Серед розмаїття сьогоднішньої літератури дуже помітним явищем є вихід у світ “Антології української морської поезії”, виданої в Одесі у видавництві “Маяк” цього року (2004). На титульному листі разом з трьохщогловим фрегатом зазначено: “Від Т.Г. Шевченка до наших днів”. Як на мене, це перша така морська антологія в Україні. Книга чудово оформлена. Наклад 1000 примірників. До неї увійшли більше як 150 авторів, серед яких є і літератори Росії, Канади, Америки, життя котрих таким чи іншим чином було пов’язано з Україною. “Антологія” яскраво засвідчила, що і у нас, в Україні, є мариністична література — в широкому обсязі і розмаїтті змістів, що і ми в цьому напрямку маємо національний письменницький скарб, про який можна сказати словами Тараса Шевченка: “От де, люди, наша слава!”, віршем якого, до речі, і відкривається “Антологія”:
Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море…
Добру справу зробив одесит Анатолій Глущак, поет і перекладач. До цього ним була підготовлена збірка “Автографи” (1988 р.) — з мов народів колишнього СРСР і братніх країн. Він також є упорядником збірника поетичних творів українських і болгарських поетів. Приємно, що до “Антології” увійшли і ті херсонці, хто торував шлях до морів, як Чорного, так і Азовського, де “хвилі пахнуть усміхом”. Найперше слід відзначити вірш Миколи Братана “Чим пахне море?”: …Чим пахне море? Таїною. Як ти була, я жив казковим сном, Я відіснив. Тебе нема зі мною. Ходжу, як тінь, над берегом крутим, Де слухав море серцем занімілим, І хвилі пахли усміхом твоїм, І косами, і висонценим тілом…
Херсонці можуть пишатися й тим, що серед поетів, представлених в “Антології”, є і наші земляки, і ті, хто багато років працював і жив на Херсонщині, створюючи велику національну поезію. Це 35 авторів. Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Пилип Капельгородський, котрий завжди вважав, що його літературна діяльність розпочалася в Херсоні. Михайло Жук, уродженець Каховки, — художник, письменник, професор. Викладаючи малювання в Чернігові, справив глибокий вплив на формування естетичних поглядів Павла Тичини. Андрій Малишко, пісні-вірші якого — “Київський вальс”, “Рушник” — стали народними і відомі далеко за межами нашої Батьківщини. Андрій Самійлович у молоді роки, в 1933, йому тоді набіг лише 21 рік, жив кілька місяців в господарстві “Червоний Перекоп” Каховського району, працював у багатотиражній газеті. Чи не на високому дніпровому березі народилися рядки, представлені в альманасі: Де кипуча водяна просторінь, В’яне вечір. Чайка вироста. Дише хвиля. Пахне дивний корінь, Як черешня виспіла й густа.
А те, що ці слова народилися на херсонській землі, підтвердження не потребує: По херсонських степах широких, По Дніпров’ю, де сонце і грім, Де у славі, в огнях-потоках Люди знають мій щедрий дім.
В “Антології” представлений Яр Славутич, поет, доктор філологічних наук. Народився на Херсонщині. Живе і працює в Канаді. Він частенько у творах згадує свій рідний край:
Для мене ти — як материнські груди, Мов батьків клич, немов Херсонський край. Твої раптові, голубі споруди Мене ввергають у пекельний рай.
Особливо хочеться відзначити вірш Ліни Костенко, видатної української поетеси, лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за роман у віршах “Маруся Чурай”. Твір “Пливли ми ввечері лиманом” написано на березі Кардашинського лиману, в який впадає історично знаменита Конка, коли поетеса гостювала з дванадцятирічною донькою, Оксаною, в Херсоні:
Кардашинський лиман… Кардашинський лиман… Незастояне люстро свободи. Тільки де ж те обличчя, що личило нам, Щоб дивитись на себе в ці води?!
Ти милієш, лимане,... Ти зовсім змілів, – В баговинні глухнуть мотори.
Коли згадуєш цей вірш, народжений у плавнях, одразу ж приходить спогад. Вона й тоді, коли навколо буяло серпневе літо в безмежній зелені і духмянила свіжістю юшка, переймалась долею своєї України:
Затули свої очі долонями сліз, Занімій, наче знаки паскельні. Ми нащадки героїв, співців і гульвіс, – Ми тепер такі безшабельні.
Це був 1968 рік. Тільки пароплав, яким матір і дочка поверталися із Херсона до Києва, пристав до Канева, Ліна Костенко взяла за руку Оксану і старими дерев’яними сходами повела до Шевченка. Було дві години ночі. Що казала Тарасу Григоровичу поетеса — невідомо. Може, тільки вклонилася могилі, а, може, дала клятву словом продовжувати боротьбу за волю України, за волю рідної землі. “Море грає”, “Реве та стогне” в українській історії були завжди високим символом, утверджуючись в письменних пам’ятках княжих часів, в козацькому епосі, в думах і піснях. Хочеться лише додати, щоб у наступному подібному виданні були б бібліографічні показники на кожного автора, хоча б на три-чотири рядки. Віриться, і в цьому немає ніякого сумніву, що українські читачи будуть вдячні упоряднику Анатолію Глущаку за гарний подарунок незалежній Україні. “Антологія української морської поезії” знайде чуйний відгук у серці кожного українця.
Друкувалось у газеті “Судостроитель” (грудень, 2004)
