До 50-річчя видання першої збірки Ліни Костенко “Проміння землі”
В середині листопада мене запросили виступити перед читачами в міській юнацькій бібліотеці ім. Б. Грінченка.
Я із задоволенням прийняв запрошення, одразу ж почав готуватися, бо ж з цією книгозбірнею давно склалися добрі приязні стосунки. Накидуючи план виступу, згадав, що у мене десь лежать чернетки про видатного письменника і, раптом, зовсім несподівано, натрапив на давні записи, зроблені, коли активно співробітничав із обласною газетою “Наддніпрянська правда”, був навіть якийсь час членом редколегії. Пожовклі листики лежали в невеличкій брошурці херсонського журналіста П. Кирьяна, де згадується і моє прізвище, як керівника робкорівського поста газети на Херсонському суднобудівному заводі.
У мене ураз з’явилось бажання зібрати докупи спогади, розкидані на різних аркушиках.
Беру до рук злежані від часу зошитові листики. Один з них затремтів і спланерував на письмовий стіл, і ліг так, що я побачив: 1968 рік.
Стояла суха серпнева погода. Я на моторному човні з сім’єю. Виїжджаємо з Пудової Канави. На середині Дніпра гойдається на невеличких хвилях “южанка”. Чоловік невміло працює веслами. В човні з ним молода, сумна темноволоса жіночка з дівчиною років дев’яти-десяти.
Під’їхав, питаю:
— Що сталося?
— Не крутиться гвинт, — відповідає чоловік.
Я з досвіду знав: напевно зірвало шпонку. Кажу:
— Давайте до берега. Подивимось.
Жіночка одразу посміхнулась і вказала на канат. Підхопив, прив’язав до свого човна і потягнув їх до берега. Туди, де ми завжди з дружиною і доньками відпочиваємо. Тут найчистіша вода на всьому березі Дніпра.
Швидко упорався з гвинтом. За цей час дружина моя із жіночкою одразу ж заспілкувалися і потяглися одне до одного, а діти побігли до води.
Поставивши на гвинт новий, саморобний штифт, відштовхнув “южанку”, запропонував незнайомому чоловікові сісти зі мною в човен, щоб перевірити справність роботи двигуна. Відштовхнувшись від берега, завели двигун, увімкнули швидкість. Човен плавно пішов під мотром. Радісний незнайомий простягнув мені руку, вдоволено потиснув, а потім потер долонями обличчя й крикнув мені на вухо:
— Друже, скільки за послугу?
Кажу:
— Нічого не треба. Та й що я там робив?
— Не кажіть. Це б ми ще веслували. А онде, вже у воді. Плавають! — А далі він не проговорив, а піднесено вигукнув:
— Тоді, може, десь є крамничка?
— На Голій Пристані, — показав за Великий Потьомкінський.
— Гайда! — не задумуючись, запропонував. — До берега.
Двигун, як кажуть, є двигун. Ми миттю під’їхали до своїх. Чоловік закричав, ступаючи у воду:
— Ліно, знаєш, як все це просто. Давай мої штанці, треба перевірити, як відремонтувалися. А ви купайтесь, загоряйте. Ми швиденько.
Мій супутник, коли я прив’язував човна до верби в затоні річкового порту Голої Пристані, нахилившись до мене, сказав:
– Я поважаю Ліну. Вона, прочитавши, кілька моїх творчих робіт, зауважила: «Або пиши на ліричну тему, або для народу. Тільки, якщо будеш писати для народу, то не бреши! Вона славна людина».
Не пройшло й півгодини, як ми повернулись.
Я сплигнув з човна, товариш за мною. Ліна стояла у самої води. Видно хвилювалась, чекала.
– Де вас ангели носили?! – грізно викрикнула. Побачивши, що ми спокійні, усміхнені, піднялась на берег.
Мій товариш підступив до мене.
