---

“Хвилі пахли усміхом твоїм...”

(Рецензія)

Серед розмаїття сьогоднішньої літератури дуже помітним явищем є вихід у світ “Антології української морської поезії”, виданої в Одесі у видавництві “Маяк” цього року (2004). На титульному листі разом з трьохщогловим фрегатом зазначено: “Від Т.Г. Шевченка до наших днів”.
Як на мене, це перша така морська антологія в Україні. Книга чудово оформлена. Наклад 1000 примірників. До неї увійшли більше як 150 авторів, серед яких є і літератори Росії, Канади, Америки, життя котрих таким чи іншим чином було пов’язано з Україною.
“Антологія” яскраво засвідчила, що і у нас, в Україні, є мариністична література — в широкому обсязі і розмаїтті змістів, що і ми в цьому напрямку маємо національний письменницький скарб, про який можна сказати словами Тараса Шевченка: “От де, люди, наша слава!”, віршем якого, до речі, і відкривається “Антологія”:

Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море…

Добру справу зробив одесит Анатолій Глущак, поет і перекладач. До цього ним була підготовлена збірка “Автографи” (1988 р.) — з мов народів колишнього СРСР і братніх країн. Він також є упорядником збірника поетичних творів українських і болгарських поетів.
Приємно, що до “Антології” увійшли і ті херсонці, хто торував шлях до морів, як Чорного, так і Азовського, де “хвилі пахнуть усміхом”. Найперше слід відзначити вірш Миколи Братана “Чим пахне море?”:
…Чим пахне море? Таїною.
Як ти була, я жив казковим сном,
Я відіснив. Тебе нема зі мною.
Ходжу, як тінь, над берегом крутим,
Де слухав море серцем занімілим,
І хвилі пахли усміхом твоїм,
І косами, і висонценим тілом…

Херсонці можуть пишатися й тим, що серед поетів, представлених в “Антології”, є і наші земляки, і ті, хто багато років працював і жив на Херсонщині, створюючи велику національну поезію. Це 35 авторів. Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Пилип Капельгородський, котрий завжди вважав, що його літературна діяльність розпочалася в Херсоні. Михайло Жук, уродженець Каховки, — художник, письменник, професор. Викладаючи малювання в Чернігові, справив глибокий вплив на формування естетичних поглядів Павла Тичини. Андрій Малишко, пісні-вірші якого — “Київський вальс”, “Рушник” — стали народними і відомі далеко за межами нашої Батьківщини. Андрій Самійлович у молоді роки, в 1933, йому тоді набіг лише 21 рік, жив кілька місяців в господарстві “Червоний Перекоп” Каховського району, працював у багатотиражній газеті. Чи не на високому дніпровому березі народилися рядки, представлені в альманасі:
Де кипуча водяна просторінь,
В’яне вечір. Чайка вироста.
Дише хвиля. Пахне дивний корінь,
Як черешня виспіла й густа.

А те, що ці слова народилися на херсонській землі, підтвердження не потребує:
По херсонських степах широких,
По Дніпров’ю, де сонце і грім,
Де у славі, в огнях-потоках
Люди знають мій щедрий дім.

В “Антології” представлений Яр Славутич, поет, доктор філологічних наук. Народився на Херсонщині. Живе і працює в Канаді. Він частенько у творах згадує свій рідний край:

Для мене ти — як материнські груди,
Мов батьків клич, немов Херсонський край.
Твої раптові, голубі споруди
Мене ввергають у пекельний рай.

Особливо хочеться відзначити вірш Ліни Костенко, видатної української поетеси, лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за роман у віршах “Маруся Чурай”. Твір “Пливли ми ввечері лиманом” написано на березі Кардашинського лиману, в який впадає історично знаменита Конка, коли поетеса гостювала з дванадцятирічною донькою, Оксаною, в Херсоні:

Кардашинський лиман…
Кардашинський лиман…
Незастояне люстро свободи.
Тільки де ж те обличчя, що личило нам,
Щоб дивитись на себе в ці води?!

Ти милієш, лимане,... Ти зовсім змілів, –
В баговинні глухнуть мотори.

Коли згадуєш цей вірш, народжений у плавнях, одразу ж приходить спогад. Вона й тоді, коли навколо буяло серпневе літо в безмежній зелені і духмянила свіжістю юшка, переймалась долею своєї України:

Затули свої очі долонями сліз,
Занімій, наче знаки паскельні.
Ми нащадки героїв, співців і гульвіс, –
Ми тепер такі безшабельні.

Це був 1968 рік. Тільки пароплав, яким матір і дочка поверталися із Херсона до Києва, пристав до Канева, Ліна Костенко взяла за руку Оксану і старими дерев’яними сходами повела до Шевченка. Було дві години ночі. Що казала Тарасу Григоровичу поетеса — невідомо. Може, тільки вклонилася могилі, а, може, дала клятву словом продовжувати боротьбу за волю України, за волю рідної землі.
“Море грає”, “Реве та стогне” в українській історії були завжди високим символом, утверджуючись в письменних пам’ятках княжих часів, в козацькому епосі, в думах і піснях.
Хочеться лише додати, щоб у наступному подібному виданні були б бібліографічні показники на кожного автора, хоча б на три-чотири рядки.
Віриться, і в цьому немає ніякого сумніву, що українські читачи будуть вдячні упоряднику Анатолію Глущаку за гарний подарунок незалежній Україні. “Антологія української морської поезії” знайде чуйний відгук у серці кожного українця.

---