З Софією Василенко довелося зустрічатися небагато. Запам’яталось останнє побачення. Мова тоді йшла про творчість. Вона казала мені: — Може колись вдасться постати в літературному світі, перед читачами зі своєю цільною поетичною збіркою. Там не буде розповідей ні про моє особисте життя, ні листів до рідних, друзів. Моя книжка віршів буде належати тому, кого вона зацікавить творчо, а моє приватне життя до цього не годиться, не випадає. Я тоді подумав “приватне життя”. Але ж це не тільки чоловік, діти… Я намагався вивести її на розмову. Та вона відстоювала свою обрану позицію до кінця. І все ж мені вдалося запитати: — Скажіть, будь ласка, як ви визначаєте себе з позиції автора в творчості? Вона спочатку глянула на мене уважно, потім, приязно посміхнувшись, сказала: — Коли питають, чи постійно до мене приходить поетичне натхнення, я не завжди знаходжу швидку відповідь. Коли задумую писати вірші, чи то на кухні, в огороді, на вечорницях, то здається, що в момент творчості життя моє змінюється, відчувається, наближаюсь до щастя. Слава Богу, в такі хвилини воно змінюється весь час. Тож виходить, постійно крокую до щастя. Особливо коли була піонервожатою в школі. Та найбільше опромінювались думки окриленням, коли вела журналістську роботу в районній газеті. Понад десять років. Ото була поезія! — І ще одне, — не стримався, — як на вашу думку, будуть позначені зміни з відродженням української державності? — Добрий чоловіче, література і ми вже маємо зміни. Головне, що цей процес триває. Якраз цього нам і потрібно. Світ насправді дуже мінливий. Хотілося, щоб ми, люди України, не втратили бажання ставати кращими ніж були, йшли до прекрасного, працювали на покращення життя. Життям потрібно насолоджуватись і рухатись. Рух — це життя! Слухав. А мене наче хтось підштовхував у спину, так і тягло ще спитати: “Ви нагадали про натхнення. Що вас надихає у творчій роботі?” — Не знаю, — відповіла вона, ніби вгадавши про мій намір зробити ще одне запитання. — Чи існує таке собі чисте натхнення, але мене завжди стимулюють три речі: любов до сім’ї, до рідної України і пам’ять. І тут я пригадав її вірш, з яким познайомився уперше:
А степ шумить. В степу ірже кіннота. Глибоке небо всотує той шум. Два кольори — блакить і позолота, – Мого дитинства радість, біль і сум.
Тут ярий південь. Тут вітрів столиця. Солоний подих моря й Сиваша. Ніколи не зміліє та криниця, З якої п’є і серце і душа.
Тут сіль Землі, Що живить кров і душу, Припливи і відливи моїх мрій. Чому, сама не знаю, тільки мушу Я жити в цій світлиці степовій.