– Будь ласка, не звертайте на різкість Ліни Василівни. Вона гарна жінка. В неї чудове серце. Але життя… – Він трохи помовчав, подивився навколо себе й притишено додав:
– Вона народилась в інтелігентній, високоосвіченій, патріотичній родині. Її батьки були вчителями. Батько знав дванадцять мов. На жаль за свої чесні, людські переконання, любов до України, її народу, був репресований. Десять років поневірявся в страшних єжовсько-беріївських таборах.
Він знову зробив паузу, та передохнувши, додав:
– А щодо неї самої, її особистого життя, то вона навчаючись у Московському літературному інституті, з’єдналась з поляком, у них народилась ота жвавенька дівчинка, Оксанка. Але, запам’ятайте – жити і творити поза Україною вона не могла, заявивши йому:
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву, Але Батьківщина в кожного – своя.
Тепер вона ось тут.
Тут же, в затишку, на брезенті, був вдало організований “обідній” стіл.
Я помітив, що Ліна, як назвав її чоловік, була вольовою жінкою, навіть помітно владною. Спокійний погляд випромінював розум. Та, найголовнішою її особливістю, як далі побачив, було бентежне хвилювання, в очікувані чогось нового, і незалежність мислення.
Присіли за стіл. І, як завжди буває в таких випадках, жваво пішла розмова, спогади. Мій новий приятель, трохи випивши наддніпрянської горілочки, побіг до води. За ним — моя старша. Не залишилась осторонь й їх донька, Оксанка. Пішов до води й я. А, коли виліз на чистий піщаний берег, дівчинка видала мені:
— Я засмагла дужче за вас. — Простягнувши до мене руки, показала, що вони в неї бронзовіші, темніші. А потім, підтягнувшись до вуха, сказала мені: — А мама моя — поетеса, пише вірші. Має свої книжки. Я б прочитала вам. На жаль, їх немає у нас з собою.
Коли ми знову сіли за імпровізований стіл, я не проминув закинути, що і я теж пишу.
— Так, — зраділа жіночка. — Цікаво. Зараз усі пишуть. А як же ваше прізвище, коли не секрет?
— Ніякого секрету немає. Вірші підписую — Малорос. — Трохи не з гордістю заявив.
Ліна швидко підхопилася, перепитала: “Малорос”? А потім чітко, голосно заявила:
— Коли ви були Малоросія, я була Українкою!
Я не встиг щось зауважити, бо відчув, як у грудях моїх похололо, наче берегом в цю хвилину пронісся пронизливий вітер.
Ліна Василівна, це я вже дізнався пізніше, вільно почала читати свої вірші:
В пустелі сизих вечорів, в полях безмежних проти неба о, скільки слів і скільки снів мені наснилося про тебе! Не знаю, хто ти, де живеш, кого милуєш і голубиш. А знаю — ти чекаєш теж тривожно вгадуєш і любиш. І я прийду в життя твоє. Тебе, незнаного, впізнаю. як син вигнанця впізнає прикмети батьківського краю. Я ради цього ладна жить. Всі інші хай проходять мимо, аби в повторах не згубить одне, своє, неповториме. Нехай це — витвір самоти, нехай це — вигадка й омана! Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани.
Я дивився на Ліну, на її стиснуті вуста, на відкрите чоло, на бузок, що розрісся від тієї пори, як був тут з дітьми, ще навесні, як він зацвітав разом із конваліями.
І раптом:
Кардашинський лиман… Кардашинський лиман… Незастояне люстро свободи. Тільки де ж те обличчя, що личило нам, щоб дивитись на себе в ці води?! Затули свої очі долонями сліз. Занімій, наче знаки наскельні. Ми нащадки героїв, співців і гульвіс, — ми тепер такі безшабельні! Ми, володарі степу й баских табунів, на місцях оцих заповітних для вцілілої сарни і двох кабанів спромоглися зробить заповідник. Мені горло болить од печалі цих слів з не моїми горбами покори. Ти мілієш, лимане… Ти зовсім змілів… В баговинні глухнуть мотори. Твою славу щури розтягли по світах, і не має у тебе Гомера. Лиш застогне вночі недострелений птах від заблуканих куль браконьєра.
