Чайківський Богдан. Шахівниця мого життя. — Нью-Йорк, 2007. — 628 с.
Українська мемуарна література збагатилася новою книгою спогадів, що вийшла у твердій обкладинці в друкарні Комп’ютопрінт у Кліфтоні, Н.Дж., під редакцією Галини Пельнюк з числом Конґресової Бібліотеки. Вже сам факт наявности редактора заохочує читача ставитись до даної публікації з увагою, а коли автор сам собі редактор, — спонукує нас ставитись до неї з застереженням, бо можна мати дуже добру пам’ять і вміти розказувати про цікаві події зі свого життя, але далеко не завжди мати змогу це все правильно написати, бо ж треба достатньо знати літературну мову. Та все ж таки, коли перед нами товстий том спогадів людини, з якою нам довелося зустрічатися в минулому та спілкуватися по-діловому, ставитись до неї з пошаною тощо, то починаємо знайомитися з цією людиною вдруге з допомогою її спогадів. Інж. Богдан Чайківський залишив нам у спогадах шахівницю свого життя, хоч у книжці відмічує: ... «Історію мого життя я пишу для своїх внуків...» Одначе, книжка написана цікаво не тільки для всіх, хто знає її автора, або зустрічався з ним принагідно на життєвих дорогах, але й стане пізнавальним матеріялом до вивчення цієї доби в історії нашого народу, в якій довелось жити авторові спогадів – українському інтеліґентові, який усе життя жив Україною, боровся та працював для неї. Доля зберегла його від нещастя в буремні роки Другої світової війни, а відтак дозволила дожити до старшого віку та написати вагому книгу спогадів. Не кожен має таке щастя, бо не один починав писати надто пізно... Спогади Богдана Чайківського – це до певної міри образ його покоління. Кожен дослідник знайде в них багато цікавого, чимало даних про сучасників автора, його друзів і про події, що слідували немов у калейдоскопі, а кожен уважний читач знайде для себе також дещо повчального. Двомовний вступ до книжки п.н. «Вернісажі пам’яті» написав журналіст Степан Герилів, який так і пише: «...Але радіймо і щиро подякуймо автору за такий чудовий прояв творчого натхнення, за такі національні скарби пам’яті та її райдужні вернісажі, виставлені на показ для всезагального огляду. Поринаючи в сторінки книги, ми ніби мандруємо великими землями, де виставлені картини з життя, витворені так вміло і вправно неординарним мистцем». А далі: «Мимоволі забуваєш, що пише не класик української літератури, не автор, скажімо, десятка романів чи повістей, а звичайний розповідник... Та чи звичайний? Бо деякі картини, епізоди, діялоги написані так, що їм міг би позаздрити мастистий літератор». З таким висновком не можна не погодитись. Спогади Б.Чайківського поділені на сім великих розділів. У кожному час від часу повторюються філософічні спостереження з пройденого життя, немов передвісники важливих подій, що наближаються. У першому розділі «Сонце» автор чимало уваги зосереджує на описах краси природи Лемківщини, серед якої йому довелося пізнавати світ як на плянеті його дитинства. Богдан Чайківський народився 22 червня 1915 року в Австро-Угорській імперії, в Ліцині (Штаєрмарк), у родині професора латини Володимира В.Чайківського. В Сяноці вчився в гімназії, приватно студіював німецьку мову у вчителя-німця Роберта фон Габермана, якого згадує з особливою пошаною. Знання німецької мови опісля часто ставало йому у великій пригоді. Зі вдячністю згадує також про те, як його — немічного дволітнього хлопця бабуся повезла в гори до Команчі, щоб урятувати йому життя. Їй і завдячує своїм другим народженням. Про своїх батьків пише коротко і з пошаною: тато був раціоналістом, а мама практиком. З Лемківщиною пов’язане дослідницьке життя автора. Він бо ходив (з батьком, проф. Левом Ґецом і суддею Францом Коковським) з експедиціями Лемківщиною аж до Горлиць. Вони збирали експонати до наміченого в Сяноці Лемківського Музею. Саме тут доля звела його з охоронцем і