Тепло, умиротворено закінчується рядок строфи: “Я жити мушу в цій світлиці степовій”. Наступила пауза. Ідилія скінчилась, захоплення повільно спало, здалось, що кожне нове слово нахмурилось, стало колючим, злетіло глибоким зітханням: “Першого березня 1942 року мої батьки були розстріляні фашистами”. Важкі, сурові слова злетіли несподівано. Це мені так видалось, це для мене вони були несподіваними. Поетеса не забувала їх ніколи. Софія смутно запам’ятала батька. Він того лютневого вечора, останнього, прийшов раніше, ніж у звичайні дні. Хоч очі й сміялися, та був невеселий. Став на порозі й подав дочці пакунок: — Це тобі, Скіф’яночко, від таврійського зайця. Розгорнула: улюблена франзолька! Увечері, коли вся сім’я, як завжди, сиділа на кухні (тут було тепліше, бо ще зима сміливо заглядала у вікно), Софійка притулилась до батька, спитала: — Татку, а світ страшний? — А ти як думаєш? — Бачиться, страшний. — Чого? — А тому, що в ньому живуть не тільки хороші люди, роботящі, а й ті, що прийшли на нашу землю. Скільки повішено? Табір з собаками облаштовують. А дід Леонід, тато батька, додав: — У протитанковому рові, на околиці Генічеська, німці розстріляли триста ні в чому невинних людей. Малих і старих. — І що, тату, з цих людей ніхто й не повернувся додому? — Не повернувся. Все це не просто, моя люба доню. Плачуть на Селянській, на Таврійській. Якби вони й до нас не прийшли? Гітлер біснує і на майданах Європи, і в Україні. Вбивають, вішають, палять книжки… Остання оповідь татка залишилась в пам’яті на завжди. Прикриє очі і бачить усе те, про що розповів батько. І почуте оживає в її неспокійній уяві: — Вже тисячі, сотні тисяч замучено наших людей загарбниками. Але, рідні мої, запам’ятайте — ми переможемо! Надходив ранок першого березня. Перший день весни. Та схід був червоно-кровавий, рвучкий вітер, посвіжівши, почав розбігатися з Сиваша. Генічеськ поволі пробуджувався. У сусідському дворі замукала чудом уціліла корова. Запахли бузкові листячка, солома. Мати на ніч притрусила підлогу. На ганку щось робив тато. Він у цей день підвівся удосвіта. Тихенько, ледь чутно, насвистував свою улюблену пісню про широке село:
Ой видно село, Широке село під горою. Ой там іде військо, Українське військо до бою…
“Все вирішено, — думає дівчинка, підводячись з теплого ліжка, та так, щоб не розбудити ненабагато старшенького брата Олександра. — Буду схожа на батька, роботящою, впевненою в себе”. І так їй ясно було тоді на душі. Тихий, ласкавий світ заходив над містом. Стає голими ніжками на долівку, щасливо всміхається, згадує таткові слова: “Ми переможемо!”. Це було першого березня 1942 року. Сірий, холодний ранок — та Софії він видався ясним та теплим. І раптом їх вулицею з гуркотом і тріском промчали чорні тупорилі мотоцикли з колясками, кілька вантажівок з солдатами в насунених на очі круглих касках. Машини зупинились на стику вулиць. Відкрилися низенькі дверцята і почали сплигувати на землю автоматники. Вони побігли в провулок. В центрі міста на шибениці загойдалися нові повішені. Вбігли і в їх двір. Схопили матір (вона була єврейкою), потягли до фургону, вкритого важким зеленим брезентом. Батько кинувся її захищати. Високий німець відштовхнув його карабіном до сіней. Та тато не зупинився, заступив собою дружину. Брат поривався до батька. Дід ухопив його за руку, притяг до себе. Матір і побитого прикладами батька (українця) заштовхали у зловісний фургон. Софія Василенко і її брат Олександр Прихненко рідних більше не бачили. Залишилися вони з дідом Леонідом. Сусіди казали, що гітлерівці розстріляли їх батьків у протитанковому рові недалеко від міста. Саме в цей день і закінчилося Софіїне дитинство. Її душа від тих жахливих днів буде постійно кровоточить спогадами про велике горе, яке випало на її долю, на долю брата, всієї їх сім’ї, на рідні — єврейській і український народи. І хоча тоді над країною світило ясне сонце, Софії запам’ятався холодний небосхил, вкритий свинцевою сивизною з криваво-червоними сполохами. Поетеса постійно зверталась до теми війни:
1 березня 1942.
Мої батьки розстріляні фашистами. Душа нескорена. Та туга Все точить серце, розпина, І вже криваво-чорна смуга Виводить пензлем імена. І оживають предків тіні, Тремтячі рідні голоси… Вони зі мною і донині, Дитячих спогадів часи.
Яке ж бо серце треба мати Або картатись все життя: Батькам не можу передати Ані скоринки в небуття.