Читала поетеса ще “В пустелі сизих вечорів…”. Ми сиділи біля невеличкого вогнища, розведеного її чоловіком, не запам’ятав його ім’я, дивилися на річку і кожен думав, напевно, про своє.
Захотілося й мені, як кажуть, козирнуть, продекламував і я вірш, який завертівся в голові. Подаю по пам’яті, в записах не збереглося. Отже:
ОТ ОСОКОРА ЛЕГЛА ТЕНЬ
Скажу вам прямо, как здесь прелестно. Журча спешит к Славутичу ручей. Соловей на липе, расчудесно, Не расстается с песнею своей. ... От жары скрывает осокора тень. Видеть, не скрою, все это отрадно. Крикнуть бы: “Славься всем наш чудный день!”
Ліна Василівна слухала мене, трохи прикривши очі, мовчки, не перепиняла, не робила зауважень. Я, осміливши, продовжив:
На лимане расшумелся ветерок, Он играет, плещется волнами. А к берегу, он, причалил катерок, Освещен вечерними лучами. Веселись, говорю себе, душой. Кардашинский посылает мне привет, Он признал меня давно, я свой, – Встречаюсь с ним довольно много лет.
Поетеса усміхнулась. Я спитав:
— Правда, добре? І сонце, і вітер, і лиман… Це у нас тут, на Дніпрі, на Україні.
— Так, так, “на Україні”. Сіли й поїхали. Потрібно в Україні. Щось не сьогоднішнє. Не уловила, чий це вплив? Виходить, як у народній пісні: “Куди я йду, не пройду, На твій слід ізойду”.
Я тоді, відверто, не надав значення її словам. Продовжував пишатися тим, що “Кардашинский посылает мне привет”. Але у чернетці є такий запис: “Київська поетеса підійшла до мене: “Ось, що, скажу вам, чоловіче, — промовила вона, — вам вбили в голову міфологему, мабуть, з дитинства, оце “Старший брат”, — оце “менший брат”. Ще — “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь старший, великий, і якраз той, що з’явився на світ не першим, а ще й через кілька століть. І ще Росія завжди показувала і досі показує Україну, як Малоросію. То й ви, вибачте, вважаєте себе, що ви менший братик, Малорос».
Повз нас пройшов озерного типу теплохід “Максим Рильський”. Він потягнув за собою воду. А потім ця вода швидкою хвилею линула до берега. Лінина дочка в цей час гралася у воді. Спочатку її накрило водою, збило з ніг. Вона впала, висока хвиля кинула Оксанку на похилену вербу. Я бачив все це, побіг до дівчини, піймав її, підхопив на руки. Їй було тоді десь вісім чи десять років. Ліна Василівна вхопила доньку за руку й посадила біля себе. Не знаю, чи залишився шрамик на лівій ніжці. Вона порізала ногу чимось гострим, що лежало на дні, під деревом.
Я подивився на Оксанку: ну тобі вилита мати. Серйозна. Не ворухнеться. Сказав:
— Ліно Василівно, не треба хвилюватися. Це ж свій, наш — український теплохід.
Вона глянула на мене, якось суворо, й видала:
Все називається Україною – універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою. І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму руки підсвідомі. Сім’я вже вольна і нова. Та тільки мати ледь жива. Вона була б і вмерла вже не раз, та все питає, і на смертнім ложі, – а де ж те Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?!
Уважно подивився на неї, підсвідомо вирішив, що такі вірші могла написати тільки вона, Ліна Василівна. В її голосі відчувалось, що вона впевнено володіє собою.
Підхопився, підійшов до човна, знайшов в інструментальному ящику клаптик паперу й записав: “І тільки мова чужа у власному домі”.