збирачем лемківських традицій Юліяном Тарновичем. Автор не проминув нагоди, щоб згадати про особливу лемківську риболовлю. Так завдяки дбайливій опіці батьків зростав і пізнавав світ здібний юнак і мріяв стати або фотографом, або художником, або музикантом, або лікарем, або економістом. Став останнім. Про те, що стане автором цікавих спогадів зі свого життя, йому, мабуть, не снилося. Слід додати, що автор не поминув польсько-українських відносин, з якими щоденно зустрічався; цікаво розказує про російську та свідому українську передвоєнну інтеліґенцію тощо. «Вітер» — це назва другого великого розділу книжки. З Сянока автор їде до Львова, щоб поступити до експортівки – Вищої Торговельної Школи. Тут винаймає помешкання з харчуванням в українській родині судді Осипа і Євгенії Шухевич, у яких було троє дітей: Роман (майбутній генерал УПА), Юрко та Наталка. У Львові автор знайомиться з ОУН і студентським середовищем. Хоч членом ОУН не став, але став членом підпільного Пласту. Був під впливом Романа Шухевича, якого дуже шанував, тож у подробицях наводить цікаві епізоди й події з українсько-польських взаємин на терені Львова. Його описи зі студентського життя та картини любовних пригод такі свіжі та переконливі, що їм не можна не повірити. Авторові також не можна відмовити почуття гумору, а ця прикмета заохочує читача не відкладати книжки «на пізніше». У дальшому Б.Чайківський розповідає про те, як після закінчення експортівки в 1937 році, заснував у Львові бюро реклями ФАМА. У зв’язку з тим змальовує його розвиток, а водночас ті обставини, в яких приходилось працювати українським підприємцям під Польщею аж до приходу більшовиків у 1939 році. Саме про прихід радянської влади до Галичини автор розповідає у третьому розділі «Танки йдуть». В очікуванні приходу більшовиків він спалив усі документи підприємства ФАМА. Нова влада влаштувала його, як випускника вищої торговельної школи, на працю в облторгвідділі. Про це, — про нові порядки та дуже непевне життя під наглядом НКВД автор розповідає зі знанням і з гумором. Можна тільки дивуватися його пам’яті, що зберегла все до останніх днів його життя, напр. про те, як до Львова надіслали з Архангельська 350 тонн мороженої риби севрюги, а львів’яни такої риби не їли і холодильників не мали. Що ж робити?... А скільки було мороки і страху з малюнком синього неба і жовтої пшениці, — це ж бо «кольори націоналістів». Кольори довелось поміняти. Чайківський зізнається, що ніколи політикою не займався; все був безпартійний, але доволі меткий, розумний і щасливий, щоб обминути всі небезпеки і вижити... А скільки було мороки з купівлею капелюха «Гінкель», з німецьким фотоапаратом «Ляйка», який сподобався Микиті Хрущову, скільки інших цікавих пригод... Авторові довелось займатися націоналізацією приватних крамниць тощо, діловими справами. Назву четвертого розділу «Війна» пояснювати не треба. Йдеться ж бо про напад гітлерівської Німеччини на СРСР. У житті кожної людини – це нова небезпека. Б. Чайківський став начальником промислового відділу в міській управі. Треба було спілкуватися з новою владою. Знати німецьку мову було дуже корисно. Та й легко було провинитися фашистам. Автора арештують і ведуть до в’язниці на Лонцького. Довелось покуштувати тюремного життя. Виявилось, що його запроторили туди поляки (щоб знищити). Лише якийсь Ангел-Хоронитель вирятував його звідтам. До речі, тікаючи зі Львова перед німцями, в іншій львівській тюрмі «Бриґідки» більшовицькі чекісти замучили Богданового приятеля — Юрка Шухевича. Ділові справи завели автора до концентраційного табору в Ченстохові. Довелось бути й шефом транспортного відділу в УЦК, зустрічатися з проф. Володимиром Кубійовичем та іншими видатними людьми того неспокійного й небезпечного часу. Автор добре знайомий зі структурою ОУН, цікаво розповідає про події та про багатьох