Пройшли роки. Підросла Софія з братом Олександром. Допомагав у цьому дід Леонід Михайлович. Вивчились. Софія закінчила Херсонський кооперативний технікум, а рідний брат — Одеський інститут Інженерів Морського Флоту. Все, що доводилося робити поетесі, було для неї служінням своїй сім’ї і великій Батьківщині з особливим почуттям тремтливості й благоговіння. Слова любові до рідної землі завжди для неї набували тієї конкретності і вимогливості, які можливі лише при найглибшому духовному зв’язку людини з своїм народом і родиною, при усвідомленні до кінця готовності віддати всю себе за їхній спокій і щастя. Навчаючись в технікумі, Софія побувала в обласному центрі на виставці українських художників. Її вразив малюнок “Тривога”. На освітленому фоні темний силуєт жінки з дитиною на руках. Постать матері зігнулась і витяглась в русі, в бажанні сховати хлопчика від смерті, раніше за себе. Цей образ обпік Софію, бо він був втіленням боротьби за життя і майбутнє людини. Матір, дитина і художній твір “Біля Бабиного яру”, що був поруч, нагадали їй страшну картину з днів війни, окупацію гітлерівцями її рідного Генічеська. Страшне завивання сирен, гупання важких чобіт із залізними підковами, гарчання німецьких вівчарок і постріли. Постріли! Чорний колючий дріт єврейського гетто, маму, з рук якої батько вириває дівчинку в білій пов’язці і передає діду з вигуком: “Тікай!”. Малюнки, надпис над ними “Це не повинно повторитися!” і своє образне видіння запам’яталось. А слова: “Це не повинно повторитися!” пройшли з Софією через усе життя. Закриє вона очі, а перед нею постає рідне тихе місто на узбережжі лиману Азовського моря. Осінні дерева розгойдуються вулицями, буркочуть високі хвилі. І комбайни на розмитих вітрами гонах, крізь голівки соняхів просвічується безмежне поле, воно символізує рідну землю. Зіна, перша подружка Софії в Херсоні, з якою вчилася в технікумі, мріяла про театр. У кожній її захоплюючій розмові панувала матір. Вона любила тільки маму, бо вона водила її в справжній театр, вкладала в пам’ять мрію про виступи на великій сцені. “І прийде час, — говорила їй, — коли на спектакль, в якому будеш зайнята і ти в головній ролі, на вікні театральної каси буде написано: “Усі квітки продані”. Усі розмови подруги про щасливе майбутнє засмучували свідомість Софії. У неї не було мами з трьох років. Фашистські звірі розстрілом забрали в її любої матері життя. Софія по-доброму заздрила Зіні. Одного разу дівчина запросила її до обласного театру на генеральну репетицію, де вона буде виступати в масовій сцені. Зіна навіть попередила, що вона побачить справжні, майже справжні сцени спектаклю “Іркутська історія”. З декораціями, костюмами, освітленням. І ось вона в напівтемній залі, і не у віддаленому, як завжди, кутку, а в ложі, над самісінькою сценою, куди посадила однокурсниця, щоб краще їй було видно. І, коли під завмираючі звуки святкового шкільного вальсу і трохи скорботної увертюри завіса попливла в різні сторони, розкриваючи авансцену, Софія ураз відчула якесь несвідоме запаморочення голови. Завіса сховалась, і на сцені наче розступились темні хмари, за якими засяяла небесна блакить. Дівчина, забившись у куток затемненої ложі, не відривала очей від сцени, відчуваючи у своєму юному серці дивний біль, який з кожною новою хвилиною наростав. А там, на сцені, в блідо-зеленому сяйві театральних прожекторів порхали в одязі випускниць у шкільному вальсі такі ж дівчата як і вона, і серед них її подруга, білявенька Зінаїда. І дівчина відчула болюче нестримне бажання бути не в ложі, там, серед легких, початкуючих артисток, бути однією з них і вільно в голубому осяйному колі світла читати вірші про свій Сиваш, Арабатську стрілку, піщану косу, Азовське тепле море. І про рідний Генічеськ. Про перше кохання. Але в неї такого не було і не буде. В неї не було мами! А дід, хоч він і чудовий, не міг замінити матір, не міг струмувати в її дитячу душу світ прекрасного, щоб зігрівалось, оживлялось зернятко краси, яке приховане в кожній дитині з дня появі на білий світ, від дня народження. У Софії не було мами. В неї був інший світ дитинства. Інше життєве існування. Без материнської і батьківської ласки і любові. Софія підвелася, покинула ложу, театр і більше місяця не розмовляла з подругою, хоча вона, Зінонька, не була ні в чому винна. Винні були німецькі фашисти, що вбивали й вбивали по всій Європі єврейську націю. А за одно й тих, що був поруч. Хто захищав. Софія Василенко усе, що робила в літературі, робила натхненно, з почуттям глибокої відповідальності за свою справу, бо поетична творчість воістину була для неї життєвим покликанням.
