Микола Дупляк

Книга про українську гімназію в Німеччині

З датою 2008 року в друкарні Комп’ютопрінт у Кліфтоні, Н.Дж. появилася друком гарно видана пропам’ятна книга п.н. «Українська Гімназія Реґенсбурґ, Німеччина 1945-1949. Наші зустрічі і спадщина». Двомовна публікація вийшла у твердій обкладинці на 470 сторінках друку. Головний редактор – Богдан Маланяк, співредактори — Людмила Ярко-Почтар (український варіянт) і Олександер Рівний (англійський варіянт). Гарне мистецьке оформлення – Іван Яців.
Здійснилася мрія колишніх учнів гімназії, яку вони закінчили майже шістдесят років тому. Появу імпозантної книжки завдячуємо редакційній колеґії та колишнім учням Української Гімназії в Реґенсбурзі. Книга присвячується, як і годиться, учням, учителям і цілiй «гімназійній родині». Одначе, публікація, має й документальне та історичне значення. Не було б похвально, коли б колишні учні цієї унікальної української освітньої установи не залишили по собі сліду. Шкода однак, що не опублікували її скоріше, коли було їх більше та коли була ще свіжа пам’ять. Та, як каже народна приповідка, краще пізно... Книжку буде приємно відкрити і їхнім нащадкам, і всім українцям, а особливо всім землякам у вільній Українській Державі, бо ж у під’яремній Україні вони не мали нагоди знайомитися з життям своїх земляків у вільному світі. Режимна преса згадувала про них тільки з лайкою.
Читач довідається, що восени 1945 року заснувався один із найбільших таборів ДП в американській окупаційній зоні Німеччини в Реґенсбурзі, який прибрав назву «Оселя Реґенсбурґ». Про цю оселю в 1986 р. вийшла вартісна книжка «Реґенсбурґ. Статті — спогади — документи. 1945-1949». В 1959 р. вийшла брошурка про Українську Гімназію в Реґенсбурзі, що й стала у великій пригоді редакторам обговорюваної тут книги з 2008 року. У цій же публікації йдеться про «покоління людей», що малими дітьми або в ранній юності пережило страхіття Другої світової війни. Воєнна завірюха вирвала цих людей з рідного гнізда. Вони пройшли тяжку й небезпечну «мандрівку на Захід», німецькі знущання й американські бомбардування, а відмовившись після війни від повороту в поневолену Росією Батьківщину, опинилися у таборових «республіках».
Там, у таборах, молодь бажала вчитися. З цією метою наша інтеліґенція й заснувала Українську Гімназію. Директором школи став Микола Величко – колишній директор української гімназії в Золочеві. «Цих кілька років таборового життя у рідній школі, в рідному оточенні, мало великий вплив на формування національної свідомости, світогляду та характеру молодих людей, а зроджена на шкільній лавці та на пластових зайняттях дружба залишилася на все життя». Про це й довідуємося з цієї книжки.
У книзі поміщено 80 біографій чи автобіографій та короткі дані про тих, що відійшли у вічність. На жаль, час затирає пам’ять. Тут могло б бути більше особистих спогадів, але вже нікому їх написати. Добре, що є хоч біографічні дані про 15 учителів гімназії.
Перечитуючи сторінки цієї книги, можемо лише позаздрити учням Української Гімназії, адже з’єднала їх не лише незавидна доля юних скитальців, але й любов до рідного слова, до поневоленої Батьківщини та взаємна дружба, що пройшла випробування часом. Свідчать про це не тільки слова, але й діла останніх могікан-гімназистів. Вони ж бо непохитно стояли в рядах свідомих своїх національних обов’язків українців, які все захищали добре ім’я України та своєї спільноти в Сполучених Штатах Америки.
Поселившись на вільній землі Вашінґтона, юні «діпісти» продовжували вчитися, здобували професійні знання, деколи дуже важко працювали, але про свою Україну ніколи не забували. Українська Гімназія стала для них немов спільним центром споріднення. Своєрідним органом гімназистів на американському терені опісля став бюлетень «Аби ще раз!», який редаґував Василь Лучків.
У першому розділі «Місто Реґенсбурґ» знаходимо гарний опис цього баварського міста з історичної перспективи та в контексті його зв’язків з Україною. Прозовий опис ілюструє поезія «Реґенсбурґ» авторства Людмили Ярко-Почтар, яка м.ін. так пише:
«О, юні дні, тепер такі далекі,
Назавжди з Реґенсбурґом ви зрослись...»
Другий розділ має назву «Українська Гімназія і студентське життя в Реґенсбурзі». У ньому довідуємось про заснування гімназії та прo людей причетних до здійснення цього освітнього проєкту. Тут наведена також статистика учнів за кожен навчальний рік. У коротких спогадах гімназистів довідуємось також про таборове життя школярів. Багато уваги присвячено заснуванню та праці Пласту в Реґенсбурзі.