Аркушик затремтів перед очима, свіжий вітерець, нагрітий літнім сонцем, ворухнув гілочками верб, обвіяв обличчя поетеси, з світло-ясними очима. Воно стало ще мужнішим, красивішим, натхненнішим. А довкола голови запроменіло сяйво золотисто-срібним німбом.
Наближався вечір. Ми так забалакалися, що й не помітили, як за розлогими липовими кущами почало ховатися сонце.
— Панове! — раптом вигукнула Ліна, — треба швиденько розкладати вогнище! — Вона дістала з човна бавовняну торбинку. В ній виявилося з десяток сирих картоплин.
Усі розбіглися по гаю, ламаючи сухе гілля осокорів, верб.
Це був 1968 рік. Як на той час — вірші були дуже й дуже сміливі.
Невдовзі ми зібралися їхати. Вступивши в човен з моєю допомогою, вона без муки душі, видала:
Мені не треба слави, ані гроші, ані щоб сильний похвалив, або хто-небудь, мислію, возросший, до мене часом слух свій прихилив.
Вимовила без надмірності, просто, привітно. Зізнаюсь: раніше мені до цієї зустрічі не доводилося чути з вуст столичного поета написані ним вірші українською мовою. І ще запам’яталось:
— Якби українці не були нацією, — говорила вона, — то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.
Вона подивилася уважно на моє обличчя й сказала:
— Вибачте, така вже в мене вдача, різати правду в очі, яка вона не є правда.
В цей час я помітив, які джерельно чисті в неї очі, і як вона вправно орудує за нашим непередбаченим столом своїми красивими руками. Її мала була копією, тільки в мініатюрі, навіть той самий промовистий погляд і виразні губи.
Наді мною літали рядки її вірша:
І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі…
Ліна Василівна, зауважив собі, мала винятковий хист до української мови. Вона була для неї життям, святая святих.
Ці сильні рядки вірша чув не тільки я, моя дружина, діти, а й жваві дніпровські хвильки, які тільки-но обціловували засмаглі ноги талановитої поетеси.
— До побачення, — подала мені теплу руку.
— Так швидко залишаєте? — спитав.
— Я непосидюча людина.
— Може ми не виявили належної гостинності?
— О ні, ми вдячні. Завтра в Палаці суднобудівників мій виступ. Приходьте. До зустрічі.
Залишившись з дружиною і дітьми, я ще довго дивився на човен. Чомусь Ліна Василівна, так її частенько називав чоловік, припала мені до душі. Слухав її сміливі рядки. Вони звучали піснею, гімном. Ніби виринали з глибин століть і летіли, підхоплені дніпровським вітром, розносились кигиканням чайок. Піднімаючись все вище і вище, стаючи безмежно величними. Береги Дніпра зомліли в барвистій позолоті літа, заколисані урочисто піднесеним голосом. Мені продовжували вертітися в голові її останні слова. Це було тоді, коли вона подала мені руку, сідаючи в човен. “Колумб відкрив Америку, шукаючи Індію, – закарбувалось в пам’яті. — Ми повинні відкривати Україну в Україні. — Поетеса нахилилася до мене. — Українці — це нація, яку віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення. Українська земля чекає своїх філософів, інженерів, істориків, митців. Може й ви тут, у Херсоні, збагнете і увійдете в ауру української нації. Тільки малоросів, це моє глибоке переконання, ніхто в справжній Україні не чекає, бо для неї, рідної, ще не настав кінець світу. Не все ще її минуло на берегах Вічної Ріки».
Чоловік, з яким вона була, відштовхнув човен. А навколо голови Ліни Василівни відбивалось свічення, чітко окресленим німбом.
Так, зауважив собі, країна з прозорим блакитним небом, плідними садами, родючими нивами, тихими річками, приязно теплим сонцем повинна бути щасливою, що має таких сміливих жінок, від Бога поетес.