Купаю сына, в школу проважаю. Борщи варю. Ну, словом, все дела Каким-то чудом делать успеваю И краткие мгновенья урываю У времени без счёта и числа. А что дела? Они мне не помеха, Они лишь задают и ритм и тон, И каждое мгновенье словно веха, Хотя порой бывает не до смеха, И с губ, вот-вот, готов сорваться стон.
Бросаю вызов этой жизни бренной, Ловлю, как воздух, рифмы и слова, И радуюсь, как девочка, бессменной Любви своей к земле, ко все вселенной. Пока жива любовь — и я жива!
Померкли окна. И уже закат В них не горит, как много лет назад. Осела крыша. И пропала стать, И трудно даже мне теперь узнать В том доме с обвалившейся стеной Пекарню старую на улице одной. Я по рассказам знаю, как была Она для города нужна и для села, И как крестьяне, считая дней, По всем дорогам торопились к ней. Она пекла и чёрный и ржаной, Пшеничный — перед самою войной, И снова — белый, из муки родной. И не было, уж помню, ничего Дороже хлеба тёплого того.
Я прихожу к пекарне постоять, У стен её подумать, помолчать И поклониться мысленно рукам, Что строили пекарню, словно храм.
Увы, теперь снести её хотят. Над ней давно уж трубы не дымят. Но кажется — из окон пахнет хлебом, Горячим хлебом, меж землёй и небом.
Чим далі знайомишся із поезією Софії Василенко, радієш від того, що вона не тільки була талановитою поетесою, а й вірною дружиною, дбайливою матір’ю, невтомною трудівницею. Софія і на сьогодні залишилась взірцем для багатьох генічанок, які захоплюються не тільки її патріотичністю, мужністю жінки-трудівниці, а також її любов’ю до рідної землі, до праці. Розглядаючи збірку поетеси, так і хочеться зосередитись на з’ясуванні таких питань: як розкриті у книжці “Серце скіф’янки” поетичні образи, проблеми сучасного життя? Чи можна її ліричного героя назвати борцем, чи визначена його громадянська позиція, в чому авторський ідеал щастя і, головне, як представлена у збірці єдність людської праці і краси? Та, відверто, коли виникла думка до написання нарису про чудову поетесу, то не ставилося завдання йти шляхом аналізу творчості, малось на увазі розповісти про життєвий шлях, її творчість. Приваблювали її вірші: чесні, відкриті, талановиті.
Таврійський степе, княже посивілий, Увінчаний блакиттю стиглих днів, Ти бережеш козацькії могили Своїх синів. З твоїх курганів дух полинний лине, Він не прочах під мрякою життя, І тягнеться замріяно стеблина У майбуття.
Та тільки присмерк спуститься до тебе, Полинний біль переросте в жагу, Тут виміряю й я, торкнувшись неба,– Думок вагу.
Дуже переконливо звучить вірш “Скіфська баба” з епіграфом Ліни Костенко: “Ти скіфська баба, кам’яна незграба, Стоїш в степу”:
То ж чимсь вона ввійшла в мій рід, Ця скіфська баба. Для мне це теж — це білий світ І ця кульбаба, І той ковил, що вітер гне На тім кургані. Тож не минає і мене Віків мовчання.
