХХ століть – «Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Проблеми естетики і поетики» (1995) Ю.Кузнецова, «Під знаком національної самобутності: Українська художня проза» (2003) Н.Шумило та ін. Важливим внеском у справу осмислення феномена Миколи Федоровича Чернявського на тлі епохи стала монографія Галини Земляної «Проза Миколи Чернявського: питання типології, жанрово-наративна система» (2008). У рецензованій книзі власне монографія обіймає с.6-190. Решту простору цього видання віддано ілюстративному матеріалові, додаткам (с.191-580), до яких дібрано праці та мемуари сучасників М.Чернявського (Б.Грінченко, Ю.Деркач, М.Євшан, П.Єфремов, С.Єфремов, І.Миронець, А.Ніковський, М.Плевако, С.Русова, М.Сріблянський, М.Сумцов, І.Франко, С.Черкасенко, Д.Чернявський, К.Шарай) та дослідників наступних поколінь (О.Бабишкін, Ф.Білецький, А.Демченко, Г.Земляна, І.Калиниченко, В.Костенко, Г.Немченко, І.Немченко, І.Сивкова, В.Тимофієнко, Н.Чухонцева). У розлогому «Вступі» Г.Земляна охоплює своїм зором основні віхи творчого шляху М.Чернявського, акцентуючи насамперед на його здобутках у жанрі прози. Авторка простежує тернисту дорогу митця до широкого визнання – від дебюту як новеліста в київській періодиці 1902 року до херсонського трикнижжя «Повісті й оповідання» (1920) та харківського десятитомника 1927-1931 рр., від мистецьких злетів до розстрілу в січні 1938 року. Дослідниця акцентує на найважливіших відгуках сучасників про доробок М.Чернявського, зокрема судженнях І.Франка, С.Русової, О.Грушевського, М.Євшана, С.Черкасенка, С.Єфремова, М.Плевака, І.Миронця тощо. Приділяється увага й оцінкам письменника у пореабілітаційний період – з другої половини 1950-х років (Н.Калениченко, П.Колесник, В.Костенко), а також думкам літературознавців Я.Голобородька, Л.Неживої, О.Неживого, І.Немченка, І.Сивкової. У першому розділі «Проза М.Чернявського та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ ст.» Г.Земляна окреслює визначне місце митця в українському письменстві зазначеної доби. Авторка виявляє належну ерудицію в царині художніх пошукань вітчизняних епіків, які були суголосні в своїх експериментах над словом з нашим славетним краянином. Перший підрозділ «Естетична платформа. Шлях до синтезу» розкриває процес становлення літературно-мистецьких поглядів М.Чернявського. Для реалізації такої мети Г.Земляна постійно апелює до автобіографічних творів письменника, його літературно-критичних і публіцистичних статей, есеїв, нарисів, спогадів тощо. Адже вдячний матеріал для висвітлення естетичної платформи митця дають і його «Критичні мініатюри» (1898), і шевченківський цикл «Під знаком великого Духа» (1919-1927), і автобіографічна повість «Під сонцем буття» (1921-1922), і кулішівський триптих (1924), і розвідка «Іван Франко як поет» (1926)… Особливу увагу приділено порівняльному аналізу листування М.Коцюбинського й М.Чернявського з авторами задуманого ними збірника «З потоку життя» (вийшов у Херсоні 1905 року) та «Відозви» М.Вороного з вимогами до автури запланованого ним «русько-українського альманаху» (під назвою «З-над хмар і з долин» з’явився в Одесі 1903 року). Цілком справедливо Г.Земляна наголошує на прагненні М.Чернявського як художника слова до синтетизму, органічного поєднання в стильовій манері елементів різних напрямків і течій. Свої спостереження авторка підкріплює заувагами самого письменника: «…Шаблон – кат поезії. Мій поетичний символ віри – свобода у виборі тем і безпосередність вислову того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слові. Тому то, коли я, дивлячись на свої писання не як автор, а як сторонній досліджувач, я помічаю на їх (маю на увазі твори не видруковані) сліди нарямків: романтичного рядом з реалістичним, модернізму й поруч пленеризму, а далі імпресіонізму. І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користаюся ними всіма, але ні одному з них не можу й не хочу віддатися цілком. Бо це значило свідомо обмежити себе» [С.24]. У другому параграфі «Питання типології прози М.