Можу відверто сказати, мені пощастило, я бачив на власні очі мужню жінку, чув голос видатної поетеси в невимушеному оточенні, запам’ятав вірші, мовлені нею самою.
Ми тоді були ще молоді, однолітки. І, головне, що я уловив від цієї зустрічі, що поезія вимагає ретельного відбору слів, що треба знаходити ті, які мають зображальний характер, змальовують картини природи, дії, живописують навколишнє середовище.
Ліна Василівна поїхала. А я ще довго стояв і дивився вслід човну і у вухах дзвеніли слова Оксанки: “Мама очікує видання нової книжки “Зоряний інтеграл”. Зауважу, ця поетична збірка побачила світ лише через двадцять п’ять років. Були брежнєвські часи. Ім’я її автора було заборонене. Вірші не друкувалися. Тоді якраз кострубата кувалда тихих репресій розпочинала свій розмах, щоб молотити по чистому кристалу української культури. Подаючи мені руку, щоб я міг допомогти їй сісти в човен, тихенько вимовила:
— Запам’ятайте, друже, я — Ліна. Ліна Костенко.
Я подивився на неї, нічого не зрозумів. До чого тут було прізвище Костенко? Я знав Костенко. Добре був знайомий. Це була Неля Костенко, секретар комсомольської організації добудовного цеху. Подумав, чи не родичка? І крикнув, човен уже відпливав:
— Не хвилюйтеся, я все запам’ятав. — А сам подумав, напевно, вона ще й досі дивиться на берег і вирішує, чи залишила хоч щось в моїй пам’яті? Так, сказав собі, залишила. Запанувала в душі тривога за свою писанину від того, а чи нормальна я людина, що пишу в газети лише хвалебні статті, простенькі замальовки красот.
Я тоді не міг собі уявити, що поруч мене, за багаттям, сиділа відома в цілій Україні і поза нею, авторка поетичних збірок “Проміння землі”, “Вітрила”, “Мандрівки серця”. Та, відкрито, я вже тоді відчув, що переді мною талановита поетеса, що впевнено стоїть на землі, відкидає від себе “одобрянку”, що могутнім валом котилася країною, а з приходом до влади Брежнєва, років застою і стагнації, змиваючи з дороги усіх тих, хто ще намагався, хоч якось протистояти одяганню на себе духовних пут, відстоюючи творчість свободи.
Вже тоді, на Конці, мені стало доволі зрозумілим, що поетеса, від якої я почув свіжо народжений “Кардашинський лиман”, не зможе тулитися до благодійних безхребетних поетів, а краще, так воно і сталося, піде добровільно у внутрішню еміграцію. Понад півтора десятиліття про неї не було чути, не згадувалось ні в статтях, ні навіть в літературних оглядах.
І, справді, після тієї випадкової зустрічі з видатною поетесою, я не знайшов у наших бібліотеках її перших книжок, про які сповістила мені її донька: “Проміння землі”, “Вітрила” і “Мандрівки серця”. Напевно, чиясь дуже владна, жорстока рука сховала їх за тридев’ять земель. Єдиною радістю тоді для мене було, що я мав у своєму столі кілька її безцінних віршів, давав читати однокурсникам. Знаходились, що й переписували, передруковували на машинці. Ніколи не забував рядки з її вірша:
Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
Відійшов і я тоді від літератури, тихо припинив членство в Спілці журналістів, залишив редакторство в багатотиражці. Але поезію, взагалі, літературу не покидав, не міг кинути. Одне лише не хотів: щоб мої замальовки, статті, нариси, художні твори служили для вихваляння Брежнєвсько-Суслівського застою і однопартійного свавілля. Спілкуючись з газетами, видавництвами (на той час кілька років існувало справжнє видавництво “Херсонське книжково-газетне видавництво” (1961), на Комсомольській, 4. Були випущені повість І. Плахтіна “Солдати їхали додому”, публіцистичний нарис М. Деркача “Мистецтво і релігія”), я побачив, що на них згори не те, що тисли, а постійно кидали: “Пильнувати!”, і “Пильнувати!”.