Як бачимо, наведені вірші народилися на конкретному матеріалі, внаслідок душевних потрясінь, пережитих їхнім автором. Так народилося чимало поетичних творів херсонської Скіф’янки, написаних під час її перебування в Німеччині два з лишком роки. Та ж доля, що набігла до неї ще у дитинстві, віддала, не спитавши, на сердечні муки. Які стали, згодом, яскравим взірцем душевно-патріотичної лірики. Тут не зайвим буде свідчення самого автора: “Мені поза Україною постійно хотілося писати, щохвилини віршувати рядки про те що бачила, які б давали вихід із того стану потрясіння, в якому знаходилась, проживаючи в не рідній країні, серед німців. Хотілося висказати людям і самій собі, й іншим про те, як бути далі. Чи пробачать мені сусіди, земляки, що покинула рідну землю і поїхала?.. Та що говорити? Задавала собі: треба щось робити”.
Батькам я очей не закрила, Про що тепер можна сказати? Була малою. І не встигла, Любов їм останню віддати.
Ці мужні, сердечні рядки поетеси збереглися в архіві автора цієї розповіді. Вони стали першими свідченнями людини, яка залишилася без обох батьків разом в один час й глибоко проникнуті в думки й чуття, які живуть, зібравшись в ціле, з повоєнних дитячо-піонерських годин. Закінчуючи несподівано народжений художній нарис, хочеться, щоб його якнайбільше прочитало читачів: і українці, і росіяни, і євреї, і щоб випало в них із поля зору само дійство — ділення на “ти”, “ми”, “ви”, прислухалися б до диктатури розуму, любили не тільки себе, і свою українську землю, свою велику братську сім’ю народів, Батьківщину — якій ім’я — Україна.
Скільки років, століть, Ми чекали на волю, Україно моя, ти воскресла із болю, Тож прийми наш уклін, Щиросердний, синівний, Піднімайся з колін, Вік спливає руйнівний. Україно моя, Україно! Ти, мов матір, у світі єдина, Хай живуть рушники та калина, У віках хай живе Україна! Рік за роком в борні. Україна зростала. У святкові ці дні, Наче сонце заграла, На лозі виноградній І на хлібній зернині, На землі Українській, Найдорожчий святині.
Поетеса, публіцистка, нарисовець подарувала Україні двох синів, обидва закінчили Вищу Одеську морехідку. Онука Катерина має за плечима Одеський університет. Володіє трьома мовами. Чоловік поетеси, Олександр Васильович Василенко, працюючи багато років головним інженером Генічеського торгового порту, постійно підтримував дружину в її поетично-літературному прагненні, допомагав зберігати творчий настрій і натхнення. Важливо ось що: як зазначає упорядник у передмові до післяжиттєвої поетичної збірки “Серце скіф’янки”, її рідний брат Олександр Прихненко: “Стихи идут вперемежку — украинский, русский, как когда-то публиковались, но оба языка были для неё с рожденья родными. И как бы кто ни пытался теперь (имею в виду наши правители), невозможно их разделить. Это — то коромысло, на котором несём мы полные вёдра родниковой воды: источник жизни славянских народов. Сестра не разделяла их никогда. “Коромысло” — так и был назван ею один из лучших её стихотворных сборников. Он состоит из двух книг: “Заходьте, прошу, до світлиці” и “Под ливнями света”. Зауважимо — це добре. Але в житті все, іноді, буває по-іншому. Воля — це світ сонця, без сонця не встає ранок, без нього не приходить на землю світлий день, не розвиднюється і в душах людей. Я теж мав такі думки і маю, але в житті все йде по-іншому. Усім, хто любить свою рідну мову, українську, росіяни чіпляють прізвисько “націоналіст”. І коли тепер забігає про це мова, згадується, як М. Горький у своєму листі до української Книгоспілки писав: “… Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собою одну цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие “языком”, — но ещё и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия”. Ось так, які різні погляди. А ми кажемо “коромысло”. Софія Василенко, слід зауважити, формувалась як людина і поет під впливом двох національних культур — української та російської. А взаємодія цих культур склалася здавна, але після нового з’єднання в 1922 році загальнодержавною мовою в Радянському Союзі, до складу якого входила й Україна, була визнана лише російська мова, українська ж була зведена до рівня регіонального “наречія”. Московська влада разом з партією де тільки могла