Чернявського: проблемно-тематичні комплекси» Г.Земляна пропонує класифікацію епіки митця, виходячи з тих дифініцій, що були дані в листах-запрошеннях до збірника «З потоку життя». Відтак вона виокремлює такі проблемно-тематичні комплекси в доробку письменника: соціальний («Змій», «Божа коровка», «Осліплення Париса», «Під похилою вербою», «Хліб наш насущний», «За золотим руном», «У думу, в думу!», «Кров», «Раби», «Весняна повідь», «Блискавиці», «Земля»), філософський («Vae victis!», «Богові невідомому», «Зорі», «Комета», «Сон життя», «Хай буде світ!», «Соліман Мудрий», «Устань і йди!», «Під чорною корогвою»), психологічний («Сніг», «Варвари», «Кінець гри») та мистецький («Три тіні», «Марш Сагайдачного», «Співець», «Низова течія», «Напередодні», «Душа поета», «Смерком», «Поет український», «Кедр Ливана», «Червона Лілея», «Чорноземна сила»). Співставивши твори митця з епікою І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, М.Павлика, Б.Грінченка, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, Леся Мартовича, Лесі Українки, А.Чехова, дослідниця констатує: «Проза М.Чернявського відображає загальну тенденцію української літератури початку ХХ століття до інтелектуалізації змісту й урізноманітнення та оновлення поетики. І в поетиці, і в проблематиці М.Чернявський перегукується зі своїми сучасниками, збагачуючи при цьому українську літературу власним художнім світобаченням та власним індивідуальним стилем в опрацюванні оригінальних сюжетів та образів» [С.74]. Другий розділ «Жанрово-наративна система прози М.Чернявського» репрезентує погляд на епіку митця через призму генології та наратології й відкривається параграфом «Новели та оповідання». Г.Земляна робить огляд жанрознавчих праць, підкреслюючи важливість розвідок Ф.Білецького, О.Глушка, Т.Гундорової, І.Денисюка, В.Звиняцковського, Н.Калениченко, М.Легкого, Р.Міщука, В.Панченка, А.Слюсара, В.Фащенка, М.Яценка та ін. для осмислення специфіки малих прозових форм. На матеріалі новелістики М.Чернявського дослідниця провела спостереження, які засвідчили справжнє розмаїття модифікацій, до яких звертався письменник (оповідання, образок, нарис, етюд, ескіз, легенда, імпровізація, мініатюра та ін. – усього 21 авторська назва) [C.81]. Це дає підстави Г.Земляній зарахувати митця до літераторів з розвиненою генологічною свідомістю. У наступному підрозділі «Повісті й романи» дослідниця приділяє увагу великій прозі М.Чернявського. Полемізуючи з попередниками-літературознавцями, а також самим письменником, Г.Земляна виділяє в його доробку сім повістей і романів. Адже, як вважає (і небезпідставно) дослідниця, «за типом композиції деякі оповідання М.Чернявського – це, по суті, короткі повісті, а твори з авторським визначенням «повість» тяжіють до роману» [C.119]. Звідси й та класифікація великої прози, до якої схиляється Г.Земляна: психологічно-побутові (повісті «Vae victis!», «Варвари», «Душа поета», «Під сонцем буття») та суспільно-психологічні твори (романи «Весняна повідь», «Під чорною корогвою», повість «Блискавиці»). Оскільки останні з названих епічних полотен близькі в ідейно-тематичному плані, простежують долі героїв з прикметною ознакою доби – роздвоєністю характерів, дослідниця стверджує, що вони «фактично становлять своєрідну трилогію про революційну добу» [С.120]. На користь такої думки свідчить і факт згадок про персонажі «Весняної повіді» та «Блискавиць» у творі «Під чорною корогвою». Третій параграф другого розділу – «Фрагментарні форми прози» – Г.Земляна присвятила малим епічним жанрам з яскраво вираженою ліричною стихією. Ці тексти вона поділяє на дві групи: зображальні (ескіз, нарис, етюд, образок) і виражальні (поезія в прозі, експромт). Дослідниця вважає, що «М.Чернявський належить до прозаїків-універсалістів типу І.Франка, О.