На другий день я бачив Ліну Василівну на сцені в Палаці суднобудівників на зустрічі з корабелами. Цього разу мені вже не випало бути поруч, я сидів у глибині залу.
— А тепер, — сказала вона, виходячи з-за столу, — я прочитаю вам свої вірші. — Так, пам’ятається, звернулася до залу Ліна Костенко.
Одразу стало тихо. Усі присутні затамували подих, ніби в очікуванні чогось незвичайного.
Запам’яталось й запало до серця:
Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні…
Як це близько було мені! Я теж сидів в Очакові в окопі. Навкруги вирувала війна. Свистіло смертю, гухали снаряди, рвалися важкі бомби в порту, кулеметні кулі стукали по кам’яному маяку.
Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа – через Дніпро — водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім’ї тулились кілька діб. О, перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш. Чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком, кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – той перший віршик, притулившись скраю, що присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам’ятаю. Снаряд упав — осипалась стіна.
Корабели, що вщерть заповнили зоровий зал свого Палацу, підвелися і дружньо аплодували талановитій українській поетесі. А вона продовжила:
— А це Херсон. Це було вчора. — Окинула поглядом глядачів, може шукала мене, щоб, певно, був за свідка:
Спинюся я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй. Ще над Дніпром клубочиться задуха, і пахне степом сизий деревій. Та верби похилилися додолу. Червоні ружі зблідли на виду. Бо вже погналось перекотиполе за літом – по гарячому сліду.
І далі:
Пливли ми ввечері лиманом. Моторчик чахкав спроквола. Десь там за морем, за туманом уже Туреччина була. Співали пісню ми про Байду і про турецького царя, як Байда стрілами глобально царя у голову ціля. А хтось виводив тонко-тонко, гули замріяні баси. В туман, лиман, у річку Конку впадали наші голоси... І так нам вільно, так повільно, таке роздолля степове! – що так ніхто і не помітив, що човен далі не пливе! Чи мо’, наскочили на камінь? Чи мо’, бензину вже не є? Підводне царство з павуками нам зрушить з місця не дає. А ми ж про це не мали гадки. Сміється Байда з далини: — Що, доспівалися, нащадки? Зіпхніться перше з мілини.
Ліна Василівна поклала папірець на стіл. Провела рукою по правій брові. Зал зашаленів. Буря аплодисментів зривалася до стелі. Неслися вигуки: “Браво!”, “Браво!”.
А вона знову, її погляд вдивлявся в глядачів.
Я був настільки схвильований, що вже не міг вловлювати слова її нового вірша. Лише долетіло до мене, увійшло в мій розум:
Коли ти навіть звався — Малоросія, твоя поетеса була Українкою!
Я все зрозумів: мій псевдонім, Малорос, принижує гідність українця. З тієї хвилини, з тієї пори я більше ніколи не підписував ним жодного вірша, навіть коротенького, коротенького оповідання.
Сусід, який сидів біля мене, нахилився до вуха й прошепотів: “Вона, ота емоційна дама, з числа заколотників, яких багато зараз розвелося на Україні”. Я промовчав, подумавши, що і я теж буду належати до таких, як вона, бо не схочу більше піддаватися під нову “залізну п’яту” в особі брежнєвсько-сусловського правління, хоча й далеко знаходжусь від барикад.
Минуло кілька років, мені знову довелося побувати на Конці, в Кардашинському лимані. Пригадалась Ліна Костенко, її вірші про лиман. Заповзявся переглядати газети, журнали, шукав її книжки в бібліотеках міста. Не знайшов.
— Що сталося? — спитав себе. І тут в голову прийшла згадка, вона ж заявила про своє прізвище, і слова: “Коли ви були Малоросія, а я була Українкою”.