насаджувала культуру росіян, що не могло не народити в переможеному, але незламаному народі непереборне, спротив, активне бажання захистити національні традиції, зберегти рідну мову, мову батьків. Тож хвала і наше щире пошанування поетесі, що працюючи в таких важких умовах, коли йшло безмежне “злиття націй”, змогла піднятися і над рабським схилянням перед російсько-московською літературою і українською обмеженістю, покірливістю, зуміла поєднати у своїх поезіях все найкраще з обох літературних традицій, по-своєму осмисливши їх, не надаючи переваги одній. Повернемося до поезії поетеси, щоб побачити, як вона зосереджувалась на певному стані природи, яка була для неї рідною з дитинства. Вона відчувала її красу, бо саме від краси залежить настрій людини. Переїхавши жити до Німеччини (тягнуло побачити, познайомитися з державою, людьми, серед яких виросли вбивці її рідних, вирішити для себе, чи змінилось щось на краще в цій країні. Так, сьогоднішня Німеччина дуже високорозвинена держава, з багатющою культурою). Та книжки про Гітлера на полках крамниць, націонал-нацистську партію зворушили її давні спомини. Поетеса все частіше і частіше почала згадувати своїх загиблих батьків від рук німецьких фашистів. На зауваження чоловіка вимовляла: “Простити вбивців моїх рідних і сотні генічан у мене ніколи не стане сил”. А ще додало їй болі, коли одного разу побачила, як вулицею їх міста Західної Європи промарширували молодики з фашистськими пов’язками і під прапором зі свастикою. Вони гарцювали у квітні, в день народження Гітлера. Ця зустріч з неонацистами, спадкоємцями рейхсфюрера СС Гіммлера, зовсім отруїла її життя. Ця страшна отрута враз нагадала березень 1942 року, і звалила на кілька тижнів в ліжко в тяжкій душевній недузі. З тієї пори Софія Василенко не могла спокійно виходити на вулицю. Перед очима постійно вставало слово, яке вигукували молодики: “Екстермінація”, що чітко пояснювалось — викоренення, знищення. Неонацісти, зустрічаючись з перехожими, підкидували їм слова: “Умри мовчки!”. А, побачивши Софію, що виділялася своєю соняшниково-українським кольором, разом кричали: “Чекайте! Ми повернемось, чекайте!”. Ці видовища і вигуки враз зривали в пам’яті спогади із суцільною чорнотою. Від того часу туманна завіса спокою спала і виступила ще більш грубішою і важкою. Кожний новий день перебування в Німеччині вливався все новою і новою отрутою в її тіло. Поетеса не змогла спокійно переносити жах і огиду. З її вуст все частіше і частіше почали злітати слова, котрі диктувала диктатура розуму: “Що б не сталося, я обов’язково повернуся до своєї країни, до Батьківщини батьків. Я не відчуваю себе тут щасливою, моє серце живе без любові. Мрію тільки про одне — бути разом з рідними. В тому краї, де сонце там ніколи не світить, проте і ніхто не тужить за його промінням”. А ще додавало й те, що сусід по квартирі, зустрічаючись, біля входу в будинок, вигукував: “Хайль, Софіє!”, що швидко нагадувало “Хайль, Гітлер!”, дні окупації, автоматні черги, сльози генічан. Повернувшись у Генічеськ, до берегів Азовського моря, вона привезла з собою неспокій серця. І жила мов у дикій пущі. Обличчя її схудло, захопило невиліковне страждання. Вийде до Сиваша і знову промовляє морю, як до рідного: “Я не зможу вибачити їм. Вони вбили моїх батьків і кинули нас з братом у нерадісне, нещасливе плавання світом”. Вона витягала з-за кофтинки іконку, що привезла з собою, ставала на коліна перед нею: “Господи милий, володарюй Всесвітом, молюся тобі і благаю — допоможи бути разом з рідними, в їх потойбічному житті!”. Підводилась, йшла до могили батьків. Вона не боялась смерті, чекала її, бо хотіла бути разом з матір’ю і батьком. Вона їх любила і не переставала любити. Відчувала, що надходить час зустрічі. Останніми слова поетеса залишила близьким: “Не сила далі бути без батьків”. Переважна більшість поетичної творчості поетеси — художні мініатюри, в яких поєднані широта почуттів і думки, глибина переживань. На мою думку, це — один із кращих віршів талановитої поетеси:
Заходьте, прошу, до світлиці! Я щедро людям роздаю І зелень жита, й дух копиці, І гони ситцю-розмаю. Я не питаю, хто Ви, звідки, Якої вдачі, що в думках? Вам подарує сонця злитки Моя світлиця гомінка.
