Іван Плахтін — це вже історія літератури, і не тому, що його вже немає серед нас, а, насамперед, тому, що твори цієї людини увійшли в загальну письменницьку скарбницю України і належать до справді добре знаних здобутків української прози. Іван Плахтін пристав до письменництва наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття. Він прийшов у літературу вже пізнавши труд стрілочника, башмачника, кондуктора. На той час письменник жив і працював на Донеччині. Залізниця стала вічним рухом у його житті, своєрідним дзеркалом, у якому відображалось усе, що відбувалося в країні. Плахтін згадував: “На блокпосту в 1914 році я бачив, як проводилася мобілізація на фронт. Проводи новобранців, душу шматували зойки жінок і дітей... Довелося бачити й інші трагедії. Це коли з санітарного вагона виносили на траву безногого солдата... Революційні події, що відбувалися в Донбасі... Бачив червоногвардійців, червоних партизанів, забастовщиків-залізничників, металургів, шахтарів і портових вантажників, матросів, анархістів, меншовиків, петлюрівців, німців і австрійців, англійців і французів, греків і мадярів, махновців і зелених, денікінців і шкуровців, врангелівців і “батальйони смерті” Керенського... а потім бачив червоноармійців і Будьонного...” Тому і не дивно, що Іван Плахтін постійно дотримувався у своїх літературних працях однієї теми. Він писав, переважно, про життя робітників. Перше оповідання “На баштане” (1928 р.) він написав російською мовою і відіслав Максиму Горькому. Олексій Максимович не забарився з настановою і порадив початківцю: “Писати — почекайте. Читайте як можна більше. Треба вчитися”. Великий художник слова своїми суворими вимогами змусив Плахтіна подумати про своє подальше життя. Він одразу заповзявся серйозно вчитися, вступив до Харківського державного університету, а у 1932 р. подав до “Літературного призову” своє оповідання “Юркова ідея”, написане українською мовою. З цього й почалася його творча біографія. У 1932 р. виходить перша збірка оповідань “Юркова ідея”, а у 1933 р. — “На колії”, “Подарунок”; 1934 р. — “Комсомольці”; 1938 р. — “Залізничники”; у цьому ж році письменник береться працювати над повістю “Починається новий день”. У 1955 р. — друкує “На одній станції”. У 1957 р. Іван Плахтін переїжджає до Херсона. Одразу приступає до повісті “Солдати їхали додому”. У творі є про Каховку: “Звуки пісні, неначе срібних струн, торкалися найглибших тайників його душі. Каховка! Скільки думок і почуттів завжди будить це хвилююче слово!» В роки Вітчизняної війни й він воював за це місто...” Іван Плахтін, як і герой повісті, учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Червоної зірки і медалями. На фронті письменник був спецкором армійської газети. Повість “Солдати їхали додому” вийшла в 1961 р. за сприяння Херсонського книжково-газетного видавництва, яке знаходилося тоді по вул. Комсомольській, 4. Іван Плахтін кілька років був головним редактором цього видавництва. Одного разу до видавництва зайшов працівник багатотиражки Миколаївського суднобудівного заводу Тимофій Уралов. Він приніс повість “Шлях Олексія Гмирьова”. Плахтін прийняв, попрацював над нею і запропонував (як це колись зробив сам) звернутися до Михайла Шолохова за рецензією. У передмові до цієї книжки є рядки, що належать лауреатові Нобелівської премії — Михайлу Шолохову: “Книжка Тимофія Уралова написана з великим знанням справи. М. Шолохов” (“Шолохов і українська література”. К., 1985 р.) У 1966 р. з’являється п’єса “Зорі південні”. У цей же час Херсонський музично-драматичний театр ставить його п’єсу “Таємниця святого ордена”. У 1979 р. на сцені обласного театру з’явилась музикальна комедія “Під зорями Таврійськими”. Музику до п’єси написав херсонський композитор Олександр Рожко. Іван Плахтін написав декілька одноактних і повнометражних п’єс, які прихильно зустріли, як критика, так і глядачі. Одноактівка “Дайте тільки розвернутись” здобула третю премію на українському республіканському конкурсі 1946 р. Того ж року п’єсу “Любов” відзначено заохочувальною премією на Білоруському республіканському конкурсі. П’єса “Хуртовина” була поставлена колективом Дніпропетровського театру ім. Т.Г. Шевченка. Перекладена на російську мову, вона вийшла окремим виданням у Латвії, видрукувана в Україні в журналі “Прапор” за 1956 р. Не все вдалося здійснити письменнику, який прожив на Херсонщині майже 20 років. Він, як і весь народ, йшов нелегким шляхом у двадцятих, і тридцятих, сорокових, і п’ятдесятих, сповнених важких, підчас трагічних поворотів. Над ним, як і над багатьма з його покоління, тяжіла інерція думки і форми соцреалізму, яка приводила до зменшення відкритості, зрівнялівки усіх понять, словесних образів, але навіть і тоді, коли створювалися ідоли в романах і повістях з загальними словесами і фразами, Іван Плахтін, не вступаючи в жодну художню полеміку, вів спокійно, твердо свою лінію, показуючи у своїх творах життя таким, яким воно було насправді. Іван Олексійович Плахтін народився 27 квітня 1907 року на станції Дебальцево на Донеччині, в родині залізничного стрілочника. На третій день після народження Івана, його батько, Олексій Тимофійович, під час чергування трагічно загинув. Сім’я залишилась без будь-яких засобів до існування. Мати знесилена, без копійки грошей, без квартири, хвора, доведена до відчаю пішла до Катеринославського управління залізниць клопотати про пенсію, та її зусилля були марними. “Одного разу, — згадує письменник, — втративши надію добитися справедливості, мати залишила мене на широкому підвіконні в коридорі управління, вийшла на вулицю і кинулася під трамвай. Та її врятували. Коли вона трохи заспокоїлася і повернулася до управління, там уже не знайшли мене. Тільки згодом розшукала в приюті”. У роки розрухи і непу перед юним Плахтіним постають все нові і нові картини дійсності. Він і сам зазнає різних важких випробувань. Нелегко було в ті роки на Донбасі. Доводилося місяцями стояти в черзі на біржі праці, щоб дістати роботу. Юнак ходив на станцію, носив пасажирам чемодани, жебракував. Іван Плахтін був скромним письменником. Він ніколи не претендував на будь-яку славу. Йому чужа була бундючність. Він не сприймав пишних поз, може тому, що був з робітників: “Я не ставив собі завдання тягтися у ряди великих талантів, головним для мене було глибоко вивчати об’єкти відтворення, свою тему, досконало досліджувати свого героя, все це художньо втілювати в слово”. Мені приємно розповідати сьогодні про знаного письменника. Я бачив його у роботі за письмовим столом, у видавництві, вдома. Це був невтомний трудівник на літературній ниві. Тому хочеться, закінчуючи розповідь про талановитого літературно-громадського діяча, без будь-якого перебільшення, сказати рядками із вірша Степана Крижанівського:
А головне — віддав я сили праці, Ну просто тону праці я звалив, Хоч і нема похвал, ані овацій, Лише свідомість, що своє зробив!
