Серед українських митців другої половини XX – початку XXI ст. Миколі Івановичу Братанові належить визначне місце як поетові, прозаїкові, драматургові, перекладачеві, критикові, громадському діячеві. І в підрадянській, і в незалежній Україні він займав свою помітну нішу в літературно-мистецькому процесі та в суспільно-політичному житті країни. Відтак не лише на Херсонщині, а й по всій українській землі та далеко за її межами багато сердець стискалися від болю у зв’язку з передчасною кончиною М.Братана, чия постать стала своєрідним символом сучасної Таврії. Поет запам’ятався багатьом як послідовний і невтомний борець за утвердження й розвиток рідної мови, об’єктивне висвітлення національної історії всупереч усіляким виявам манкуртства та українофобії. Микола Іванович Братан народився 1 січня 1935 року в с.Семенівці на Каховщині в родині колгоспної доярки Наталі Іванівни та механізатора МТС Івана Гавриловича. «Паспортна дата мого народження дещо змінена, – зазначає письменник, – хрестили мене раніше Нового року, поблизько дня ангела, тому й назвали Миколою» [1, с.3]. Вчився в Семенівській семирічній школі, Бериславському педучилищі.Потім була служба в армії. Друкувався як поет у 50-х роках на сторінках періодики («Соціалістична перемога», «Наддніпрянська правда», «Вітчизна», «Літературна газета»), а перша книга лірики з’явилась у 1961 році в Херсоні під промовистою назвою «Смаглява Таврія» [4]. У передмові до цього видання В.Шляховий зазначав: «Молодий поет добре знає, глибоко пережив і навіки полюбив те, про що так схвильовано, по-південному темпераментно, палко повідає в поезії» [6, с.4]. У 1959-1964 роках М.Братан заочно навчався на філологічному факультеті Одеського держуніверситету імені І.Мечникова, плідно й багато працював над словом. Одна за одною з’являються ліричні збірки, які принесли співцеві широке визнання та славу: «Луни» (1964), «Веселку – людям» (1966), «Поступ» (1968), «Свято на Перекопі» (1970), «Правда хліба» (1973), «У дорозі до вас» (1974), «Від першої особи» (1977), «Я – Сиваш» (1978), «Степові люди» (1979), «Озерниця» (1982), «Добрина» (1984), «Портрет з дороги» (1984), «Поезії» (1986), «Зупинка Лебедина» (1989), «Царина» (1999), «Я ще осіннім не став» (1999), «Дожинок» (2004), «Семенівське шосе» (2007), «Від сонця до сонця» (2010). Ще з 1967 року Микола Іванович став членом СП СРСР. Письменник установив своєрідний рекорд, очолюючи Херсонську філію СПУ (тепер НСПУ) протягом 1971-2006 років. М.Братан був автором іскрометних поетичних книг сатири та гумору: «П’ята група крові» (1990), «Експромти» (1994), «Ще експромти» (2004), «Гіркі експромти» (2007), «Експромти зблизька і здаля» (2007) та ін. Його знано і як лірика, що пише для дітей: «Слон на стадіоні» (1996), «Равлик на пляжі» (1999), «Парасолька іде по місту» (2000), «Пригоди живої природи» (2003), «Каченя шукає маму» (2006), «Зелена черепаха» (2006), «День святого Миколая» (2007). Паралельно з поетичною діяльністю М.Братан яскраво заявив про себе і в царині прози – в повістях та романах «Діждались весілля» (1976), «Бережина» (1981), «Перепелина ніч» (1988), «Танго над лиманом» (2002), «Далі буде» (2006), «Голодна кров» (2007). Надзвичайно плідними були пошуки митця в галузі драматургії: «Туга» (1995), «Сліпий дощ» (1995), «Діалектика природи, або ж дисидент із КДБ» (1996), «Сердитий Бог» (1997), «Ковила тече за обрій» (1998), «Їде батько Махно» (2000), «Зорі падають в моря» (2000), «Шоста заповідь» (2002), «Сузір’я Плеяд» (2003), «Колюча нива» (2004), «Махно в Парижі» (2005), «Аморе — лікер з натурального соку» (2005), «Титан» (2007), «Раді познайомитись» (2007), «Лукавий сон» (2007), «Чужа розмова» (2008), «Побите серце» (2009), «Лікування п’явками» (2010) тощо. Микола Братан став лауреатом літературних премій імені Андрія Малишка та Миколи Куліша. Заслужений діяч мистецтв України, він постійно перебував у гущі різноманітних подій у краї (фестивалі, конкурси, презентації та ін.), брав участь у діяльності херсонських філій «Просвіти», Конгресу української інтелігенції, Куреня сатириків і гумористів, Українського культурного центру при ХДУ тощо. За заслуги перед рідним краєм письменник був відзначений медаллю «Будівничий України» (найвища нагорода Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка). «Література – моє життя, – стверджував митець. – Моя довічна любов – мій талановитий і врівні безталанний народ. Задля просвітління його долі писав, пишу, писатиму» [1, с.4]. Багатоликий, поліфонічний світ творів М.Братана знаходить відгук у серцях шанувальників красного письменства різних поколінь; від юнацтва до людей похилого віку. І таїна цього, мабуть, у тому цілющому струмені добра і тепла, що відчувається в кожній книзі співця-краянина. А ще – в його вірності національним ідеалам, маніфестованим ще в далеких 60-х роках: Ні з якою у світі країною Не зрівняю Шевченківський край. Захлюпнуло мене Україною, І як хочеш мене називай! («Листвиною зелено-промінною...») [2, с.38]. Поет М.Братан протягом багатьох десятиліть вів свій щирий і сповідальний, суворий і зболений діалог з загалом. Він завжди був сповнений бадьорості й вогню, щоб разити те, що заважає українцям стати справді вільною і гідною нацією. А ще постійно ділився своїм досвідом з молодшими колегами по перу, спонукаючи їх до пошуків, експериментів, творчих знахідок. У вірші «Пахтить, біліє вечорами... » співець вдався до промовистої самохарактеристики, з якої прозирає і ніжність, і колючість: «В мені самім – душа акації, Животворяща й молода», – а далі доповнив ці слова не менш прикметною сентенцією: Спиваю цвіт. Радію слову, Що духом сонячним пахтить [3, с.4]. Оцей сонячний дух розчинений у десятках його книг. Поет своїм словом утверджував у житті добре та вічне. Тож хоча «він відійшов у засвіти, та вічно житиме пам’ять про непохитного борця з найголовнішою кризою суспільства – з духовною. Ми завжди пам’ятатимемо письменника, який виплекав у собі Україну» [5]. Що можна додати до цих скорботних і світлих слів? Земля Вам пухом, Миколо Івановичу! І хай Ваша кипуча енергія, творча потуга та незгасна любов до України озоветься в міріадах Ваших послідовників.