А Ви мені — лише увагу, Живого серця теплий щем, Душі надію і наснагу Цілющим словом як дощем.
(“Серце Скіф’янки”, Вибрані вірші. 2007 р.)
Софія Василенко мала у душі добрі бажання, наміри і неодмінно вірила, що вони мають збутися. У цьому переконує її поетична збірка “Серце скіф’янки”, упорядкованою і виданою її братом, письменником Олександром Прихненком. В поетичній книжці викристалізовується жагуче прагнення, народжуючи в поетеси енергію знову повернутися на землю батьків, стати в робочій стрій на Батьківщині, бути корисною рідним людям. Завдяки цьому вона змогла здолати всі перешкоди. Кожний новий день для сміливої, талановитої поетеси був наповнений боротьбою за образне ліричне слово. А силу для своєї творчості позичала у безмежного поля, у весняних хвиль Сиваша, у людей, — щоб згодом заявити: щиро повертаю свій несплачений борг:
Послухайте, люди! Цінуйте життя, Бо краще немає земного буття. Бо рай не на небі, рай тут на землі! Тут радощі наші і наші жалі.
В останній збірці талановитою поетесою створено образ співця, людини незламної волі, щедрої душі, чутливої до людей, до таврійської природи:
Під вікном моїм ясень, Наче парубок-красень, З вітром пісню співає, Про красу твою, краю.
Про ліси, полонини, Про степи України, Про тополі на кручі Та пороги ревучі. Десь блукають по стернях, Розкидаючи зерна, Мої пристрасні рими; Я живу тільки ними.
Кличу я їх додому, А вони про солому Та про стріхи співають І у вирі зникають...
У кожному творі генічанки ясно відчувається, що вона подавала голос про цінності людського життя. Це й пам’ять: історична і соціальна, коріння, ґрунт, духовні святощі. У Софії Василенко був свій образ розуміння і віри в поетичне слово, що й обумовлював її вимір морального й художнього критерію творчості.
А я кохаю Україну, Таку, якою вона є. Кохаю, як свою дитину, Як перше дитятко своє.
Її церкви – ті білі храми, З яких летить, лунає дзвін, Роками, ні, пробач, віками, У несполоханий полин.
Її джерельне чисте Слово, Його пречистий, світлий сум, Бо з нього вийшла наша мова Й віночок барвінкових дум.
Кохаю рідну Україну За білий той вишневий цвіт, Що десь вкриває полонину Та й мій садок вже безліч літ.
Немає сумніву, що той, хто візьме в руки поетичну збірку Софії Василенко “Серце скіф’янки”, знайде для себе щось таке, що назавжди залишиться в пам’яті і стане близьким до серця і душі.
Нарис друкувався в Генічеській газеті «Приазовська правда», 15 жовтня 2009 р.