На третій (найдовший) розділ «Учні й учителі гімназії» склались неповний (за абеткою) список учнів гімназії (разом 257 осіб) та короткі біографії, ілюстровані їхніми світлинами в молодому та в дорослому віці. На жаль, не вдалося розшукати світлин усіх гімназистів. Окремо поміщено тут список професорів Української Гімназії (разом 33), а відтак їхні короткі біографії. Не можна не помітити відсутности світлин професорів. Про них уже писали їхні родичі або друзі. Читаючи біографії учнів і професорів, у читача створюється враження, що їх не торкнулося перо мовного редактора.
Четвертий розділ «З’їзди реґенсбурґців», як можна здогадуватись, присвячено зустрічам колишніх учнів Української Гімназії в 1959-2006 роках. Усіх з’їздів було вісімнадцять: шістнадцять на Союзівці, а два на Верховині. Це тому, що молодече почуття дружби і в дорослому віці стало для них життєвою необхідністю. Про кожен з’їзд коротко написала Людмила Ярко-Почтар. У відкритому листі до реґенсбурґців, Лідія Боднар-Балагутрак (донька колишньої гімназистки), м.ін. так пише про покоління своєї матері: «Життя здавалось покалічене, мрії побиті, але надія ніколи Вас не покидала. Ви були такі молоді та романтичні, залишаючись мудрими. Ви вижили і не поміняли життя на існування. Ви оптимісти і реалісти. Я захоплена, водночас Ви мене надихаєте. Прошу ласк Божих, жоб і я уміла так гідно виступати на полі життя і так достойно проживати».
На з’їздах культивувалась дружба юних років, туга за молодістю, що скоро проминула, любов до української культурної спадщини та втраченої Батьківщини. Про зустрічі гімназистів у цьому розділі знаходимо й окремі статті. Слід відмітити, що в 1995 році колишні гімназисти і мешканці переселенчого табору в Реґенсбурзі урочистим з’їздом і бенкетом відзначили 50-ліття існування гімназії і табору. На ювілейний з’їзд приїхали друзі юних літ з різних міст Америки і Канади, а навіть з Німеччини та Англії. З цього приводу так м.ін. писав О. Гайський:
«Минула наша юність золота,
І друзів розділили океани,
І метеором в безвість мчать літа...
Та не забули юности ми днів,
Хоч різними крокуємо шляхами,
Є наші друзі і тепер між нами...»
Розділ п’ятий має назву «Аби ще раз!». Так називається газетка-бюлетень, що почала виходити в 1995 році і появляється раз або двічі в році та є засобом зв’язку між реґенсбурґцями. У ній вони знаходять адресар і дописи членів, відповіді та питання друзів, їхні коментарі, некрологи тощо. Вони ж бо виховані на ідеях Пласту та створили немов одну велику дружню родину, що може стати прикладом для інших українських освітніх і громадських установ. Покоління реґенсбурґців швидко відходить від нас у вічність, тому дуже оправдане гасло колишніх гімназистів «Аби ще раз!» У пропам’ятній книзі знаходимо й фотокопії кількох бюлетенів «Аби ще раз!». Аби не останній раз.
Шостий і останній розділ має назву «Дещо з власної творчости». Тут поміщено фейлетон Віри Єзикатої, поезії Дарії Рихтицької, Людмили Ярко-Почтар, Анни Мартинців-Завадівської і Віри Комарницької-Писарівської та спогад Омеляна Свободяна про перші роки життя в Австралії.
Виїхавши на вільну землю Вашінґтона, реґенсбурзькі гімназисти продовжували вчитися, здобувати всякі професійні вмілості та звання. Вони привезли з собою такі знання, яких не може дати українцеві жодна чужа школа. Вони привезли любов і пошану до рідного слова та бажання допомогти поневоленій Батьківщині. Їх можна було стрінути на керівних постах громадського, культурного та політичного й церковного життя української спільноти в Америці та в інших країнах. Вони й фінансували оцю вагому документальну публікацію. Книга щедро ілюстрована 347 чорно-білими та 39 кольоровими світлинами. Тиражу й ціни книжки не названо.
Щоб книгу про своїх дідів і предків могли читати майбутні (або й сучасні) замериканізовані нащадки, вона вийшла двомовно. Перша частина по-англійському, а друга – по-українському. Таку послідовність спостерігаємо і в назві твору: вгоpі назва англійська, а внизу українська. Люди, які шанують себе, повинні б ставити своє на першому, а не на другому місці. Тут проявляє себе від’ємна прикмета української ментальности, що віддає перевагу чужому. На жаль.
Попри великий внесок праці над нелегким збиранням документального матеріялу в умовах великої розпорошености людей по цілій Америці, редактори й упорядники не виявили серйозної турботи про чистоту мови українських матеріялів. Створюється враження, що їх подано так, як їх написали поодинокі автори. Наявність мовного редактора збагатила б якість цієї цінної публікації. Вона ж бо стає вагомим джерелом до вивчення історії нашої післявоєнної еміґрації та гарною пам’яткою для нащадків.
Публікацією цієї документальної книги реґенсбурзькі гімназисти поставили собі гарний пам’ятник і дали приклад випускникам інших українських шкіл поза Україною. Вони ж бо відходять з цього світу не залишивши тривкого сліду про своє життя та працю, про свою Alma Mater.