визначних людей, з якими йому довелось зустрічатися. Коли «назріла потреба замінити тимчасове становище виконуючого обов’язки Провідника ОУН відповідним постійним керівництвом», навесні 1943 року тимчасову посаду (становище) виконуючого обов’язки Провідника ОУН замінено тричленним Бюром Проводу ОУН у складі Миколи Лебедя, Романа Шухевича та Дмитра Маївського. Після відмови М. Лебедя входити до складу членів Бюра, на його місце обрано Зенона Матлу. «Таку форму керівництва згодом узаконив ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН 1943 року. На ньому Головою Бюра одноголосно обрано Романа Шухевича, а членами – Дмитра Маївського та Ростислава Волошина». Б. Чайківський пише, що в Романа Шухевича була «надзвичайно ясна думка, міцна віра у визвольну справу та рішучість у діях». Він задовго перед Сталінградом не вірив у те, що німці виграють війну з СРСР. У днях 11-15 липня 1944 року під охороною відділів УПА відбувся Перший Великий З’їзд УГВР. У ньому взяла участь 21 особа з 30 запрошених. На З’їзді схвалено й прийнято такі документи: Універсал УГВР, Плятформу й Устрій УГВР та текст Присяги Вояків УПА. Великий Збір обрав головою Української Головної Визвольної Ради проф. Кирила Осьмака, а його заступниками проф. Івана Вовчука, проф. о. д-ра Івана Гриньоха й Василя Мудрого, а також членів Президії УГВР, голову Генерального Секретаріяту УГВР – Романа Шухевича та членів Генерального Секретаріяту. УГВР – це своєрідний український парлямент, а Генеральний Секретаріят – підпільний український уряд. У книжці Б. Чайківського знаходимо цікаві пригоди з його життя в Першій Дивізії УНА, особливо наприкінці війни. П’ятий розділ спогадів автор назвав іменем своєї дружини – «Ірина». Вона – пластунка. Була в жіночому курені «Ті, що греблі рвуть». Під час прогулянки на Цуґшпіце – один зі шпилів Альп, що на кордоні Австрії та Німеччини, вагончик несподівано зупинився з пасажирами над проваллям. Самe тоді автор попросив Ірину вийти за нього заміж. Вона погодилася. «Вагончик рушив з місця...» Пластунське весілля було дуже скромне і тихе. В Інсбруку Б. Чайківський познайомився з Миколою Лебедем і Юрком Лопатинським, а відтак почав працювати разом з ними в Закордонному Проводі УГВР. Очолив фінансовий відділ т.зв. Сектора С-33, який досі очолював М. Лебедь. Довелось наладнувати контакти з мадярами та поляками. У зв’язку з тим автор розкриває багато таємниць із праці ОУН-УГВР і робить чимало власних переконливих висновків, особливо щодо Миколи Лебедя. На той час у Проводі Пласту в Австрії були, в основному, мельниківці, які гостро засуджували дії УПА та бандерівців за те, що ті заманювали молодих пластунів до своїх лав. Автор нівелював ці та подібні конфлікти. Став членом Крайового Проводу ОУН на Австрію. У цьому розділі гарно та не без гумору описана подорож молодого подружжя Чайківських до Америки – до батьків Ірини в Ютиці, Н.Й. Слідують перипетії з працею, бо ж треба нагодувати родину – дружину та дві доньки. Велике хвилювання викликала в автора вістка про смерть Генерала Романа Шухевича 5 березня 1950 року в Білогорщі. Ця подія опісля стала причиною до зустрічі з Миколою Лебедем і полковником Юрієм Лопатинським, які запропонували Чайківському пост фінансиста в Бюрі УГВР в Нью-Йорку. Йому довелось їхати туди без родини. Так почалась нова сторінка життя автора в «Пролозі». «Пролог» — це назва шостого розділу книжки. Дослідно-Видавнича Організація «Пролог» почала діяти в Нью-Йорку в 1952 році. Як пише автор, «нам здавалося, що своєю діяльністю ми ще сьогодні-завтра доб’ємося перемоги українського народу над своїми загарбниками. Ми були сповнені віри в свої сили». З перспективи років автор робить висновки, що сьогодні «по-справжньому назвати Україну вільною ми зможемо ще не скоро. Ще піде не одне дeсятиліття на те, щоб остаточно знищити небезпечний вірус