Кониського, які збагачували українську літературу новими темами, проблематикою, різноманітністю типажу, оригінальністю жанрово-наративної системи, спрямованої на пошуки нових художніх засобів і форми» [С.120]. У «Висновках» авторка підсумовує свої спостереження над прозою визначного митця, з жалем зазначаючи, що «репресії, а згодом і фізичне знищення талановитого українського поета, прозаїка та суспільного діяча Миколи Чернявського на довгі роки загальмували процес наукового вивчення його художньої спадщини. Зокрема, про прозу цього автора й досі нема спеціальної праці, написаної з сучасних позицій» [C.165]. З відрадою можемо сказати: таке дослідження є. Воно перед нами. Цією ґрунтовною працею є рецензована нами монографія Г.Земляної. Цінність цього видання як для літературознавців, так і для широкого кола читачів ще й у багатому ілюстративному матеріалі та додатках, підготовлених викладачами кафедри українознавства Національного авіаційного університету Л.Ващенко та О.Білецької за участі завідувача цієї кафедри професора С.Кіраля. Високо оцінюючи зроблене Г.Земляною в плані дослідження прози М.Чернявського, як і всієї його спадщини, маємо висловити й деякі зауваження та побажання шановній авторці. На жаль, у монографії зустрічається чимало всіляких погрішностей, неточностей, які не можуть не дивувати. У «Вступі» Г.Земляна згадує як про два різних твори про «Блискавиці (Повість)» і «Фрагменти» [C.7], хоча йдеться про один і той же текст. Вимагають уточнення подеякі моменти щодо реконструкції життєвого шляху письменника та оприлюднення нових відомостей про нього. У тому ж «Вступі» Г.Земляна зазначає: «Вперше на підставі архівних документів один із учасників та організаторів конференції [йдеться про Всеукраїнську наукову конференцію «Микола Чернявський і світовий літературно-мистецький контекст», що відбулася в Херсоні 11-12 лютого 1993 року – І.Н.] І.Немченко розкрив завісу про його [М.Чернявського – І.Н.] смерть – розстріл у Херсоні 20 січня 1938 року» [C.16]. Маю зауважити, що першовідкривачами справжньої дати смерті письменника було двоє людей, а не одна особа, і не в 1993, а в 1992 році. Це була спільна публікація «Микола Чернявський: дорога на Голгофу», підготовлена творчим тандемом у складі херсонського журналіста Л.Єлісеєвої та науковця І.Немченка й оприлюднена в газеті «Новий день» від 5 грудня 1992 року. А вже пізніше – у січні 1993 року з’явилася моя публікація «Будівничий вільної України» в журналі «Слово і час», а також у лютому того ж 1993 року прозвучала доповідь на згаданій Г.Земляною конференції. Тому попрошу не применшувати внеску моєї співавторки Л.Єлісеєвої до справи відновлення правдивої інформації про М.Чернявського. Зазначу, що можливість написання і публікації такого матеріалу з’явилася лише в часи незалежності, коли Служба безпеки України по Херсонській області позитивно відповіла на офіційні запити Херсонського міського товариства української мови та редакції газети «Новий день» щодо можливості з’ясування доль репресованих письменників, внаслідок чого Л.Єлісєєва та І.Немченко були допущені до ознайомлення зі спецфондами колишнього НКВС-КДБ. У своєму «Вступі» дослідниця стверджує, що відомості про розстріл поета були подані І.Немченком з допущенням погрішності, а саме: «автор помилково вказує 19 січня» [C.16]. Проте ніякої своєї аргументації на користь своєї думки Г.Земляна не наводить, обмежившись таким ствердженням. Такий підхід може тільки заплутати читача. Слід нагадати, що в тій же статті за 1992 рік Л.Єлісеєва та І.Немченко не тільки назвали дату розстрілу М.Чернявського (згідно з актом: 19 січня 1938 року о 24 год.), а й подали фотокопію виписки з протокола № 14 від 27 листопада 1937 року засідання трійки при НКВС по Миколаївській області (а до неї тоді входив Херсон) з ухвалою: розстріляти. Під цією ухвалою є запис від руки про виконання вироку і названа дата: 20 січня 1938 року. Але цю дату можна сприймати двояко: 1) як фіксацію часу виконання присуду – розстріляти; 2) як дату внесення запису «виконано» щодо розстрілу письменника, якого могли стратити як 19, так і 20 січня. Принаймні, у згаданій статті ми з Л.