З річки прилетів свіжий вітер. Раптом погода змінилася. Сонце закрили хмари, перший весняний дощ дружно забарабанив по асфальту алеї.
Стемніло. Люди неохоче підводилися з лав, поглядаючи на грозове небо. Двоє дівчаток, дзвінко сміючись, ухопившись за руки побігли з парку. Я подивився їм услід, посміхнувся і продекламував перекладений вірш Тютчева:
Люблю грозу з початку мая. Коли весінній першій грім, Ніби, пустуючи, гуляє, Гуркоче в небі голубім.
Я так заповзявся з віршем, що ледь не штовхнув дівчину, яка йшла попереду. Підняв очі і застиг від несподіванки: переді мною була Надя. Вона йшла, низько опустивши голову. Не знаю, чи чула, як я уголос читав з пам’яті улюблений ще з дитинства вірш.
– Здрастуйте, Надю! Ви додому?
Дівчина, не піднімаючи голови, відповіла:
– Так, додому… А хіба що?
Я хотів нагадати їй про наше давнє знайомство, спитати про причину її розгубленого вигляду, але замість того сказав якомога пом’якше:
– Невже погода так впливає на настрій?
– Можливо, й погода. А чого це вас так турбує?
Я знав Надю веселою, жартівливою дівчиною. І зараз, незважаючи на всю її зовнішню різкість, відчув, що її щось гнітить. По собі знав: в такому стані важко залишатися одному.
Ми йшли поруч. Вулиця опустіла, тільки де-не-де, ховаючись від дощу, стояли під балконом закохані пари. Сірий літній костюмчик вдало підкреслював струнку постать моєї супутниці. Поруч проїхала легкова машина, і світло фар вдарило нам в обличчя. Надя дивилася кудись далеко-далеко вперед.
– Ви мене не зрозумієте, – нарешті вона повернула до мене голову, уважно подивилася, примруживши свої світлі очі. А потім трохи подумавши, змахнула модерновою сумочкою, додала:
– У мене дуже поганий, розгвинчений характер.
– Ну навіщо ж так...
– Ні. Не знаю. Я егоїстка. Білоручка і невдячна…
– Оце так критика, – пожартував я. Але Надія залишилась серйозною. Вона зупинилась:
– Так, так. Я закінчила культосвітній технікум. Ну і що ж? Боягузка, неук… – вона ще раз глянула мені в вічі. — Все, все розтоптала оцими тоненькими своїми каблуками, розумієте?
Мене послали в район, а я … я злякалась, кинула, втекла. Приїхала знов у місто, де театри, кіно, танці… Коли я вчилася в технікумі, мені допомагали рідні. Кожний тиждень вони мені носили, возили. Чого тільки не було? Можливо, лише пташиного молока. Я могла купувати все, що завгодно – від модної розлітайки до оцих лакіровок. Здавалося, що життя тільки і створене для того, щоб добре одягатися, крутити голови хлопцям. Але от закінчено технікум, я в селі. Старенька хатина, танці лише по суботах….
Весь мій модний «з шиком» одяг викликав тут лише сміх. Бували дні, коли мене знімали з роботи і разом з колгоспними дівчатами везли в поле. І я втекла. Поступила на швейну фабрику, стала працювати різноробочою, аби в місті, аби танці, аби…
Для рідних, які живуть у селі, люблять його і пишаються ним, я стала чужою. Тепер я їх розумію: адже я зневажила людей, які допомагали мені одержати знання, поставили на ноги…
Обличчя дівчини було таким зосередженим і суворим, але воно наче вже прояснювалось – як небо, де поступово розходилися хмари. Я відчув велику внутрішню боротьбу, яка відбулася в дівчині, і вже радів за неї. Значить їй треба було виговоритися, комусь розповісти про свої переживання.
– Моя подруга, з якою ми змалку вчилися в сільській школі, закінчила одеський медичний інститут, – продовжувала Надя. – Її направили, як і мене, в село. Недавно я була в неї на весіллі. Село, яке я залишила два роки тому, стало невпізнаним: вулиці повеселішали, з’явилися нові цегляні, міського типу будиночки, молоді деревця прикрасили двори, вечорами молодь збирається у великий затишний клуб. А бібліотека, це ж просто чудо! Новий світлий будинок, читальний зал і книги, книги… І все це з’явилося без мене. Я стала там чужою, зайвою. В той час я теж могла узяти в усьому цьому найактивнішу участь…
– Надю, — раптом твердо сказав я. – Ви, мабуть, і самі думаєте про те, що… Адже вашу помилку можна виправити.
– Піду в обком комсомолу, попрошу, щоб послали мене кудись на село, хай навіть найвіддаленіше. Спробую ще раз свої сили.
Я побачив, як розпрямилися плечі дівчини. Здавалося, що переді мною колишня Надя, але тепер її життєрадісність не була легковажною, як раніше. Це вже була бадьорість людини, яка багато передумала, багато усвідомила. Я не мав сумніву: Надя зробить так, як говорить!
А свіжий весняний вітер летів по вулицях міста, розганяючи останні хмари з вечірнього неба. Гроза пішла за Дніпро, десь ще ледь чутно гуркотіло. Я обійняв дівчину за плечі й притишено нагадав їй рядки чудового незабутнього вірша:
Люблю грозу з початку мая,
Коли весінній перший грім…
– Гм. Це для мене, – скинулася дівчина. – Так, дійсно. Треба любити грозу з початку мая.
05.06.1960. Перший літературно-художній твір, надрукований у молодіжній газеті «Ленінський прапор» (нині – «Новий день»).