брехні, лицемірства та підлости, ім’я якому більшовицький режим». Праця «Прологу» не могла подобатись кремлівським режимникам, тож за працівниками «Прологу» постійно стежили кадебісти з дипломатичних представництв СРСР. Про це з гумором описує автор спогадів. – «Ми мусіли знати про все, що відбувається в Радянському Союзі, зокрема в Радянській Україні» — зізнається Б. Чайківський. Йому довелося працювати з Центральним Розвідувальним Управлінням Сполучених Штатів. Він кожного року виготовляв звіт для податкової інспекції про прибутки та витрати «Прологу». Йому й довелося працювати над випуском «Дайджест української преси», співпрацювати з журналом «Сучасність» тощо. «Пролог» допомагав також українським письменникам на еміґрації. І про письменників, і про політиків, і про дисидентів, і про українських церковних діячів можна довідатись зі спогадів чимало цікавого. Автор детально згадує й про Монтреальську виставку та його зустріч із юними земляками з України та їхніми «опікунами». До окремої теми слід зачислити контакти працівників «Прологу», в тому числі й Б.Чайківського, з представниками СРСР. Це ж бо був період холодної війни. Автор відмічає, що китайців дуже цікавила історія УПА. «Вони дуже уважно студіювали все, що було пов’язане з цим питанням». У цьому ж розділі Б.Чайківський розповідає про свої підприємницькі ініціятиви – про купівлю нерухомостей та пов’язані з його «бізнесом» проблеми й цікаві пригоди, зокрема й романтичні. Та й рибку, як у молодості, захотілося ловити, й природою захоплюватись бажалося. Америка – країна можливостей. У цьому ж розділі автор присвятив чимало уваги своїм дітям і внукам. Як підприємець, Б.Чайківський відкупив від «Прологу» друкарську корпорацію «Комп’ютопрінт». Тут друкувалися українські, білоруські та російські книжки, і навіть «Новое русское слово». З часом, коли треба було рятувати здоров’я, автор відпродав друкарню Марійці Дупляк. Часи мінялися. В СРСР настав час перемін. В 1988 році ЦРУ рішило припинити працю «Прологу». Останнім і найменшим – сьомим розділом спогадів є «Епілог». Україна стала незалежною державою. Дивлячись у минуле на шахівницю свого життя, автор знаходить добре слово для своєї дружини, дітей та внуків. З дружиною відвідав чимало країн, зокрема п’ять разів Україну. Потім настала пора прощання, що триває й досі, з багатьма дорогими людьми, з дружиною Іриною, яка відійшла у вічність. Книжку збагачує 106 чорно-білих світлин, 38 документів і 337 цінних приміток. Спогади Богдана Чайківського читаються легко. Вони не втомлюють, навпаки, спонукають читача перегортати щораз то нові сторінки. У них переплітається історія, побут, радість і тривога, небезпека, романтика і гумор, життєвий досвід тощо. Автор прожив своє життя цікаво, корисно й гарно. Його спогади могли б стати сюжетом цікавого фільму. Якщо це можливе, то саме цього хотілось би йому побажати. Коли читаємо названу книжку, у нас створюється якесь дивне враження щодо мови автора, бо ж він довго не жив у підрадянській Україні, користувався галицьким діялектом української мови, а читачеві здається, що він увесь вік прожив у Радянській Україні. Вказують на те численні русизми та спосіб мислення російськими синтаксичними схемами, притаманними редакторові книжки. Можна здогадуватись, що його завдання не було легке. Проте, редакція не зовсім дотримувалась Київського правопису. Несподіванкою для читача є й польонізми. Те, що знаходимо тут англіцизми – не новина, бо вони тепер приходять до нас з України. Помічаємо тут деколи незрозумілу непослідовність, але це вже не вина автора спогадів. Нижче подаємо по кілька прикладів помилок, а саме: Русизми або російські конструкції: проросійського направлення (замість напрямку, спрямування), філософствувати (замість філософувати), медицинського інституту (замість медичного), на фоні (замість на тлі), вихователь (замість виховник), захват (замість захоплення), магазин (замість крамниця), більше 80 відсотків (замість понад 80 відсотків), прийоми маскування (замість способи маскування), вступити до Дивізії зголосилося 80 тисяч чоловік (замість до Дивізії зголосилося вступити 80 тисяч осіб, юнаків тощо. Можливо, між добровольцями були також дівчата. – М.