Отак, власне, з тих серпневих днів 1968 року Ліна Костенко стала для мене загадковою поетесою. Жінкою з легенди, яка вродилась в мій кругозір, зі світлом костра, на лівому березі Дніпра, на річці Конка, і стала зіркою, яка більше ніколи не покидала мого виднокола. Не можу пригадати, що хтось із херсонців, чи то Володимир Бровченко, чи то Володимир Чепіга, коли приїжджали з Києва, на мої запитання, чи чули щось про поетесу, відповідали: “Ліни Костенко в Україні немає”. Невже, думав, вона спасувала й вирішила замовкнути?А як же ми, українці? Був Шевченко Кобзар, був у нас в Херсоні за бояна Микола Чернявський. Тепер Ліна Костенко підвелась. І раптом — не чути. Мовчання на цілу вічність.
А як же ми? Відомо ж, нація, народ існує тоді, коли є своя мова, культура. Є свій національний безкомпромісний Кошовий високого творчого починання.
Мені стало соромно за себе. Обрав літературний псевдонім — Малорос. Який же я малорос? Та ще й кинув себе у темне провалля. Живу тихенько, принишкло. Простим, маленьким.
Гидко мені стало. Проста, звичайна жінка. А який мужній голос в неї! Совісний, впевнений у своїй правоті. Значить, вона може бути справжньою людиною. Ходити гідно своєю землею, серед свого народу. А ми?..
Я знов і знов повертався до тієї хвилини, коли злетіли наді мною жорстокі слова, які вбили в мені малороса назавжди, народили новий псевдонім, пов’язаний з річкою, яка ще в дитинстві відкрила мені усю красу рідної природи, привила любов до Батьківщини.
Після зустрічі з видатною поетесою я оббігав усі книжкові крамниці, побував у Цюрупинську, в Новій Каховці і ніде не знайшов хоч би одну збірочку. Вона припала до душі щирістю, мужньою відкритістю.
Не оплакуй ні мрій, ні згадок, загуби своїм прикростям лік… Щастя треба — на кожний випадок. Сила треба — на цілий вік.
“Сила треба — на цілий вік”. Як пророче і точно! Вона, Ліна Костенко — абсолютний геній української поезії!
Чи пам’ятає Ліна Василівна серпень 1968 року? Чи згадує десятилітня дівчинка слова, які вона сказала мені, коли вихопив її з важкої високої хвилі й ніс до берега: “А у вас у руках тепло таке, як у моєї мами”. Зауваживши, вона стрімко побігла до кущів верболозу. Зірвала кілька блакитно-синіх квіточок. Повернулась й простягла до мене імпровізований букетик.
— А у вас такі ростуть? — спитав.
— Ростуть, цвітуть, — мелодійно продзвенів її голос. І тут я побачив, що квіти перев’язані жовтою стрічкою.
— Ну навіщо? — спитав.
— Хай вони будуть з вами. Нагадують про нас.
В грудях моїх стихло. Це ж треба. Малолітнє дівча дякує мені і хоче, щоб цю мить я ніколи не забував. Не знаю, чи запримітила це дійство її мати? Якраз вона поглядала на годинник, на сонце, вирішуючи, мабуть, (бо вже западало на вечір), чи не пора їхати в місто?
Пройшли роки, спогади сонячними проміннями спалахнули в пам’яті. І хоч минули довгі десятиліття, спомин цей хвилює, як те невинне дівча, перед якою я присів навпочіпки, зімкнув обійми, її шовкові кучерики розсипалися на білому рукаві моєї футболки. Я поцілував її в щоку. Взяв за руку й повів до матері.