Література
1. Братан М. Автобіографія // Микола Братан: Рекомендаційний бібліографічний покажчик.— Херсон, 2007. — С.3-4. 2. Братан М. Поступ: Вірші. — Одеса: Маяк,1968. — 88 с. 3. Братан М. Правда хліба: Поезії. — Сімферополь: Таврія, І973. — 111 с. 4. Братан М. Смаглява Таврія: Поезії. — Херсон: Херсонське книжково-газетне видавництво,1961. — 64 с. 5. Олексюк О., Загороднюк В., Мелещенко В. Микола Братан [некролог] // Літ. Україна. — 2010. — 1 квітня. 6. Шляховий Володимир. На землі таврійській // Братан М. Смаглява Таврія: Поезії. — Херсон: Херсонське книжково-газетне видавництво, 1961. — С.3-5.
Про авторів
Бойченко Валерій Петрович – член НСПУ, краєзнавець (м. Миколаїв); Бондаренко Лідія Григорівна – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Бондарчук Петро Федорович — член НСЖУ, почесний голова Балтського міського літоб’єднання ім. В.Куликівського; Василенко Микола Олександрович — член НСПУ, голова Таврійської фундації (ОВУД); Датченко Юлія Валентинівна — кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального і російського мовознавства Дніпропетровського національного університету; Дупляк Микола Васильович — американсько-український педагог, засновник Українського Лемківського Музею у Стемфорді, громадський діяч, екс-редактор тижневика «Народна воля» у м. Скрентон, Пенсильванія (США); Загороднюк Василь Степанович – голова ХОО НСПУ, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики ХДУ; Златокудр Іван (Врецьона Ян) – український поет у Польщі; Карабович Тадей Борисович – український поет у Польщі, літературний критик, науковець, педагог, працює на кафедрі української філології Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні; Клочкова Аліна Михайлівна – магістрант 5 курсу Інституту філології та журналістики ХДУ; Козіна Надія – вчитель з м. Машівка Полтавської обл., здобувач кафедри української літератури імені академіка М.Возняка Львівського національного університету імені І.Франка; Кулик Валерій Павлович – заслужений діяч мистецтв України, член НСПУ; Кулик Олександр Павлович — член НСПУ (м. Сімферополь); Лопушинський Іван Петрович – професор кафедри державного управління, педагогіки та психології Херсонського національного технічного університету, доктор наук з державного управління, заслужений працівник освіти України; Марцінковський Ігор Богданович – кандидат медичних наук, лікар-кардіолог, краєзнавець (м. Миколаїв); Мельник Любов – здобувач кафедри української літератури імені академіка М.Возняка Львівського національного університету імені І.Франка; Накашидзе Ірина Сергіївна – аспірантка кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара; Немченко Галина Вікторівна — кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Немченко Іван Васильович — кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства ХДУ; Нетяга Вікторія Олександрівна – інспектор з групи зв’язків з громадськістю та міжнародних зв’язків Херсонського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ; Олексенко Володимир Павлович — директор Інституту філології та журналістики ХДУ, доктор філологічних наук, професор; Параскевич Павло Кіндратович — кандидат філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД); Піндосова Тамара Сергіївна – фахівець другої категорії відділу організації практики та дипломування моряків Херсонського державного морського інституту; Протасова Наталія Георгіївна – завідувач кафедри управління освітою Національної академії державного управління при Президентові України, доктор педагогічних наук, професор, заслужений працівник освіти України; Рембецька Ольга Віталіївна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики ХДУ; Сміянець Тіна (Тимченко Валентина Миколаївна) – членкиня Херсонського куреня сатириків і гумористів (с. Кірове Бериславського району на Херсонщині); Чорна Марина Миколаївна — викладач кафедри українського літературознавства ХДУ; Шумада Михайло — магістр, заслужений педагог-україніст, організатор українського шкільництва в Польщі та суспільно-громадський діяч; закінчив україністику у Вчительській студії в Щеціні та у Варшавському університеті; Шупта Дмитро Романович — член НСПУ та НСЖУ (м. Одеса).