Єлісєєвою посилались на виписку з акту про виконання вироку щодо М.Чернявського, де було чітко зазначено: 19 січня 1938 року о 24 годині. Хоча і цей документ можна тлумачити по-різному. Адже фіксацію «19 січня 1938 року о 24 годині» можна прочитувати і як «20 січня 1938 року о 00 годині», тобто й ця нотатка може бути джерелом різночитань. Тому, мабуть, доцільніше було би вважати оптимальним і справедливим такий варіант: «у ніч з 19 на 20 січня 1938 року». Адже часова заувага в численних протоколах НКВС – 24 година – була лише формальністю, чистою умовністю. І ніхто з точністю до годин і хвилин, певно, ніколи не довідається, коли саме було страчено десятки й сотні репресованих діячів, котрих фізично знищували в потаємному режимі – з дотриманням суворої секретності – або до 24 години, або – частіше – після неї. Забігаючи наперед, скажемо, що аж у зносці на 524-ій сторінці книги одна з упорядниць «Додатків» Л.Ващенко (а не Г.Земляна в тексті своєї монографії) пояснює, що «насправді М.Чернявського було розстріляно 20 січня 1938 р.» і називає оповідання «Лихо переходить тихо» з підзаголовком «Пам’яті М.Чернявського» херсонця Л.Куліша, опубліковане у «Кримській світлиці» від 15 січня 1999 року, в якому читач може, мовляв, детальніше ознайомитися з цим суперечливим питанням. А чому б було не процитувати цей матеріал, якщо він подає об’єктивнішу інформацію? Принаймні у варіанті цього матеріалу, вміщеного під назвою «Лихо приходить тихо» в херсонській газеті «Наддніпрянська правда», конкретних відомостей про розстріл М.Чернявського письменник Л.Куліш не подавав. Якщо цей художній твір заперечує архівні дані, то чому б його було не процитувати, або й повністю не опублікувати в «Додатках» серед тих 29 матеріалів, які люб’язно запропоновані читачам? Так чи інакше, але з початку 1990-х років і до сьогодні місцеві й приїжджі дослідники звертаються до «Справи» М.Чернявського, котра була передана з Фонду знятих справ Служби безпеки України по Херсонській області до Державного архіву Херсонської області, і кожен з них по-своєму тлумачить згадані записи і дати. Так, наприклад, у публікаціях, заснованих на матеріалах ДАХО, «І чую, що не тим вернувся я назад…» І.Калиниченко («Наддніпрянська правда» від 2 березня 1993 року), «Микола Федорович Чернявський» П.Параскевича (з його книги «Сторінки літературної Херсонщини»; Херсон, 2008), «Ти не загинеш, Україно…», або Квіти на незнану могилу славетному поету і землякові Миколі Чернявському» І.Лопушинського («Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори», випуск 8-ий за 2010 рік) стверджується, що митця страчено опівночі 19 січня 1938 року. А в статті В.Черепкова «Засуджений до розстрілу» з «Літературної України» від 8 червня 2006 року поряд подаються обидві дати: 1) відповідна відмітка: «виконан. 20/1 – 38 р.»; 2) посилання на виписку з акту: «ухвалу трійки виконано 19 січня 1938 року о 24 годині» з заувагою: «Вночі. Зло боїться світла і гласності». Тобто крапки над «і» в цьому питанні так і залишаються не розставленими остаточно. Книга Г.Земляної належно не вичитана: буквально з перших сторінок вона рясніє прикрими описками – навіть у прізвищі М.Чернявського [С.5]. Авторка неодноразово допускає повтори. Так, про відзначений М.Євшаном «подих якогось шляхотного ідеалізму» у М.Чернявського Г.Земляна нагадує двічі на с.11-ій та 25-ій. Не вільна монографія і від тавтологій: твори – творчої [С.6]; покликаний – викликати [С.90]; образотворчому – відтворення – твір [С.146]. Зустрічаються в книзі недоладні фрази: «бере активну участь у літературному процесі житті країни» [С.18]; «між змієм-перелесником, про який марила панночка-гімназистка» [С.42]; «громадська вдача» завели Петра Стасюка» [С.92]; «були друзями, мріями навчатися» [С.105]; «складний, хаотичний, інколи алогічний, сприяє зацікавленню читача, створенню інтриги, він служить…» [С.121]; «образ героя як всебічне зображеної особистості» [С.126] та ін. Дослідниця припускається перекручень у найменуваннях героїв творів. Надя Мурашкова з повісті І.Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» названа у Г.Земляної «Чурашковою» [C.147], а Тетяна Африканівна Куширева з образка М.Чернявського «Божа коровка» стає «Тетяною Архипівною» [C.147]. Неодноразово протягом усієї книги жанр дослідження визначається як «дисертація» [C.77, 122]. У монографії допущені неточності в цитуванні текстів М.Чернявського: наприклад, авторка подає: «я буду жить, як море» [C.25], «гармонію життя» [C.25], а в поезії митця «Я хочу жити так, як море» читаємо: «я хочу жити так, як море», а також відповідно – «гармонію буття». На сторінці 86-ій цитується стаття Галини Немченко «Традиційне і нове в творчості М.Чернявського (Інтерпретація образу жінки)», але в тексті зазначається, що автором цього матеріалу нібито є Іван Немченко. Галину Немченко в книзі перейменовано на «Ганну» — і в «Змісті» [C.4], і в «Додатках» [C.520]. Монографія містить різночитання й плутанину в датуванні написання творів та їх публікацій. Наприклад, авторка повідомляє про появу на сторінках «Киевской старины» творів М.Чернявського «Vae victis!» і «Весняна повідь» [С.6]. Але щодо першого з цих творів вона вказує в дужках дату публікації – 1905 рік (написаний 1904 р.), а до другого (також у дужках, без коментарів) подає час написання – 1905 р., а не видруку в 1906 році, що було б логічнішим. Читачеві пропонується самому здогадуватись, де дата написання, а де час оприлюднення тексту. Поряд у тексті маємо таку ж мішанину: «Прозові твори цього автора [М.Чернявського – І.Н.] були вміщені в альманахах «Дубове листя» (оповідання «Змій»; 1903), «На вічну пам’ять Котляревському» (нарис «Смерть Зораба» та оповідання «Кінець гри»; 1901)» [С.6]. У цій авторській констатації названо дату публікації оповідання «Змій» – 1903 рік, бо час його написання 1900 рік. За аналогією слід було й далі подавати дату видруку творів. Але тепер Г.Земляна фіксує дату написання оповідання «Кінець гри» (1901), а не його публікації в 1904 році. На 41-й сторінці дослідниця називає згадане оповідання «Змій» новелою і датує вже 1910 роком (?!). Такої безсистемності та різночитань варто уникати. Запис назви відомої статті І.Франка у дослідниці варіюється на 18 та 19 сторінках («Южно-русская литература» і «Южнорусская литература»). Посилання на джерела в монографії подано за різними принципами. Так, цитата з вірша «Я романтик? Безперечно…» на 24-ій сторінці має посторінкову зноску – внизу сторінки, а посилання на самохарактеристику М.Чернявського як митця на цій же сторінці подано з використанням наскрізного цитування (зноска за списком літератури, з зазначенням сторінки в квадратних дужках). Посилання на список використаних джерел не завжди відповідають дійсності. Наприклад, навівши розлогу цитату на перетині 23-24 сторінок, авторка вказує в квадратних дужках позицію 160-у зі списку джерел, сторінку 240-у. Звертаємось до бібліографії і бачимо, що 160-ій позиції відповідає стаття В.Півторадні, яка розміщена на 3-12-ій сторінках як передмова до видання «Весняна прорість» (К., 1969) і в якій годі шукати 240-у сторінку. Деякі твердження дослідниці звучать не зовсім чітко. Відзначивши, що І.Франко «ставив малу прозу М.Чернявського десь між Коцюбинським і Винниченком», Г.Земляна пояснює таке розташування досить неоднозначно: «Та й, зрештою, таким і був діапазон пошуків М.Чернявського як прозаїка – між реалізмом і модернізмом» [C.19]. Тобто з цього спостереження випливає, що М.Коцюбинського вона асоціює з реалізмом, а В.Винниченка – з модернізмом? Чи обох авторів вважає реалістами, що прямували до модернізму? Вже пізніше дослідниця висловиться чіткіше, назвавши М.Коцюбинського, як і М.Чернявського, «поміркованим модерністом» [C.33]. Серед зразків великої прози митця авторка жодним словом не згадує про твір «Море іде», вилучений енкаведистами. Указані нами огріхи і неточності аж ніяк не применшують вагомості праці Г.Земляної, що стала гідним пошануванням пам’яті М.Чернявського.