Д.); польонізми: бабця (замість бабуня, бабуся), в Сяноку (замість в Сяноці), фасоля (замість квасоля), вредна вдача (замість підла, нечесна вдача), пільот (замість пілот), кавалєр (замість парубок, кавалер), інжинєр (замість інженер), відділом заряджував (замість завідував), кухар чудово готував (замість варив); англіцизми: просперувати (замість процвітати, досягати успіхів), клерк (замість урядник, діловод, секретар, службовець), ланч (замість полуденок, другий сніданок), дайносор (замість динозавр), риба бесс (замість морський окунь), лайсенс (замість дозвіл, ліцензія), стрес (замість тиск, напруження), офіс (замість бюро, канцелярія, контора). У змісті спостерігаємо явну неувагу до кличного відмінка, напр.: Привіт вам, мамо, тато та сестричко Ляля! Пане Богдан! Добре, Петро, ходімо. У книжці часто вживається зовсім чужа аналітична калькована конструкція з дієсловом «давайте», напр.: давайте знайомитися (замість будьмо знайомі), давай візьмемо з собою (замість візьмімо з собою), давай поженимося (замість повінчаймося), давайте працювати (замість працюймо). Чимало помилок знаходимо у відмінюванні різних частин мови, напр.: до Команчи (замість до Команчі), за Краковим (замість за Краковом), отару вівців (замість овець), Миколаїва (замість Миколаєва), про нею думати (замість про неї думати), з комину (замість з комина), торгівельну (замість торговельну), два визначних діячі (замість два визначні діячі). Правда, останній зразок набирає популярности в Україні, але кому це потрібне? Знаходимо й слова, зміст яких важко пояснити, напр.: кавардак, квотум, зареготів, охоронники, керниця, шалек, спортивці, парашют, натягнув тетеву, орієнтуватися на Угорщині, німка, зброд, нациська, ублажати, видумляла, я постійно вертав і вертав (куди? — М.Д.), як положено тощо. Спостерігаємо також непослідовність у написанні географічних і загальних назв, напр.: Нью Йорк і Нью-Йорк, Шльонск і Сьльонск (замість Шлеськ), конфітури і конфітюри, приїзджав і приїжджав, священик і священник, Ятхарузем і Ятхарузєм, гестапівці і ґестапівці, манастир і монастир, медальйончик і медальончик. З пошани до заслужених людей їхні титули годиться писати з великої літери, напр.: Митрополит Мстислав, Кардинал Сліпий. У книжці вони написані малими літерами, хоч прикметник «радянський» написано з великої літери. Годиться відмітити, що й у назві Служба Божа обидва слова слід писати з великої літери, а не перше з малої, а друге з великої. Християни слово Бог усе пишуть з великої літери. Коли в книжці не відмічено окремого коректора, цей обов’язок бере на себе редактор, який відповідає за чистоту мови. Повинен. Одначе, в книжці знаходимо чимало друкарських помилок, які можна б легко виправити, напр.: гедь!, кампнію, телграму, підприємтства, неможлво, кон’яку, штані, штнами, продувжував, троьх, пізним, генільна, якосїсь, ми їшли тощо. Як студент, автор напевно вивчав мову, географію тощо, а не «вчив» мову та географію. Можна вчити собаку, дитину, учня, а не філософію. Трапляються випадки, коли прийменник «по» вживається недоречно, напр.: відділ по боротьбі з корупцією (замість відділ боротьби з корупцією). Недоглядом можна назвати розділені слова, напр.: пре-красно, цікави-ли, фальши-ви-ми, працівника-ми, мовча-ли та багато інших. Це вже «несподіванки» від комп’ютера, але людина вирішує справу, а не комп’ютер. До мови треба ставитися з особливою увагою. Всупереч поміченим помилкам, книжку варто придбати і прочитати. Вона – гарний дарунок для кожного.