Не знаю, чи пам’ятає Ліна Василівна, а дочка її повина пам’ятати, як несподівано із глибини, в чистому острівці води, поруч з лататтям, винирнула на поверхню в’юнка щука. Плавці, здалося, не ворушилися. Довгаста, зелена, чорна-чорна. Піднялась на якусь мить вгору, наче не жива. Дівчина не злякалась, виставила перед собою руки, ніби хотіла її спіймати, а то й захиститись, не відривала від неї очей, мов зачарована. Я ухопив з човна підсаку, та запізнився… Щука швидко опустилася в глибину річки, залишивши лише коло срібних хвильок й в пам’яті смугасто-крапчастий бік.
Оксана було кинулася до острівця чистоводу. І раптом застигла, щуки слід простив, зникла, як тінь, як привід, мовби її й не було.
Дівчинка ця тепер — Оксана Єжи-Янівна Пахльовська. Кандидат філологічних наук, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Автор збірки віршів “Долина храмів”. Працює в галузі поетичного і прозового перекладів. Вона написала вступну статтю до збірки “Драматичні твори” великого іспанського поета і драматурга Федеріко Гарсіа Лорки. Переклала усі його п’ять п’єс з іспанської на українську мову. І що ще приємно, що із любов’ю до своєї рідної української материнської мови, Оксана не заперечує й пошани до інших мов, утверджує інтернаціоналістські погляди, підкреслюючи, що усі мови пов’язані між собою і спільністю походження, і запозиченням, і навіть історичною долею.
Після херсонських плавень і верб Ліна Костенко з дочкою відправилась на “пароплавчику”, як через двадцять років написала Оксана Пахльовська “із Херсона до Києва”. Причалюють до Канева. Час підбіг до другої години ночі. Поетеса бере дочку за руку і йдуть до Шевченка. Піднімаються старими дерев’яними сходами. Глибока ніч. Біля пам’ятника горіть багаття, чуються притишені людські голоси. Мати й дочка тихенько, навшпиньках наближаються до великого Кобзаря. Уклоняються могилі. Про цю беззоряну ніч Оксана потім згадувала: “Я ще не знала, що мама, може, прощається зі мною — зараз вона повернеться до Києва і єдина із членів Спілки письменників уголос протестуватиме проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту”.
Майже двадцять років не публікувалися її твори. Створювалося таке враження, що Ліни Костенко ніби ніколи й не було. І все ж таки, після довгих вагань, різних консультацій на найвищому рівні, на книжних поличках з’явилася книжка поетеси “Над берегами вічної ріки”. Для мене та й для багатьох тодішніх читачів, які не знали її ранніх збірок і не читали самвидавських зшитків, це було неабияким відкриттям, бо побачили, що в Україні є своя, незрівняна, безмежно талановита й безкомпромісно чесна поетеса. Це було офіційне повернення Ліни Костенко у всеукраїнську літературу. А потім на світ з’явилось перше “Вибране”. І це одразу довело, щоб побачити і зрозуміти час, свій народ, треба читати його не тільки видатних, а й особливо чесних поетів. Такою є Ліна Костенко. Вона найповнішою мірою уособлює це своєю чесністю, гідністю, безкомпромісним служінням своєму народові.
Ніколи не забудеться. Небо було високе. Обрій вже почав золотитися блакиттю. Надбігав вечір. Мої дівчатка прихилились до мене. Майже усе крайнебо зашарілось сріблом. Сонце стало повільно заходити на відпочинок. Його проміння ще віялом обіймали широкий простір Кардашинського лиману. За кущами низькорослої білої акації вдарило в сурми птаство, благословляючи прихід спокійного вечора. В моїх очах ще довго продовжував жити допитливий погляд Ліни Костенко, наповнений сумом і надією, і вдалі слова, народжені на Херсонській землі:
Пливли ми ввечері лиманом. Моторчик чахкав спроквола. Десь там за морем, за туманом уже Туреччина була...
Кардашинський лиман… Кардашинський лиман… Не застояне люстро свободи. Тільки де ж те обличчя, що личило нам, Щоб дивитись на себе в ці води?!
Нарис “Кардашинський лиман”
друкується у газеті “Голопристанський вісник”,
починаючи з 11 січня 2013 року.
